скачать книгу бесплатно
Тепер я маю розказати, що вiдбувалося в палацi, коли було помiчено зникнення короля.
Входить вранцi в спальню старший лакей i не вiрить власним очам: вiкно одчинене, постiль розкидана, а Мацюся – й слiду немае. Розумний був королiвський лакей: вiн замкнув спальню на ключ, побiг до церемонiймейстера, який ще спав, розбудив його i сказав на вухо:
– Ясновельможний пане церемонiймейстере, король зник.
Церемонiймейстер цiлком таемно сповiстив про це телефоном старшого мiнiстра. Не минуло й десяти хвилин, як iз шаленою швидкiстю до палацу пiд’iхало три автомобiлi: старшого мiнiстра, мiнiстра внутрiшнiх справ i префекта полiцii.
– Викрадено короля.
Адже це цiлком зрозумiло. Вороговi важливо було викрасти короля. Вiйсько дiзнаеться, що короля немае, не захоче воювати, i ворог без бою здобуде столицю.
– Хто знае, що нема короля?
– Нiхто не знае.
– Це добре.
– Нам тiльки треба з’ясувати, чи Мацюся викрали живого, чи вбили. Пане префекте полiцii, прошу встановити це. Через годину жду вiдповiдi.
У королiвському парку був ставок. Можливо, Мацюся втопили? Із Мiнiстерства морського флоту привезли водолазний костюм – тобто такий залiзний ковпак з вiконцями й трубкою, через яку подаеться повiтря. Префект полiцii надiв на голову цей ковпак i спустився на дно ставка – ходить там i шукае. А зверху матроси подають йому через трубку повiтря. Проте Мацюся вiн так i не знайшов.
Викликали в палац лiкаря й мiнiстра торгiвлi. Хоч усе робилося якнайтаемнiше, однак треба було вживати якихось заходiв, бо слуги збагнули, що сталося щось важливе, коли мiнiстри з самiсiнького ранку бiгають мов навiженi.
Тодi й оголосили, що Мацюсь нездужае й лiкар приписав йому на снiданок ракiв. І тому префект полiцii лазив у ставок. Іноземному вихователевi сказали, що уроку не буде, бо Мацюсь лежить у лiжку. Присутнiсть лiкаря запевнила всiх, що все це правда.
– Ну, гаразд, сьогоднi ми можемо бути спокiйнi, – сказав мiнiстр внутрiшнiх справ, – але що робитимемо завтра?
– Я – старший мiнiстр, i голова у мене на плечах не для параду. Зараз ви в цьому переконаетесь.
Приiхав мiнiстр торгiвлi.
– Чи ви пам’ятаете ту ляльку, яку Мацюсь наказав купити для маленькоi Іренки?
– Чудово пам’ятаю. Хiба мало довелося менi вислухати нарiкань вiд мiнiстра фiнансiв, що я витрачаю грошi на дурницi?
– То iдьте зараз же до того фабриканта й накажiть, щоб завтра була виготовлена вiдповiдно до Мацюсевоi фотографii така лялька, щоб нiхто, абсолютно нiхто не мiг здогадатись, що це не живий Мацюсь.
Префект полiцii вилiз iз ставка i для маскування витяг десяток ракiв, яких з великим галасом негайно ж надiслали на королiвську кухню. А лiкар написав пiд диктант рецепт:
Rр.
суп iз ракiв
ех. 10 ракiв dosis una
S. Щодвi години столову ложку.
Коли постачальник двору його величностi почув, що сам мiнiстр торгiвлi чекае його в кабiнетi, то з радощiв аж руки став потирати: «Знову Мацюсевi щось стукнуло в голову». Замовлення йому було тим бiльше потрiбне, що вiд початку вiйни майже всi батьки й дядьки поiхали на фронт, i тепер усiм було не до ляльок.
– Пане фабрикант, термiнове замовлення. Лялька повинна бути готова до ранку.
