скачать книгу бесплатно
«Дохтур» повернувся до столу з нерухомим тiлом, вкотре прискiпливо оглянув його й мовив:
– Про молодшенького подбали, тепер займемося старшим. Ти от що, Гафiе, води негайно нагрiй, свiчок побiльше постав i запали, рядна з моеi скринi принеси… І це… бражка у тебе е?
– Яка в монастирi бражка?.. – знiяковiла жiнка.
– Ну-ну, не бреши, не бреши! Грiх це, – отець Феодор з поважним виглядом здiйняв до стелi вказiвний палець правоi руки. – Знаю, що е. То вже будь люб'язна, принеси-но сюди трохи браги. А я тим часом iнструменти пiдготую. Важку справу маемо зробити, ох i важку ж!.. Якщо все вдасться, я цього вояка Миколою наречу.
– Та у нього ж, мабуть, iм'я вже е… – куховарка тiльки руками розвела.
– Кажу ж тобi, якщо й виживе, то нiколи вже нiчого нiкому не розповiсть. Навiть iменi свого повiдати не зможе.
І побачивши написане на обличчi жiнки здивування, додав суворо:
– Якщо хто й пiдсобить йому з того свiту видертися, то хiба сам Миколай Чудотворець! Нехай вiн говорити не буде, та й ходити – теж навряд чи… А втiм, поживемо – побачимо. Несповiдимi шляхи Господнi. Тож бiжи-но за бражкою, i приступимося, благословившись. З Богом, Гафiе, з Богом…
Отець Феодор боровся за життя офiцера нiяк не менше двох годин. Увесь цей час жiнка курсувала зi своеi комiрки, де на лiжку мирно посапував карапуз, у сповнену дивними лiкарськими пахощами «лабораторiю». Там за вказiвкою ченця рiзала ножем рядно, приносила пiдiгрiту воду, пiдкидала дров у грубку, поправляла гнiт на якийсь iз безлiчi свiчок, що опромiнювали дерев'яний стiл…
Нарештi виснажений «дохтур» накрив тiло чистим рядном i кульгаючи вiд утоми вийшов надвiр, жадiбно вдихнув повними грудьми морозне повiтря, у якому танцювали бiлi пухнастi снiжинки.
Куховарка пiшла за ним, не наважуючись нi про що розпитувати.
– Все, край… – вимовив зненацька чернець.
– Помер, чи що?! Ах ти ж!.. – сплеснула руками Гафiя й одразу замурмотiла: – Упокiй, Господи, душу раба Твого…
Але зупинившись, розгублено запитала:
– То Миколою його звати або просити, за кого Господь Сам знае?..
– Помер польський офiцер, – з фiлософiчним виглядом прорiк отець Феодор, – зате Микола народився.
І додав вагомо:
– Запам'ятай, Гафiе: сьогоднi, напередоднi дня Святого Миколая Чудотворця, епископа Мiрлiкiйського, народився опалювач Микола, зять твiй. Нiмий вiд народження, грамотi не навчений. Зрозумiла?
– Ясна рiч, – жiнка все-таки не втримала задоволену посмiшку.
– Я не жартую, – отець Феодор суворо зсунув брови до перенiсся.
– Зять мiй Микола, нiмий вiд народження. Із племiнничком маленьким, – тепер уже серйозно повторила куховарка.
– От i добре, – кивнув «дохтур». – А тепер iди до себе й хоч трiшечки поспи, бо вже незабаром до заутренi вставати потрiбно. У мене геть нога поранена розболiлася, то вже уявляю, як тобi нелегко в цю нiч довелося…
Гафiя пiшла до своеi комiрки. Перш нiж заснути, радiсно оглянула найкоштовнiше для свого самотнього життя надбання й подумала: «От i дав менi Бог дитинку на старiсть…»
Отець Феодор зробив, як обiцяв. Окремо поговорив з послушником Никодимом i з ченцями, якi виходили вночi до ворiт. Коли мешканцi монастиря зiбралися на ранкову молитву, вiн оголосив братii й робiтникам, що до куховарки прибув нiмий зять – чоловiк сестри ii покiйноi, людина вiльна, не крiпак, а разом з тим немовля свое принiс, та бiля монастиря вовки голоднi на подорожан напали. Зятя вдалося врятувати, i поки вiн одужуватиме вiд нанесених хижаками ран, то житиме у отця Феодора – а там видно буде. Племiнника ж бере на виховання Гафiя, оскiльки мати його вiддала Боговi душу при пологах.
Ближче до обiду iз самого Санкт-Петербурга прибув поважний гонець. Коли густо пропахлий кiнським потом лiтнiй вусатий козак злазив з коня, Никодим опинився до нього найближче i з цiкавiстю розглядав вояка. На питання гiнця: «Чи е в монастирi чужi й чи не траплялося чогось дивного за останню добу?» – послушник охоче зiбрався повiдати про нiчну подiю. Однак пiд грiзним поглядом «дохтура» миттю скис, скулився й ретирувався на кухню – ближче до Гафii, подалi вiд «грози монастиря».
Козак же подав отцевi Феодору грамоту зi звисаючою збоку темно-червоною царською печаткою. Чернець шанобливо схилився, обережно приймаючи государеве послання. Всiм своiм видом зображував безтурботний спокiй, притаманний богоугодному закладу… хоча насправдi серце його трiпотiло. По-перше, тому що хвилювався, чи не пробовкнеться раптом хтось iз братii про нiчну подiю – Никодим, що втiк, примiром, мало не зробив цього! По-друге, побачивши приiжджого козака, вiн мимоволi згадав власне вiйськове минуле.
І по-трете…
По-трете, вiд столичних гiнцiв отець Феодор узагалi не чекав нiчого доброго. От запроторив його государ iмператор пiсля поранення в монастир, де й поговорити нема з ким! Сиди собi тут грибом до нового вищого розпорядження!.. Куди його запроторять пiсля цього монастиря – може, взагалi на край свiту?! Хоч би не чiпали вже… От Бог милосердний послав сюди немовля це – буде кому знання своi передати! Але якщо тепер прийшло повiдомлення про переведення на нове мiсце…
Тiльки б не це!!!
Втiм, усе обiйшлося: грамота всього лише повiдомляла про пiймання й майбутню публiчну страту декiлькох державних злочинцiв – i нiяких вимог… По тому гонець умчав геть.
Минуло пiвроку. Завдяки зусиллям отця Феодора й мiцностi органiзму, названий Миколою поляк вижив, але через отриманi в груди численнi колотi поранення дiйсно залишився нiмим. Травмована права рука його онiмiла, однак неборака навчився управлятись однiею лiвою. У тому числi i колоти дрова – пiсля чого був зарахований до штату Олександро-Невського монастиря опалювачем.
* * *
Подii цiеi грудневоi ночi не тiльки круто змiнили долю врятованоi дитини, у православному хрещеннi нареченоi Григорiем, але й безпосередньо вплинули на хiд подiй у Гетьманщинi – в украiнських землях, що входили до складу Росiйськоi iмперii…
Глава 2
Повернення царицею
Хутiр Лемiш, Украiна, лiто 1743 року
Повернення староi Розумихи, запрошеноi на коронацiю самою iмператрицею Єлизаветою Петрiвною, з нетерпiнням очiкували всi. Тижнiв зо два тому iз Санкт-Петербурга примчав змилений гонець, щоб спецiально попередити мешканцiв хутiрця про майбутню радiсть: мовляв, чекайте найближчим часом на матiр з возом подарункiв…
Звiсно ж, подiбне важко було навiть уявити: вiз подарункiв – як це?!
Що за дивовижнi дарунки можна привезти в такiй кiлькостi?!
І головне – кому?..
Однак оскiльки на коронацiю Розумиху запросив навiть не син Олексiй, а особисто государиня, вiрити все ж таки доводилося. До того ж, невже Єлизавета Петрiвна така вже скупердяйка, що на вiз подарункiв не розщедриться?! Мабуть, вiд неi не убуде…
Зрештою, вiз подарункiв перетворився спочатку на два вози, потiм на три й нарештi на цiлий обоз! Найнеймовiрнiшi чутки розбурхали всю околицю, тож в мiру iхнього поширення на хутiрець заходилися потроху з'iжджатися ближнi й далекi родичi: сподiвалися, що iм перепаде бодай щось… включаючи особисту прихильнiсть новоспеченоi знаменитостi – староi Розумихи!
Родичi все прибували, хоча маленька хатка давно вже не могла вмiстити всiх гостей. Новоприбулi селилися спочатку по хатах сусiдiв, потiм у корчмi, тож маленький хутiрець Лемiш зрештою став скидатися на величезний циганський табiр. Настрiй у всiх був святковим попри навiть те, що днi минали в запальних суперечках, хто доводиться Розумисi ближчим родичем, а хто сьомою водою на киселi, кого вона повинна привiтати (а отже, обдарувати в першу чергу), а хто пiде попiд три чорти.
Ех, люди, людоньки! Де ж ви були, коли родина Розумiв помирала з голоду?! Чом не присоромили покiйного нинi Григорiя Розума, коли вiн, геть сп'янiлий, немилосердно бив дружину й численних дiтлахiв, виносячи з будинку вбогий скарб, щоб залити очi в шинку й не бачити навколишнього свинства?! Нiкому тодi не було дiла до Розумихиних голодранцiв… Утiм, i тепер родичi бiльше гадали, як до самоi Розумихи пiдкотитися, на дiтей же уваги особливо не звертали…
А дарма!
Взяти хоча б Кирилка – молодшенького синочка. Високий худорлявий пiдлiток рокiв чотирнадцяти був дуже привабливим: чорнi брови, величезнi карi очi, соковитi червонi губи, рум'янець на всю щоку, хвилясте каштанове волосся… Вилитий батько – тiльки в молодi роки. Дивлячись на Кирилка, ставало зрозумiлим, чим саме свого часу незаможний Григорiй уразив тямущу жваву Наталку iз знатного козацького роду. Тепер таким самим красенем ставав молодшенький iхнiй синок…
* * *
Коли у 1731 роцi зник Олесь, Кирилку було всього лише два рочки, вiн ледь ходити навчився. Данило, найстарший iз синiв, уже обзавiвся власною родиною, але по можливостi завжди намагався допомогти матерi. Невiдомо, як iнакше зводили б кiнцi з кiнцями Розуми: адже батько сiмейства жахливо пиячив i тягнув до шинку все, що траплялося пiд рукою.
А через зникнення середнього сина (Олексiя) Григорiй Розум загалом озвiрiв i кидався на дружину з докорами. Так було й того фатального дня.
– Це все ти!!! Твоя справа, Наталiе!!! – репетував щосили п'яний уже з ранку Григорiй. Дружина стоiчно мовчала, знаючи неприборкану вдачу чоловiка: мовляв, погорлае i припинить, не вперше вже…
– Усе обiцяла Олеську якесь там майбутне, потурала в його нiкчемних захопленнях! То нехай грамоту вчить, а ще краще – нехай у хорi церковному спiвае… а грошей як не було, так i немае!!! Де грошi?! Грошi де, я тебе питаю?!
Воно, звичайно, всяк своiм розумом живе, як знае… але вiдповiдати ж треба життю!.. Чи нi?! Правий я, скажи?! Кажи, кажи негайно!..
Дружина лише мовчки кусала губи, думаючи, що чоловiк от зараз видихнеться. Якщо вже мовив свою улюблену приказку про «розум», завдяки якiй дiстав на хуторi вiдповiдне прiзвисько, – отже, вже притомився. Тож, незабаром замовкне…
Однак проти очiкування, Григорiй розходився ще гiрше:
– Пас би цей вошивець Олесько корiв сусiдських – були б грошi, жилося б краще всiм нам!!! А тепер що?! Це що таке, я тебе запитую?!
