скачать книгу бесплатно
– А тепер напишуть, що ви залишаетесь, бо таке мое прохання.
Король Мацюсь хотiв сказати: «Такий мiй наказ», проте, мабуть, розум батька пiдказав йому в таку важливу хвилину замiнити слово «наказ» на «прохання».
– Панове, ми повиннi захищати батькiвщину, повиннi захищати нашу честь.
– То ваша величнiсть воюватиме з трьома державами? – запитав вiйськовий мiнiстр.
– А що ж ти хочеш, пане мiнiстр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]
Сподобалася мiнiстрам така промова, i старший мiнiстр був задоволений, що король його просить. Вiн ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.
Довго тривала нарада, а коли скiнчилася, хлопчаки на вулицях загукали:
– Надзвичайний випуск! Кризу лiквiдовано!
Це означало, що мiнiстри помирилися.
Мацюсь був трохи здивований, що на засiданнi нiчого не згадувалося про те, як вiн, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як iхатиме бiлим конем на чолi хороброго вiйська. Говорили про залiзницi, грошi, сухарi, чоботи для вiйська, про сiно, овес, воли й свинi, нiби не про вiйну йшлося, а про щось зовсiм iнше. Мацюсь багато чув про давнi битви, але нiчого не знав про сучасну вiйну. І от скоро вiн мав пiзнати ii, мав зрозумiти, навiщо цi сухарi й чоботи i що в них спiльного з вiйною.
Неспокiй Мацюся зрiс, коли назавтра, о певнiй годинi, з’явився його iноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.
– Оце вiд’iздять посли держав, що оголосили нам вiйну.
– А куди вони iдуть?
– Додому.
Мацюсевi здалося дивним, що посли можуть так вiльно виiхати, одначе краще так, нiж коли б тих послiв посадили на палю чи пiддали тортурам.
– А навiщо вони прийшли?
– Попрощатися з вашою королiвською величнiстю.
– Я повинен вдати ображеного? – спитав вiн тихо, щоб не почули лакеi, бо iнакше вони втратили б до нього повагу.
– Нi, ваша королiвська величнiсть попрощаетеся з ними люб’язно. Зрештою, вони це зроблять самi.
Посли не були зв’язанi, нi на ногах, нi на руках у них не було кайданiв.
– Ми прийшли попрощатися з вашою королiвською величнiстю. Нам дуже прикро, що починаеться вiйна. Ми зробили все, щоб не допустити ii. На жаль, нам це не вдалося. Ми змушенi повернути вашiй королiвськiй величностi одержанi ордени, бо нам не випадае носити ордени держави, з якою нашi уряди ведуть вiйну.
Церемонiймейстер прийняв од них ордени.
– Дякуемо вашiй королiвськiй величностi за гостиннiсть у вашiй чудовiй столицi, звiдки ми виносимо найприемнiшi спогади. Ми не маемо сумнiву, що це маленьке непорозумiння незабаром закiнчиться i давня щира дружба знову об’еднае нашi уряди.
Мацюсь пiдвiвся i спокiйним голосом вiдказав:
– Скажiть вашим урядам, що я радий, що спалахнула вiйна. Ми постараемося якнайшвидше вас перемогти – а умови миру запропонуемо м’якi. Так чинили моi предки.
Один з послiв ледь посмiхнувся, низько вклонився, церемонiймейстер тричi стукнув об пiдлогу срiбною палицею i виголосив:
– Аудiенцiю закiнчено.
Промова короля Мацюся, надрукована в усiх газетах, викликала захват. Перед королiвським палацом зiбрався величезний натовп. Вiтальним вигукам не було кiнця. Так минуло три днi. А король Мацюсь даремно ждав, коли, нарештi, його покличуть. Не для того ж iснуе вiйна, щоб королi вчили граматику, писали диктанти й розв’язували арифметичнi задачки.
Страшенно зажурений ходив Мацюсь по саду, коли почув знайоме кування зозулi. Хвилина – i в його руцi дорогоцiнний лист вiд Фелека.
«Їду на фронт. Батько напився, як i обiцяв, але замiсть лягти спати, почав лаштуватися в дорогу. Вiн не знайшов баклажки, складаного ножа й патронташа. Подумав, що це моi витiвки, й здорово мене вiдлупцював. Сьогоднi або завтра вночi втечу з дому. Був на залiзницi. Солдати обiцяли взяти мене з собою. Може, ваша королiвська величнiсть захоче дати менi якесь доручення, то я чекатиму о сьомiй годинi. Не завадила б менi в дорозi ковбаса, краще копчена, пляшка горiлки й трохи тютюну».
Прикро, коли король змушений нишком, мов злодiй, скрадатися з палацу. А ще гiрше, коли такiй подорожi передуе екскурсiя до iдальнi, де одночасно зникае пляшка коньяку, ковбаса й великий шматок лосося.
«Вiйна, – думав Мацюсь. – Адже на вiйнi можна навiть убивати».
Мацюсь був дуже сумний, а Фелек сяяв.
– Коньяк ще краще за горiлку. Нiчого, що нема тютюну, – Фелек насушив собi листя, а далi одержуватиме звичайну солдатську порцiю. – Не пропадемо. Шкода тiльки, що головнокомандуючий – тюхтiй.
– Як це тюхтiй?.. Хто такий?
Мацюсевi кров ударила в голову. Знову його обдурили мiнiстри. Виявляеться, вiйська вже тиждень як у дорозi, вже вiдбулися двi не дуже вдалi битви, а вiйсько очолив старий генерал, про якого навiть батько Фелека, щоправда, трохи п’яний, сказав: йолоп. Мацюсь, можливо, поiде лише один раз на фронт, та й то в таке мiсце, де йому нiщо не загрожуватиме. Мацюсь буде вчитися, а народ його захищатиме. Коли привезуть поранених у столицю, Мацюсь вiдвiдае iх у шпиталi, а коли вб’ють генерала, Мацюсь буде на похоронi.
– Як же це? Виходить, не я захищатиму народ, а народ захищатиме мене?
А як же королiвська честь? А що про нього подумае Іренка? Отже вiн, король Мацюсь, тiльки на те й король, щоб учити граматику й дарувати дiвчаткам ляльки, великi, аж до стелi. Ну, якщо так думають мiнiстри, то вони погано знають Мацюся.
Фелек доiдав п’яту пригорщу малини, коли Мацюсь шарпнув його за плече й сказав:
– Фелеку!
– Слухаю, ваша величносте.
– Хочеш бути моiм другом?
– Слухаю, ваша величносте.
– Фелеку, те, що я тобi зараз скажу, таемниця. Пам’ятай про це i не зрадь мене.
– Слухаю, ваша величносте.
– Сьогоднi вночi я втечу з тобою на фронт.
– Слухаю, ваша величносте.
– Поцiлуйся зi мною.
– Слухаю, ваша величносте.
– І кажи менi «ти».
– Слухаю, ваша величносте.
– Я вже не король. Я, стривай, – як би це менi назватись? Я Томек Палюх. Ти для мене – Фелек, я для тебе – Томек.
– Слухаю, – сказав Фелек, квапливо ковтаючи шматок лосося.
Вирiшено: сьогоднi о другiй годинi ночi Мацюсь буде бiля огорожi.
– Слухай, Томеку, коли нас буде двое, то провiзii треба мати бiльше.
– Гаразд, – вiдповiв Мацюсь неохоче, бо йому здавалося, що в таку важливу хвилину не випадае думати про шлунок.
Іноземний вихователь скривився, коли побачив на щоцi Мацюся слiди малини – знак вiд Фелекового поцiлунку. Та оскiльки вже й до палацу докотилася военна метушня, нiчого не сказав.
Адже нечувана рiч: хтось украв учора з королiвського буфета розпочату пляшку коньяку, найкращу ковбасу й половину лосося. Цi делiкатеси iноземний вихователь виканючив для себе тодi, коли приймав посаду вихователя престолонаступника, ще за життя старого короля. І от сьогоднi вперше вiн лишився без ласощiв. Хоч кухар дуже хотiв повернути йому втрачене, проте треба було написати нове замовлення, на якiм управлiння палацу мало поставити штамп, а придворний економ повинен його пiдписати – i лише тодi, за наказом начальника складу, можна одержати нову пляшку. Коли ж хто-небудь закомизиться i схоче притримати дозвiл до закiнчення цiеi тяганини – прощай, любий коньяче, на мiсяць, а може, й на довше.
Розгнiваний вихователь налив королю чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд ранiше, нiж передбачав регламент, дав Мацюсевi знак вкладатися спати.
Роздiл шостий
– Томеку, ти тут?
– Тут. Це ти, Фелеку?
– Я. Хай йому чорт, темно, ще десь наскочимо на варту.
Мацюсевi насилу вдалося вилiзти на дерево, з дерева на огорожу, а з огорожi сплигнути на землю.
– Король, а незграбний, як та баба, – пробурмотiв Фелек, коли Мацюсь з невеличкоi висоти гепнувся на землю й здалеку пролунав крик вартового: «Хто там?»
– Не озивайся, – шепнув Фелек.
Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собi шкiру на руцi: дiстав першу рану на цiй вiйнi.
Друзi, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животi, пiд самiсiньким носом у варти, дiсталися тополиноi алеi, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орiентуючись на свiтло великоi електричноi лампи казарменоi в’язницi, далi перебiгли мiсток i вже прямою дорогою рушили до центрального вiйськового вокзалу.
Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповiдi про давнi часи. Так, це був табiр. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а бiля них солдати варили чай, розмовляли або спали.
Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вiв його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всi хлопчики-некоролi – такi ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навiть серед дуже вiдважних. У колотнечi, коли щогодини новий ещелон привозив солдатiв, коли загони весь час мiняли мiсце, то наближаючись до колii, то вибираючи зручнiшу мiсцину для постою, заблудитися було зовсiм не важко. І навiть Фелек кiлька разiв нерiшуче спинявся. Вiн був тут удень, але вiдтодi багато що змiнилося. Кiлька годин тому стояли тут гармати, зараз iх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а iхне мiсце зайняли телеграфiсти. Частину табору освiтлювали великi рефлектори, а частина танула в нiчнiй темрявi. Як на. лихо, почався дощ, i, оскiльки траву було зовсiм витолочено, ноги грузли в липкому багнi.
Мацюсь не наважувався анi на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся загубити Фелека. А той не йшов, а бiг, розштовхуючи солдатiв, що в свою чергу штовхали його.
– Менi здаеться, наче це десь тут, – озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсевi.
– Ти не взяв пальта? – спитав вiн.
– Нi, мое пальто висить у королiвському гардеробi.
– І рюкзака не взяв? Ну, знаеш, так вирядитись на вiйну може тiльки розтелепа, – вихопилось у Фелека.
– Або герой, – вiдказав ображений Мацюсь.
Фелек прикусив язика: адже Мацюсь, що не кажи, – король. Однак його сердило, що саме зараз дощить, що кудись запропали знайомi солдати, якi обiцяли сховати хлопця в своему вагонi, що, зрештою, взяв вiн iз собою Мацюся, не попередивши його, якi речi треба брати в дорогу. Хай батько вiдлупцював Фелека, зате в нього е баклажка, складаний нiж i ремiнь, без якого жодна тямуща людина не пiде на вiйну. А Мацюсь – о жах! – в лакованих черевичках i в зеленiй краватцi. До того ж ця краватка, будь-як пов’язана в хапанинi й тепер забруднена, надавала Мацюсевому обличчю такого жалюгiдного вигляду, що Фелек засмiявся б, коли б не тривожнi думки, якi, можливо, запiзно обсiли йому голову.
– Фелеку, Фелеку! – раптово долинуло здалеку.
До них прямував височезний парубiйко, теж доброволець, але вже в шинелi – справжнiй солдат.
– Я чекав тебе тут. Нашi вже на вокзалi, через годину посадка. Скорiше!
«Ще скорiше!» – подумав король Мацюсь.
– А це що за ляля з тобою? – спитав здоровань, показуючи на Мацюся.
– Та, бачиш, я потiм тобi скажу. Це довга iсторiя, треба було його взяти.
– Щось я сумнiваюсь. Якби не я, тебе самого б не взяли. А ти ще й з цуценям.
– Не розпускай губи, – сердито вiдказав Фелек. – Завдяки йому в мене е цiла пляшка коньяку, – додав вiн пошепки, щоб не почув Мацюсь.
– Дай покуштувати.
– Це я ще подумаю.
Довго йшли мовчки трое добровольцiв. Найстарший був сердитий, що Фелек його не послухав, Фелек – заклопотаний, що вскочив у таку халепу, а Мацюсь – ображений, такий смертельно ображений, що, коли б не змушений був мовчати, вiдповiв би цьому негiднику так, як вiдповiдають на образу королi.
– Слухай, Фелеку, – раптом зупинився провожатий, – якщо ти не вiддаси менi коньяк, то йди сам. Я тобi влаштував мiсце, i ти обiцяв слухатись. Що ж буде далi, коли ти вже зараз починаеш комизитись.
Виникла сварка, i, можливо, дiйшло б до бiйки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його пiдпалив. Понесли з переляку двое артилерiйських коней. Зчинилося сум’яття, чийсь зойк рiзонув повiтря, ще мить метушнi – i iхнiй провожатий з розбитою ногою лежить у калюжi кровi.
Фелек i Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звiсно, готовi на смерть, на рани й кров, але – в бою, у полi, i… трохи згодом.
– Чого це тут дiти вештаються, що це за порядок? – гримнув хтось, певно, лiкар, вiдштовхуючи iх убiк. – Так я й знав: доброволець. Сидiти б тобi дома, соску ссати, шмаркач, – бубонiв вiн, розрiзаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.
– Томеку, тiкаймо! – крикнув нараз Фелек, помiтивши здалеку двох польових полiцаiв, що крокували бiля ношей, на якi санiтари мали покласти нещасного добровольця.
– Ми кинемо його? – спитав несмiло Мацюсь.
– А що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.
Хлопцi сховалися в тiнi намету. За хвилину те мiсце, де лежав iхнiй приятель, знелюднiло, лишилися тiльки чобiт, шинеля, яку скинули санiтари, кладучи пораненого на ношi, та ще кров, змiшана з багном.
– Шинеля згодиться, – сказав Фелек. – Вiддам, коли одужае, – додав вiн на свое виправдання. – Ходiм на вокзал, i так уже згаяли десять хвилин.
У загонi саме робили переклик, коли Фелек i Мацюсь насилу протовпились на перон.
– Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.
Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем i не без тривоги представив iм Мацюся.
