скачать книгу бесплатно
– Я кому кажу?! – суворо гримнула Фiке.
Здоровань озирнувся на ватагу супротивникiв, що вже встигли пiдiйти зовсiм близько, оцiнив нерiвнiсть сил, полiз-таки за пазуху i з розпачливим сопiнням вiддав переможницi коробочку з марципанами.
– Отак краще! – схвалила його покiрливiсть розпатлана дiвчинка i звернулася до «васалiв»: – Хлопцi, налiтайте!..
Двiчi повторювати не довелося: задоволенi хлопчики вмить розхапали частування.
– Агов, Кунце! Ми бiльше не станемо битися на твоему боцi, бо ти завжди програеш Фiке, – розчаруванню його товаришiв не було меж. Махаючи руками й трясучи головами, хлопцi попленталися геть.
– Отак завжди, – пробурчав здоровань – син кондитера, наздоганяючи iнших i намагаючись не дивитися на переможцiв, якi поспiхом доiдали чесно вiдвойованi солодощi.
Христиан-Август Анхальт-Цербстський, що спостерiгав з вiкна напiврозваленого замку за перипетiями «бою на пагорбi», опустив праву руку, досi приставлену козирком до чола, тужливо зiтхнув i вкотре вже подумав: «Ех, чому це жваве дiвчисько не народилося хлопчиськом?!»
Справдi, доля зiграла зi збiднiлим принцом злий жарт, коли його люба дружинонька – принцеса Йоганна-Єлизавета Голштин-Готторпська народила чудове немовля, просто навiть дивовижне… хоча й цiеi дурнуватоi жiночоi статi!!! Дiйсно, чому б Софii-Фредерiцi-Августi не народитися здоровим мiцним хлоп'ям?! Чому життя настiльки несправедливе?!
Що ж виросте з цього шибайголови у спiдницi?..
– Фiгхен, вам пора на заняття! Пан Релiг вже прийшов i очiкуе.
Назустрiч Фiке, яка тiльки що розпрощалася з гамiрливою зграйкою задоволених марципановим частуванням «васалiв» i бiгла до замку, вийшла статечна гувернантка Евелiна Бабетта Кардель. Нiщо не натякало на невдоволення мадемуазель, однак побачивши, в якому жахливому виглядi вертаеться з прогулянки вихованка, француженка просто вибухнула:
– Фiгхен, та ви тiльки погляньте на себе в дзеркало!!! Знаете, на кого ви зараз схожi?! На опудало з городу мого дiдуся – от на кого!!! Вам треба негайно опорядитеся!.. В усякому разi, перевдягнiть сукню.
– Неодмiнно, мадемуазель Кардель!
І невгамовна Фiке помчала коридором, не звертаючи нiякоi уваги на схвильованi слова гувернантки:
– Не бiжiть, ФiгХен, адже ви можете спiтнiти…
Коли Евелiна Бабетта дiйшла до своеi кiмнати, там на неi вже чекала Софiя в сухiй сукнi. Гувернантка зачесала й заплела довге волосся вихованки в тугi коси, потiм заколола iх срiбною шпилькою, подарованою однiею з численних тiточок.
– Мадемуазель Кардель, а навiщо менi займатися музикою? Менi воно зовсiм не подобаеться…
– Так потрiбно, ФiгХен!
– А танцями?
– Будь-яка шляхетна дiвиця повинна вмiти танцювати!
– Однак нас зовсiм не запрошують на бали або на прийоми, навiть коли я гостюю у бабусi в Гамбурзi!
– Це нiчого не означае, Фiгхен. Колись запросять…
– А коли?!
– Ви ще занадто молодi, щоб…
– Навiщо все це?! – зненацька розлютилася Фiке. – Навiщо читати книжки, вивчати iсторiю?!
– Мадемуазель ФiгХен, негайно припинiть вередувати! Ви незабаром виростете, все це робиться заради вашого ж майбутнього. Через п'ять-шiсть рокiв вас видадуть замiж, iменитi родичi стануть запрошувати вас у гостi!
– Ага-а-а, отже, рокiв через п'ять-шiсть?! – принцеса зрадiла, що нарештi впiймала гувернантку на словi.
