скачать книгу бесплатно
У всякому разi, навiть таке маленьке вiдкриття вразило Григорiя до глибини душi: нарештi вiн наблизився до розгадки таемницi свого походження! Оскiльки затримуватися в московськiй бiблiотецi надмiру не дозволяли поточнi справи, ад'юнкт попросив тамтешнього бiблiотекаря Силантiя пiдготувати добiрку документiв, пов'язаних з тiею давньою смутою.
Вiдповiдь надiйшла неочiкувано швидко: вже на третiй день пiсля повернення до столицi Теплова наздогнала записка Силантiя про те, що необхiднi документи зiбранi й будуть наданi прохачевi для ретельного вивчення, тiльки-но вiн знов прибуде до Москви. Бiблiотекар також коротко пiдтвердив, що в знайдених документах дiйсно мiстяться найцiкавiшi свiдчення давно минулих днiв – але пановi ад'юнкту краще переконатися в усьому особисто…
То це ж саме те, що треба!!!
Плекаючи найрайдужнiшi надii й прикидаючи грандiознi плани на майбутне, Григорiй негайно почав збиратися в дорогу. Зненацька в розпал зборiв до будинку Гафii, де незмiнно зупинявся Теплов, пiдкотила iмператорська карета, з якоi кулею вилетiв обер-егермейстер Розум. Вигляд в Олексiя Григоровича був украй стурбований. Не привiтавшись, вiн просто з порога скоромовкою випалив:
– Що сталося в лаврi? Як справи у Кирилка?
– Добридень, Олексiю Григоровичу, – якомога спокiйнiше вiдповiв Теплов, сподiваючись тим самим утихомирити фаворита iмператрицi. – У Кирилка все гаразд, навчання просуваеться на повний хiд. Братик ваш старанний, особливий iнтерес виявляе до вивчення iсторii, релiгii, до мов мае хист. А в чiм, власне, рiч?
– Тодi з якого ж приводу мене викликае архiмандрит? – поцiкавився Розум. – От щойно одержав вiд нього листа з проханням негайно з'явитися для дуже серйозноi розмови. Як бачиш, я примчав, не гаючи нi хвилини.
– Уявлення не маю, що це означае! – розвiв руками ад'юнкт.
– А ти сам давно Кирилка бачив?
– Не далi як сьогоднi ранком у городi: братик ваш особистим прикладом надихав монастирських послушникiв на благу справу догляду за грядками з рiпою. Усi трудилися…
– А може, вiн нам'яв комусь боки?! Силушка ж у хлопцевих руках богатирська…
– Не думаю, Олексiю Григоровичу: братик ваш хоч i дужий, зате вдачею лагiдний. Примiром, на кийках б'еться спритно, iнодi навiть менi насилу вдаеться захищатись вiд його стрiмких атак, та ледь побачить найменшу кров – одразу виявляе надмiрну жалiсть i миттю припиняе сутичку. Коротше, не боець вiн по натурi своiй…
– Отже, все гаразд?
– Очевидно, що так.
– Ну, тодi отець настоятель, напевно, ще грошей вирiшив попросити!
– Можливо, архiмандрита якiсь питання щодо перебудови монастиря цiкавлять, – вiдповiв ад'юнкт, а сам подумав: «Ох, недарма старий лис заворушився! Що ж це вiн надумав такого?..»
Було очевидно, що Теплов нiчого пояснити доладно не може. Довелося Розуму йти просто до архiмандрита. Той зустрiв фаворита iмператрицi надзвичайно привiтно, Олексiй же, незважаючи на високе становище при дворi й розжирiлу фiгуру, схилився в низькому смиренному уклонi, поцiлував руку отця настоятеля й хрест, пiсля чого оголосив, що готовий уважно вислухати його.
Архiмандрит пiшов з гостем у свою келiю для серйозноi розмови, попередньо розпорядившись, щоб iм нiхто не заважав. Через пiвгодини надзвичайно стурбований Олексiй Розум вийшов за монастирську огорожу й попрямував до будинку Гафii. Здавалося, вiн був чимось надзвичайно збентежений i стурбований.
Теплов вийшов назустрiч фаворитовi iмператрицi.
– Ну, i що ж там сталося, Олексiю Григоровичу? Що сказав отець настоятель?
Обер-егермейстер був настiльки вражений розмовою, що насилу знайшовся з вiдповiддю:
– Я б тобi, Григорiю Миколайовичу, про розмову з архiмандритом i без твого прохання повiдомив би.
І далi без жодного переходу:
– Але насамперед про iнше хотiв поговорити. Збирайся в далеку путь, Григорiю Миколайовичу.
– Це як же зрозумiти? – здивувався Теплов.
– А от як: поiдеш за кордон з Кирилком, щоб мiй брат навчанням старанним надолужив час, загублений у дитинствi на хуторi, а згодом принiс би честь i радiсть роду Розумiв!
– А з чого це отакий поспiх? На наступний рiк по веснi й поiдемо, – спробував заперечити ад'юнкт, у якого на найближчий час були трохи iншi плани.
– На наступний рiк може бути пiзно. Зараз iхати треба, а вже потiм подивимося, де служити братиковi моему: чи Боговi в монастирi, чи государинi iмператрицi при дворi…
Однак просто так вiдмовлятися вiд своiх планiв Теплов не збирався. Довелося ризикнути! Завiвши Олексiя Розума в будинок i про всяк випадок якнайпильнiше прикривши дверi, ад'юнкт розповiв про все: про загадкову появу бiля ворiт майбутньоi Олександро-Невськоi лаври тяжко пораненого поляка, що принiс немовля в залитих чужою кров'ю пелюшках, про несподiвану знахiдку в архiвах бiблiотеки Московськоi академii наук, про пiдiбранi Силантiем папери, якi треба ще належним чином вивчити… а заразом i про давню мрiю керувати Санкт-Петербурзькою академiею наук!
Обер-егермейстер вислухав Теплова уважно, з непiдробленим iнтересом. Очi фаворита заблищали, Розум помiтно оживився. Втiм, голос його залишався твердим, як криця:
– Дуже цiкавi й кориснi вiдомостi, Григорiю Миколайовичу! Ви не турбуйтеся, поiдьте з Кирилком за кордон, як вам i наказано…
– А як же знайденi в Москвi документи?!
– Я особисто подбаю про них.
– Але ж це…
– Бiльше того, Григорiю Миколайовичу, пропоную вам негайно продати менi вашу таемницю для подальшого використання знайдених вiдомостей мною особисто. При повному вашому невтручаннi, ясна рiч…
– Що-о-о?!
Теплов вiдмовлявся вiрити власним вухам.
– Люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, за знайденi документи ви одержите гарнi грошi, мою повну прихильнiсть i заступництво, однак надалi не станете претендувати нi на що, пов'язане зi змiстом знайдених паперiв. Натомiсть я особисто подбаю про те, щоб керiвництво Санкт-Петербурзькою академiею наук дiсталося саме вам i нiкому iншому.
Теплов очiкував почути у вiдповiдь на свое зiзнання все що завгодно, тiльки не це! Хоча думка про те, що самому Розуму шляхетного походження не вистачае так само, як i Теплову, здавалося б, лежала на поверхнi. І як вiн одразу не зметикував?! Знайшов з ким дiлитися таемницею, нема чого сказати!..
Не дивно, що ад'юнкт вирячився на обер-егермейстера iз найдурнуватiшим виглядом. Розумiючи його стан, фаворит iмператрицi продовжив проникливим голосом:
– Зрозумiйте ж, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, якщо ви не продасте менi права на цi документи, вам доведеться не тiльки особисто розкопувати всi можливi вiдомостi про вашого шляхетного предка, але також довести, що саме ви е його нащадком! А у вашому становищi це практично неможливо: для такоi справи необхiднi достатнiй час, вплив у вищих сферах суспiльства, зв'язки з потрiбними людьми й великi, дуже великi грошi! От скажiть, примiром: хто знае про згаданi вами предмети – про уламок шпаги, про залиту кров'ю грамоту й золотий натiльний хрест?
– Тiточка Гафiя знае.
– І все?
– Окрiм неi знав ще мiй вихователь – отець Феодор.
– А цей… як там його – послушника того як звати?
– Никодимка?
– Так-так, саме вiн!
– Нi, Никодим нiчого не бачив. Наскiльки менi вiдомо й вiд Феодора з Гафiею, i вiд нього самого, вiн у ту нiч вiд страху знепритомнiв. Тiльки Никодимка давно вже не послушник, вiн давно вже…
– Ну, це не важливо. А ще хоч хтось знае? Хоч одна жива душу?
– Нiхто, окрiм Гафii. До речi, краще за всiх на цiй заплутанiй справi знався ще мiй названий батько Микола Теплов…
– Той самий поранений у груди поляк?
– Ну так, вiн самий. Тiльки людина ця померла ще ранiше вiд отця Феодора, а пiсля поранення свого не могла вимовити анi слова.
– Прекрасно, Григорiю Миколайовичу! А чи залишив головний учасник подiй тiеi ночi – покiйний отець Феодор хоч якесь письмове свiдчення про дивовижнi подii, що мали мiсце в Олександро-Невськiй лаврi в груднi 1714 року вiд Рiздва Христового в переддень свята Миколая Чудотворця?
Вiдчуваючи пiдступ, та при цьому щиро не розумiючи, куди ж хилить обер-егермейстер, Теплов вiдповiв простодушно:
– Не залишив. А яке це мае значення?