– Це важко. Майже всi моi робiтники на вiйнi, залишилися тiльки робiтницi й хворi. До того ж, мене закидали роботою – майже кожний батько, йдучи на фронт, купуе своiм дiтям ляльки, щоб дiтлахи не плакали, не сумували й слухалися старших.
Фабрикант безсоромно брехав. Нiхто з його робiтникiв не був на вiйнi, бо вiн платив iм так мало, що всi вони вiд голоду були хворi й непридатнi до вiйськовоi служби. Нiяких замовлень вiн не мав. А сказав так тому, що хотiв здерти за ляльку якомога дорожче. В нього навiть очi палали, коли вiн узнав, що ця лялька мае бути Мацюсем.
– Пановi фабриканту, мабуть, зрозумiло, що король мусить часто з’являтися на люди. А тепер йому доведеться iздити в колясцi по мiсту, щоб не думали, нiбито вiн боiться вiйни й ховаеться. А навiщо дитину возити весь час по мiсту? Може пiти дощ, вiн застудиться або ще там щось. А ви розумiете, що тепер як нiколи слiд турбуватися про здоров’я короля.
Фабрикант був би дурень, якби не здогадався, що це йому лише так говорять, а насправдi в цьому криеться якась таемниця…
– Отже, неодмiнно на ранок?
– На ранок, на дев’яту годину.
Фабрикант узяв перо, начебто щось пiдраховував: Мацюся, мовляв, треба зробити з найкращоi порцеляни – вiн не знае, чи вистачить. Так, це коштуватиме дуже дорого. І робiтникам треба заплатити за секретнiсть. А тут iще машина зiпсувалася. Скiльки може коштувати ремонт? Ну, та й iншi замовлення доведеться вiдкласти. Рахував, рахував – довго.
– Пане мiнiстре торгiвлi, якби не вiйна, – я розумiю, що зараз дуже великi витрати на армiю й гармати, – якби не вiйна, вам довелось би заплатити вдвiчi бiльше. Та вже гаразд… але це остання цiна…
І вiн назвав таку суму, що мiнiстр аж зойкнув.
– Та це ж здирство!
– Пане мiнiстре, ви ображаете нацiональну промисловiсть.
Мiнiстр торгiвлi подзвонив до старшого мiнiстра, бо сам не наважувався заплатити стiльки грошей. Проте, боячись, щоб хтось не пiдслухав iхню розмову, замiсть «лялька», сказав «гармата».
– Пане старший мiнiстре, дуже дорого правлять за цю гармату.
Старший мiнiстр здогадався, про що йдеться, i наказав:
– Не торгуйтеся, тiльки обумовте, щоб вона, коли смикнеш за мотузочок, вiддавала честь.
Телефонiстка дуже здивувалася – що то за новi гармати, якi мають вiддавати честь?
Фабрикант розходився. Йому доведеться, мовляв, ще докласти на цьому замовленнi. Це не його справа. Хай звернуться до королiвського механiка чи до годинникаря. Вiн солiдний промисловець, а не штукар. Мацюсь заплющуватиме очi, але вiддавати честь не буде – i край. Зрештою вiн згоден i на це, але не поступиться анi копiйкою.
Спiтнiлий i голодний повертався мiнiстр торгiвлi додому.
Спiтнiлий i голодний повернувся префект полiцii до палацу.
– Я вже знаю, як викрали Мацюся. Я все грунтовно оглянув.
Було це начебто так: коли Мацюсь спав, йому накинули на голову мiшок i винесли в королiвський сад, туди, де росте малина. В малиннику е витолочене мiсце, там Мацюсь зомлiв. Щоб вiн опритомнiв, йому дали малини й вишень. Там лежить шiсть кiсточок з вишень. Коли Мацюся переносили через огорожу, вiн захищався, бо на корi дерева знайдено слiди голубоi кровi. Щоб замести слiди, вороги посадили його на корову. Префект сам бачив слiди коров’ячих нiг. Далi дорога веде в лiс, де знайдено мiшок. А потiм, мабуть, де-небудь сховали живого Мацюся, а де – префект не знае, бо в нього було обмаль часу, i вiн не мiг нiкого розпитати, щоб не виказати таемницi. Варто стежити за iноземним вихователем – вiн дуже пiдозрiла людина. Запитував, чи можна вiдвiдати Мацюся.
– А ось кiсточки вiд вишень i мiшок.
Старший мiнiстр поклав мiшок i кiсточки в ящик, замкнув його на замок, залiпив червоним сургучем, а зверху написав латинською мовою: corpus delicti. Так уже заведено, коли хтось чогось не знае i не хоче, щоб знали iншi, то пише латиною.
Наступного дня вiйськовий мiнiстр складав прощальний рапорт, а Мацюсь-лялька нiчого не казав, лише вiддавав йому честь.
На всiх перехрестях було вивiшено оголошення, що жителi столицi можуть спокiйно працювати, бо король Мацюсь щодня виiжджатиме у вiдкритiй машинi на прогулянку.
Роздiл дев’ятий
План вiйськового мiнiстра вдався чудово. Три вороги думали, що Мацюсевi вiйська пiдуть одразу на всiх. А тим часом вiн зiбрав солдатiв у одне мiсце, з усiею силою вдарив на одного i здолав його. Захопив великi трофеi, роздав карабiни, чоботи й солдатськi мiшки тим, кому iх не вистачало.
Мацюсь приiхав на фронт саме тодi, коли вiдбувався розподiл военних трофеiв.
– А це що за вояки? – здивувався головний iнтендант вiйська, тобто той, хто видае одяг i iжу.
– Ми такi самi вояки, як усi, – сказав Фелек, – тiльки трохи меншi.
Кожен вибрав собi пару чобiт, револьвер, карабiн i речовий мiшок. Тепер Фелек навiть пошкодував, що взяв у батька ремiнь та складаний нiж i даремно мав тодi прочуханку. Але хто може передбачити, якi несподiванки принесе вiйна?
Недарма солдати подейкували, що головнокомандуючий дiяв не дуже розумно. Замiсть того щоб, захопивши трофеi, вiдiйти й окопатися, вiн рушив уперед. Зайняв якихось п’ять чи шiсть мiст, зовсiм йому не потрiбних, i тiльки тодi наказав рити окопи. Але було вже запiзно, бо на допомогу першому вороговi вирушили двое iнших.
Так говорили згодом, а Мацюсiв загiн нiчого не знав про це, бо на вiйнi все таемниця. Надiйшов наказ iти туди-то й туди-то, надiйшов наказ робити те-то й те. Бери й роби. Нi про що не запитуй i не ремствуй.
Коли королiвськi вiйська вступили в переможене мiсто, Мацюсевi все тут страшенно сподобалося. Солдати розмiстилися на нiч у великих зручних кiмнатах, щоправда, на долiвцi, проте це все ж краще, нiж тiсна хата чи голе поле. З нетерпiнням чекав Мацюсь першого бою. За цей час вiн бачив i чув чимало цiкавого, однак справжньоi вiйни ще не знав. Який жаль, що iхнiй ещелон запiзнився!
В мiстi стояли лише одну нiч, а другого дня рушили далi.
– Зупинитися й копати!
Мацюсь зовсiм не знав сучасноi вiйни. Вiн гадав, що вiйсько тiльки б’еться, вiдбирае коней i просуваеться все далi й далi, пiдминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кiлки з колючим дротом i сидять у них цiлими тижнями, Мацюсевi навiть i не снилося. Не дуже охоче взявся вiн до роботи. Битися – то королiвське дiло, але копати – кожний може зробити це лiпше за нього. Проте майже щогодини надходить наказ за наказом – треба поспiшати, бо ворог наближаеться. Вже навiть чути здалеку гарматнi пострiли. Аж тут примчав на автомобiлi полковник саперiв: репетуе, стиснувши кулаки, погрожуе розстрiляти тих, хто погано копае.
– Завтра бiй, а вони нiчого не роблять!.. А тi двое чого тут? – крикнув вiн зi злiстю. – Що це за Валигора та Вирвидуб?
Весь гнiв полковника мiг спрямуватися на двох добровольцiв, та, на iхне щастя, над головами почулося гурчання лiтака. Полковник глянув у бiнокль на небо, квапливо обернувся, сiв у машину й чимдуж майнув геть. А тут бух-бух-бух, одна за одною впали три бомби. Щоправда, нiкого не поранило, але всi поховалися в окопи, де було безпечнiше.
Бомби i гарматнi набоi так влаштованi, що всерединi них маса куль i шматкiв металу. Тому, коли розриваеться ладунок, усе те смертельне знаряддя розсiюеться навсiбiч, ранячи i забиваючи. А хто сховався на днi рову, тому воно пролiтае над головою. Якщо тiльки ладунок не впаде у рiв. Але таке трапляеться рiдше, бо гармати стрiляють з вiдстанi зо три кiлометри, i з такоi вiддалi складно поцiлити акурат у траншею.
Тi три бомби багато чого навчили Мацюся. Вiн уже не дувся й не бунтував, а мовчки взяв лопату й працював доти, доки його стомленi руки самi не опустилися, i вiн, мов колода, впав, пiдкошений важким сном, на самiсiньке дно окопу. Солдати не будили його, хоч самi працювали цiлу нiч при свiтлi ракет. А на свiтанку покотилася на них перша атака ворога.
З’явились чотири ворожих вершники. Це були розвiдники, якi мали виявити, де засiла королiвська армiя, щоб попередити свое вiйсько. По вершниках почали стрiляти, один упав з коня, певно, вбитий, а трое втекли.
– Зараз буде бiй! – кричав поручик. – Лежати в окопах, виставити лише карабiни й ждати! – лунав його наказ.
Справдi, незабаром з’явилося вороже вiйсько. З обох бокiв почалася стрiлянина. Але Мацюсiв загiн ховався в окопах, а ворог сунув через вiдкрите поле. Кулi атакуючих перелiтали за окопи, над самiсiнькими головами солдатiв, i чути було лише iхне дзижчання та посвистування, тодi як тi, що атакували, гинули на очах вiд влучних куль Мацюсевих солдатiв.
Тепер Мацюсь зрозумiв, що справедливо сердився вчора полковник саперiв, i зрозумiв, що на вiйнi кожний наказ мае бути виконаний швидко й без зайвоi балаканини. Звiсно, цивiльнi можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а вiйськовий знае лише одно: наказ мае бути виконано негайно й точно. Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.
Бiй тривав цiлий день. Нарештi ворог зрозумiв, що нiчого не вдiе, бо тiльки втрачае людей, а пiдiйти до супротивника не може – заважають дротянi огорожi. Отож ворог вiдступив i вирiшив окопатися. Та одне дiло копати спокiйно, коли нiщо не заважае, i зовсiм iнше – копати пiд вогнем, коли звiдусiль падають кулi.
Вночi щохвилини злiтали в небо ракети, освiтлюючи все навколо, i хоч стрiлянина трохи вщухла – змученi солдати по черзi спали, – бiй все одно тривав.
– Ми не здалися, – казали задоволенi солдати.
– Ми не здалися, – повiдомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли пiдвести телефон.
Яке ж було здивування й гнiв у солдатiв, коли назавтра протелефонували з штабу наказ вiдступати.
– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.
Якби Мацюсь був поручиком, вiн нiзащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стрiляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут дiеться? Була хвилина, коли Мацюсь хотiв крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказуе, що хоче, а я не дозволяю вiдступати! Король старший за полковника». І якщо вiн не зробив цього, то тiльки тому, що не був певний, чи йому повiрять, чи не кепкуватимуть.
Так Мацюсь удруге переконався, що в армii дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.
Прикро було кидати викопанi з такими труднощами окопи, залишати частину запасiв хлiба, цукру та солонини. А ще прикрiше повертатися через село, де здивованi жителi запитували:
– Чого ви тiкаете?
Вже в дорозi iх наздогнав кiнний вiстовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без вiдпочинку. Легко сказати: без вiдпочинку. Пiсля двох безсонних ночей, коли одну нiч копали, а другу билися, йти без вiдпочинку не можна. Та й провiзii в них мало, i всi до того ж ще сердитi й засмученi. Вперед iдеш завжди охоче, напружуеш останнi сили i мчиш, а повертатися, та ще й з примусу, – тут сили вичерпуються швидко.
Ідуть, iдуть, iдуть, iдуть. Аж раптом обабiч пострiли, лiворуч i праворуч.
– Все ясно! – крикнув поручик. – Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував вiдступати швидко. Нас могли взяти в полон.
– Гарна iсторiя, тепер нам треба прориватися, – сердито сказав один солдат.
Ох, як було важко! Тепер ворог сидiв у окопах i стрiляв з обох бокiв, а вони мусили тiкати.
Роздiл десятий
Тепер Мацюсь зрозумiв, чому на засiданнi ради мiнiстрiв говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарi. Якби в солдатiв не лишилося в мiшках сухарiв, то довелось би померти з голоду, бо три днi вони гризли тiльки сухарi. Спали по черзi, лише по кiлька годин. А ноги в кожного були такi стертi, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тiнi, пробиралися вони лiсами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з’являлися ворожi розвiдники: подивитись, куди вони тiкають, i переказати своiм, як лiпше iх переслiдувати.
Коли б ви бачили Мацюся! Вiн висох за цi днi, мов трiска, згорбився i став ще меншим. Багато солдатiв покидали карабiни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальцiв. Як можна за кiлька днiв стiльки пережити!
«Татусю, татусю, – думав Мацюсь, – о, як важко бути королем, який веде вiйну. Легко було сказати: «А ми не боiмося, я здобуду над вами перемогу, як мiй великий прадiд». Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тодi легковажним малюком. Думав тiльки про те, як на бiлому конi залишатиму столицю, а народ кидатиме квiти пiд копита мого коня. І зовсiм не думав, скiльки людей загине».
А люди падали вiд куль, i, можливо, Мацюсь тiльки тому вцiлiв, що був маленький. Ох, як же вони зрадiли, коли нарештi зустрiли своi вiйська. І не тiльки вiйська, а й готовi, виритi окопи.
«А тепер будуть з нас глузувати», – подумав Мацюсь.
Проте скоро вiн пересвiдчився, що навiть на вiйнi iснуе справедливiсть. Коли солдати виспалися й пообiдали в окопах, iм наказали вiдiйти в резерв. Новi бiйцi зайняли окопи й почали стрiляти, а вони пройшли ще п’ять верст у тил – i там розташувалися в невеличкому мiстечку.
Там, на площi, iх зустрiв полковник саперiв, але тепер вiн зовсiм не сердивсь, а лише сказав:
– Ну, що, хлопцi, зрозумiли, для чого потрiбнi окопи?
О, ще й як зрозумiли!
Солдатiв, котрi кинули своi карабiни, вiддiлили вiд тих, що повернулися з карабiнами. І до цих останнiх генерал звернувся з такою промовою:
– Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжнi героi пiзнаються не в успiхах, а в поразцi. Погляньте, й цi два малюки тут! – вигукнув раптом генерал. – Хай живуть хоробрi брати Валигора та Вирвидуб!
Вiдтодi Фелек став Валигорою, а Мацюсь – Вирвидубом. І вже iнакше iх не називали:
– Гей, Валигоро, принеси-но води!
