скачать книгу бесплатно
– І вiрно, Ганноверська династiя занадто молода, та й наречена не надто гарна. Я от показала портрет Петрушеньцi, то вiн одразу й вiдкинув його убiк… Ще от Лесток заходив, принiс портрет французькоi принцеси: що ж, недурна iз себе й, як стверджують, до того ж розумна. А так само родовита.
Канцлер внутрiшньо напружився, однак Єлизавета Петрiвна одразу засмучено мовила:
– Однак, Олексiю Петровичу, не можу я пересинити себе й пробачити французькому двору iхне ставлення до мене самоi! Хоча Лесток дуже рекомендуе зупинити вибiр саме на французькiй кандидатцi…
– Не звинувачуйте себе, матiнко, в упередженостi до французiв, – поспiхом мовив Бестужев-Рюмiн, – подивiться на справу з iншого боку: француженка – не найкращий вибiр для Петруши, а чи багато дасть союз iз Францiею нашiй державi?
– Маеш рацiю, як завжди, – сумно зiтхнула Єлизавета Петрiвна. Тодi канцлер вирiшив обережно поцiкавитися:
– А звiдки ще надiйшли портрети?..
– Та тут ще цiлих чотири. Найбiльше менi сподобалася принцеса Ульрiка, до того ж вона доводиться сестрою Фрiдрiху Великому. Король бездiтний, i якщо це чарiвне створiння вийде за Петрушеньку, то iхнi дiточки зможуть претендувати i на росiйський, i на прусський престол… А принцеса досить мила, поглянь тiльки.
Із завмиранням серця Бестужев-Рюмiн прийняв портрет з рук государинi. Такого повороту вiн нiяк не очiкував! Хоча подумати про Ульрiку було б варто…
– Дiйсно, мила принцеса… – от i все, що вичавив iз себе геть ошелешений iнтриган. Насправдi вiн давно вже подумував про те, як би обкрутити «чортенятка» iз другою дочкою польського короля принцесою Марiанною. Канцлер устиг навiть одержати невелику винагороду вiд батька претендентки, тому з ентузiазмом узявся за «саксонський проект».
І тепер його шанси танули на очах… Хiд Єлизавети Петрiвни був несподiваний, аргументацiя – досить переконливою. Втiм, канцлер не збирався здаватися без бою, як i повертати польському королю отриману за турботи винагороду! Бестужев-Рюмiн зiбрався з думками й мовив:
– Государине, якщо у Фрiдрiха дiтей не буде, а в його сестри Ульрiки й Петра Федоровича вони з'являться, все так i станеться. Але якщо раптом Фрiдрiх усе ж спроможеться народити спадкоемця?! Вiн ще зовсiм не старий, будь-що може статися…
– Вiрно, Олексiю Петровичу, вiрно, я про це якось не подумала… – у голосi государинi вiдчувся сумнiв. І Бестужев-Рюмiн наважився перейти в наступ:
– А якщо, припустимо… зрозумiло, хай уберiгае нас Бог вiд такого лиха… – канцлер ревно перехрестився. – Припустимо, якщо Ульрiка так i не народить дiтей? Фрiдрiх бездiтний, а вони – пряма рiдня…
– Не дай Боже! – государиня також перехрестилася.
– Або якщо дiвчатка стануть народжуватися одна за одною? Знов проблема! Якi подвiйнi види на престол?! Тут про свiй – про росiйський турбуватися треба…
– Свят, свят, свят! – знов перехрестилася государиня.
– Тодi якi ж привiлеi дае шлюб iз принцесою Ульрiкою?! – продовжив наступ Бестужев-Рюмiн.
І зробив непоправну помилку, мовивши:
– Я також чув от що: не вiддасть Фрiдрiх свою сестру Ульрiку в заручницi…
– Що-о-о?! У якi ще заручницi?! – щиро обурилася государиня. – Фрiдрiх он портрета надiслав, а отже, згоден на шлюб…
– Ой, государине матiнко, даруйте заради Бога! Я всього лише невiрно висловився! Я ж хотiв сказати тiльки… – вiдчувши загрозу своiм планам, канцлер жахливо перелякався й заходився абияк виправдовуватися: – Знову ж таки, Ульрiка родовита, брат ii Фрiдрiх ще бiльш знатний i вiдомий, до його думки прислуховуються всi европейськi монархи… А нумо як розсердиться його сестриця за зухвалi витiвки на Петра Федоровича?! Чув, у Пруссii його не дуже цiнують. А все завдяки дивному характеру… Нi, не варто й думати про прусську партiю для Великого князя, геть не варто!..
Втiм, партiю свою канцлер уже програв – принаймнi, сьогоднi.
– Ти, Олексiю Петровичу, слова ретельнiше добирай i понять не плутай. Засмутив ти мене, – iмператриця зневажливо махнула рукою й коротко кинула: – Йди геть!
– Матiнко государине!.. – зойкнув засмучений Бестужев-Рюмiн.
– Геть, кому кажу!!! Менi подумати треба… Ой як треба!..
– А ви, матiнко, саксонську партiю розглянули б краще, такий шлюб дасть нам безлiч вигод… Наречена молода й гарна собою… Цей шлюб здатен об'еднати Росiю, Саксонiю, Австрiю, Голландiю й Англiю. Три чвертi Європи стануть нашими – i все це проти Пруссii й Францii, он воно як!..
Втiм, Їi Імператорська Величнiсть уже не слухала царедворця, що схибив. Вона була ображена в найкращих почуттях, бо як нiхто знала, що племiнник ii Петро Федорович, при iншому збiгу обставин, мiг би стати видатним ученим або математиком. А тут – «вiддати в заручницi»!..
Государиня також була розсерджена на слова канцлера, оскiльки почасти вони вiдповiдали гiркiй iстинi. Як не намагалася iмператриця змiнити племiнника, однак Петро Федорович своiми витiвками й зухвалiстю справляв не надто приемне враження. Єлизавета Петрiвна жалiла його, тому що знала, у яких скотських умовах виховувався неборака… І от перед нею вiдкрилася цiлком очевидна iстина: щоб усталити становище Петрушеньки при дворi, самих лише добрих намiрiв (навiть якщо намiри цi виходили вiд самоi iмператрицi!) виявилося геть недостатньо. І що ж його робити?!
– Геть пiшов!!! Геть!!! – крикнула iмператриця, побачивши, що канцлер досi тупцюе у дверях Малого кабiнету. Спересердя государиня з такою силою грюкнула стиснутим кулачком по столику з розкиданими листами, що прекрасний смарагд у ii перснi трiснув. Однак розгнiвана Єлизавета Петрiвна навiть не помiтила цього.
Засмучений канцлер вийшов, занурений у дилему: вiрити пiсля всього що сталося в дурнi прикмети (на кшталт пропущених помилково дверей Малого кабiнету) або все-таки не вiрити?! В iмператрицi ж розiгралася мiгрень, тому вона змушена була пiти до опочивальнi. Запрошений лейб-медик пустив iй кров i дав заспокiйливу пiгулку. Государинi стало краще, i вона заснула.
Пробудилася Єлизавета Петрiвна пiзно. Пiсля вчорашньоi напруженоi бесiди з канцлером самопочуття було не надто гарним, до всього вона нарештi помiтила зiпсований дорогоцiнний камiнчик в улюбленому перснi… Не дивно, що вставати государиня не побажала, тiльки наказала палацовому карлику запросити в опочивальню Олексiя Розума.
– Чого бажае моя панночка? Може, розпорядитися щодо кофею? – заклопотано поцiкавився вiн, вiдданими очима впившись у Єлизавету Петрiвну.
– Не хочу я кофею, взагалi нiчого не хочу! Посидь зi мною, Олесько: зле менi, не дай Боже мiгрень знов розiграеться, – зiтхнула вона, одразу ж вiдчувши себе поруч iз турботливим фаворитом маленькою беззахисною дiвчинкою. Що не кажи, а почуття вкрай приемне!
– Не бiйся, моя дорогоцiнна панночко, не повернеться мiгрень.
– Ти впевнений, Олесику?
– Впевнений, моя панночко! Я сьогоднi буду цiлий день бiля нiжок твоiх струнких, виконаю всi твоi бажання, якi не загадаеш…
– Хочу плiтки палацовi послухати!
– Будь ласка, моя панночко!
– Що там у нас коiться, Олесю? Хто приiхав, хто вiдбув геть?
– Нiчого цiкавого не вiдбулося. Хiба що дружину одного з постачальникiв твого iмператорського двору – купця Рогожина заскочили з коханцем. Цей пройдисвiт, бач, гладкий тiлом виявився, пiд лiжко сховався та застряг – тож витягти звiдти ще довго не могли…
– Та що ти кажеш таке?!
– Не могли, матiнко, не могли! Цiлу годину проморочилися.
Досхочу посмiявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрiвна запитала:
– А ще?
– А ще iталiець якийсь приiхав, опери спiвае. Голос потужний i гарний. Учора у салонi мадам Саломеi виступав. Подейкують, дуже недурний iз себе… Може, запросити його? Нехай поспiвае, Вашу Імператорську Величнiсть потiшить.
– Нi, Олесику, боюся, що саме вiд цього мiгрень i розiграеться…
– Ну, що ж…
Помовчали.
– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексiй, нiжно погладжуючи при цьому нiжки iмператрицi.
– Чаклуна хочу побачити… або вiдьму… – грайливо промуркотiла Єлизавета Петрiвна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…
Звiсно, в Олексiя руки чарiвнi: вiд декiлькох його доторкань до пяточок усе погане розвiялось, розчинилося без слiду! І знов захотiлося жити й життю радiти, i бавитися рiзними дурничками – наприклад, питтям кави у лiжку!
– Тож полегшало тобi? – запитав фаворит.
– Звiсно полегшало, Олесеньку! З тобою менi завжди легше.
– От i добре, моя панночко, от i славно. А кофею iз солоденьким ми негайно ж органiзуемо.
Фаворит наказав прислузi накривати просто в опочивальнi.
– А вiдьми й чаклуни як же? – капризувала далi Єлизавета Петрiвна.
– А оцю мерзоту моiй панночцi бачити нiяк не бажано! Чаклуни й вiдьми – це все зле, а ви, матiнко государине, хворi… Краще я вам казку розповiм!
– Нi, Олесеньку, тодi вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидае i щось там по-своему побелькоче.
Олексiй вийшов з кiмнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповiли, що прибулий минулого тижня до Санкт-Петербурга граф Сен-Жермен милостиво просить Їi Імператорську Величнiсть про аудiенцiю.
– На ловця i звiр бiжить! От тобi й чарiвник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвiду попереднiх рокiв, бесiди з цiею людиною впливали на Єлизавету Петрiвну сприятливо. Зрадiлий Олексiй негайно повернувся до iмператрицi.
– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаете!
– Та ти й сам просто чарiвник, Олесю! – государиня була в повному захватi.
– Не я, не я – вiн!
– Облиш, – посмiхнулася Єлизавета Петрiвна. – Хто ж цей самий чаклун?
– От кофею вип'ете й довiдаетесь.
За дзвiночком в опочивальню ввiйшли фрейлiни й прислуга, государиню вмили, зачесали, у ii вухах з'явилися довгастi золотi сережки з невеликими перлинами, батистову сорочку перемiнили на свiжу з найтоншого маркiзету, оздоблену подiбним до павутиння мереживом. Зверху государиня вдягла розкiшний французький халат, пошитий за останньою модою з атласного шовку малахiтового вiдтiнку з облямiвкою з горностаевого хутра. При цьому блакитнi очi Єлизавети Петрiвни дiстали смарагдового вiдтiнку, i вона стала скидатися на добру, але нещасну царицю мавок з Олексiевих казок.
В опочивальню внесли канапе, зверху поклали шовковий перський килим зеленого кольору. Поруч поставили маленький столик, оздоблений перламутром, на ньому – двi маленькi порцеляновi фiлiжанки зi срiбними ложечками, тацю насолод, свiжi булочки на золотому блюдi, а головне – ледве знайдений пiсля останнього переiзду високий порцеляновий кавник. Для фаворита принесли його улюблене крiсло.
– Я би прилягла, мабуть… – замислено мовила iмператриця. Одразу принесли ще подушок.
– Ну от, Олесеньку, все готово. Давай кофею поп'емо.
Наступнi пiвгодини пролетiли непомiтно в милiй бесiдi за кавою.
– То де ж обiцяний чаклун? – запитала нарештi Єлизавета Петрiвна, коли з ароматним напоем, бiльшiстю булочок i солодощiв було покiнчено.
– Ви настiльки чарiвна, моя панночко, як цариця мавок! Навiщо вам чаклун?
– А вiн менi потрiбен, щоб камiнчик полiкувати, от! – i капризно, зовсiм по-дитячому випнувши нижню губу, государиня продемонструвала фаворитовi перстень iз трiснутим смарагдом.
– Ну що ж, моя панночко, нехай буде по-вашому: до нас прибув граф Сен-Жермен! Якщо покличете його, вiн i камiнчик у перснi полiкуе, i останнi европейськi плiтки розповiсть, i слушнi поради дасть…
– Ой, як добре, Олесеньку! Ти просто мiй янгол-охоронець: що у тебе попросиш, нехай навiть подумки – усе виконуеш…
Фаворит поштиво схилився перед iмператрицею.
– А пошлемо ми до Сен-Жермена… – вона трохи подумала й, щось згадавши, вирiшила, пустотливо стрельнувши очима: – А пошлемо-но до нього канцлера Бестужева, нашого радника, розумаку незвичайного!
– Але ж панночко моя, вони ж один одного терпiти не можуть, як же так?! – знiяковiв фаворит.
– От у тiм-то й рiч, Олесеньку, у тiм-то й рiч! Нехай тiльки Бестужев спробуе вiдмовитися!..
І государиня прищулилася, немовби прицiлюючись у невидиму iншим людям мiшень.
* * *
Уже третю годину поспiль iмператриця розмовляла iз Сен-Жерменом. Граф уже переказав усi заморськi плiтки, що ходили при французькому дворi, i найсвiжiшi анекдоти про англiйський двiр. Обговорили також сувору петербурзьку зиму й останнi архiтектурнi нововведення «Пiвнiчноi Пальмiри». Сен-Жермен люб'язно пiднiс у дарунок Єлизаветi Петрiвнi флакон з одним iз дивовижних притирань, виготовлених за його особистим надсекретним рецептом – побалакали про лiкарськi засоби й iншi медичнi премудрощi, здатнi полегшити тлiнне людське iснування.
Нарештi, помiтивши в перснi iмператрицi трiснутий смарагд, граф запропонував вiдновити камiнь i, вклонившись, прийняв вiд государинi «хвору» коштовнiсть. При цьому сказав немовби мiж iншим:
– А знаете, матiнко, от побував я нещодавно при дворi Фрiдрiха Прусського, то там усi тiльки й говорять, що про майбутне одруження вашого племiнника Петра Федоровича: мовляв, недарма збираете ви портрети принцес… До речi, ваш чарiвний портрет, весь у перлах i дiамантах, я теж бачив.
– Це який же? – здивувалася государиня.
– Та той, що ви вислали принцесi Йоганнi-Єлизаветi Голштин-Готторпськiй!
– Ах, цей! Що ви, люб'язний графе, це ж дрiбничка, а не портрет.
– Не скажiть, не скажiть… Ви на ньому прекраснi й величнi. Хоча в життi, безсумнiвно, набагато бiльш чарiвнi.
– Ах, що ви таке говорите! – вона мило зашарiлася, немов молоденька дiвиця пiд час сватання.
– Особливо зараз, Ваша Імператорська Величнiсть!
– Дякую вам, графе, ви як завжди спостережливi й галантнi… Але що ж iще говорять там, при дворi Фрiдрiха?
– Говорять, що його сестра Ульрiка обрана вами в нареченi Петровi Федоровичу.
Ледь помiтна тiнь лягла на обличчя iмператрицi. Миттю вловивши змiну настрою монархинi, Сен-Жермен блискавично перелаштувався:
– Тут я й прикинув по розташуванню планет, що наречена для Петра Федоровича повинна бути з пруссько-литовських князiвств! Що ж до Ульрiки, то взаемне розташування Марса й Венери в ii гороскопi говорить про те, що шлюб з Петром Федоровичем вiдбутися не може iз причин, пов'язаних з рiшенням Вашоi Імператорськоi Величностi.
– Будьте люб'язнi, графе, пояснiть вашi натяки, – як i ранiше не надто люб'язно мовила Єлизавета Петрiвна.
– Це не натяки, матiнко, це наука астрологiя! Зiрки говорять, що сама Ульрiка зовсiм не проти вийти замiж за Петра Федоровича, та тiльки Ваша Імператорська Величнiсть цього не бажають…
– Зiрки говорять?
– Зiрки, матiнко, зiрки!
– А чи не людськi язики, часом, розпустилися?.. – тихо мовила государиня, пильно вдивляючись у непроникне обличчя Сен-Жермена.
– Ваша Імператорська Величнiсть!.. – граф ледь помiтно сiпнув лiвою бровою, що мало виражати обурення, ледь стримуване в присутностi вiнценосноi особи.