П'яниця гидливо тицьнув пальцем у бiк Кирилка, який намагався звестися на ноги:
– Нахлiбник!!! Ще одного дармоiда народила й радiеш, так?! Знаеш свою жiночу вдачу!.. І ледаря Олеська чорти вiднесли бозна-куди, i цей нетяма довго ще на ноги не зiпнеться, i дiвки нашi безприданницi – що з них узяти?! А менi годувати все це кодло – так?!
Оскiльки дружина нiяк не реагувала на образливi слова, Григорiй махнув рукою й пiшов до скринi, де колись зберiгався багатий посаг. Бiля скринi саме й вовтузився Кирилко. Зi словами: «Пiшов геть, щеня!!!» – Григорiй ногою вiдкинув сина чи не в куток хати й спробував вiдкрити окуту залiзом кришку, щоб подивитися, чи не залишилося в скринi ще якихось речей, придатних для застави в шинку.
Вдарившись об стiнку спиною, маленький Кирилко гiрко заплакав. І тут сталося щось несподiване. Вiчно мовчазна Наталя раптом люто заволала:
– А ну не смiй дитятко кривдити!!! – озброiлася качалкою й кинулась на сторопiлого чоловiка. З обличчям, спотвореним моторошною гримасою, розпатланим волоссям вона нагадувала розлючену вiдьму.
Нiчого подiбного Григорiй не очiкував. Був вiн широкоплечий, набагато вищий i бiльший за дружину, неймовiрно пузатий, з величезними ручиськами, Наталя ж навпаки – була маленькою й худорлявою. Сили були явно нерiвнi… Однак вiд божевiльного напору завжди слухняноi дружини чоловiк вiдступив назад – i!..
І раптом ноги його пiдломилися, i вiн звалився на пiдлогу. Бiльш того, упавши… зненацька заплакав!
– Григорiю?..
Наталя опустила качалку, занесену для хвацького удару. Вона не розумiла, що вiдбуваеться.
– Грицю!..
Чоловiк сидiв на пiдлозi з почервонiлою мармизою, з його вирячених очей котилися сльози. Однак на вiдмiну вiд Кирилка, плакав вiн зовсiм беззвучно.
– Гришуню, що з тобою?!
Вiдкинувши непотрiбну бiльше качалку, наполохана Наталя схилилася над чоловiком. Як згодом з'ясувалося, Григорiя трафив шляк. Пiсля цього вiн прожив ще рiк, але вже бiльше не вимовив жодного слова… та що там – навiть мiзинцем не мiг поворухнути!..
Пiсля смертi чоловiка заповзятлива Розумиха завела корчму, завдяки чому родина нарештi вибилася з убогостi. Корчма ii славилася не тiльки в Лемiшi, але й далеко за межами хутора, а горiлка, що колись убила ii чоловiка, почала приносити надзвичайний прибуток. Дiти в усьому допомагали матерi, росли дружно, не сварилися.
Кирилко все життя доношував одежу, що лишалася вiд старших. Латка на латцi, нi новоi сорочки, анi тим паче новоi обувки йому нiколи не перепадало.
Старанно пас худобу. Був слухняним.
Як i Олексiй, спiвав у церковному хорi, хоча нi силою, нi красою голосу, анi стараннiстю до брата не дотягував.
У школу до дячка ходив справно – щоправда, зiрок з неба не знiмав. На вiдмiну вiд Олексiя, грамотою не захоплювався, втiм, почерк мав гарний. Тому вся околиця приходила до Розумихиноi корчми з проханням написати листа або справити якийсь важливий папiр.
Також Кирилко обожнював чудовi пироги, якi мати пекла по великих святах.
А найбiльше мрiяв вибудувати новий будинок, великий i гарний. Не хату, а саме кам'яницю, що колись побачив на картинцi. Й неодмiнно сад посадити з деревами вишневими та яблуневими, i щоб багато квiтiв було навколо. Дуже подобалися Кирилку польовi квiти!..
