скачать книгу бесплатно
– Ой, годi тобi хлопця сварити, здорованю! – втрутилася нарештi Гафiя. – Дай йому хоч слово спокiйно мовити. Не бачиш, вiн зi сну перелякався, а при тобi взагалi…
– Так хто ж його… – презирливо посмiхнувся отець Феодор.
Але в цей час за воротами знову хтось завозився, потiм пролунало шипiння з дивним присвистом i нарештi – слабкий писк новонародженого кошеняти.
– От, я ж казав!.. – гугняво завив Никодим i слiдом за тим зашепотiв м'ясистими, майже безкровними губами: – Помилуй мя, Господи, i Царице Небесна вiд гнiву захисти…
Втiм, добурмотiти молитву так i не встиг: за воротами в черговий раз засичало, потiм хтось дряпнув по хвiртцi, на довершення знов пискнуло кошеня. Послушник охнув i повалився у снiг.
– Тьху ти, дурило! – мовив отець Феодор. Гафiя подивилася на нього з докором i перехрестилася: мовляв, отямся, у святiй обителi перебуваемо. На щастя, у цей момент до ворiт пiдбiгли ще трое або четверо ченцiв.
– Прокинулися нарештi, тiльки по смерть вас посилати! – мугикнув «дохтур» i розпорядився: – Вiдтягнiть цього дурня в його сторожку. Гафiе, приведи його до тями. І хтось один – за мною, потихеньку…
Мовчки перехрестившись, отець Феодор вiдкрив хвiртку, ступнув уперед… i ледь не спiткнувся об розпростерте на снiгу тiло!
– Отакоi!.. – мовив чернець позаду нього.
– Ой, який цiкавий у нього мундир! – мовила куховарка, яка чомусь не пiшла в сторожку пiклуватися про непритомного Никодима.
– Нiчого цiкавого: мундир як мундир, тiльки польський.
– Польський?! – здивувалася жiнка.
– Еге ж. Одне не втямлю одразу, офiцер вiн або всього лише унтер-офiцер, зi спини не видно… – отець Феодор на мить замислився, але раптом спитав рiзко: – А ти чого не в сторожцi, Гафiе? Я ж наказав тобi…
– А як же дитятко? – мовила куховарка.
– Дитятко?! Яке ще дитятко? – тепер настала черга ченцiв дивуватися.
– Несповiдимi справи твоi, Господи!.. – зiтхнула жiнка й перехрестилася. – Хiба ж ви не чули дитячого плачу?
– Якого такого плачу?..
– А-а-а, що з вами!..
Гафiя лише рукою махнула й заходилась уважно оглядати землю навколо неживого тiла, гукаючи:
– Дитятко… Де ж дитятко?.. Та за що ж його, крихiтку таку, в лютий холод сюди вiдправили?
Отець Феодор i чернець здивовано перезирнулися й дружно знизали плечима. Один Господь Бог вiдае, що в цих баб на думцi! Взяти хоча б куховарку: начебто розумна тиха жiнка, а як увiйде щось в голову – так хоч стiй, хоч падай!
Дитятко!..
Та звiдки тут йому взятися, справдi?!
– Ну що, вухаста ти наша, де ж малюк твiй, а?! – не витерпiв нарештi «дохтур» i додав з деякою навiть зловтiхою: – А ти очима, очима подивись, отож i…
Неживе тiло зненацька ворухнулося, слiдом за тим знов пролунало незрозумiле шипiння й повторився слабкий котячий писк. З радiсним криком: «А-а-а, от вiн де!!!», Гафiя вмить упала на колiна поруч з пораненим, схопивши його за плече, перевернула горiлиць. Одразу на землi виявився колись бiлий, а тепер багряний вiд кровi згорток. Чоловiк настiльки судомно притискав його до себе, що не мiг розтиснути скрюченi пальцi навiть у безпам'ятствi. Абияк вирвавши дорогоцiнну ношу iз чiпких обiймiв помираючого, Гафiя пригорнула завмерле дитя до своiх пишних грудей.
– Гафiе, облиш!.. – почав був отець Феодор. Однак куховарка з дорогоцiнним вантажем уже мчала у свою дбайливо натоплену комiрчину.
– Що ж, така в них доля, – крекнув «дохтур» i звернувся до ченця: – А ми давай-но подбаемо тепер про вмираючого. Понесемо його – ти за ноги, я за плечi. Нумо!..
Тим часом Гафiя розповила закривавлений згорток. Пiд теплою, хоча й надiрваною у двох мiсцях ковдрочкою виявився просочений кров'ю гербовий папiр поважного вигляду з печаткою з рожевого воску. Дбайливо вiдклавши його вбiк, жiнка зайнялася мереживними батистовими пелюшками. Щоправда, вони настiльки були просоченi кров'ю, що скорiше нагадували нечисте ганчiр'я, яким би й жебрак погребував…
Раптом у куточку самоi верхньоi жiнка намацала якусь ребристу нерiвнiсть. Вишивка?.. Придивилася: точно – герб! Щоправда, через рясну скривавленiсть кольорiв геть не розiбрати, але загострений донизу щит з якимись завитушками з бокiв намацувався явно. Зiтхнувши, Гафiя продовжила розвертати пелюшки. Нарештi пiд ними знайшовся пухленький хлопчик, рожевощокий i зеленоокий, iз золотим натiльним хрестиком на витонченому ланцюжку.
Куховарка обережно зняла хрестика i, прикривши дитя пухнастим кожухом, миттю кинулася в куток, де через лютий грудневий мороз спала кiзка Машка. Зi словами: «Ну, не пiдведи, рiдна!..» – Гафiя заходилася доiти годувальницю. Машка не пiдвела: нехай молока було не надто багато, однак хоч скiлькись було – от що головне!
Жiнка покопалася в невеликiй скриньцi, що приткнулася в кутку кiмнатки, витягнула звiдти ряднинку i старий коров'ячий рiг, спиляний з гострого кiнця. Насамперед сповила дитинча, потiм радiсно оглянула рiжок: от же напоумив Господь зберегти!.. Спиляний рiг вона одержала вiд батька, вийшовши замiж. Рокiв через десять, коли надiя на народження хоча б однiеi дитини станула, хотiла було викинути, але тiльки сховала у скриньку на самiсiньке дно. Коли чоловiк постраждав на пожежi, штучка згодилася вперше. Зате тепер, хвала Боговi!..
На столi Гафiя знайшла недоiдений шматок чорного хлiба, вiдщипнула м'якушку й заштовхала якнайглибше в рiг, потiм вилила туди дорогоцiнне молоко й пiднесла до губ дитинчати. Спочатку малюк тiльки вертiв голiвкою, давився й плакав, але коли молоко просочилося крiзь м'якушку – зробив пару ковткiв, заспокоiвся й одразу ж засопiв, прикривши мокрi вiд слiз оченятка. От i добре!
Гафiя з розчуленням подивилася на заплакане дитяче личко, повернула полотняний згорток на жалюгiдне лiжко, обклала з бокiв двома подушками, схопила в оберемок ковдрочку й купу пелюшок, пiдчепила пальцями зi столу закривавлений папiр i золотий хрестик. Перевiривши, чи мiцно спить дитина, тихесенько вислизнула з комiрчини й помчала у святу святих отця Феодора.
Обережно вiдкривши дверi самоi дивноi «дохтурскоi» кiмнати, жiнка побачила широкоплечого ченця, що навис над величезним дерев'яним столом, на якому було розпростерто нерухоме чоловiче тiло. Щедро просоченi кров'ю мундир i нижня сорочка валялися на пiдлозi. Хоча куховарка й була багато рокiв замiжньою, але побачивши напiвголого (нехай i лежачого без тями, а, можливо, навiть мертвого) чоловiка iнстинктивно засоромилася й вiдвернулася.
– Гафiе, ти? Заходь, коли прийшла, та дверi гарненько прикрий, лабораторiю не вихолоджуй, – буркнув «гроза монастиря», навiть не обернувшись. Жiнка сковзнула в кiмнату тихо, навшпиньках. У цю мить неживе тiло ледь помiтно ворухнулося, тут i пролунав схожий на шипiння дивний звук, що довiв до непритомностi послушника Никодима.
– Не житиме, не житиме… – констатував «дохтур». Вiн замислено здiйняв очi на жiнку й запитав: – А тобi чого, власне?
Переминаючись з ноги на ногу, червонiючи й нишком розглядаючи поранене тiло на дерев'яному столi, куховарка несмiливо простягнула отцевi Феодору принесенi речi.
– Ганчiр'я в мене й без того вистачае, – чернець кивнув на закривавлений мундир на пiдлозi. – Це все спалити потрiбно, який вiд таких тонких пелюшок сенс?! Ця розкiш набагато доречнiша у панському будинку, не в Божiй обителi.
Зрозумiвши, що отець Феодор не помiтив iнших речей, Гафiя кинула ковдрочку з пелюшками поверх мундиру.
– Ага-а-а!.. – миттю оживився «дохтур», насамперед вiдiбрав у жiнки золотий хрестик, повертiв то сяк, то так, пробурмотiв задумливо: – Католицький. Що ж, цього слiд було очiкувати…
Потiм додав:
– То що, помер малюк? Хто вiн хоча б, хлопчик чи дiвчинка?
Второпавши, що залишити без захисту животворного хреста можна хiба що небiжчика (йому вже все едино!), Гафiя поспiшила завiрити:
– Та нi ж, нi! Живий вiн! Живий хлопчик!..
– Хлопчик! – хоча вираз обличчя «дохтура» залишався похмурим, голос усе-таки подобрiшав: – Хлопчик, отже… Що ж, слава Боговi, що живим залишився. На такому морозi та у кривавому ганчiр'i… Але навiщо було хреста знiмати, якщо вiн живий?
– Тобi показати. І ще оце…
Куховарка сунула в руки ченцевi просочений кров'ю папiр.
– Ах, он воно як?..
Зламавши воскову печатку, отець Феодор акуратно розгорнув грамоту, пiднiс ii до слабкоi мерехтливоi лампадки в кутку й заходився розбирати розмитi кров'ю чорнильнi лiтери. Чим далi читав, тим вище здiймалися його рунистi, зрослi на перенiссi бiлявi брови. Поступово сторожкiсть, близька до переляку, змiнилася легким здивуванням, а потiм i зовсiм цiлковитою розгубленiстю.
– Що там, у грамотi цiй? – не витримала нарештi Гафiя.
Отець Феодор змiряв ii оцiнюючим поглядом. Пiдiйшов до купи закривавленого ганчiр'я, витяг звiдти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навiщось ще раз зазирнув у папiр i мовив повiльно:
– Ти от що, Гафiе… Ти знаеш, що я ставлюся до тебе добре… навiть, можна сказати, дуже добре… Але!..
– Добре вже, зрозумiла, – зiтхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.
– Тобi ж краще буде, повiр, – продовжив колишнiм тоном «дохтур». – Я от знаю, i годi. А iз цим…
Вiн знов подивився на розпростерте на столi неживе тiло, ненадовго замислився. Потiм раптом мовив рiшуче:
– Не житиме вiн, та все ж давай-но спробуемо! Малий як, спить?
– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – пiдтвердила Гафiя.
– От i добре! Тепер ти зi мною лишайся. Будеш допомагати, а то вiд братii, особливо вiд цього дурня Никодимки користi, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомнiе. Прости Господи…
Чернець перехрестився, потiм згрiб батистовi пелюшки, офiцерський мундир i закривавлене спiдне, рушив до величезноi печi, жбурнув речi в ii палаюче черево. Гафiя з жалем дивилася, як полум'я пожирае нiжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жiнка вiдiпрала iх, то чiтко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…
Простеживши, щоб ганчiр'я перетворилося на попiл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати ii:
– Ти от що, Гафiе… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нiкому щоб анiчичирк!