– Вмiння танцювати згодиться на балу або на маскарадi, а читання розумних книг обов'язково знадобиться для пiдтримки вiльноi бесiди на будь-яку тему, – вiдкарбувала мадемуазель Кардель, невдоволена власною необачнiстю. – Тож не лiнуйтеся, мерщiй iдiть на заняття!..
Показавши наставницi язика, Фiке побiгла займатися нелюбою, однак дуже необхiдною музикою. Надалi вона незмiнно дотримувалася залiзного правила, привитого ще в дитинствi: якщо щось потрiбно для досягнення успiху – роби, хоч i не подобаеться!..
Кiль, нiмецькi землi, 1737 рiк
– Гер Петер, негайно зосередьтесь! Учора ви прекрасно розв'язували подiбнi завдання – що ж сталося з вами сьогоднi?!
Автор праць по теологii й математицi пастор Хосманн набурмосився. Зазвичай дев'ятирiчний герцог граючись долав математичнi головоломки, на яких спотикалися й вiсiмнадцятирiчнi телепнi-студiозуси, але сьогоднi Карла-Петера-Ульрiха немов пiдмiнили!
А рiч у тiм, що нинiшньою нiччю хлопчик погано спав: у казармi, куди заслав його батько, було дуже холодно, дитина нiяк не могла зiгрiтися й задрiмала тiльки на свiтанку. Тому хлопчик спiзнився на снiданок i тепер мiг думати тiльки про iжу, але ж нiяк не про математику. Затягнутий у вузький однострiй, що незграбно сидiв на надзвичайно худому згорбленому тiльцi, хлопчик з надiею глянув на суворого вчителя й, утративши терпець, почав благати:
– Вибачте, гере Хосманне, я сьогоднi не снiдав, тому не можу розв'язати завдання…
Вiд голоду у Карла-Петера-Ульрiха в головi i справдi паморочилося, однак майбутнiй ректор Кiльського унiверситету не побажав узяти до уваги слова вихованця.
– Та це ж просто нiсенiтниця якась, що ви таке верзете?! – скипiв пастор. – Як можна вигадати бiльш безглуздий привiд, щоб уникати занять?! Я дивлюсь, ви просто не бажаете думати!!! Я розумiю, якби у вас була мiгрень… але ви ж не в тiм вiцi, щоб страждати вiд цiеi недуги!..
– Але гере Хосманне, я ж i справдi нiчого не iв! Я запiзно прокинувся, спiзнився до снiданку! – i маля гiрко розридалося, розмазуючи сльози по блiдому, виснаженому, хворобливого вигляду обличчю.
Пастор був здивований: як можна не нагодувати дитину, навiть якщо вона запiзно прокинулася?! А може, герцог все ж таки вигадуе привiд, аби тiльки ухилитися вiд занять?
Втiм, не схоже, не схоже…
Хосманн пошукав по кишенях, вийняв звiдти невелике яблуко й подав вихованцевi:
– Що ж, гере Петере, пригощайтеся, якщо так.
Хлопчик миттю схопив яблуко, уп'явся зубами в м'яку ароматну плоть i миттю вiдкусив чи не чверть плода.
– Ймовiрно, нам доведеться зробити невелику перерву, – замислено мовив пастор, спостерiгаючи за вихованцем. – Отже, для початку витрiть сльози, з'iжте яблуко, а потiм продовжимо нашi заняття…
– Звiсно, пане вчителю, з радiстю! – весело вiдгукнувся юний герцог, з апетитом уминаючи яблуко.
Пiсля математики була стройова пiдготовка. Протягом години Петера ганяли по плацу. Оскiльки герцог був найменшеньким солдатом не тiльки за вiком, але й за зростом, до того ж ходив у незручних височенних (набагато вище колiн!) чоботях, якi зовсiм не давали ногам згинатися, вiн постiйно збивався з кроку, що призвело до покарання: час муштри було продовжено на цiлу годину…
Тому Карл-Петер-Ульрiх знов запiзнився в iдальню!!! Вiн прибiг саме в той момент, коли вже збирали брудний посуд. Жалiсливий кухар-iталiець винiс Петеру невелику булочку, що залишилася вiд снiданку. Хлопчик ледь устиг запхати ii в кишеню мундира, як у примiщення увiйшов його гувернер Брюммер. Дитинка сполотнiла як крейда, мiцно замружилася й лише повторювала про себе подумки: «Тiльки б нiчого не помiтив!.. Господи, тiльки б не помiтив!..»
