скачать книгу бесплатно
– Гей, Вирвидубе, пiдкинь-но дрiвець у вогонь!
І загiн полюбив своiх вихованцiв.
Тут на вiдпочинку солдати дiзналися, що вiйськовий мiнiстр посварився з головнокомандуючим i лише король Мацюсь iх помирив. Мацюсь нiчого не знав про ляльку, яка замiнила його в столицi, й страшенно дивувався, що говорили так, нiби вiн був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем i не знав, що таке дипломатiя.
Спочили, пiдгодувалися солдати – й засiли в окопах. І розпочалася так звана позицiйна вiйна. Тiльки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку – то вони, то ворожа сторона, – i тодi тi чи тi просувалися на кiлька верст або вперед, або назад.
Солдати ходили по окопах, грали, спiвали, рiзалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знiчев’я теж було нудно. Поставить уранцi вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, i цiлiсiнький день потiм не мае чого робити. Отож поручик i заходився навчати маленького Вирвидуба.
Чудовi це були уроки. Сидить Мацюсь в окопi i вчить географiю. Спiвають жайворонки, тiльки часом десь пролунае пострiл. Тихо й приемно. Та раптом – наче собаки завили! Починаеться! Це маленькi польовi гармати. А тут: бах-бах – як гавкне велика гармата. І завируе! Карабiни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, i раз у раз: бац-бац, бах-бах!
Так тривае пiвгодини – годину. Інодi снаряд влучить в окоп i вибухне – пiдкосить кiлькох чоловiк, кiлькох покалiчить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тiльки зауважать:
– Шкода, добрий був хлопець!
– Царство йому небесне, – перехреститься котрийсь.
Лiкар огляне поранених i вночi вiдiшле до польового шпиталю. Ну що ж, вiйна.
Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навiть кiстку не зачепило. Та лiкар був невблаганний.
Лежить Мацюсь на лiжку – перший раз за чотири мiсяцi. О, яка насолода! Матрац, подушка, ковдра, бiле простирадло, полотняний рушник, бiлий столик край лiжка, кварта, тарiлка, ложка, трохи схожа на тi, якими вiн iв у королiвському палацi. Рана загоюеться швидко, сестри й лiкарi дуже люб’язнi, i Мацюсь почував би себе чудово, якби не одна страшна небезпека.
– Дивiться, який вiн схожий на короля Мацюся, – сказала якось полковникова дружина.
– Справдi, й менi лице його здалося знайомим, але я зразу не здогадався.
І надумали сфотографувати Мацюся для газети.
– Нiзащо в свiтi!
Даремно йому розтлумачували, що, можливо, король Мацюсь надiшле йому медаль, коли, переглядаючи свiтлини, побачить такого маленького солдата.
– Дурненький, вишлеш батьковi свою фотографiю, ото вiн зрадiе!
– Нi, нi!
Хай iм грець, тим фотографiям. Мацюсь не на жарт перелякався: а раптом пiзнають, здогадаються!..
– Дайте йому спокiй, раз не хоче. А може, так воно й краще. А раптом король Мацюсь iще образиться, стане йому неприемно, що в той час, як вiн роз’iжджае по столицi на автомобiлi, його ровесники дiстають рани.
«Що це, в бiса, за Мацюсь, про якого всi так говорять? – Мацюсь подумав «в бiса», бо давно вже забув етикет i навчився солдатськоi говiрки. – Як добре, що я втiк на фронт».
Мацюся не хотiли виписувати з шпиталю, навiть упрошували, щоб залишився. Доводили, що й тут для нього знайдеться дiло: подавати пораненим чай, допомагати на кухнi. Але Мацюсь обурився. Нi, нi за якi грошi! Хай отой розмальований Мацюсь роздае подарунки в столичних шпиталях i ходить на похорони офiцерiв, а вiн – справжнiй король Мацюсь – знову пiде в окопи.
І повернувся у свiй загiн.
Роздiл одинадцятий
– Де Фелек?
– Немае Фелека.
Фелековi надокучила служба в окопах. Вiн був жвавий хлопчина й анi хвилини не мiг всидiти на мiсцi. А тут сиди цiлими тижнями в окопах i голови не вистромлюй, бо зараз же вистрелять. Ще й поручик гнiваеться.
– Сховаеш ти свою дурну голову чи нi? – кричить поручик. – Пiдстрелять йолопа, а тодi вези його в шпиталь, роби перев’язки. І без тебе повно клопоту.
Раз-другий нагримав поручик, а третього разу посадив Фелека на три днi до холодноi на хлiб i воду.
А сталося це так.
У ворожих окопах змiнився загiн. Старий пiшов на вiдпочинок, а новий вночi зайняв його мiсце. Вiддаль мiж ворожими окопами й окопами Фелекового загону була така мала, що солдати обох сторiн могли навiть перемовлятися. І от вони почали ображати один одного.
– Ваш король шмаркатий! – кричать з ворожого окопу.
– А ваш – недолугий дiд!
– Самi ви дiди! Чоботи у вас дiрявi.
– А ви – голоднi пельки, бурду п’ете замiсть кави.
– А ти ходи, покуштуй.
– Як вiзьмемо вашого полоненого, то вiн такий голодний, наче вовк.
– А вашi обiдранi та й голоднi.
– А ви вiд нас тiкали, мов зайцi.
– Зате згодом ми вам всипали.
– Ви й стрiляти не вмiете. Вашi кулi летять просто на горобцiв.
– А ви хiба вмiете?
– Звiсно, що вмiемо.
Розгнiвався Фелек вискочив з окопу, повернувся до ворогiв спиною, нагнувся, пiдiбрав шинелю й крикнув:
– Ану, стрiляйте!
Гахнули чотири пострiли, та кулi не влучили.
– Ех ви, стрiльцi!
Солдати реготалися, але поручик страшенно розлютився й посадив Фелека до холодноi. Це була яма, викопана глибоко пiд землею i обкладена дошками. Треба вам сказати, що солдати понаносили iз зруйнованих будiвель дощок i змайстрували в окопах стiни, пiдлогу та навiть навiси, щоб iх не мочив дощ i не заливала багнюка.
Лише два днi просидiв Фелек у дерев’янiй клiтцi пiд землею, а далi поручик пробачив йому. Проте й цього було Фелековi досить.
– Не хочу я служити в пiхотi.
– А куди ж ти пiдеш?
– На лiтак.
У Мацюсевому королiвствi на той час бракувало бензину. А без бензину важко перевозити великi вантажi. Тому-то надiйшов тодi наказ, щоб на лiтаки брали тiльки легких солдатiв.
[– Може ти пiдеш, сарделько, – кпили вояки з одного гладуна.]
Надумали тодi послати Фелека – хто ж може бути легший за дванадцятирiчного хлопчака? Пiлот керуватиме лiтаком, а Фелек кидатиме бомби.
Мацюсь трохи засмутився, а трохи навiть зрадiв, що, коли повернувся з шпиталю, не застав Фелека. Адже тiльки Фелек знав, що Мацюсь – король. Правда, Мацюсь сам просив, щоб Фелек називав його Томеком. Та що не кажiть, а це не зовсiм добре, коли Фелек мае Мацюся за рiвню. І якби ще за рiвню, а тож нi! Мацюсь молодший, i Фелек просто гордуе ним. [Фелек сам пив i горiлку, i цигарки курив, а коли хто й Мацюся хотiв почастувати, казав одразу:
– Йому не давайте, вiн iще малий.
Мацюсь не любив нi спиртного, нi тютюну, але волiв би сам сказати поважно, мовляв, дякую, нi, а не щоб Фелек за нього вирiшував.]
Коли ночами солдати йшли в розвiдку, Фелек завжди влаштовував так, що тiльки його брали з собою.
– Не берiть Томека – чим вiн вам допоможе?
Розвiдка була небезпечною i важкою. Треба було тихо повзти на животi до дротяних загороджень, перерiзати iх ножицями або шукати ворожих вартових. Інодi треба було пролежати тихо цiлу годину, бо варто лише ворогам почути пiдозрiле шурхотiння в своему таборi, як вони вiдразу ж пускали ракети й стрiляли по смiливцях. Солдати жалiли Мацюся, оскiльки вiн був молодший та тендiтнiший, i найчастiше брали Фелека. А Мацюсевi було прикро.
Залишившись без Фелека, Мацюсь виконував тепер в загонi важливi доручення: носив вартовим патрони, пролiзав пiд дротом у ворожi окопи, а двiчi навiть пробрався, переодягнений, на iхню сторону.
Переодягнувся якось Мацюсь у пастушка, перелiз через дрiт, пройшов версти зо двi, сiв перед зруйнованою хатою i вдае, що плаче.
– Чого плачеш? – помiтив його якийсь солдат.
– Як же менi не плакати, коли хату нашу спалили i мати кудись пiшли, а куди саме – не знаю.
Привели Мацюся в штаб, напоiли кавою. Нiяково стало Мацюсевi: от добрi люди його нагодували, ще й старий каптан дали, бо, переодягнений у лахмiття, хлопчина тремтiв од холоду. Вони добрi люди, а вiн, Мацюсь, iх обдурюе – прийшов шпигувати.
І Мацюсь вирiшив, що коли так, то вiн нiчого не розповiсть своiм. Хай кажуть, що вiн дурний, що нiчого не знае, i хай нiколи бiльше не посилають його в розвiдку. Вiн не хоче бути шпигуном. Але тут Мацюся покликали до штабного офiцера.
– Як тебе звуть, небораче?
– Мене звуть Томек.
– Так от слухай, Томеку. Можеш лишатися у вiйську, якщо хочеш, доки твоя мама не повернеться. Матимеш одяг, солдатський казанок, борщ i грошi. Але тобi доведеться прокрастися до них i вивiдати, де у них арсенал.
– Що таке арсенал? – вдав Мацюсь, нiби не знае.
І йому показали, де зберiгаються снаряди, бомби й гранати, порох i патрони.
– Тепер знаеш?
– Знаю.
– Ну, тодi пiдеш, подивишся, де все це у них сховано, а потiм повернешся й розповiси нам.
– Гаразд, – погодився Мацюсь.
Офiцер був задоволений, що йому так легко вдалося вмовити хлопця. Навiть дав Мацюсевi цiлу плитку шоколаду.
«Оце так? – подумав з полегшенням Мацюсь. – Коли вже я маю бути розвiдником, то на користь своiх».
Мацюся провели до окопiв i вирядили в дорогу. А щоб не було чути, що вiн iде, пострiляли трохи в повiтря.
Повертаеться Мацюсь задоволений, гризе шоколад, то крадеться карачки, то повзе на животi. Раптом – бац-бац – своi стрiляють по ньому. Могли навiть убити його, бо помiтили, що хтось пiдкрадаеться, а хто саме, не знали.
– Пустити три ракети! – вигукнув поручик.
А сам узяв бiнокль, глянув i аж затремтiв од жаху:
– Не стрiляти! Здаеться, Вирвидуб повертаеться.
Без перешкод повернувся Мацюсь до своiх i розказав усе, що бачив i чув. Поручик зразу ж подзвонив у штаб артилерii. І артилерiя негайно вiдкрила вогонь по вiйськових складах ворога. Дванадцять снарядiв не влучили, а тринадцятий, певно, зробив свое дiло, бо так гухнуло, що аж небо почервонiло, i такий шугонув дим, що можна було задихнутися.
Завирувало у ворожих окопах. Поручик пiдняв догори Мацюся й тричi гукнув:
– Молодець, молодець, молодець!
Солдати полюбили Мацюся ще дужче. Адже в нагороду дали загоновi барильце горiлки, i, оскiльки у ворога не було тепер пороху, можна було цiлих три днi спати спокiйно. Поручик навiть дозволив виходити ненадовго з окопiв, щоб трохи розiм’ятися. А ворожi солдати сидять в окопах i зляться, що нiчого не можуть вдiяти.
І знову все йде, як i ранiше. Вдень Мацюсь вчиться в поручика. Часом то покопае трохи – бо дощ увесь час руйнуе окопи, – то заступить на вартування, то пострiляе трохи. І багато разiв думав Мацюсь: «Дивна рiч! Так хотiв я винайти збiльшувальне скло, щоб висадити в повiтря ворожий пороховий склад, i ось, хоч не зовсiм, проте частково мое бажання здiйснилося».
Незабаром минула осiнь i настала зима. Випав снiг. Солдатам надiслали теплий одяг. Навколо було бiло й тихо.
Роздiл дванадцятий
І знову Мацюсь дiзнався про важливу рiч. Адже не могли вiйська весь час сидiти в окопах. Що б тодi було? Як би тодi закiнчилася вiйна?
Тихо було в окопах на фронтi, зате в столицi кипiла робота. Треба було приготувати все, щоб, зiбравши вiйська в одне мiсце, з усiею силою вдарити по вороговi й прорвати фронт. Адже досить хоча б в одному мiсцi прорвати лiнiю оборони, як ворог змушений тiкати звiдусюди, бо через цей прорив входять вiйська супротивника й починають стрiляти з тилу.
Наприкiнцi зими поручик став уже капiтаном, а Мацюсь одержав медаль. Як вiн радiв! Мацюсiв загiн було двiчi вiдзначено за вiдмiнну службу. Сам генерал приiхав до них в окопи й зачитав наказ:
«Іменем короля Мацюся виношу подяку загоновi за висадження в повiтря порохових складiв i за хорошу службу на благо вiтчизни й народу. І даю вам таемне доручення прорвати лiнiю фронту, коли потеплiшае».
Це була велика честь. Одразу ж почалися таемнi приготування. Було привезено багато гармат i снарядiв. А в тилу зiбралася кiннота й чекала наступу. Щодня дивилися солдати на сонце – коли ж, нарештi, потеплiшае, бо iм страшенно надокучило сидiти без дiла. Так бiдолашнi чекали, так готувалися! І не знали, скiльки доведеться iм пережити. Капiтан придумав хитрий маневр: не нападати всiею силою, а першого дня кинути в атаку частину вiйська, яке рушило б тiльки так, про людське око, й одразу ж повернулося. Тодi ворог подумае, що вони слабкi. А наступного дня можна буде кинути всi сили й прорвати лiнiю ворожих окопiв.
Так вiн i зробив. Послав половину вiйська в атаку. Перед атакою наказав артилерii довго стрiляти по дротяних загородженнях, щоб прорвати iх i вiдкрити дорогу для пiхоти.
– Вперед!
О, як приемно вихопитися з отих нестерпних окопiв, з отих мокрих ровiв, бiгти щодуху й кричати: «Ура! Вперед, вперед!» Налякався ворог, коли побачив, що вiйська посунули прямо на багнети, навiть стрiляв мало i невлад. Атакуючi дiйшли до загороджень, i тут капiтан дав наказ вiдступати.
А Мацюсь i ще кiлька солдатiв, якi чи то не чули наказу, чи то забiгли трохи далi, опинилися в оточеннi ворожого караулу й попали в полон.
