скачать книгу бесплатно
І все ж таки, навiщо його покликав отець Феодор?..
* * *
Повернутися з-за кордону Григорiй мав ще тиждень тому, однак у дорозi через пургу надовго застряг у якийсь безвiснiй, Богом позабутiй дiрi. Вимушене неробство стомило його гiрше, нiж найважча фiзична робота. Дiставшись нарештi до своеi маленькоi кiмнатки на територii Академii, Григорiй заходився розпаковувати речi, найбiльше мрiючи роздягнутися й завалитися спати, тому що завтра з самого ранку збирався вiдвiдати родину: дуже вже нудьгував по доньках! Та й подарунки закордоннi iм треба було вiддати, а дружинi – пiднакопиченi грошики. А ще днi через три планував зробити собi приемнiсть, якоi мимовiльно був позбавлений у дорозi: повернутися назад в Академiю й засiсти за дослiдження…
Зненацька у дверi постукали.
– Хто там? – запитав Григорiй не занадто люб'язно.
– Пане, ви тут?.. – донiсся з коридору невпевнений голос Тихона.
– Дурень! Де ж менi ще бути, коли я з кiмнати вiдповiдаю?!
Тодi вiн i згадав отця Феодора, який серед людських порокiв чи не найбiльше ненавидiв саме тупiсть…
Дiйсно, згадав – але дотепер не мiг зрозумiти, було це чистою випадковiстю або ж вiн уже тодi нутром вiдчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..
– Отож я й дивлюся, що пан за всiма прикметами неначебто вдома, – пробубонiв Тихiн, переминаючись на порозi.
– Добре вже, говори, чого тобi? А то краще пiшов би вiдпочити. Нiч надворi, а ти, мабуть, не менше вiд мене в дорозi вимотався, а?
– Вiдпочити б справдi не завадило, от тiльки…
Слуга чомусь зам'явся.
– Що там сталося? – запитав Григорiй доволi сухо: саме такий тон незмiнно протвережував Тихона, змушував пiдтягнутися й зiбратися з думками. От i тепер слуга вiдрапортував майже чiтко:
– Правда ваша, пане, ледве на ногах стою! Тутечки на вас термiнове послання, виявляеться, вже другий день чекае.
– Другий день!!! – сплеснув руками Григорiй. Ех, пурга, пурга, що ж ти накоiла!..
– Казали на словах, що необхiдно передати термiново, а вас i не було, самi знаете… От я й прибiг. Думаю, напевно там новина яка найважливiша.
– Ну, давай уже скорiше, зараз розберемося, – простягнув руку Григорiй. Тихiн вручив йому спочатку цiлу купу паперiв, що нагромадилися за час iхньоi вiдсутностi, а зверху поклав те саме термiнове послання й запитав непевно:
– То я пiду чи як?
– Облиш, побудь тут. Мало що за новини ти принiс, може, одразу знову в дорогу збиратися треба буде.
І як у воду дивився: у посланнi з Олександро-Невськоi лаври повiдомлялося, що отець Феодор серйозно хворий, тому термiново викликае Григорiя до себе для передачi якихось вiдомостей надзвичайного значення. «Благаю, приiдь скорiше!» – так закiнчувався короткий, але виразний лист. Мрii про зустрiч iз доньками й про роботу, що нещодавно долали його, миттево вилетiли з голови. Григорiй зненацька впiймав себе на думцi, що за останнiй рiк, здаеться, так жодного разу й не вiдвiдав старого ченця. Що з ним трапилося, цiкаво? І якi вiдомостi вiн хоче передати?..
Втiм, гадати не мало сенсу. Григорiй лише зiтхнув i уривчасто кинув Тихоновi:
– Збирайся. Щоб через пiвгодини був готовий.
– Так нiч же надворi!..
– Знаю без тебе, що нiч. Але справа не терпить зволiкання.
– А куди поiдемо, пане?
По голосу вiдчувалося, що Тихона таке рiшення хоч i засмутило, однак анiскiлечки не здивувало. Хто-хто, а Тихiн знав характер свого пана: треба – отже, треба, i без зайвих розпитувань!
Не вдаючись у подробицi, Григорiй уточнив коротко:
– В Олександро-Невську лавру. Я от тiльки пошту переберу, одразу ж i поiдемо. Тож не барися… Іди коней запрягати.
* * *
Кожне слово отця Феодора для Григорiя означало дуже багато чого. Ще б пак, адже колись давно саме цей чернець урятував i його самого, тодi ще немовля, i його батька вiд страшноi смертi на лютому морозi. А коли батько-опалювач помер – узявся за виховання сирiтки разом з тiточкою Гафiею. Тому все, чого Григорiй уже досягнув сьогоднi й чого ще може досягти в майбутньому, можна смiливо вiднести до заслуг цього похмурого, схожого на ведмiдя чоловiка.
Ще хлоп'ям Григорiй ходив за ним, немов хвостик. З допитливим сирiткою «гроза монастиря» був незмiнно привiтний i ласкавий. Терпляче вiдповiдав на численнi запитання хлопчати. Навчав грамотi, мовам, мистецтву вести бесiду й багато чому iншому – можна сказати, усьому, що сам умiв i знав. А знав i вмiв отець Феодор багато чого…
Саме за протекцiею ченця, що загалом-то не любив «нетямущих людиськ» (хоча це не надто в'язалося iз християнським людинолюбством!) Григорiй потрапив у школу Феофана Прокоповича, звiдки серед дванадцяти кращих учнiв був вiдiсланий на навчання за кордон. Завдяки отцевi Феодору захопився ботанiкою: зовсiм ще крихiтного Григорiя чернець брав у «стратегiчнi походи» за лiкарськими рослинами. Вони пропадали в лiсах i полях тижнями, вели заготiвлю трав, ягiд, плодiв, кори, корiння й iнших компонентiв для чудодiйних лiкiв. У походах «дохтур» навчав маленького пiдопiчного, як виживати без iжi, як шукати джерело води за допомогою роздвоеноi гiлочки. Не ризикуючи попастися на очi цiкавiй братii, вони вiдпрацьовували прийоми фехтування на кийках.
Григорiй засвоював усi уроки старанно, хоча й не завжди розумiв, для чого потрiбнi такi дивнi речi йому – синовi монастирського опалювача. Та все це дiйсно згодилося набагато пiзнiше, пiд час закордонного навчання – навiть отриманi уроки фехтування!.. Неймовiрно жадiбний до знань, вiн единий iз дванадцяти вихованцiв вiдвiдував усi можливi лекцii, немов губка всмоктував вiдомостi, отриманi вiд професорiв. Інодi кураторам навiть здавалося, що цей дивний отрок роздвоюеться! Одному лише Григорiю Теплову грошей завжди дивним чином вистачало не тiльки безпосередньо на навчання, але й для того, щоб прикупити не передбачену програмою лiтературу, а також пристойно одягтися.
Опинившись за кордоном, бiльшiсть молодих людей до другого року навчання або спивалися, або сяк-так животiли. Цього нiяк не можна було сказати про безрiдного сирiтку з Олександро-Невськоi лаври: до третього року навчання вiн одягався у кращих кравцiв, вiдвiдував «моднi збори» i салони, де незмiнно опинявся в центрi загальноi уваги. До того ж про нього говорили як про вiдчайдушного дуелянта…
Саме у Теплова завжди можна було запозичити в борг пристойну суму, купити недорого унiверситетську роботу на будь-яку тему й одержати рекомендацii, як вийти iз найскладнiшоi ситуацii, – не задурно, звичайно ж… але головне, що рекомендацii були найдiевiшими! До Теплова зверталися всi кому нi лiньки. Навiть унiверситетськi куратори, програвшись у карти, позичали у Григорiя пару-трiйку срiбних монет.
Загалом, за кордоном вiн часу не гаяв: залишав Санкт-Петербург практично жебраком, у постолах, лляних штанятах i довгiй полотнянiй сорочцi з жалюгiдною торбинкою за плечима, а повернувся до столицi iз чотирма скринями, в однiй з яких були речi, у трьох iнших – книги й iнструменти. Причому це була лише мала частина нажитого майна: решту доправили пiзнiше морем – разом з родиною, якою вiн також устиг обзавестися.
Багато хто захоплювався Тепловим, деякi заздрили, а дехто називав крiзь зуби жадiбним авантюристом. Втiм, думка жалюгiдних невдах мало хвилювала Григорiя. Для близьких вiн незмiнно залишався турботливим люблячим батьком, названим сином i племiнником: безумно любив доньок, поважав дружину, посилав подарунки для Гафii й отця Феодора, був з ними м'яким, незмiнно уважним, готовим задовольнити будь-яке прохання.
А iнодi, немов у далекому дитинствi, мiг навiть зненацька ткнутися в плече Гафii й заридати, згадуючи перенесенi поза монастирем поневiряння, безсоннi ночi, незаслуженi прискiпування вчителiв, глузування бiльш заможних вихованцiв. Зi старим же ченцем, якого потай вважав своiм батьком, дiлився всiма секретами (навiть незначними), хизувався перемогами й тихенько нашiптував про ганебнi поразки – хоча останнiх було не так уже багато. Отець Феодор терпляче вислуховував Григорiя, щоб потiм «по кiсточках» розiбрати правильнiсть ухвалених рiшень…
* * *
В Олександро-Невську лавру домчали вже над ранок, у зимову пору року невiддiлимий вiд ночi. Вiддавши стомленому Тихону легку сумку, де лежали хитромудрi iнструменти, придбанi за кордоном спецiально для отця Феодора, i подарунки для Гафii, Григорiй наказав слузi вiднести все це в кухарчин новий будинок, сам же кинувся в апартаменти ченця.
Змучений хворобою старий сполотнiв i схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своему величезному лiжку. Побачивши Григорiя, скрикнув з неприхованим захватом:
– Гришутко, хлопчику мiй, ти таки приiхав!..
Спробував пiдвестися з постелi, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись. Послушник, що чергував бiля лiжка, негайно обiйняв хворого за плечi й спробував повернути на мiсце. За допомогою Григорiя це вдалося, i вони вдвох напоiли його трав'яним вiдваром. Кашель припинився.
– Хлопчик мiй приiхав… – ще раз повторив отець Феодор.
– Так-так, я тут, – якомога м'якiше сказав Теплов. – Ти хотiв мене термiново побачити. Що трапилося?
Втiм, усе було зрозумiло: лiтня людина, люта зима… Застудився старий. І навiть власноруч приготовлений диво-вiдвар виявився непотрiбним.
– Так, термiново… – просипiв отець Феодор, спостерiгаючи за вихованцем, що уважно й навiть якось прискiпливо принюхувався до рiдини, налитоi в невеликий глиняний горщик. Потiм погляди iх схрестилися. Вони не сказали анi слова, але прекрасно зрозумiли один одного:
«Думаю, тобi все ясно, хлопчику мiй…» «Нi, тiльки не це!..»
«Рано або пiзно кiнець настане. Чи сьогоднi, чи завтра або через рiк – яка, по сутi, рiзниця?»
«Я зроблю все, що завгодно!!! Тiльки не зараз!..» «Хлопчику мiй, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»
– Пiшов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настiльки несподiваною була сила цих слiв, що Григорiй i послушник одночасно здригнулися.
– Хто пiшов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.
– Ясна рiч, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подiбних випадках) вiдгукнувся чернець.
– Але-е-е…
– Менi потрiбно поговорити з моiм хлопчиком без зайвих свiдкiв.
– Не переживай, у разi чого я про хворого подбаю, – поспiхом завiрив послушника Григорiй, потiм поспiшив випровадити хлопця геть, якомога щiльнiше прикрив за ним дверi й повернувся до хворого. Тодi, уп'явшись у видиму тiльки йому одному точку десь на стелi, отець Феодор почав свою розповiдь.
– Гришутко, ти знаеш, я завжди ставився до тебе, немов до рiдного сина. І завжди бажав тобi тiльки добра. Тепер уже не днi моi – навiть години полiченi…
– Нi!..
– Не переривай, прошу. Увесь час хвороби я жив одною лише думкою про нашу останню зустрiч, тому що настав момент, коли ти повинен довiдатися дещо важливе. Не буду розповiдати, хто такий я сам. Скажу лише, що я дуже багато зробив для батькiвщини не тiльки на мирному, але й на вiйськовому поприщi… Та доля не надто прихильна до мене: кляте поранення в ногу одразу перекреслило всю армiйську кар'еру. Титанiчними зусиллями подiбних до мене людей мiняеться iсторiя цiлих держав, однак сила наша в нашому числi, а слабiсть кожного при ньому залишаеться…
– Хiба може хтось замiнити тебе? – щиро здивувався Григорiй.
– Не перебивай, Гришутко, краще слухай уважно… Так, я служив батькiвщинi як i ранiше, однак колишнiх обов'язкiв виконувати вже не мiг. Тому найвищою волею государя iмператора Петра Олексiйовича мене доправили в цю лавру, що у тi роки була ще звичайним монастирем: родиною й дiтьми я обзавестися не встиг, а втручатися в мою дiяльнiсть було суворо заборонено не тiльки ченцям, ба навiть архiмандритовi Феодосiю!..
Отак i животiв я тут, доки зимовою нiччю, майже такою ж морозною, як нинi, Бог не змилостивився надi мною й не послав менi тебе як вихованця… Гришутко, знав би ти, як я зрадiв!!! Нарештi з'явилася слабка надiя, що справу свою зможу передати тобi – моему земному наступниковi.
– Ах, знаю я все це! Чув, еге ж, – зiтхнув Григорiй.
– Це ти про розповiдi ченцiв, чи що?..
Теплов був занадто засмучений хворобою отця Феодора, щоб уловити в його голосi приховану iронiю.
– Менi переказували все це не десять разiв i навiть не сто, а…
– Хлопчику мiй, усе це неправда! Називай, як хочеш: легенда, мiф, вимисел…
– Неправда?! – здивувався Григорiй. – Але ж усi, включаючи тебе самого, повторювали, що моя мати померла, батьком же моiм був монастирський опалювач Микола Теплов, який хотiв вiднести мене, немовля, до своеi родички Гафii, у дорозi на нас напали вовки, ми дивом вижили, а тiточка Гафiя…
Його зупинив чи то слабкий смiх, чи сухий кашель старого ченця. Про всяк випадок Григорiй потягнувся до глечика з вiдваром, однак отець Феодор тiльки рукою махнув i продовжив:
– Нi, Гришутко, це неправда. Це все я вигадав тiеi ж ночi, коли тебе принесли в нашу обитель. А на ранок повiдав вигадану iсторiю ченцям, щоб вони розповiдали всiм, хто спитае, те саме. Правду ж знають лише трое людей на всьому свiтi: я, Гафiя та Никодим.
– Мовчальник?..
– Саме так: для того, щоб цей дурний боягуз раптом не пробовкнувся, я незабаром пiдмовив архiмандрита накласти на Никодима за якусь провину обiтницю довiчного мовчання. Як бачиш, вiн хоч i дурень, а даного Господовi слова не порушив.
Старий чернець посмiхнувся. Григорiй же запитав наполегливо:
– Тодi хто ж я такий? Може, зовсiм i не син опалювача?
– Нi, Гришутко, ця людина не батько тобi.
– Он як?.. То може, я й не сирота зовсiм?
– Сирота.
– Що ж тодi?! У мене що, хвiст або ратички з рiжками були?
– Нi, Гришутко, набагато, набагато гiрше…
– Що iще може бути гiрше?! Без роду й племенi…
– А от i нi! Нi, Гришутко, зовсiм ти не безрiдний…
Погляд Теплова був настiльки красномовним, що хворий зiтхнув:
– Бувае, що приналежнiсть до того або iншого знатного роду – це гiрше, нiж походження вiд самого нечистого…
Отець Феодор зайшовся моторошним кашлем. Григорiй хутко подав залишки вiдвару, хворий жадiбно надпив, якийсь час вiдлежувався, потiм мовив:
– Послухай, от ти вчився спершу у Феофана Прокоповича, потiм за кордоном… А ким би хотiв стати в майбутньому?
– Є в мене мрiя: найбiльше у свiтi хочеться стати вченим. Вивчати рослини – це так цiкаво! А також хiмiя…
– А ще?
– А потiм… мабуть, хотiв би управляти школою. Може, насаджувати освiту, як Феофан Прокопович, якому ти рекомендував мене в учнi, пам'ятаеш?..
– Ще б пак, – кивнув отець Феодор, але одразу додав: – І все-таки, Гришутко, менi чомусь уявляеться, що ти не до кiнця вiдвертий зi мною навiть у момент, коли я перебуваю на смертному одрi.
– Та як можна!.. – обурився Теплов, однак хворий владним жестом змусив його замовкнути й запитав наполегливо:
– А от сенатором ти хiба не хотiв би стати? Або в колегii якiйсь засiдати, державними справами займатися…
– Я вiдвертий з тобою, отче. Але недарма говорять: кожному свое мiсце!.. Я нiколи не думав нi про сенат, анi про колегii. За кордоном незмiнно був першим у навчаннi, а тут я людина без роду й племенi, син опалювача Теплова…
– Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «мiсце» для таких, як ти…
– Тодi хто ж я такий?!
– Добре, зараз довiдаешся. Негайно.
І чернець почав свою розповiдь:
– Одною морозною нiччю до ворiт нашоi лаври, що на ту пору була ще монастирем, приповз зранений польський офiцер…
– Офiцер?! Польський?!
Григорiй не вiрив власним вухам.