Захоплений декларуванням докорiв гувернер дiйсно не помiтив нi особливоi блiдостi обличчя переляканого хлопчиська, анi вiдстовбурченоi булочкою кишенi.
– А-а-а, он ви де, мерзенне хлопчисько! Менi вже доповiли, що ви двiчi спiзнилися в iдальню, – хижо насупивши брови, почав Брюммер. – Ну що ж, якщо не хочете iсти, я можу позбавити вас заразом i обiду. Повiрте, менi це не важко, зате наступного разу ви будете пунктуальним, як i належить справжньому солдатовi. А взагалi, вас варто би поставити колiньми на горох – але боюся, ви його з'iсте пiд час покарання…
Гувернер розреготався власному жарту (як йому здалося, надзвичайно вдалому!), а горопашний Карл-Петер-Ульрiх сполотнiв вже до повноi синяви.
– Втiм, я сьогоднi в доброму гуморi, тож нiякi вашi дурнуватi витiвки не зiпсують менi настрою. Прощаю вам неслухнянiсть… – i з поважним виглядом задерши пальця до стелi, гувернер довершив фразу урочистим тоном: —…а також скасовую заняття з географii у зв'язку з одержанням вами, мiй герцог, звання сержанта голштинськой гвардii!
Хлопчик уже розкрив рота, щоб розсипатися в подяках, однак гувернер одразу додав нiбито похапцем:
– До речi, вiдтепер у вашi обов'язки входитиме й вартова служба.
– Але ж гер Брюммер… а як же скрипка?! – здивовано мовив Петер.
– Мовчати!!! – гаркнув гувернер, що моментально змiнив милiсть на гнiв. – І марш на французьку, чи тобi ще особливе запрошення необхiдно?!
Не ризикнувши й надалi випробовувати терпiння наставника, хлопчик кинувся на черговий урок. Перед ним був довжелезний коридор, доводилося бiгти, а це було жахливо незручно через височеннi чоботи…
– Не бiжи, йди спокiйно. Але ще раз спiзнишся кудись – залишишся без обiду, так i знай! – почув Петер навздогiн знущальне наставляння Брюммера.
Урок французькоi пройшов набагато успiшнiше математики: адже в кишенi була заповiтна булочка, вiд якоi юний герцог потихеньку вiдривав крихти й непомiтно вiдправляв до рота. Потроху настрiй покращився…
Незабаром Карловi-Петеру-Ульрiху довелося пiзнати всi принади вартовоi служби. Вiн стояв струнко бiля дверей парадноi зали палацу з оголеною шпагою в руцi, затерплi ноги жахливо скнiли, i единою думкою, що безупинно крутилась у головi, була розпачлива фраза: «Ну, коли ж мене змiнять?!»
Втiм, неборака думав не тiльки про це… Його частенько ставили на чергування в обiдню пору, коли за дверима зали його батько бенкетував зi старшими офiцерами. Гувернер Брюммер не пропустив нагоди ехидно повiдомити юного герцога, що так розпорядився саме його батько, який мрiяв виростити з сина прекрасного солдата – а що це за солдат, якщо вiн не здатен винести такий дрiб'язок, як голод?!
– Агов, ледарi, подати сюди ще вина й м'яса! – перiодично долинав через дверi крик батька, Карла Фрiдрiха Голштин-Готторпського.
– Пива й закусок!.. – волали офiцери.
– Та ковбасок не забудьте, дурнi!.. – додавав батько.
І все це завершувалося дружним п'яним ревiнням.
По коридору з кухнi поспiшала зграйка кухарчукiв, що несли блюда з усiлякими наiдками, барило пива й величезний глек вина. Вiд вишуканих ароматiв у Карла-Петера-Ульрiха паморочилося в головi, неслухнянi пальцi ледь утримували важелезну шпагу…
«Треба триматися, не здаватися! Треба триматися, не здаватися!» – немов молитву повторював про себе хлопчисько. Його нещасна мати померла вiд сухоти через три мiсяцi пiсля народження дитини, тож приголубити юного герцога нiкому: батько взявся робити з нього справжнього солдата, готового граючись переносити будь-якi негоди, тож оточив сина вихователями, налаштованими вiдповiдним чином – на кшталт гувернера Брюммера.
«Триматися, не здаватися. Триматися, не здаватися…»
І справдi, що це за правитель, якому вiйськова служба не пiд силу?! Карл-Петер-Ульрiх добре знав, що мае всi шанси колись зайняти шведський престол, однак у Пiвнiчнiй вiйнi, що завершилася пiвтора десятилiття тому, Швецiя була серйозно принижена… бiльш того – варварськи пограбована клятою Росiйською iмперiею, пiсля чого справи в державi серйозно похитнулися, а скарбниця неабияк спорожнiла.
Ясна рiч, умови Нiштадтського миру в майбутньому повиннi бути переглянутi, однак домогтися цього можна единим i аж нiяк не мирним шляхом. Отже, мае статися нова вiйна з Росiею-хижачкою. І очолить переможну шведську армiю не хто iнший, як Карл-Петер-Ульрiх Голштин-Готторпський! Але цього не станеться, якщо зараз вiн не вистоiть на вартi…
І хлопчик ще мiцнiше стискав рукiв'я оголеноi шпаги слабкою поки що долонею, черпаючи сили в буйних фантазiях, де вiн командував блискавичною армiею, що переможно проривала кордони зарозумiлоi Росiйськоi iмперii.
А от нарештi й рятiвна змiна! Тепер маленький мученик може пообiдати… Щоправда, не в парадному палацовому залi разом з батьком i старшими офiцерами, а в убогiй солдатськiй iдальнi – але це нiчого! Головне, нарештi можна вгамувати болiсний голод…
Втiм, нi: головне – вiн зумiв витримати i це чергування! Як зумiв витримати вчора, позавчора. Як витримае й завтра, i в майбутньому.
Вiн усе витримае заради великоi мети: обернути приниження нещасноi Швецii в блискавичну перемогу, про яку нащадки колись складуть легенди!..
* * *
Поки це всього лише дiти, нехай навiть вiнценоснi.
Обидвi дитини свого часу зiйдуть на росiйський престол.
У майбутньому на одну з них зробить ставку останнiй гетьман Украiни… допомагаючи при цьому звалити iншу i сприйнявши ii пiдступнi обiцянки за чисту монету!
Глава 6
Вiзит чаклуна
Санкт-Петербург, грудень 1742 року
Бестужев-Рюмiн квапився прийти на термiновий виклик государинi. Йому вже доповiли, що Їi Імператорська Величнiсть нинi не в гуморi, тому призначила аудiенцiю в Малому кабiнетi. А це, мiж iншим, не обiцяло нiчого доброго, бо означало, що розмова мае бути секретною i серйозною. У досвiдченого iнтригана в головi не вкладалося, про що сьогоднi пiде мова! Намагаючись подумки вгадати, що за каверзне питання на нього чекае, Бестужев-Рюмiн проскочив повз необхiднi дверi…
– Боже, тiльки цього не вистачало!!!
Пригнiчений думкою про таку загрозливу прикмету, канцлер буквально влетiв у Малий кабiнет, поставши перед Єлизаветою Петрiвною дещо ошелешеним.
– О-о-о, нарештi, мiй люб'язний! Вiтаю, Олексiю Петровичу, ласкаво прошу.
Тон государинi був досить привiтним. Вiдчувалося, що вона перебувае в надзвичайно пiднесеному станi духу. Нiщо не вiщувало бурi, як побоювався Бестужев-Рюмiн.
Але чому все ж таки в Малому кабiнетi?..
Доки канцлер губився у здогадах, iмператриця перебирала кореспонденцiю, спритно розкриваючи невеликим ножиком згортки, викладала iхнiй вмiст на невеликий столик з цiнноi деревини, вже потiм ламала кольоровi печатки доданих грамот i читала iх. Олексiй Петрович придивився уважнiше: на столi були розкладенi мiнiатюрнi портрети в золочених рамочках, прикрашених перлами й дорогоцiнними або напiвкоштовними каменями. Розкривши всi пакети, государиня заходилася перебирати портрети й уважно вдивлятися в риси молодих жiнок.
От воно що!.. «Ярмарок наречених»… А-а-а!
Бестужев-Рюмiн подумки похвалив себе: що ж, вiн уже вибрав наречену «чортенятку» (так вiн подумки називав Великого князя Петра Федоровича, у недалекому минулому – Карла-Петера-Ульрiха Голштин-Готторпського), навiть заставу одержати встиг! Марiанна – дивовижна партiя для майбутнього росiйського iмператора, заразом даний шлюб обiцяв непоганi баришi вiд «вдячних сватiв» самому Бестужеву-Рюмiну.
Не враховуючи ще й можливостi здiйснити деякi iншi плани…
– Олексiю Петровичу, нумо доповiдай менi, як поводився Петрушенька весь цей тиждень? – не вiдриваючись вiд портретiв, промурмотiла Єлизавета Петрiвна. Питання опустило Бестужева-Рюмiна з небесноi височини позахмарних мрiй на грiшну землю. Вiн одразу завозився, нервово перебираючи в руках складенi акуратною пачкою документи.
– Я з нетерпiнням чекаю на твою доповiдь, люб'язний! Що там значиться за моiм дорогоцiнним племiнничком? – мовила Єлизавета Петрiвна вже дещо роздратовано.
– Нiчого особливого, Ваша Імператорська Величнiсть, нiчого особливого. Можна сказати, все як зазвичай. Пiд час церковноi служби цесаревич гримасував, корчив морди, передражнював княгиню Волконську. За снiданком волiв розпекти в найнепристойнiших виразах лакея Івашку. До речi, записано зi слiв лакея… Пiд час прийому французького посланця Шетардi позiхав, розгойдувався на стiльцi й всiм своiм виглядом демонстрував байдужнiсть до доленосних для Росiйськоi iмперii рiшень… А на прийомi у графа…
– Ну годi, далi не цiкаво, – утомлено мовила iмператриця.
– Нi-нi, матiнко, ви послухайте, послухайте далi!.. Пiд час маскараду цесаревич вирiшив улаштувати феерверк, чим завдав непоправноi шкоди здоров'ю шевалье…
– Негайно замовкни, не бажаю бiльше слухати твоi ябеди! – роздратовано вигукнула iмператриця. – Ти, Олексiю Петровичу, знай свое мiсце! Усе в тобi добре, тiльки от не вмiеш ти вчасно зупинитися.
На хвилину обидва замовкли. Переконавшись, що канцлер засвоiв урок, Їi Імператорська Величнiсть колишнiм ласкавим тоном продовжила:
– Я тутечки подумала от про що: вирiс наш Петрушенька, тож потрiбно його оженити. Тодi всi його дивацтва як рукою знiме, запевняю! Дружина чоловiка швидко до порядку привчить, якщо правити захоче…
– Оце ви добре придумали, матiнко! – Бестужев-Рюмiн пiдтримав тон государинi. – А наречену де шукати станемо: у себе або ж?..
– Або ж, Олексiю Петровичу, або ж! Усе належить робити з користю для держави, тож наречену шукатимемо в союзних нам краiнах. Якийсь час тому я вiдправила листи з проханнями надiслати мiнiатюри тамтешнiх принцес для нашоi iмператорськоi галереi, i от першi надходження… Примiром, англiйцi пропонують свою принцесу. Як гадаеш, Олексiю Петровичу, наскiльки вигiдним може бути даний шлюб для Росii?
– Я вважаю, матiнко, що зупиняти свiй вибiр на вихiдцях з Ганновера не варто в жодному разi… – почав упевнено Бестужев-Рюмiн. Не дослухавши до кiнця, государиня перервала його:
