скачать книгу бесплатно
– Ага, злякалися вашi, – глузували ворожi солдати. – Мчали, мчали, зчинили галас, а як добiгли до нас, то зразу ж тiкати. Та й не дуже-то вас i багато.
[Ворожi вояки так казали, щоб приховати свiй сором: вони ж до того перелякалися, що й стрiляти забули.]
Вдруге Мацюся вели до штабу. Тiльки того разу вiн був переодягнений i йшов як вiйськовий розвiдник. А тепер був у солдатськiй шинелi й плентався як полонений.
– А, знаемо тебе, голубе! – сердито вигукнув ворожий офiцер. – Це ти був у нас узимку? Через тебе нашi пороховi склади висаджено в повiтря. Хе-хе! Тепер ти вiд нас не втечеш. Вiдведiть солдатiв до табору вiйськовополонених, а хлопця за шпигунство повiсимо.
– Я солдат! – вигукнув Мацюсь. – Ви можете мене розстрiляти, але не вiшати.
– Ач, який розумний! – гримнув офiцер. – Дивiться, чого йому заманулося. Тепер, можливо, ти й солдат, але тодi був Томеком i зрадив нас. Отож ми тебе повiсимо.
– Не маете права. Я тодi теж був солдатом, а прийшов сюди переодягнений i навмисне сiв перед спаленою хатою.
– Ну, годi базiкати. Вiдвести його пiд посиленою охороною до в’язницi. Завтра польовий суд розгляне цю справу. Якщо ти справдi був тодi солдатом, то, може, вийде по-твоему, хоч особисто я дав би тобi мотузку, а не кулю.
Наступного дня вiдбувся польовий суд.
– Звинувачую цього хлопця, – сказав офiцер на судi, – в тому, що взимку вiн вивiдав, де мiстяться нашi пороховi склади, й донiс ворожiй артилерii. Дванадцять разiв вони стрiляли й не влучали, а на тринадцятий влучили й висадили в повiтря наш арсенал.
– Чи так це було? Чи визнаеш себе винним? – запитав сивий суддя-генерал.
– Нi, це було iнакше. Не я вивiдав, де вашi пороховi склади, а цей офiцер сам повiв мене до них, показав менi все й звелiв пiти подивитися, де мiститься наш арсенал, й донести йому. А за це дав менi шоколаду. Хiба не так було?
Офiцер зашарiвся – адже вiн зробив тодi погано, бо не можна нiкому показувати, де мiстяться склади боеприпасiв.
– Я був солдатом, i мене послали в розвiдку, а ваш офiцер хотiв зробити з мене шпигуна, – смiливо вiв далi Мацюсь.
– А вiдкiль я мiг знати? – почав виправдовуватися офiцер.
Та генерал урвав його:
– Соромно, пане офiцер, що такий малюк вас обдурив. Погано ви зробили, i за це будете покаранi. Але й цьому хлопчиськовi дарувати не можна. Що ви скажете на це, пане адвокат?
Адвокат почав захищати Мацюся:
– Панове суддi, звинувачений, який видае себе то за Вирвидуба, то за Томека Палюха, – не винний. Вiн солдат, i повинен був виконувати наказ. Вiн пiшов у розвiдку, бо його послали. Вважаю, що його мiсце в таборi вiйськовополонених.
Генераловi сподобалась промова адвоката, бо йому шкода було хлопчика. Але вiн нiчого не сказав. Вiйськовий не повинен показувати, що спiвчувае комусь, а тим бiльше ворожому солдатовi. Генерал лише схилився над книжкою, де було записано всi вiйськовi закони, й шукав, що там сказано про вiйськових шпигунiв.
– Ага, ось воно, – сказав вiн нарештi. – Шпигунiв цивiльних, якi зраджують за грошi, слiд одразу вiшати. Шпигунiв вiйськових можна негайно розстрiляти або, якщо вимагае адвокат, з розстрiлом можна зачекати, а всi матерiали негайно надiслати до верховного суду.
– Отже, я вимагаю, – мовив адвокат, – щоб справу було передано до верховного суду.
– Добре, – погодився генерал i всi суддi.
І Мацюся знову вiдвели до в’язницi. Це була звичайнiсiнька сiльська хата. [Бо на фронтi, поблизу поля бою, немае кам’яних споруд з гратами на вiкнах. З таких «зручностей» тiшаться великi мiста, але не вiйсько на фронтi. Отож i вiдпровадили Мацюся до звичайноi хатини; тiльки що] попiд вiкнами i перед дверима стояло по два солдати з револьверами та карабiнами напоготовi. Проте Мацюсь не втратив надii: «Мали мене повiсити, та не повiсили. Може, якось i вiд кулi врятуюсь. Адже стiльки iх бiля мене дзижчало».
