скачать книгу бесплатно
– А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.
– Поручик викине тебе з вагона на першiй же станцii. Про цього хлопця сказали, i то вiн кривився.
– Гей, вояко, скiльки тобi рокiв?
– Десять.
– Нiчого не вийде. Хоче – хай лiзе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горiхи.
– Якщо мене поручик викине з вагона, я пiшки пiду, – крикнув обурений Мацюсь.
Його давили сльози. Вiн, король, якому слiд виiжджати з своеi столицi на бiлому конi на чолi вiйська, пiд вигуки жителiв, що засипають його квiтами з вiкон, – тепер тiкае крадькома, наче злодiй, бо хоче виконати свiй священний обов’язок i захистити державу та пiдвладних, – а його ще й ображають…
Коньяк i лосось швидко прояснили обличчя солдатiв.
– Королiвський коньяк, королiвський лосось, – хвалили вони.
Не без радостi дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.
– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмiеш воювати.
Нарештi Мацюсь п’е те, що завжди пили королi.
– Геть риб’ячий жир! – вигукнув вiн.
– Хе-хе, та ти революцiонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дiстати кулю в лоб.
– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.
– Малий ще, невiдомо, що з нього виросте.
Мацюсь хотiв ще щось сказати, але Фелек спритно перевiв розмову на iншу тему.
– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з лiтака. А це тiльки ящик з ракетами. Потiм аж зiрки посипалися з неба!
– А на бiса iм ракети на вiйнi?
– Щоб освiтлювати дорогу, коли нема рефлекторiв.
– А там поруч стояла важка артилерiя. Конi перелякалися i – на нас. Ми обое вбiк, а той не встиг.
– І що, дуже його поранило?
– Кровi було багато. Його тут же забрали.
– От вона, вiйна, – зiтхнув хтось. – Є там у вас iще коньяк? Що ж це паровоза не видно?
Саме тiеi митi подали ещелон. Колотнеча, бiганина, метушня.
– Нiкому не сiдати! – крикнув, пiдбiгаючи, поручик.
Але голос його потонув у загальному галасi.
Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу iржали конi, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи вiдчепити якiсь вагони, ещелон подався вперед – щось стукнуло – знову покотився назад. Хтось увiйшов у вагон з лiхтариком, почав називати прiзвища. Потому солдати побiгли з казанками по суп.
Мацюсь нiбито бачив i чув усе, але очi йому склеплювалися. Коли поiзд справдi-таки рушив – Мацюсь не знав. Вiн прокинувся пiд розмiрений стукiт колiс об рейки й зрозумiв, що поiзд уже мчить.
«Їду», – подумав король Мацюсь i знову заснув.
Роздiл сьомий
Ещелон складався з тридцяти товарних вагонiв для солдатiв, кiлькох вiдкритих платформ з вiзками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому iхали офiцери.
Прокинувся Мацюсь геть змучений i хворий. Болiли здерта рука, спина й очi. Долонi були бруднi й липкi, все тiло страшенно свербiло.
– Вставайте, раки, бо суп захолоне.
Не звиклий до солдатськоi iжi, Мацюсь ледве проковтнув кiлька ложок.
– Їж, брате, бо нiчого iншого не дадуть, – умовляв його Фелек, але даремно.
– В мене болить голова.
– Слухай, Томеку, тiльки не здумай хворiти, – прошепотiв стурбований товариш. – На вiйнi дозволяеться бути пораненим, але не хворим.
І Фелек раптом почав чухатися.
– Правду казав старий, – зауважив вiн. – Уже паразити насiли. А тебе не кусають?
– Хто? – запитав Мацюсь.
– Хто? Блохи. А може, й щось гiрше. Старий менi казав, наче на вiйнi менш дошкуляють кулi, нiж оця звiрина.
Мацюсь згадав iсторiю нещасного королiвського лакея й подумав: «Цiкаво, який вигляд у паразита, що так розгнiвив тодi короля?» Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:
– Ховайтеся, поручик iде!
Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.
Згодом перевiрили iхнiй одяг, i з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракуе. Але у вагонi був один солдат-кравець, закоханий у свое ремесло, який знiчев’я заходився перешивати для добровольцiв солдатську форму. Гiрше було з чобiтьми.
– Слухайте, хлопцi, ви справдi думаете воювати?
– Для того ж i iдемо.
– Воно то так, але походи дуже важкi. Чоботи для солдата – це перша рiч пiсля карабiна. Доки ноги здоровi, ти воiн, а як натер iх – калiка. Пропав. Нi за цапову душу.
Так собi перемовляючись, солдати iхали далi. Зупинки були тривалi. То iх затримували на станцiях по годинi або й бiльше, то заганяли на запасну колiю, щоб пропустити важливiшi ещелони, то знову повертали на попереднi станцii, то затримували за кiлька верст вiд вокзалу, бо шлях був забитий.
Солдати спiвали, в сусiдньому вагонi хтось грав на гармошцi. На привалах навiть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже iх не випускали з вагона.
– Не виходьте, поручик побачить.
Мацюсь вiдчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боiв. Хотiв заснути i не мiг: свербiло тiло; хотiв вийти – не можна; а в вагонi було страх як душно.
– А знаете, чого ми так довго стоiмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся iз свiжими звiстками.
– Ну, чого? Мабуть, ворог висадив мiст у повiтря або колiю ушкоджено?
– Нi, нашi добре стережуть мости.
– Тодi вугiлля бракуе, бо на залiзницi не передбачали запасiв для стiлькох поiздiв.
– Може, який шпигун зiпсував паровоз?
– Нi, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проiжджати королiвський поiзд.
– А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому iхати? Чи не король Мацюсь?
– Його ще там бракувало!
– Бракувало чи не бракувало, а вiн король – i край.
– Королi тепер на вiйну не iздять.
– Іншi, можливо, не iздять, а Мацюсь мiг би поiхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек i смикав його за хламиду.
– Всi королi однаковi. Ранiше, може, було iнакше.
– Хiба ми знаемо, як було ранiше? Може, королi так само лежали пiд периною, як i тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.
– Нащо iм брехати?
– Ну, скажiть, скiлькох королiв убито на вiйнi, а скiлькох солдатiв?
– Отакоi… король один, а солдатiв багато.
– А тобi що, мало одного? І з одним лиха наберешся.
Мацюсь не йняв вiри власним вухам. Вiн стiльки наслухався про любов народу, а надто вiйська, до короля. Ще вчора вiн гадав, що змушений ховатися, аби з величезноi любовi йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби вiдкрився iм, то це не викликало б нiякого захвату. Дивно: вiйсько iде воювати за короля, якого не любить.
Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але нi, батька навiть похвалили.
– Покiйник не любив воен. Сам не хотiв битись i народ до вiйни не силував.
Така повага до батька трохи вгамувала роз’ятрене Мацюсеве серце.
– Бо й справдi, що королю робити на вiйнi? Поспить на травi – тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Вiд духу солдатського сукна голова розболиться. І шкiра в них нiжна, i нiс нiжний.
Мацюсь був справедливий i не мiг не погодитись, що солдати кажуть правду. Вчора вiн спав на травi – i вже мае нежить. І йому голова болить. І шкiра страшенно свербить.
– Ну, хлопцi, годi. Все одно нiчого путнього не придумаемо. Краще заспiваемо веселоi.
– Їдемо! – крикнув хтось.
І справдi, поiзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило – як тiльки хтось казав, що ещелон стоятиме довго, поiзд раптово рушав, i солдати скакали на ходу, й не один, спiзнившись, лишався в дорозi.
– Вчать нас не ловити гав, – здогадався котрийсь.
Прибули на велику станцiю. Тут з’ясувалося, що проiжджатиме якась важлива персона. На перонi – прапори, почесна варта, якiсь дами в бiлому й двое дiтей з гарними букетами.
– Королiвським поiздом iде на фронт сам вiйськовий мiнiстр.
Знову загнали ещелон на сусiдню колiю, де вiн i простояв цiлу нiч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсевi навiть нiчого не приснилося.
Вдосвiта почали чистити й мити вагони, поручик бiгав i сам за всiм стежив.
– Треба вас сховати, хлоп’ята, а то буде вам амба, – сказав капрал.
І Фелека з Мацюсем прихистили в убогiй хатинi стрiлочника. Цiкава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюкiв скорiше вивiдае що-небудь.
– Ой дiти, дiти, – зiтхала вона, – навiщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звiдкiля ви й куди iдете?
– Ласкава господине, – похмуро вiдповiв Фелек, – батько наш – взводний. Вiн нам так на прощання сказав: «У доброго солдата ноги для походу, руки для карабiна, очi для пильностi, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розцiпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабiном захищае одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тiльки власну голову, а й цiлий загiн». Звiдкiля й куди iдемо – це вiйськова таемниця. Нiчого ми не знаемо й нiчого не скажемо.
Стрiлочникова дружина аж рота роззявила:
– Хто б мiг подумати! Мале, а говорить як старе. Твоя правда: багато шпигунiв крутиться бiля вiйськових. Одягне абиякий солдатський мундир i починае випитувати все, а потiм – гайда до ворога.
І з великоi поваги до хлопцiв вона не лише напоiла iх чаем, а ще й ковбаси дала. Мацюсевi снiданок здався дуже смачним, тим бiльше, що нарештi вiн i вмився як слiд.
– Королiвський поiзд, королiвський поiзд! – пролунало знадвору.
Фелек i Мацюсь вилiзли на драбину, що стояла бiля хлiвця стрiлочника, й дивилися.
– Їде.
Гарний пасажирський поiзд з великими вiкнами пiд’iжджае до станцii. Оркестр грае державний гiмн. У вiкнi вагона стоiть добре вiдомий Мацюсевi вiйськовий мiнiстр. Очi мiнiстра стрiлися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби мiнiстр його пiзнав? Але мiнiстр не мiг пiзнати Мацюся: по-перше, тому, що вiн був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що пiсля втечi Мацюся, яку старший мiнiстр приховав вiд усiх, – про що мова буде далi, – з ним прощався в столицi пiдроблений Мацюсь. Мiнiстр iноземних справ радив приготуватись до вiйни з одним, а воювати доводиться аж з трьома королями. Отож у вiйськового мiнiстра було про що думати: «Легко сказати «йди i воюй», коли на тебе суне аж трое». Що з того, що вiн переможе одного чи двох, коли третiй його здолае. Солдатiв, можливо, й вистачило б, та бракуе карабiнiв, гармат, одягу. І мiнiстровi спав на думку такий план: кинутись раптово, розбити першого ворога, забрати в нього все, що вiн приготував для вiйни, а тодi вже взятися до другого.
Мацюсевi було трохи неприемно дивитися, як вiйсько салютувало мiнiстровi, як йому пiдносили квiти i безперервно грав оркестр. «Це все належить менi», – подумав вiн. Та, маючи у серцi справедливiсть, Мацюсь тут-таки пояснив сам собi: «Так, легко ходити й салютувати, слухати музику й брати букети. Але скажи менi, мiй Мацюсю, чи змiг би ти куди послати вiйсько, якщо не знаеш географii?»
Справдi, що знае Мацюсь? Знае кiлька рiчок, гiр, островiв, знае, що земля кругла i обертаеться навколо осi. А такий мiнiстр повинен знати всi фортецi, всi дороги, повинен знати кожну стежку в лiсi. Мацюсiв прапрадiд виграв великий бiй тому, що, коли ворог вiв на нього вiйська, прапрадiд сховався в лiсi, переждав, доки той зайде в гущавину, а сам зарослими стежками напав з тилу й розбив вороже вiйсько дощенту. Ворог сподiвався, що зустрiне вiйсько прапрадiда попереду, а зненацька зазнав удару з тилу, ще й змушений був вiдкотитись у болото.
А хiба Мацюсь знае своi лiси й болота? Тепер вiн, звичайно, вивчить iх, побачить усю свою державу. А якби сидiв у столицi, то знав би тiльки свiй королiвський сад.
Солдати слушно смiялися з Мацюся. Мацюсь ще дуже малий i малоосвiчений король. І, можливо, погано, що вiйна так рано вибухнула. Якби вона розпочалася рокiв через два або хоча б через рiк!
Роздiл восьмий