– А Никодим, а братiя?.. Вони як же? – не зрозумiла жiнка.
– З ними з усiма я поговорю. Архiмандритовi доповiм, як приiде.
– А цей як же?.. – жiнка кивнула на напiвголе тiло.
– По-перше, вiн не житиме. А по-друге, навiть якщо виживе, то розмовляти не зможе.
– Це чому? – насторожилася куховарка.
– Через рани, усе через отриманi рани. У кожному разi, за стiни нашоi обителi така iсторiя вийти не повинна.
В очах жiнки застигло нiме запитання. «Дохтур» лише зiтхнув:
– Зрозумiй, менше знаеш – спокiйнiше живеш. Ти, Гафiе, бачила в цю нiч багато чого. Пелюшки мереживнi, папiр цей – хоч вiн i запечатаний був, але все ж таки…
– Та я ж грамоти не розумiю, тож хоч запечатаний, хоч вiдкритий…
– От i добре. Однак про все побачене мовчи.
– Але!..
– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумiю, що всевидючий Господь однаково вiдае, що дiеться на грiшнiй землi нашiй.
– Бачить, ой бачить!..
– А раз Вiн дозволив офiцеровi польському в обитель нашу дiстатися та малечу iз собою принести, може, у тiм i е воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у вiру нашу православну навернули. Як думаеш, Гафiе?..
– Без батькiвськоi згоди… – почала була жiнка, однак «дохтур» негайно заперечив:
– Не батько вiн йому, анiскiлечки не батько.
– А хто тодi?..
– Менше знаеш – спокiйнiше живеш.
– Зрозумiла, зрозумiла вже.
– Я не обдурюю: цi двое кревними узами не пов'язанi. Отакi справи…
Чернець пройшовся кiмнатою туди-сюди, обернувся до Гафii й продовжив наставляння:
– Якщо хто iз чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловiк сестри твоеi покiйноi до тебе з дитинчам своiм прийшов… До речi, е у тебе сестра?
– Яка така сестра? – не зрозумiла куховарка. – Немае нiякоi сестри…
– Це тепер немае, а колись була. Була, але померла. Ясно?
Гафiя кивнула.
– Чоловiк один залишився. Йому iз малечею незручно, от i вирiшив дитинча до тебе вiднести – тобто, рiднiй бездiтнiй тiтцi племiнника на виховання вiддати. Ішов до нас уночi, та неподалiк стiн монастирських вовки голоднi на нього й напали, на смерть загризли.
– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тiло на столi.
– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того свiту – не на смерть, не витягнемо…
«Дохтур» лише рукою махнув.
– А малеча?.. Можна я собi малюка залишу? – з надiею запитала жiнка.
– Ну, звичайно, залишай! – посмiхнувся отець Феодор. – Це ж племiнничок твiй рiдненький… Залишай. А цього…
Чернець знову змiряв куховарку оцiнюючим поглядом, насупився, крекнув. Потiм опустився на колiна, витяг з-пiд столу виблискуючий самоцвiтами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з пiдсохлим заплямованим папером та натiльним хрестиком дитини пiднiс до обличчя здивованоi Гафii й докiнчив тихо, але тужливо:
– А от цього всього ти нiколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тiльки з тобою залишився, але й у майбутньому нi йому, анi тобi самiй нiяка небезпека не загрожувала. Зрозумiло?
– Так чого вже там незрозумiлого! – кивнула вона.
Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покутi, уламок шпаги поклав у шафу пiд рукописи.
– Отак, – мовив задоволено, – цi речi нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…
Вiн ненадовго замислився.
– А коли твiй племiнничок виросте та розуму набереться, тодi Бог пiдкаже. Так, Гафiе?
– Так, – погодилася куховарка, найбiльше втiшаючись думками про те, що вiдтепер виховуватиме маля.
