скачать книгу бесплатно
– Так, мiй хлопчику, ти не помилився: польський офiцер. Щоправда, невисокого чину, але офiцер… І постраждав вiн зовсiм не вiд вовчих зубiв, а явно вiд рук людських. Вiд озброених рук – врахуй це. Пам'ятаеш рани нашого опалювача?
– Пам'ятаю…
Зрозумiло, такого не забути. До речi, опалювач прожив недовго. Либонь, добряче йому дiсталося! Неборака…
Однак Теплова цiкавило iнше:
– Скажи, а що по-твоему полякам було робити в тутешнiх краях?
– Наскiльки я зрозумiв, то була секретна мiсiя…
– Звiдки ти знаеш?!
– Рiч у тiм, що з вояком було немовля, причому не з простого, а з дуже древнього дворянського роду – буквально королiвських кровей! Дитина була загорнута в найтоншi пелюшки, на кожнiй з яких був вишитий родовий герб. Ця людина також принесла грамоту, написану на пергаментi й завiрену вiдповiдними печатками, а крiм того – уламок багато оздобленоi фамiльноi шпаги.
– Але ж ти тiльки-но сказав, що дитину принiс усього лише молодший офiцер…
– Це зайвий раз пiдтверджуе, що поранений нiс чуже дитя. І нарештi, останне: на немовлятi був золотий католицький хрестик.
– І ти хочеш сказати, що…
Григорiй розгублено замовк.
– Так, Гришутко, саме так: ти й був отим самим немовлям!
– Навiщо ж тодi ти придумав усе, що менi розповiдали?
– Боявся, що вас почнуть шукати: недарма ж на вас напали! А хто це зробив i навiщо, я одразу не мiг зрозумiти. Тобi, мiй хлопчику, було безпечнiше рости пiд чужим iм'ям…
– Але ж нас не шукали?
– Не шукали – i слава Богу!
– А тепер?
– Тепер стан справ змiнився, старi конфлiкти забулися. Тож можеш смiливо вiдкритися свiтовi пiд своiм справжнiм iм'ям: нiяка небезпека тобi бiльше не загрожуе.
– До речi, щодо iменi: наскiльки я розумiю, людина з iм'ям Микола Теплов нiяк не може бути польським офiцером!
– Як насправдi звали того молодшого офiцера, один Бог вiдае. Миколою його прозвав я, оскiльки вiн був урятований вiд смертi вночi проти свята Миколи Чудотворця. А Теплов – це тому, що став монастирським опалювачем. Григорiем же тебе нарекли в православному хрещеннi.
– А тiточка Гафiя?..
– Куховарка вже тодi жила при нашiй лаврi й вже тодi овдовiла. ii турботам тебе й доручили, насамперед. Гафiя, зрозумiло, пригрiла крихiтку-сиротинку й вигодувала тебе козячим молоком. От як усе було.
І поки Григорiй повiльно розгойдувався взад-уперед, щосили стиснувши долонями скронi, в яких пульсував оскаженiлий вир кровi, старий чернець констатував:
– Ну от, мiй хлопчику, тепер ти знаеш таемницю свого походження, а маючи у своему розпорядженнi докази, незабаром зможеш пiдтвердити його. Тодi досягнеш усього, чого забажаеш! Захочеш у колегiю потрапити – потрапиш! Якщо серцю твоему милiша наука… Що ж, станеш знаменитим вченим… та хоч Академiею наук управлятимеш!.. Ну, а якщо все ж таки захочеш сенатором зробитися – будеш у сенатi засiдати з iншими панами! Я все це бачив…
– Де бачив?! Як?! – здивувався Теплов.
– Видiння менi було, Гришутко, видiння…
Погляд отця Феодора помутнiв, вiн повiльно повернув обличчя до стiни.
– То де ж цi самi докази, про якi… – почав Григорiй, однак старець простогнав:
– Облиш, дай-но передихнути. Зле менi, ой, зле!..
Теплов якийсь час сидiв нерухомо, потiм заходився шукати по кишенях модного камзола. Пiд час перебування за кордоном вiн натрапив на якусь стародавню монету (за всiма ознаками iспанську). Знаючи, що колишнiй його вихователь радiе подiбним речам, Григорiй прихопив монету в подарунок отцевi Феодору. Тепер був саме час вiдволiкти хворого вiд важких думок.