Ох, i заживуть у цьому будинку вони з дружиною на славу, а рештi на заздрiсть!!! Ясна рiч, дружина у нього буде найвродливiшою, найдобрiшою та до того ж найлагiднiшою. Дитяток народить йому – не порахувати… І неодмiнно стане зранку чоловiковi пироги свiжоспеченi подавати…
От про що мрiяв бiдолашний пастушок.
* * *
Наталя верталася iз Санкт-Петербурга, поринувши у важкi роздуми. От приiде на рiдний хутiр, i почнеться нове життя!..
Хатку похилену неодмiнно треба вiдбудувати.
Для сiмейства старшого сина Данилка, тепер уже померлого, зробити б щось корисне потрiбно – втiм, за його вдову Олексiй обiцяв поклопотатися…
Для вiддалених родичiв, якi нiяк у люди вибитися не можуть, треба в Олеська посад попросити.
Дочкам би вибрати наречених якнайбагатших i якнайшляхетнiших. Голотi вiдмовити, причому рiшучо: не рiвнi вони тепер нiкому нi в Лемiшi, анi в його найближчих околицях!..
А от Кирилко!.. Так, iз вихованням молодшенького можуть виникнути проблеми.
Втiм, дорога додому виявилася для староi Розумихи складною, тож вiд тяжких думок доводилося постiйно вiдволiкатися. Найчастiше пригадувалися чомусь останнi днi, проведенi разом з Олексiем. Вiн дав матусi грошей на дорогу, ще хотiв приставити охорону й численний почет, однак Наталя категорично вiдхилила цю пропозицiю:
– Шлях неблизький, Олесю. Раптом на мене розбiйники нападуть?
– То я ж для того вам охорону й надаю, щоб лиходiiв вiджахнути, – намагався пояснити турботливий син.
– Е-е-е нi, синку! Розбiйники саме й можуть напасти через те, що охорона зi мною буде, – посмiхнулася великодосвiдчена практична жiнка. – От без охорони вони, мабуть, моiм добро погребують… До того ж людей i годувати, i напувати, i розквартировувати потрiбно буде. І потiм, раптом хтось бовкне чого зайвого пiд час зупинки?..
– Мамо, я ж вам грошей даю на дорогу, щоб ви охорону могли годувати-напувати, нi про що не пiклуватися…
– Грошi, синку, давай хоч зараз. Грошi – вони завжди згодяться… А от охорона все-таки не потрiбна, без неi i спокiйнiше, i звичнiше. І екiпаж скромнiший давай, тому що який ти менi показував, занадто вже помiтний. Не потрiбно отак видiлятися…
– Так немае в нас бiльш скромних, мамо! Тi, що я вам показував – вони от i е самi скромнi. До речi, ви iх не повертайте, собi залишiть. І ще слуг вiзьмiть для супроводу: у дорозi допоможуть, подадуть, принесуть.
– Слуг?! – не на жарт перелякалася Наталя. – Нi, Олесю, слуги менi взагалi не потрiбнi: не звикла я до того, щоб хтось менi прислужував. Нехай слуги тут у вас залишаються. Вам вони потрiбнiшi, а менi така розкiш нi до чого.
– Але матусю, а якщо ви сукню зняти захочете?! Нинi мода така, що самi ви з усiма цими гачечками та застiбками нiяк не впораетесь.
– Звiдки це тобi про гачечки-застiбки вiдомо? – пiдозрiло спитала Наталя. Олексiй мовчав, тому виникла не надто приемна пауза. Втiм, на вiдповiдi мати не наполягала…
– Сукню зняти, кажеш? Для цього одного дiвчиська вистачить. От i вибери менi, Олесю, дiвчисько якнайспритнiше.
– Тодi бери Марисю, – з цими словами Олексiй пiдштовхнув до матерi струнке гарненьке дiвчатко, – ото вона i моторна.
Мати оцiнюючи подивилася на служницю, вибагливо спитала:
– Тобi рокiв скiльки?
– П'ятнадцятий буде, – вiдповiла Марися й одразу ж засоромилася.
– Добре, нехай iде вона, – погодилася Наталя.