З апетитом з’iв Мацюсь вечерю, досить-таки смачну, бо приречених на смерть годують добре: такий уже закон. А Мацюсь вважався приреченим на смерть. Згодом сiв вiн бiля вiкна й задивився на небо, де шугали лiтаки: «Нашi це чи ворожi?» – подумав Мацюсь. Аж раптом як гуркнуть одразу три бомби – i всi поблизу Мацюсевоi в’язницi.
Що було потiм, Мацюсь не пам’ятае. Бо знову сипонув град бомб. Одна влучила в хату – аж земля задвигтiла. Якийсь стогiн, крики, хурчання. Хтось пiдхопив Мацюся, але голова хлопчини впала на груди. Опiсля щось нестерпно деренчало, а коли, нарештi, Мацюсь опритомнiв, то побачив, що лежить на широкому лiжку в якiйсь гарно вмебльованiй кiмнатi.
Роздiл тринадцятий
– Як почуваете себе, ваша королiвська величнiсть? – вiддаючи честь, запитав Мацюся той самий старий генерал, який взимку приколов йому на груди медаль за висадження в повiтря порохових складiв.
– Я Томек Палюх, Вирвидуб, звичайний солдат, пане генерал, – вигукнув Мацюсь i схопився з лiжка.
– Авжеж! – засмiявся генерал. – Зараз переконаемося. Гей, там, покликати сюди Фелека!
Увiйшов Фелек у мундирi льотчика.
– Скажи, Фелеку, хто це?
– Це його королiвська величнiсть, король Мацюсь Перший.
Мацюсь не мiг далi опиратися. Та й взагалi тепер це було непотрiбно. Навпаки, вiйськова обстановка вимагала, щоб голосно на все вiйсько, на всю краiну заволати, що король Мацюсь живий i перебувае на фронтi.
– Ваша королiвська величнiсть уже може брати участь в розмовах?
– Можу, – вiдповiв Мацюсь.
І генерал розказав, як замiсть Мацюся зробили ляльку, як вона щодня iздила в машинi по столицi, як старший мiнiстр пiд час аудiенцii навiть садовив цю ляльку на трон i як вона, коли смикали за шнурок, кивала головою й вiддавала честь. До машини ляльку вносили на руках, бо король Мацюсь – так писали в газетах – дав слово, що нога його доти не ступить на землю, доки земля ця не буде звiльнена вiд останнього ворожого солдата.
І довго цей фокус удавався, i люди цьому вiрили, хоча й дивувалися, що король Мацюсь завжди однаково сидить на тронi i в каретi, нiколи не посмiхнеться й нiчого не скаже, тiльки iнодi кивне головою та вiддасть честь. У декого, щоправда, виникла пiдозра, а дехто навiть знав про зникнення короля Мацюся.
Ворог теж почав про дещо здогадуватися, поiнформований своiми шпигунами, але вдавав, що це його не обходить. Була вже зима, а взимку все одно доводиться сидiти в окопах.
Лише тодi, коли вороги дiзналися, що вiйська Мацюся мають намiр прорвати фронт, вони почали серйозно вести розвiдку й викрили таемницю.
І ось напередоднi атаки було пiдмовлено якогось шалапута кинути камiнь у ляльку-Мацюся. Мацюсь розбився. Порцеляна розсипалась, лише рука ляльки все ще вiддавала в повiтрi честь, хоч голови вже не було. І тут однi вдалися в розпач, iншi почали сердитися, що iх обдурюють, [i погрожувати революцiею,] а третi просто смiялися.
Коли наступного дня пiсля пробноi атаки, в якiй король Мацюсь попав у полон, мав розпочатися генеральний наступ, над вiйськами раптово з’явилися лiтаки. Замiсть бомб вони скидали листiвки. То були прокламацii.
«Солдати! – писалося в прокламацiях. – Генерали й мiнiстри вас обдурюють. Мацюся вже немае. З початку вiйни вулицями столицi роз’iжджае порцелянова лялька, яку сьогоднi розбив каменем якийсь шибеник.
Ідiть додому, киньте воювати».