Однак замiсть монети намацав якийсь пакет. Обережно дiстав, оглянув. От горе! Це була записка iз Санкт-Петербурга, iз самого царського палацу, також передана йому Тихоном у купi запiзнiлоi пошти. Григорiй був настiльки поглинений думками про прохання отця Феодора термiново приiхати в лавру, що зовсiм забув про палацове послання… хоч i збирався прочитати папiр по дорозi.
Зламавши воскову печатку, вiн заглибився в читання. Це було запрошення на аудiенцiю до Олексiя Розума – фаворита Єлизавети Петрiвни. Пiсля офiцiйного повiдомлення (втiм, безнадiйно простроченого) йшла приписка, зроблена, мабуть, рукою самого пана Розума, яка повiдомляла, що iм варто невiдкладно зустрiтися у надзвичайно важливiй справi.
Теплов повiльно склав папiр i настiльки ж повiльно сховав у кишеню камзола. Ну от, схоже, пророцтва отця Феодора вже починають збуватися: його запрошують на аудiенцiю до Санкт-Петербурга…
А втiм…
Втiм, усе це маячня! Таемниця народження… Вiн – польський дворянин… та до того ж ледве не королiвських кровей!..
Нi, не може бути. Не може – тому що так не бувае…
Розмова зовсiм вибила Теплова з колii. Вiн навiть i мрiяти про щось подiбне не мiг… Бiльше того – не насмiлювався!!!
Нi, таких див у життi не бувае.
Не бувае!!!
Але… запрошення в палац?! Он же воно, у кишенi камзола лежить…
Виходить, вiн тепер може досягти будь-яких висот?! Знатне походження… Його свiтлiсть Григорiй Теплов… Його… високiсть… величнiсть…
Усе закрутилося перед очима…
Втiм, маячня все це!!! Як вiн доведе свое знатне походження?! І головне, дотепер же нiчого неясно… Мiсiя, за словами отця Феодора, була секретною! Якi слiди вiд неi залишилися, де iх шукати?!
Господи, Господи!..
Поруч пролунав стогiн. Григорiй здригнувся i з надiею подивився на згасаючого старця. Хворий щосили напружився, простягнув руку до образiв у покутi, прохрипiв щось на кшталт:
– Та-а-ам… Про-о-о… Та-а-ам!..
Але в цю мить душа покинула колись сильне й гарне, а нинi висохле вiд хвороби тiло отця Феодора. Тепер на ложi перед Тепловим лежав усього лише мертвий старий, що на кiлька секунд навiть видався йому чужим i зовсiм незнайомим.
– Агов, хто-небудь! Допоможiть!!! – щосили крикнув Григорiй. Вiн очiкував, що сюди негайно вбiжить послушник, вигнаний перед початком розмови. Принаймнi, Тихiн…
Однак замiсть нього на лемент у кiмнату вихором влетiла… Гафiя! Насамперед подивившись на отця Феодора, вона рвучко перехрестилася, потiм кинулася до шафи iз книгами, щось дiстала звiдти й швидко загорнула у зiрвану iз плечей шаль.
– Тiточко Гафiе!.. – тiльки й змiг вимовити Теплов, щиро здивований побаченим. Як пояснити дивне поводження жiнки, яку вiн, здавалося б, знав як облуплену?! Як можна брати щось iз кiмнати, у якiй тiльки-но помер не хтось, а отець Феодор?!
Та куховарка швидко озирнулася на Григорiя, приклала палець до губ, прошипiла: «Тс-с-с!..», кинулася в покуття, витягла щось iз-за найбiльшоi iкони. При цьому, однак, зачепила лампадку, що ледь не потухла, й обварила розпеченим маслом руку.
– Тiточко Гафiе… – промимрив ще бiльш розгублений Теплов. Жiнка скривилася вiд болю, однак лише мовчки махнула рукою. Григорiй пiдвiвся, зробив кiлька крокiв до куховарки, але, не втримавшись на ногах, звалився на пiдлогу, немов дiставши удар пiд колiна.
– Нi-i-i!!! – тiльки й зумiв викрикнути Григорiй, головою вперед провалюючись у скажений чорний вир. Перелякане голосiння Гафii: «Ах ти ж, Господи! Та у нього жар!..» – потонуло у колокольно-мiдному гудiннi.
* * *
Гарячка мучила Теплова три днi. Вiн метався, марив, викрикував щось нерозбiрливе про титул, про дворянство, про рабський стан душi… Гафiя нi на крок не вiдходила вiд «бiдолашного дитятка». Горе яке: ii ненаглядний Гришунька зовсiм розхворiвся…
На четвертий день вiн отямився й насамперед промимрив:
– Тiточко Гафiе, як там отець Феодор?! Сподiваюся, йому краще?..