– Мае, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, ще й яке значення мае! Бо виходить у нас от що: як доказ свого шляхетного походження чи то вiд польського, чи то вiд малоросiйського дворянина ви збираетеся продемонструвати деякi речi. При цьому засвiдчити зв'язок цих речей з вами в момент вашого народження може одна-едина жiнка – ваша колишня вихователька Гафiя. Яка заради улюбленого приймака, зрозумiло, пiдтвердить усе що завгодно…
– Так як ви смiете!..
Хвиля кровi вдарила в голову Теплову, кулаки стиснулися самi собою.
– Облиште гнiватись, люб'язний. Я говорю з вами подружньому, але якщо справа з вашим походженням дiйде до серйозного розгляду… Повiрте, Григорiю Миколайовичу, i з вами особисто, i з вашою колишньою вихователькою Гафiею заговорять зовсiм по-iншому. Я ж усього лише констатую, що через вiдсутнiсть власних дiтей Гафiя, як найдобрiша жiнка, всю душу вклала у ваше виховання. Тодi чи можна покладатися на ii слова, якщо заради райдужноi перспективи свого вихованця вона, зрозумiло, пiдтвердить i спростуе все що завгодно?!
– Давайте-но покличемо Гафiю, самi ii розпитаете! Вона по господарству клопоче, – Теплов попрямував до дверей, однак Розум зупинив його:
– Облиште дiяти, Григорiю Миколайовичу, а краще тверезо оцiнiть моi слова. Особисто я не сумнiваюся в Гафii, але iншi цiлком можуть засумнiватися. Тi, вiд кого залежить рiшення про визнання вашого шляхетного походження… Отже, iнших свiдчень, залишених живими або мертвими, у нас немае. Тодi повторюю: чи повiрять зацiкавленi особи тому, що уламок шпаги й старий пергамент були пов'язанi з вами, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу, в момент народження?..
Вiдчувши вбивчу правоту Розума, нещасний Теплов у поривi розпачу схопився за голову й похитнувся. Вiн навiть змушений був зробити кiлька крокiв i обпертися об стiну, щоб не впасти.
– Ну, що скажете на моi слова, Григорiю Миколайовичу? – луною долинув до нього голос фаворита iмператрицi. Ад'юнкт вiдповiв лише нерозбiрливим шипiнням крiзь зуби: по сутi, заперечити було нiчого.
– Я так i знав, – зiтхнув обер-егермейстер. – Щоб вам у настiльки сумнiвнiй ситуацii повiрили, одного лише слова добропорядноi монастирськоi нахлiбницi замало, а нiяких iнших свiдчень ви не надасте. Ви що ж, люб'язний мiй, хочете, щоб i вас, i вашу тiточку Гафiю обвинуватили у лжесвiдченнi?! Ви хоча б уявляете в усiй повнотi жахливi наслiдки такого обвинувачення?..
– Так, це буде жахливо, згоден, – через силу прохрипiв Теплов.
– Ну от бачите… Я ж, купивши вашу таемницю, зумiю застосувати ii з набагато бiльшою користю й розмахом, нiж ви. Менi каверзи чинити навряд чи насмiляться – ну, ви розумiете…
Бiдолашний ад'юнкт мовчки кивнув на знак згоди.
– Але я, зрозумiло, не забуду людину, що пожертвувала менi настiльки коштовнi вiдомостi. До того ж, врахуйте, вiдомостi цi будуть добре оплаченi, присягаюсь.
Теплов вагався. Йому надзвичайно хотiлося довiдатись, ким все ж таки був його iменитий предок?! До того ж, втiлення мрii про керiвництво Академiею наук уявлялося таким близьким…
Обер-егермейстер же пропонував, поза сумнiвом, вигiдну угоду: в результатi Григорiй уже зараз мав одержати чималi грошi, виконання мрii в майбутньому, але головне – високе заступництво фаворита самоi iмператрицi!
Що ж обрати: журавля в небi або синицю в жменi?!
– Наважуйтесь, Григорiю Миколайовичу, наважуйтесь, – пiдбадьорив його Розум. – Або зараз, або нiколи! Ви допоможете менi, я допоможу вам. Або можете нiчого не робити, залишимо все як е – але тодi самi розбирайтеся з труднощами, якi, гарантую, у вас неодмiнно виникнуть. Тож як, домовились?
Усе ще продовжуючи вагатися, ад'юнкт зненацька згадав розмову з Ломоносовим. Якось у розпал гулянки пiдпитий рудознавець повiдав Теплову по секрету, що в 1736 роцi його вигнали утришиi з Московськоi академii наук лише тiльки за те, що намалювавши родовiд своеi рiдноi тiтки, Михайло Васильович заiкнувся було i про свое дворянське походження. Якби не вчасно отримана вiд Феофана Прокоповича допомога, нiколи б бiльше Ломоносов не займався наукою, милою його серцю й корисною розуму…
Щоправда, то було всього лише хмiльне марення…
Хоча як знати, як знати…
І Теплов нарештi зважився:
– Що ж, домовились!
– Так-то краще, люб'язний мiй Григорiю Миколайовичу.
Ад'юнкт пiшов у сусiдню кiмнату, винiс звiдти грамоту й уламок шпаги. Тiльки от золотий натiльний хрестик вирiшив залишити собi, як дорогу серцю пам'ятку.
Розум же взяв уламок шпаги[2 - Вiдновлена (з новим клинком), ця шпага стане колись фамiльною релiквiею роду Розумовських.], повертiв у руках, вiдклав. Потiм перейшов до щедро просоченоi кров'ю грамоти, з усiею можливою уважнiстю вивчив постраждалий запис. Похитав головою: так, важко буде щось довести.
Хоча в нього е те, чого немае в Теплова: прихильнiсть Їi Імператорськоi Величностi. І як необхiдний додаток – необмеженi кошти. А головне – зв'язки! Тож спробувати треба неодмiнно.
Потиснувши на прощання руку вкрай засмученому ад'юнктовi (почуття якого вiн прекрасно розумiв), обер-егермейстер скочив у карету, крикнув вiзниковi: «Пiшов!» – i захлопнув дверцята. Коли екiпаж зiрвався з мiсця, у грудях в Теплова щось кевкнуло, вiн побiг слiдом за каретою, але одразу зупинився.
– Що ж, стявши голову, за волоссям не плачуть, – мовив Григорiй i пiшов назад до будиночка Гафii, розмiрковуючи на ходу, чи правильно зробив, продавши свое дворянське походження за обiцянку заступництва з боку фаворита… який завтра може й у немилiсть впасти, хiба ж нi?!
До речi, ад'юнкт тiльки тепер зметикував, що конкретну суму угоди вони практично не обумовили.
* * *
Отак i сталося, що хоча спадкоемцем славетного шляхетського роду був Григорiй Теплое, але дворянство замiсть нього одержали зовсiм iншi люди – брати Розуми.
Сюжет майже бiблiйний: за сочевичну юшку було продано якщо не первородство, то щось дуже близьке – шляхетнiсть…
І не тiльки!..
Глава 5
Вiнценоснi дiти
Штеттiнський замок, нiмецькi землi, 1737рiк
– Хлопцi, стримуйте iх, я прорвалася! А-а-а!..
У дворi Штеттiнського замку затiяли битву двi групи хлопчиськiв рокiв десяти-дванадцяти. Втiм, в однiй iз груп головувала Софiя-Фредерiка-Августа – восьмирiчне дiвчисько з розпатланим волоссям, синiми блискучими очима й розпашiлим вiд бiгу обличчям. Названа потрiйним iм'ям на честь трьох своiх тiточок, ця задиркувата шибайголова в запраному ситцевому картатому платтячку була, мiж iншим, старшою дочкою принца Христиана-Августа Анхальт-Цербстського, однак ii навряд чи вдалося б вiдрiзнити за будь-якою ознакою з-помiж дiтей мiсцевих бюргерiв. Не дивно, що приятелi по гучних iграх не сприймали цього «вояка в спiдницi», як манiрну принцесу…
Природний розум, спритнiсть i кмiтливiсть дозволили iй доволi швидко вибитися в «командири» своеi ватаги. От i тепер вправнi нiжки, взутi в дешевi черевики, несли переможницю по вузькiй стежинi до вершини невеликого пагорка, доки «васали» старанно вiдволiкали на себе увагу протиборчоi сторони. Зненацька перед Фiке немовби з-пiд землi вигулькнув приосадкуватий здоровань, однак дiвчисько було готове до подiбного штибу несподiванок: рiзкий стрибок убiк – i руки «стража» схопили порожнечу, а сам вiн, промахнувшись i не втримавшись на ногах, з розпачливим вереском полетiв у густi заростi кропиви.
– Є!..
У декiлька стрибкiв переможниця досягла заповiтноi висотки й, застромивши в землю черешок саморобного прапора, радiсно заволала:
– Хлопцi, ми виграли! А-а-а!!! А-а-а!..
«Васали» вiдповiли дружними захопленими вигуками. Не гаючи часу, дiвчисько кинулося до здорованя, що саме виповзав рачки з пекучих заростей, i наказала:
– Ану ж бо, Кунце, подавай сюди наш виграш!
Хлопчисько сiв на землю, його права рука поповзла до комiра сорочки, однак зненацька завмерла на пiвдорозi.
