скачать книгу бесплатно
Ще Олексiй видiлив чотирьох вiзникiв, старшим з яких був Степан, та гарненького лакея Мишаню. Той щосили намагався сподобатись новiй господинi, послужливо кланявся, галантно подавав ручку. Свою оксамитову лiврею тримав в iдеальному порядку.
Пiсля затвердження складу обслуги, раннiм ранком чотири екiпажi з подарунками (три з яких незабаром змiнилися звичайними возами – але про це окремо) вiдбули в Украйну.
Наталя Розумиха виявилась добрим органiзатором: вона встигала й за обозом стежити, i хату для ночiвлi приглянути, i за постiй поторгуватися.
– Агов, корчмарю, кiмнати в тебе е? – отак зазвичай починалися «перемовини».
– Кiмнати е, та не для тебе, тiтко!
– А це чому ж?!
– Бо дорого коштують, тобi не по кишенi будуть…
– А ти кишеню мою не чiпай – не твоя, мабуть.
– То що, хочеш сказати, зумiеш заплатити?
– Зважаючи на те, що запропонуеш… Головне, скажи, як у тебе там щодо клопiв? Бо минулого разу просто порятунку не було…
– Немае в мене, тiтко, нi клопiв, анi навiть тарганiв. Дружина всю цю капость давно вже зiллям перевела всiляким.
– А не брешеш?
– От тобi хрест!.. Й окрiм того, ми ж на лiжку тобi постелемо, а не на пiдлозi.
– Точно не на пiдлозi? Не обдуриш?
– На лiжку, тiтко, на лiжку! Тому кiмнати й дорогi, що на лiжку спатимеш.
– А люди моi як же?
– Й людей твоiх приймемо, тiтко… Ну то що, лишаешся або геть поiдеш iнший нiчлiг шукати?
– То скiльки ж ти хочеш за нiчлiг для мене й моiх людей?..
Далi вiдбувався безпосереднiй торг, причому обидвi сторони лютували, немов розлюченi кобелi, що гризуться за лiдерство в собачiй зграi. При цьому Наталя зазвичай нагороджувала корчмаря титулами «самовдоволений кровожер», «жадiбний скнара» й iншими подiбними епiтетами. Господар же вiдповiдав званнями на кшталт «божевiльноi баби».
Ясна рiч, мати фаворита самоi государинi могла б без особливих клопотiв заплатити навiть утричi бiльше проти суми, заявленоi корчмарем на самому початку торгу. Але рiч була в самому принципi – збити цiну будь-що! Тож любительку поторгуватися до запаморочення довго ще згадували на шляху ii проiзду з Санкт-Петербурга до безвiсного украiнського хутiрця Лемiша.
– Гаразд, залишаюся, щоб тобi, проклятущому, луснути вiд жадiбностi!!! – нарештi волала Розумиха, коли «торгашi» сходилися приблизно на середнiй цифрi. – Але коней моiх ти в стайню постав, напоi i нагодуй як треба. Зрозумiв?!
– Куди я твоiх поставлю, коли в стайнi вже моi стоять?! – парирував корчмар.
– А менi плювати на твоiх коней! Хоч провалися ти разом з ними просто зараз, а менi ще додому iхати й iхати!.. Тож своiх конячок ти зi стайнi виведи, а моiх, стомлених, туди постав. Мало що вночi трапиться, а менi на ранок свiжi та вiдпочилi конi потрiбнi…
– Та що з ними станеться за нiч?..
– Нi, так не пiде! Або я iду далi, або…
І тут Наталя, попередньо вiдвернувшись, витягала звiдкись зi складок одягу шкiряний мiшечок i починала демонстративно перераховувати не якiсь мiдяки, а справжнi срiбнi монети. Вiд чого в корчмаря ледь не вiдвалювалася нижня щелепа, а очi починали сяяти неймовiрною жадобою. Бо вiн розумiв, що явно продешевив у торгах за постiй… З iншого ж боку, заради заволодiння такими монетами сiромаха був готовий зробити все, що хоче ця неймовiрно дивна баба.
– Добре, хай буде по-твоему, став своiх коней, куди хочеш, а моi одну нiчку й надворi якось переночують.
– Оце вже краще… – посмiхалася хитра Розумиха. – Тож дивись, кiмнату вiдведи менi якнайбiльшу: адже туди весь вантаж з возiв треба перенести.