– Що ти, Гришунько, що ти! – куховарка аж перехрестилася. – Отець Феодор помер у тебе на руках. Чи забув, еге ж?..
Григорiй повалився на лiжко. Ну так, так… Помер старий чернець! Пiшов назавжди!..
– Гришуню!..
Теплов подивився на зiгнуту над ним жiнку. Тiльки зараз побачив, як постарiла Гафiя, як потьмянiли ii колись прекраснi очi, опустилися куточки губ, побiлiли русявi коси, згорбилася фiгура. І Григорiю раптом нестерпно закортiло повернутися назад у дитинство, знов стати маленьким, обiйняти рученятами тiтотчину шию, вдихнути аромат ромашки й м'яти, що йшов вiд ii волосся. І, звiсно ж – смiятися вiд веселих розповiдей отця Феодора!
Яким усе тодi було легким i простим!..
Вiн знов знепритомнiв.
* * *
– Як почуваеться пан Теплов?
– Йому вже краще. Ще пару днiв i…
– Ти гарантуеш?
– На все воля Божа!..
– То що ж менi переказати пановi Розуму?
– Перекажiть, що я зроблю все можливе.
– А неможливе?..
– І навiть дещо неможливе.
– Дивись же, каналiя! Лiкуй Теплова скорiше, бо пан Розум утомився чекати. Теплов потрiбен йому для державноi справи великоi ваги.
– Слухаюся, пане. Буде виконано.
Дверi ляснули, i вже iззовнi долинуло:
– А iз собою я вiзьму цього дурбелика… Як там його звати?!
– Тихоном.
– Ага! Нехай усе пiдтвердить самому пановi Розуму! Особисто!
Потiм голоси забубонiли нерозбiрливо, поступово вiддаляючись. Григорiй повернув голову в напрямку дверей i зустрiвся поглядом з Гафiею.
– Тiточко, хто це в нас?
– Це, Гришунько, лейб-медик самоi Єлизавети Петрiвни прибув лiкувати тебе, а з ним посланець вiд пана Олексiя Розума. Гонець зараз до Санкт-Петербурга збираеться й слугу твого забрати iз собою хоче, як свiдка своеi правдивостi. Оскiльки дуже на тебе в палацi чекають!..
Так-так, от воно: перш нiж хвороба пiдiм'яла його, Григорiй читав позабуте послання з палацу. Здаеться, воно дiйсно було вiд фаворита Єлизавети Петрiвни…
І ще: в останнi своi хвилини отець Феодор говорив щось про блискучi перспективи свого вихованця… А вiн ще подумав, що марення старця починають збуватися…
Невже?!
– Тiточко Гафiе, пам'ятаеться, перед смертю отець Феодор говорив про мое справжне походження.
Куховарка мовчки кивнула.
– Про те, що опалювач зовсiм не був моiм батьком… І взагалi навiть Миколою Тепловим не був… Ти знала про це?
Знов мовчазний кивок.
– А докази?! Де докази, тiточко, рiдненька?..
Гафiя втрете кивнула, потiм перехрестилася, дiстала зi скринi зав'язану вузлом шаль. Через кiлька секунд Григорiй тримав уламок багато оздобленоi шпаги з фамiльним гербом, натiльний католицький хрестик iз чистого золота…
А найголовнiше – вкритий брунатними плямами пергамент! Чорнильнi букви мiсцями розпливлися, але i грамота, i печатки, що прикрашали ii, збереглися досить пристойно…
* * *
Отак Григорiю Теплову вiдкрилася таемниця його походження. І якби не завбачливiсть отця Феодора, хтозна, як склалася б доля не тiльки iмператрицi Єлизавети Петрiвни, але й братiв Розумовських.
А з ними й подальша доля Украiни…
Глава 4
Продана шляхетнiсть
Санкт-Петербург, лiто 1743 року
На чолi натовпу численноi прислуги перед одним з бiчних входiв Зимового палацу походжав сам обер-егермейстер Розум у парадному, розцяцькованому золотом камзолi й при орденi Андрiя Первозваного, нещодавно дарованому милiстю Їi Імператорськоi Величностi. Темне, завите у крупний локон волосся було акуратно затягнуте червоною стрiчкою за останньою столичною модою, великi чорнi очi палали нетерпiнням.
– Добре виглядаете, Олексiю Григоровичу! – кинув Григорiй Теплов, ад'юнкт i товмач при Академii. – Тiльки дарма отак вдягнулися. До чого це?..