Ледве вдалося переконати солдатiв, щоб хоч трохи почекали, бо, можливо, це брехня. Але нiхто вже не хотiв iти в наступ. І тодi Фелек розповiв усе. Зрадiли генерали, подзвонили капiтановi, щоб той негайно прислав Мацюся в штаб. Та яким був iхнiй переляк, коли вони дiзналися, що Мацюсь у першiй же атацi попав у полон.
Що робити? Сказати обуреним солдатам, що Мацюсь у полонi, – вони, вже раз ошуканi, не захочуть цьому вiрити. І ось на термiновiй нарадi було ухвалено кинути на ворога лiтаки й пiд час переполоху викрасти Мацюся.
Лiтаки було подiлено на чотири загони. Перший мав напасти на табiр вiйськовополонених, другий – на в’язницю, третiй – на пороховi склади, а четвертий – на офiцерський штаб.
Так i зробили. Закидали бомбами хату, в якiй розташувалися офiцери. Не було кому тепер давати накази. Скинули чимало бомб туди, де, як iм здавалося, мiстилися пороховi склади. Але даремно, бо порохових складiв там уже не було. Третiй загiн напав на табiр вiйськовополонених, шукаючи Мацюся, проте не знайшов його там. І лише четвертий загiн натрапив на Мацюся i, непритомного, з великими труднощами одвiз у свiй штаб.
– Завдання виконано вiдмiнно, панове. А скiльки втрачено лiтакiв?
– Послали ми тридцять чотири лiтаки, а повернулося п’ятнадцять.
– Скiльки тривала атака? – запитав Мацюсь.
– З часу вильоту до повернення минуло сорок хвилин.
– Добре, – сказав вiн. – Отже, завтра генеральний наступ.
Офiцери з радощiв навiть заплескали в долонi.
– Оце несподiванка! Чудово! Солдати по всьому фронту дiзнаються ще цiеi ж ночi, що король Мацюсь живий, перебувае серед них i сам поведе iх у наступ. Страшенно зрадiють хлопцi i битимуться, мов тигри.
Тiеi ж хвилини задеренчали телефони i зацокали телеграфи, звiстки полетiли в штаби фронтiв i в столицю. Вночi вийшли екстренi випуски всiх газет. Два звернення написав Мацюсь: одне – до солдатiв, друге – до народу. [Починати революцiю нiхто вже не мав охоти; тiльки пiдлiтки влаштували котячi концерти перед палацом прем’ер-мiнiстра.]
Негайно зiбралася рада мiнiстрiв i оголосила свое звернення до народу, в якому говорилося, що все з лялькою це було влаштовано навмисне, аби ошукати ворога.
У вiйськах був такий запал, що солдати не могли дочекатися ранку й щомитi запитували, котра година. І, нарештi, рушили в наступ.
Проти Мацюся воювали три королi. Одного було розбито вщент i взято в полон, другого так поскубано, що ранiше нiж за три мiсяцi вiн не змiг би знову воювати, оскiльки в нього було захоплено майже всi гармати й взято в полон понад половину вiйська. Лишався тiльки один ворог, який досi стояв у резервi.
Коли бiй скiнчився, знову було скликано нараду. На цiй нарадi були присутнi головнокомандуючий i старший мiнiстр, який встиг приiхати з столицi екстреним поiздом.
– Переслiдувати ворога чи нi?
– Переслiдувати! – вигукнув командуючий вiйськами. – Якщо ми впоралися з двома, то тим наче розiб’емо цього одного.
– А я кажу: нi! – заперечив вiйськовий мiнiстр. – Ми вже мали раз науку, коли надто далеко пiшли за ворогом.
– То була iнша справа, – перебив його головнокомандуючий.
Всi чекали, що скаже Мацюсь. А йому страшенно хотiлося хоч трохи попереслiдувати ворога. Адже переслiдуе завжди кавалерiя, а Мацюсь у цiй вiйнi нi разу ще не iздив верхи. Вiн стiльки наслухався, як королi перемагали ворогiв, сидячи на конi, а тут самому довелося лише повзти на животi та сидiти, зiщулившись, в окопах. Хоч би трохи погасати на справжньому конi!
Проте Мацюсь пам’ятав початок вiйни. Зайшли вони надто далеко i мало не програли вiйну. Пам’ятав вiн i те, що про головнокомандуючого говорили як про недотепу. Не мiг Мацюсь забути i про свою обiцянку послам перемогти iхнiх королiв якнайшвидше й поставити м’якi умови миру.
Довго думав Мацюсь, i всi мовчки чекали.
– Де наш вiнценосний бранець? – раптом запитав вiн.
– Вiн тут, недалеко.
– Приведiть його.
Ввели закутого в кайдани ворожого короля.
– Зняти кайдани! – крикнув Мацюсь.
Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втiк.
– Переможений королю, – мовив Мацюсь, – я знаю, що таке неволя. Дарую тобi свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моеi краiни залишки твого вiйська.
І бранця вiдвезли на автомобiлi до самiсiньких окопiв, де вiн перейшов до своiх.
Роздiл чотирнадцятий
Другого дня надiйшов лист, пiдписаний трьома переможеними королями.
«Королю Мацюсь, – писали вони, – ти вiдважний, розумний i благородний. Навiщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити i негайно повертаемось на свою батькiвщину. Чи ти згоден?»
Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Радiли солдати, радiли iхнi дружини, матерi й дiти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на вiйнi краде й грабуе. Проте таких небагато.
Спiввiтчизники щиро вiтали Мацюся, коли вiн королiвським поiздом повертався до столицi. На однiй станцii Мацюсь попросив затримати поiзд, вийшов з вагона i пiдiйшов до доброi стрiлочницi.
– Господине, я завiтав до вас на каву, – сказав Мацюсь посмiхаючись.
Дружина стрiлочника з радощiв не знала, що робити.
– Яке щастя, яке щастя! – примовляла вона, а в самоi сльози бринiли на очах.
В столицi на переможця чекав автомобiль, та Мацюсь зажадав бiлого коня. І церемонiймейстер несказанно зрадiв:
– О, який цей Мацюсь розумний! Саме на конi повинен король повертатися з вiйни, а не на бензинi.
Повiльно iхав Мацюсь вулицями мiста, i з усiх вiкон дивилися на нього жителi, а особливо дiти.
Дiти найбiльше кидали йому квiтiв i найголоснiше вигукували:
– Вiват! Хай живе король Мацюсь! Вiват, вiват, вiват!
Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер цi крики – все це так стомило Мацюся, що iнколи йому в головi паморочилося i в очах щось миготiло. Наче зiрки мерехтiли. А тут ще якийсь роззява пiдкинув у повiтря шапку, i вона впала якраз на голову коневi. Кiнь був iз королiвськоi стайнi, породистий i норовистий. Вiн метнувся вбiк, i Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нiчого собi не ушкодив, навiть не зомлiв, а тiльки мiцно заснув. І спав, спав, спав до самiсiнького вечора, а потiм до ранку й ще до полудня.
– Жерти давайте! Хай вам грець! – гукнув Мацюсь так, що лакеi вiд страху аж пополотнiли.
За хвилину на лiжку, бiля лiжка, пiд лiжком стояло сто полумискiв зi стравами та ласощами.
– Зараз же заберiть геть усi цi заморськi витребеньки! – крикнув Мацюсь. – Я хочу ковбаси з капустою та пива.
Ой лишенько, у королiвському буфетi анi шматочка ковбаси! Та, на щастя, капрал палацовоi охорони позичив.
– Ах ви, мамii, маруди, лежнi, пестуни, розтяпаки, дженджики! – викладав Мацюсь усю свою солдатську науку. – Отепер я за вас вiзьмуся!
Уминае Мацюсь ковбасу, аж за вухами лящить, а сам думае: «Тепер знатимуть, що повернувся справжнiй король, якого треба слухатись».
Мацюсь передчував, що пiсля звитяжноi вiйни вiн змушений буде розпочати не менш запеклу боротьбу зi своiми мiнiстрами. Ще на фронтi до нього докотилися чутки, нiби мiнiстр фiнансiв кипить од лютi.
– Гарний переможець, – казав мiнiстр фiнансiв. – Чому не зажадав контрибуцii? Завжди так було – хто програе, той платить. Благородний? Чудово, хай тепер сам хазяйнуе, коли в скарбницi порожньо. Нехай платить фабрикантам за гармати, шевцям за чоботи, постачальникам за овес, горох, крупу. Доки була вiйна, всi чекали, а тепер – плати, коли нема з чого.
Розлючений був i мiнiстр закордонних справ.
– Вiдколи свiт стоiть, ще не укладали миру без мiнiстра закордонних справ! Що ж я, тiльки для вистави? Геть усi смiються з мене.
Мiнiстровi торгiвлi фабрикант не давав спокою:
