скачать книгу бесплатно
Пустоцвiт
Олена Литовченко
Тимур Литовченко
Історiя Украiни в романах
Влiтку 1744 року iмператриця Єлизавета Петрiвна милостиво розглянула й затвердила петицiю про поновлення гетьманства на украiнських теренах. Булава дiсталася хлопцевi з незаможноi родини, який зробив фантастичну кар'еру – Кирилу Розумовському, рiдному братовi морганатичного чоловiка iмператрицi. Життя закружляло у скаженому калейдоскопi… А що ж одержала Украiна?! Невиправданi очiкування, бездарне керiвництво, бездiяльнiсть у вирiшальнi години… Фiнал був закономiрним: остаточна втрата державностi.
Тимур i Олена Литовченки
Пустоцвiт
Передмова
Нiмецькi землi, 1744рiк
Гульба тривала вже три тижнi поспiль. Чергова корчма гула не гiрше бджолиного вулика, столи ломилися вiд вина й наiдкiв.
Кирилко давно згубив лiк не тiльки шинкам, у яких гучна компанiя гуляла в цi радiснi днi, але й новим знайомим i старим приятелям, що приймали участь у гульбi. Скiльки людей, якi вимовляють заздоровницi й славослiв'я на його честь, у вiдносно нещодавньому минулому нiкому невiдомого босоногого пастушка!.. Зате тепер усi цi Волконськi, Трубецькi, Наришкiни, Салтикови, Чернишови, Сташевськi, Успенськi, Шейнiни, Репнiни, Лопухiни, Демидови репетують що е сили:
– Здоров'я пана графа!
– Многая лiта йому!!
– Вiват, вiват!!!
Справдi, хто б мiг припустити, що син голодранця-козака одержить графський титул i дворянський герб?! Ще вчора – Іван Обiдовський, а вже сьогоднi – його сiятельнiсть граф Кирило Розумовський, рiд i герб якого походять вiд шляхетного гетьманського роду Романа Ружинського!.. Диво яке, ах, яке ж диво: колишнiй пастушок, а нинi юний студiозус живе в Нiмеччинi, слухае лекцii в найкращих унiверситетах Берлiна, Геттiнгена, Страсбурга, а скiльки ще мае вiдвiдати!.. Францiю з Італiею вздовж i вшир вивчити й скорити!..
Для нього тепер усе легко. Його старший братик Олексiй тепер цей… як його?! Морганiчний?.. Морганатичний?.. А-а-а, та годi гарнi слiвця вигадувати: Олесько тепер став офiцiйним полюбовником самоi государинi – он як!!! І тепер усi цi шляхетнi добродii у братiв Розумовських он де!..
Тож за такий успiх неодмiнно варто випити!!!
– Агов, корчмарю, вина менi… А-а-а, чого там?! Усiм вина!.. За мiй рахунок – за рахунок графа Кирила Розумовського!!! Ти чуеш, корчмарю, продажна твоя душа?! За мiiiй!!! За мiй рахууунооок!!! За мiiiй – за грааафааа Кииирииилааа Рооозууумооовськооогооо!!!
Дзенькнули золотi червiнцi й срiбнi рублi iз зображенням Анни Іоанiвни – колишньоi правительки, яким у нього вiдтепер не буде лiку. Мармизи присутнiх розквiтли широкими сяючими посмiшками, галас вiдновився з новою силою.
Добре, добре – смiйтеся! Смiйтеся, чорт вас усiх забирай з вашими смiхотливими тельбухами!!! А от тiльки нову монету ще накарбують – iз профiлем новоi iмператрицi!.. До того все йде. А там…
А там вже!.. От у тiм-то й рiч: поруч iз государинею тепер – його рiдний братик!.. От у чому рiч!..
Тому смiйтеся, добродii, смiйтеся на здоров'я!!!
Все-таки шкода, що Теплова з ними немае… На третiй день скаженоi гульби мовив коротко: «Ну все, пора й за справи братися», – i зник.
Що за дурня?!
Якi ще справи?!
Подумаеш – справи!.. Великий пшик.
От, примiром, мови вiн опанував?! Аякже: наприклад, нiмецьку… Як це там звучить, а?! Натюрлiх… або нах тюрлiх?! iх бiн… А може, iхт бiн?.. Нi, краще вже французькою: компрене ву… ля фам, но де льом… А-а-а, яка, по сутi, рiзниця?! Одне зрозумiло: без знання нiмецькоi вiн не змiг би слухати унiверситетськi лекцii. А вiн слухае?! Ще як!!! Отже – знае!.. А без французькоi!.. О-о-о, без французькоi….
Ххха!.. А танцювати й фехтувати навчений?! Авжеж!!! Який же це, даруйте, граф з нього виходить, якщо без танцiв та фехтування?! Як же iнакше на балах або, скажiмо, на дуелях поводитися, що робити накажете, якщо танцi та двобоi не опанувати?! Так, вiн – кращий!!! І недарма через нових своiх знайомих до самоi мадемуазель Фiфi в ii модний салон потрапив!!! Ах, мадемуазель Фiфi – це… Це щось!.. Зате як запалюе, як кров у жилах пiсля цього грае!.. Вона – вища будь-яких похвал, от що вона таке, ця сама мадемуазель!!! Тим паче, за просто так до неi не потрапиш, тiльки по знайомству, та й то дуже, ду-у-уже гарному знайомству!..
Гетьман Кирило Григорович Розумовський.
А етикет вивчати на настiйну вимогу того ж Теплова?.. Дурниця!!! Та без усякого дурнуватого етикету вiн – граф!!! Он навiть iз самим Фрiдрiхом зустрiчався i прикрашену дiамантами табакерку вiд нього в подарунок одержав – он як його цiнують. Кому б на iхньому рiдному хуторi сказати – не повiрять…
– У горлi деренчить, настав час випити, – Кирилко пiдняв свiй кубок.
– Вип'емо, графе! Вип'емо!!! Вiват!.. – пролунало звiдусiль.
– Корчмарю, ще вина!!! І чарок нових…
– Чарок бiльше немае: усi до останньоi перебили.
– Дурницю верзеш, корчмарю, шельма ти крива!..
– Присягаюся, чим хочете – немае чарок!..
– Дурниця!!! – гаркнув раптом хтось. – Не можна через чарки якiсь нашi милi посиденьки переривати!..
– Зрозумiло, що не можна… але пити як станемо?!
– А просто з горлечок!
– О-о-о, як цiкаво!.. За це варто випити.
– Причому негайно.
– Вип'емо за здоров'я графа!
– Вiват!!! Вiват!!!
Рiки вина полилися в горлянки й почасти повз них. Хто допивав до дна, зумiвши утриматись на ногах – щосили жбурляв спорожнену пляшку прямо на пiдлогу. У корчмi стояв рiзноголосий передзвiн битого посуду.
І раптом Кирилко вiдчув: щось не так!.. Щось тисне на груди, не дае глибоко зiтхнути… Все начебто на мiсцi: i вiн сам, i шинок, i столи, й закуски, i новi знайомi, i безвiдмовнi гарненькi дiвицi… i навiть…
Але все-таки!.. Все-таки!.. Щось не так… щось душить його… Яке дивне почуття…
Нi-нi, на двiр, на свiже повiтря… Корчма пiшла обертом…
Спiткнувшись по дорозi кiлька разiв, вiн вийшов… точнiше, виповз на свiже повiтря. Новоспеченi друзi навiть не помiтили зникнення винуватця свята у самий його розпал.
Кирилко вдихнув нiчне прохолодне повiтря повними грудьми. Начебто полегшало…
Чого ж йому все-таки не вистачае, а?..
Якщо гарненько (попри хмiль у головi) подумати – немае вже колишньоi ПРИСТРАСТІ, усерединi одне суцiльне СПУСТОШЕННЯ… РОЗЧАРУВАННЯ вiд швидких перемог…
Нi, не так навiть: вiд СКОРОСТИГЛИХ перемог – он як!..
Теплов зник на третiй день гульби. Можливо, вiн мае рацiю. Так, наставник дiйсно правий! Наскiльки ж вiн завинив перед Тепловим…
Сльози закапали з очей Кирилка. Тi самi сльози, потоки яких обмивають душу й виносять iз неi все непотрiбне, зайве, чорне…
Солонi краплi текли по юному прекрасному обличчю новоявленого графа. Текли, як чистий гiрський водоспад пiд чужим зоряним небом.
Чомусь Кирилко раптом пригадав украiнський хутiр, криту соломою стару хату, сусiдську дiвчинку Ясочку, таку рiдну й юну. А ii посмiшка – мила, нiжна, славна… У порiвняннi з нею посмiшка самоi мадемуазель Фiфi здавалася легковажною гримасою фривольноi красунi…
То може, це свято – й не свято зовсiм, а ця хвалена дiвка – нiщо?!
Вiн глибоко зiтхнув i вiдчув прекрасний, до болю знайомий, рiдний квiтковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повiтрi розлився Аромат Душi… Скiльки пахощiв вiн вдихав вiдтодi?.. Вже й не пригадати… Але цей… цей!..
До того ж, забути таке просто несила.
Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помiтив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вiтами, густо всiяними великими бiло-рожевими квiточками – зовсiм як яблунька в його рiднiй сторiнцi… пiд якою вiн так любив лежати у дитинствi…
Прикривши повiки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рiдному хуторi – тiльки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приемна прохолода овiвала обличчя, все навколо цвiло, а зелена трава була всипана нiжно-рожевими пелюстками…
Кирилко жадiбно, на повнi груди вдихнув аромат щастя.
…Цiкаво, скiльки яблук дозрiе на цих вiтах до осенi?
А скiльки славних справ тепер можна здiйснити в рiднiй вiтчизнi – з його теперiшнiм становищем i графським титулом?!
І зненацька Кирилку схотiлося зробити щось гарне… Нi – дивовижне… Нi – просто надзвичайне для своеi батькiвщини. От, здаеться, усе б на свiтi взяв та й вiддав iй – рiднiй Украйнi…
Глава 1
Дарунок долi
Олександро-Невсъкий монастир поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1714 року
Морозною зимовою нiччю, що у широтах новоi столицi Росiйськоi iмперii не надто вiдрiзнялася вiд мутно-сiрих днiв, послушник Никодим був розбуджений тривалим i наполегливим стукотом вправленого в дерев'янi ворота залiзного кiльця. Прихопивши свiчу й кутаючись вiд пронизливого вiтру у величезний овечий кожух, вiн поспiшив на шум.
– Хто? Хто тут? – запитав боязко, наблизившись до невеликоi хвiртки збоку вiд ворiт. Нiхто не вiдповiв. Постоявши трохи, Никодим подумав, що йому це наснилося, i вирiшив iти геть. Як раптом по той бiк монастирськоi стiни хтось завозився… На щастя, Никодим не встиг вiдiйти далеко, тому швидко притулився вухом до дощатоi хвiртки.
– Агов, хто там?! Вiдгукнися!..
Спочатку звiдти долинуло дивне сипiння, потiм тихий тужливий звук, схожий на стогiн, i нарештi щось глухо впало в снiг. Цi звуки остаточно спантеличили боязкого вiд природи послушника. З криком: «Допоможiть, рятуйте!!! На допомогу, братiя!!!» – вiн побiг углиб монастирського двору.
На несамовитi крики послушника ранiше вiд iнших вибiгла куховарка Гафiя. До обителi вона потрапила разом з чоловiком-пiчником – одним зi стороннiх працiвникiв, що розбирали дерев'янi будови i зводили натомiсть новi кам'янi. Минулого лiта пiд час сильноi пожежi пiчник першим кинувся рятувати монастирське майно, при цьому сильно обгорiв, кiлька мiсяцiв мучився й нарештi, не дотягнувши до Покрови, вiддав Боговi душу. Зрозумiло, за всiма правилами Гафiю мали негайно видалити з мiсця добровiльного усамiтнення чоловiкiв, однак на згадку про заслуги покiйного пiчника отець-настоятель не зважився вигнати вдову свiт за очi.
Бездiтна куховарка мала рокiв сорок й вирiзнялася природною красою. Сiроока, огрядна, рум'яна, вона виглядала молодше свого вiку. Втiм, у монастирi Гафiя зажила слави особи сором'язливоi й богобоязкоi. Практично з ранку до ночi порпалась то на кухнi, то на господарському дворi й на очi нiкому не потрапляла.
Поступово роботяща жiнка зрiднилася з обителлю: готувала iжу, обпирала, обшивала, вивiльняючи братii якнайбiльше часу для молитов i богоугодних справ. Окрiм того, тримала на господарському дворi з десяток курей i загальну улюбленицю – козу Машку.
Архiмандрит Феодосiй обожнював випити зранку глечик парного козячого молочка, тож навiть вiдчував до Гафii щось на кшталт симпатii. Втiм, у цьому вiн не зiзнався б нiкому, навiть собi самому: нездоровi думки могли обернутися брудними плiтками, а втрачати насиджене мiсце настоятеля Олександро-Невського монастиря (до речi, що мав усi перспективи в недалекому майбутньому вдостоiтися високого статусу лаври) через чиiсь необгрунтованi здогади аж нiяк не хотiлося…
Отже, першою на крики Никодима вибiгла саме куховарка.
– Що таке, що трапилось? – забурмотiла вона заклопотано. Послушник залепетав щось нескладне, при цьому час вiд часу жалiбно скрикуючи. Гафiя нiчогiсiнько не зрозумiла, вона лише бачила, що хлопець не тямить себе вiд переляку. Тому, щоб заспокоiти його, додала вже тихiше:
– Тiльки не кричи, дорогенький. Не кричи, бо ще отець Феодор…
І як у воду дивилася! Бо одразу ж пiсля сказаного бiля входу в новий (кам'яний) житловий корпус з'явилася по-ведмежому величезна, кремезна постать «грози монастиря».
Отець Феодор, що за вiдсутностi архiмандрита займав статус старшого, куховарцi явно симпатизував, тому що для полегшення кухонноi працi навiть виписував зi столицi всiлякi дивовижнi речi й екзотичнi рослини на кшталт заморського дива – картоплi. За щиросердi турботи жiнка нерiдко балувала дбайливця дивовижними пирiжками з капустою й iншими кулiнарними шедеврами.
Але загалом вдача в отця Феодора (як у колишнього вояка) була крутенькою. А як особистiсть – то була суцiльна загадка. В Олександро-Невський монастир його призначив особисто iмператор Петро Олексiйович у якостi «дохтура», оскiльки мрiяв створити при обителi притулок зi шпиталем для iнвалiдiв Пiвнiчноi вiйни й душевнохворих. Тому минулого лiта сюди й надiслали не тiльки теслярiв, мулярiв й iнших майстрiв, але також монаха-лiкаря.
Отець Феодор знав кiлька мов, збирав рiзнi цiлющi трави й власноруч готував з них усiлякi зiлля. У новому кам'яному корпусi, ще не повнiстю добудованому, йому одразу ж вiдвели цiлих шiсть кiмнат – за розумiнням братii, небачена розкiш! Але оскiльки отця Феодора поселили тут за особистим розпорядженням государя, хто б ризикнув iз цього приводу хоч би слово мовити?!
Двi найбiльшi кiмнати настiльки розкiшного житла ледь умiстили велику особисту бiблiотеку отця Феодора. Було тут i просторе примiщення з усiлякими шафами й полицями. А широчезний стiл, розташований у центрi й заставлений тендiтним скляним посудом, господар iменував дивно, на закордонний манер – «лабораторiею». Отець Феодор зачинявся там i безперервно щось вивчав, а наприкiнцi кожного мiсяця вiдсилав iмператоровi зi спецiальним нарочним звiти в Санкт-Петербург.
Лiкував вiн досить вдало – в основному трав'яними зiллями й молитвами, а також вправляв вивихи, накладав шини й робив багато чого ще, про що братiя навiть не знала… хоча, можливо, потихеньку здогадувалася. Був отець Феодор нетовариським, навiть потайливим i грубим, у розмовах нерiдко проявляв рiзкiсть, тому що терпiти не мiг «тупих людиськ».
Чи не бiльше вiд усiх iнших грiзний чернець не любив саме Никодима – тому куховарка й намагалася втихомирити послушника: знала, що за здiйняту без особливоi потреби нiчну тривогу хлопцевi перепаде. «Дохтура» бiдолашний послушник боявся панiчно, тому в його присутностi просто вiд переляку робив безмiрнi дурницi, за що заробляв важкi стусани.
От i зараз своiми криками Никодим ледве не пiдняв на ноги весь монастир – а з чого?! Отець Феодор дуже розлютився на послушника й, немов батогом по спинi, уперiщив владним окриком:
– Ци-и-ить!!!
Никодим миттю припинив репетувати. Отець Феодор оглянув послушника вдоволеним поглядом вiд голови до нiг. Імовiрно, так само легендарний Пiгмалiон оглядав мармурову Галатею, яка щойно вийшла з-пiд його рiзця, усе ще нерухому, але готову ожити за першим побажанням свого творця. За одним цим поглядом у ченцi можна було розпiзнати природженого експериментатора… яким вiн, власне, й був.
– Ну, що тут сталося? – суворо запитав отець Феодор.
– На… наснилося… – промурмотiв нещасний Никодим, у якого вiд ще неотриманого, але вже уявленого ляпасу заздалегiдь розколювалась потилиця.
– Наснилося?! Привидiлося?! – гаркнув чернець, перекриваючи свист вiтру.
– Нi, здаеться, нi…
– Нi?!
– Так…
– Ну, то так чи нi?!
Никодим розгублено мовчав, тiльки очi замружив, чекаючи потиличника.
– А якщо нi так, анi нi, навiщо ж репетувати?
Удару все не було, тож Никодим ризикнув вiдкрити лiве око й обережно промурмотiв:
– Я це… я чув… як це… як щось там, за воротами…
– Щось там та десь!.. – передражнив послушника отець Феодор.