– Чи ти з глузду з'iхала, баба недоумкувата?! – обурювався корчмар. – Ач яка цаца – вантаж!.. Вози взагалi можна не розвантажувати, а якщо вже й знiмати вантаж – то просто в сарай. Що там у тебе навантажене, до речi?
– А оце не твоя справа! Сказала в хату все занести – отже, знесемо в хату. Або негайно iду.
– Тьху ти, баба навiжена!!!
– Навiжена, зате плачу тобi срiблом! Тож бери грошi та й виконуй, що наказують.
І вантаж несли в найпросторiшу кiмнату корчми. За допомогою вiрноi Марисi Наталя переглядала скринi, перетрушувала бiлизну. Перераховувала, перекладала, провiтрювала. Заразом перевiряла, чи не забруднилися якiсь речi. А на свiтанку весь вантаж знов перетягували на вози пiд усевидючим оком Розумихи.
От уже й третiй тиждень подорожi сплив. Обоз прибув на черговий постоялий двiр. Вiзники пiд наглядом Степана справно виконували службу: конi були ситi, напоенi, екiпаж й вози перевiренi, колеса змащенi. Марися була моторна й, всупереч таемним побоюванням Наталi, ненав'язлива, та й взагалi майже непомiтна.
Тiльки з Мишанею постiйно щось ставалося. Попервах лакей усе намагався байдикувати. Ще б пак: адже виiхали вони з Петербурга в чотирьох добрих каретах, але на першому ж постоялому дворi охайна свiтська панi зненацька перетворилась на звичайнiсiньку сiльську бабу! До того ж усi подарунки iз трьох скромних екiпажiв ця божевiльна велiла перевантажити у звичайнi полотнянi лантухи i перевалити на тривiальнi вози, а звiльненi екiпажi розпорядилась вiдiслати назад до Петербурга разом iз вимуштруваними вiзниками, найнявши натомiсть якихось брутальних мужикiв… Добре хоч Степана залишила за ними наглядати!..
Всi цi трансформацii просто не вкладалися в головi у Мишанi. Тому за возами вiн вирiшив не стежити, як було наказано. Результати головотяпства не забарилися: на першiй же нiчнiй стоянцi у них украли двi коробки iз дивовижними подарунками самоi государинi iмператрицi, що вона везла для улюблених дочок – з чарiвними капелюшками!!! Лють Розумихи була жахливою. Щоб не ризикувати дарма, повний контроль за схороннiстю обозу тепер здiйснювався особисто самою господинею.
Мишаня ж був попереджений, що при наступному подiбному прецедентi незалежно вiд того, хто конкретно буде винний, з нього (з Мишанi тобто!) три шкури здеруть. Незважаючи на дивовижну оксамитову лiврею, спати його поклали на пiдлозi… щоправда, милостиво дозволивши постелити трошки сiна. Та нарiкати Мишаня боявся: занадто вже переконливо пообiцяла Наталя три здертих шкури! Вiн подумки уявив, як лиховiсна баба здирае з нього шкiру шар за шаром… Бр-р-р!!!
Тож протягом усiеi подорожi бiдолашний лакей нi на крок не вiдходив вiд возiв, здував пилинки вже не зi своеi дивовижноi лiвреi, а з дорогоцiнноi поклажi. І мрiяв тiльки про одне: коли ж, нарештi, закiнчиться ця каторга!.. І не мiг зрозумiти, чим же прогнiвав вiн фаворита Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни, якщо той звалив на його бiдолашну голову настiльки жорстоке випробування – свою матiнку…
Щоб iй луснути, бабi проклятущiй!!!
* * *
Весняним ранком до старого будиночка на околицi Лемiгпа пiдкотив запряжений парою вороних коней екiпаж, за яким тягнулися ще три вози. З козел екiпажа вправно спустився лакей у зеленiй оксамитовiй, розшитiй золотом лiвреi, вiдкрив дверцята й дбайливо приставив до виходу невелику драбинку. Опираючись на вчасно запропоновану лакеем руку, з екiпажа виплила вдягнена по-столичному панi в бiлiй високiй перуцi, прикрашенiй стрiчками й намистом. Сукню з великим вирiзом, витриману в блiдо-рожевих тонах, вiнчав розкiшний мереживний комiрець голландськоi роботи. З-пiд подолу визирали парчевi туфлi iз золотими пряжками. Панi супроводжувала дiвчинка-служниця в довгому ситцевому платтячку, що несла за господинею кiлька капелюшних коробок.
Панi поважно попрямувала стежкою до староi хати… i негайно потрапила в невелику калюжу. Краечка прекрасноi сукнi миттю посiрiли, а парчевi туфельки були безнадiйно зiпсованi. Втiм, пiд сукнею цього не було помiтно…
Серед людей з уст в уста побiг переляканий шепiт: «Цариця приiхала!.. Сама цариця аж iз самого Санкт-Петербурга прибула!.. Їi Імператорська Величнiсть». Ураженi люди валилися на колiна, немов пiдкошенi, перед високою гостею.
Дочки Розумихи, якi вискочили з усiма, заклякли вiд розгубленостi, не знаючи, що й сказати: адже очiкували побачити матiр рiдну – а тут сама государиня iмператриця!..
Чи до зiпсованих туфельок тут було?!
Один лише Кирилко кинувся до ошатноi панi з лементом:
– Матiнка приiхала!!!
І сталося диво: поважна панi розкрила перед Кирилком обiйми й мило посмiхнулася.
– Мамо, я й не знав, що ви можете бути такою красунею. Ви просто царiвна!.. Слово честi!..
Тут i в iнших хуторян немовби полуда з очей спала, i всi побачили, що поважна панi – це зовсiм нiяка не iмператриця, а Наталя Розумиха, тiльки виряджена по-царськи. Отакоi!..
Тепер i дочки кинулися до матерi.
– Ой, мамо, ми на вас теж чекали, тому й пiдiйти не насмiлювались, – намагалися невдало виправдатись вони.
– А що це тут таке? Хто це понаiхав? – довiдувалася Наталя, коротко й трохи зневажливо кивнувши вбiк збудженоi полохливоi юрби.
– Так це ж нашi родичi довiдалися, що ти iз самого Санкт-Петербурга вертаешся, от i приiхали засвiдчити тобi свою повагу!..
– Ну, якщо приiхали… – Розумиха оглянула юрбу. – Що ж, давайте вiдзначимо мiй приiзд, як заведено по нашому, християнському звичаю…. Влаштуемо справжнiй бенкет на честь мого синочка Олеся. Нехай люди знають, що вiщi сни Наталi Розумихи збуваються!.. Недарма ж я говорила, що Олесько… Що вiн у мене особливий – от!..
Тут голос Наталi здригнувся, вона зненацька для всiх виштовхнула наперед засмученого молодшого синка й проголосила:
– Та й Кирилко теж висот небувалих досягне. А хто не вiрить…
Розумиха спiдлоба пильно оглянула юрбу родичiв i просто витрiщак: нiхто й не намагався заперечувати або протестувати! Це добре, так i мае бути вiдтепер… Тiльки один Кирилко, босоногий, у рваних штанятах i латанiй-перелатанiй сорочцi, переминався з ноги на ногу й благально дивився на матiр.
– Нема чого соромитися, синку! – пiдбадьорила його Наталя. – Це зараз ти пастушок, а завтра, дивись, паном зробишся заможним, вигiдно одруженим…
Втiм, Кирилко, здаеться, вiдмовлявся вiрити, що мати отак запросто вгадала найпотаемнiшi його мрii. І щоб не затягувати двозначну паузу, Розумиха звернулася до багатоликоi юрби:
– Що ж, гостi дорогi, сьогоднi ввечерi ласкаво просимо на прийом! Усiх запрошую, всi погуляемо!.. Але для цього всiм поки що доведеться попрацювати…
Голос ii зробився командним:
– Щоб до вечора отут, просто на околицi хутора стояли столи в достатнiй кiлькостi й навiси! Оцей телепень розповiсть, як подiбнi речi в самому Петербурзi робляться… – i Розумиха злегка пiдштовхнула в спину Мишаню, який миттю загордився.
– А все жiноцтво негайно вiдправиться за оцiею дiвкою куховарити, – тепер Наталя вказала на Марисю, яка негайно засоромилась. – Дивiться ж менi, щоб нiхто вiд роботи не смiв тiкати! Я незабаром прийду перевiрити, як справи просуваються. Побачу, що хтось ледарюе, тому… самi знаете…
Вона огледiла притихлу юрбу суворим поглядом, витримала паузу й докiнчила:
– Тому я незабаром пригадаю небажання потрудитися. За вашою стараннiстю поки що доглянуть моi дочки: Гапка, Ганька й Вiрка. Але повторюю: потiм я сама особисто все перевiрю. Сподiваюся, всi мене зрозумiли?!
Ще б пак не зрозумiти: Розумиха тепер стала матiр'ю царського фаворита, приiхала до Лемiша у шикарнiй каретi iз трьома возами подарункiв… Ще б не зрозумiти!!! І поки вiзники пiд пильним наглядом Степана перетаскували подарунки в перекошену хату, прекрасна панi в супроводi дочок увiйшла туди ж у своему царському вбраннi, щоб через кiлька хвилин вийти вже простою сiльською бабою: у ллянiй запранiй сорочцi, синiй заношенiй спiдницi, з вицвiлою хусткою на головi замiсть розкiшноi перуки… Не гаючи часу, Розумиха вiдправилася у свою корчму перевiрити, як там iншi жiнки управляються з готуванням.
Мишаня ж, надавши чоловiкам необхiднi вказiвки, презирливо процiдив:
– Тобi б ротою преображенцiв командувати, баба чортова! – І пiшов у бiк сiнника, доки Розумиха не придумала для нього нового заняття. Бiльше лакея в той день нiхто не бачив.
…Готувалися до свята шалено. На визначеному господинею мiсцi швидко з'являлися столи з довгими лавами, над якими розквiтли рiзнобарвнi навiси. На кухнi потiли вiд грубного жару численнi тiточки й племiнницi, якi варили, шкварили, шпарили, наповнюючи околицю рiзноманiтними кулiнарними ароматами. Заради свята господиня наказала витягти iз засiкiв бочку червоного солодкого вина, колись придбану в проiжджих чумакiв по дешевцi. Не пошкодувала заради гостей нi медовухи, анi рiчного запасу сивухи всiх сортiв – з чабрецем, звiробоем, зубрiвкою й iншим зiллям, нi приготовлених особисто нею настоянок на горiсi й травах.
Були витягнутi також рiзноманiтнi солiння, запашнi грибочки зi смородинним листям i кропом. Корчмарка особисто вибирала поросят, найвiдгодованiших курей i гусакiв. Пекли хлiби-книшi й пирiжки з рiзноманiтним начинням, варили мiцнi фруктовi узвари.
До вечора до столiв пiд навiсами почали пiдтягуватися святково одягненi гостi. Насамперед око зупинялося на незамiжнiх дiвчатах у бiлих ситцевих сорочках, розшитих червоно-чорними вiзерунками, у квiтчастих спiдницях, у чепуристих сап'янових чобiтках, з рiзнобарвними стрiчками в товстих косах. Заможнi пришили з кораловими намистами на струнких шийках або з прикрасами iз монет i рiчкових перлин. Замiжнi жiнки вирiзнялися головними уборами – ошатними хустинками, очiпками або симпатичними парчевими корабликами.
Парубки й чоловiки були вдягненi в широкi штанi й сукнянi свитки, у жовтi або синi жупани, пiдперезанi тканими й вишитими пасками. На головах у декого (але з огляду на лiтню спеку – далеко не в усiх) красувалися високi козацькi шапки, на ногах порипували хромовi чобiтки. Для розваги гостей на свято були запрошенi численнi музики.
Кирилку була видана довга, майже нова лляна сорочка й нелатанi штанята, але головне – зi скринi були витягнутi старi батькiвськi чоботи! Хоч вони виявилися дещо тiснуватими, Кирилко був неймовiрно щасливий: нарештi вiн одягнений по-святковому, у майже нову, незаношену й незалатану одежу й навiть у чоботи!..
Столи ломилися вiд рiзноманiтних страв, при цьому баби й дiвчата курсували з корчми до столiв, а потiм i мiж столами, тримаючи в обох руках то гарячий горщик з галушками, то дерев'яне блюдо з поросям, запеченим з кислою капустою й сливами, то блюдо з гусаком у яблуках. Носили рiпу варену, грибочки солонi, капусту квашену, рибку смажену, пирiжки, узвар у глиняних горщиках… Гостi тикали в iжу хто ложкою, хто простою дерев'яною шпичкою, хто ножем… а хто й руками вiдривав ласий шмат! Розмови й привiтання змовкли, всi поринули в зосереджене жування й ковтання, не забуваючи рясно запивати частування сивухою, медовухою або дивовижним чумацьким вином.
До настання темряви, коли пiд навiсами спалахнули свiчки в спецiально привезених з Петербурга вибагливих свiчниках (небачена розкiш!), iли вже мало, зате випивка просто рiкою потекла. Шумно гомонiли, спiвали веселих пiсень. Бандуристи й цимбалiсти запрошували гостей розiм'ятися. Хто танцював, хто пив, а хто вже й мирно похропував, зручно примостившись мiж тарiлок або просто на землi пiд столом…
Жiнки гучно обговорювали поданi наiдки, не забуваючи щедро покритикувати iх та заразом подiлитися з сусiдкою власними рецептами, якi були, зрозумiло, набагато кращi.
Поки старшi розмовляли, танцювали або валилися спати, хто де хотiв, молодь досхочу пустувала: в одному мiсцi парубки оточували декiлькох дiвчат, в iншому навпаки – дiвчата ловили парубка… Смiх, шум, гамiр, лемент!
Свято вдалося на славу.
* * *
Наступного ранку пiдпилi гостi просипалися пiзно. Багато хто взагалi не мiг змiркувати, де перебувае, а потiм довго згадував, який чорт занiс його у Лемiш.
Але все-таки найнесподiванiшим виявилося пробудження лакея Мишанi: на сiннику поруч iз ним опинилася… розкуйовджена красуня-молодка з розпатланим одягом!!! Нещасний лакей спробував потихеньку зникнути – але ж нi: жiнка, яка начебто мiцно спала, миттю схопила його за штани, настiльки мiцно, що ледь не порвала оксамитову тканину. Як з'ясувалося згодом, то була Ганна – заможна вдовиця троюрiдного брата самоi господинi. Молодка пiдняла неймовiрний галас, на який збiглися всi, хто перебував поблизу, i потягнула переляканого Мишаню до Розумихи, без угаву лементуючи – а незвичний до простонародноi украiнськоi мови лакей анiчогiсiнько не зрозумiв у цiй тарабарщинi.
Розумиха ж вислухала Ганну й суворо ухвалила:
– Доведеться тобi оженитись, iнакше не три, а всi сiм шкур з тебе здеру!.. Загалом-то, погоджуйся по-доброму, доки не пiзно…
Приголомшеному Мишанi нiчого iншого й не лишалося, як дати негайну згоду, проклинаючи в душi фаворита iмператрицi Олексiя Григоровича, його ненормальну матiр й свою нещасливу долю. Але що таке невдоволення лакея?! Головне, свято тривало: тепер не менш пишно, нiж повернення Розумихи, справлялося заручення Ганни й Мишанi…
От хiба що гостi трохи перемiнили вбрання, вдягнувши подарунки, привезенi Наталею зi столицi! І хоча нiчнi очiпки виглядали на чарiвних голiвках селянок у денний час трохи дико, засмучений наречений вирiшив, що лiпше мовчати. Йому й без того було, про що журитися…
А ще через день iз Санкт-Петербурга на змиленому гнiдому конi примчав гонець, який привiз у Лемiш грамоту з вимогою про негайне прибуття отрока Кирила Розума до столицi.
* * *
Отак, доволi буденно, в життi хутiрського пiдлiтка Кирилка закiнчився чорний перiод убогостi й незаможностi, замiсть нього почалася смуга сходження до неймовiрного багатства й голосноi слави…
Глава 3
Ця страшна таемниця!..
Олександро-Невсъка лавра й ii околицi поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1742 року
Йому потрiбно було поквапитись: отець Феодор вiдривати вiд справ по дрiбницях не стане! Отже, сталося щось серйозне. Дуже серйозне…
Григорiй визирнув з вiконця легкоi кибитки. Хоча обличчя одразу обпалило крижаним вiтром, вiн не сховався назад, а прикриваючись рукою, крикнув якнайгучнiше:
– Тихоне, агов, Тихоне, чи не можна швидше?! Чого це ми плентаемося, немов дохлi мухи?! Вiвса ти коневi не насипав, чи що, шельмо?..
– Куди вже швидше?! Нiч, мiсяць за хмари сховаеться – нiчого не буде видно.
– А куди дивитися?! Дорога прямо через лiс прорубана, нiкуди не звертае. Їдь прямо, i край!
– Ех-х-х!..
Слуга не ризикнув бiльше сперечатися з паном, а тiльки шмагнув батогом коня. Той ображено заiржав: мовляв, i без того тягну, навiщо мене бити?! Тiльки тодi Григорiй повернувся на мiсце й заходився щосили розтирати обмороженi щоки. Мужиковi добре, його обличчя вiд вiтру борода захищае. А от панам належить гладко виголеними ходити вiдповiдно до моди, заведеноi ще покiйним государем Петром Олексiйовичем. Пiдеш врозрiз iз модою – оконфузится.
Хоча при тутешньому клiматi безбородим iнодi доводиться ой як несолодко! Та й взагалi, змерз вiн щось…
