скачать книгу бесплатно
Мацюсевi пригоди
Януш Корчак
Король МатиушШкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Януш Корчак (справжне iм’я Генрик Гольдшмiдт, 1878 або 1879–1942) – всесвiтньо вiдомий польський педагог-новатор, лiкар, письменник, автор праць з теорii i практики виховання, громадський дiяч, зачинатель дiяльностi на захист прав дитини i повноi рiвноправностi дiтей. Мав змогу вийти живим з Варшавського гетто, але вiдмовився i загинув разом iз своiми вихованцями у гiтлерiвському таборi смертi у Треблiнцi.
«Мацюсевi пригоди» вважають однiею з найважливiших книжок дитячоi лiтератури ХХ столiття. Ця iсторiя про маленького хлопчика Мацюся, який пiсля смертi батька-короля посiв трон i став королем Матiушем Першим, безумовно, казка, i дуже сумна казка, але водночас вона дуже справжня й правдива. І в нiй зовсiм не по-казковому, але в той же час просто i дохiдливо розповiдаеться про стосунки дiтей зi свiтом дорослих, про державний устрiй, про причини свiтових воен i рiзних заворушень, про мудре державне управлiння, а ще про вiрнiсть та зраду друзiв i про вiдповiдальнiсть за власнi рiшення.
Ця книжка виходила друком й ранiше, але з великими купюрами. Тепер ми маемо повну версiю «Мацюсевих пригод».
Януш Корчак
Мацюсевi пригоди
© Б. Й. Чайковський, переклад украiнською, 2014
© В. Б. Чайковський, передмова, 2014
© О. Д. Кононученко, художне оформлення, 2014
© Видаництво «Фолiо», марка серii, 2010
Чи iснувало Мацюсеве королiвство?
Два слова про цей переклад i трохи бiльше – про автора цiеi книжки.
Коли мiй тато був маленьким хлопчиком – а було це в 20-тi роки минулого сторiччя, – вiн дуже любив читати. А оскiльки рiс вiн у польськiй родинi, то й читати почав польською. А оскiльки та польська родина мешкала в тогочаснiй радянськiй Украiнi, то вдовольнятись йому випадало тими лише польськими книжками, що збереглися в сiм’i з дореволюцiйноi доби (серед яких, втiм, було чимало вартiсних творiв М. Конопнiцкоi, Г. Сенкевича, Дж. Конрада…).
Коли я сам був маленьким хлопчиком – а було це вже у 60-тi роки минулого сторiччя, – я теж любив читати. Читав я, здебiльшого, украiнською, бо мiй тато працював у видавництвах, якi друкували багато книжок украiнською мовою для дiтей, i я, син видавця, одним з перших отримував свiжовидрукувану книжку, часом навiть з автографом украiнського автора – В. Нестайка, Б. Комара, Є. Чеповецького…
Звiсно, i тодi друкували також переклади кращих зарубiжних творiв, зокрема й польських – М. Конопнiцкоi, Г. Сенкевича, Я. Бжехви… Одного вечора тато повернувся з роботи надзвичайно задоволений, з пакунком пiд пахвою. Мене той пакунок неабияк зацiкавив, бо на ньому були налiпленi невимовно гарнi польськi поштовi марки, znaczki, а колекцiонування марок у тi часи було чи не найпоширенiшим захопленням. Іще цiкавiше було дiзнатися, що там всерединi закордонного пакунку.
– Книжка, – сказав тато. – Одного польського автора. Я мав би ii прочитати ще в твоему вiцi, але, на жаль, у нас тодi ii не роздобути було. Це дуже вiдома в усьому свiтi книжка, i ми ii хочемо видати украiнською, щоб украiнськi дiти могли ii прочитати. Ось, польське видавництво надiслало примiрник.
Книжка виявилась гарно iлюстрованою. Але менi кортiло якнайшвидше взятись до вiдклеювання марок – процедури не простоi, але надзвичайно втiшноi для колекцiонера. А тато сiв переглянути книжку. Доки новi марки потрапили в спецiальний альбом, «клясер», час було вкладатися спати.
Зранку тата за снiданком не було. Та на наше з братом стурбоване питання, чи вiн бува не захворiв, мама засмiялась:
– Нi, вiн учора став читати «Короля Мацюся», i читав усю нiч, аж доки закiнчив книжку – не мiг вiдiрватись. А оце зараз вирiшив покуняти якусь годинку, перше нiж iхати на роботу.
Не знаю, чи тато почав роботу з перекладу того ж таки дня… чи ночi, але книжка украiнською вийшла дуже скоро. Прочитавши ii, я зрозумiв, чому так важливо було ii видати i чому так важливо, щоб кожен цю книжку прочитав. Бажано – ще в дитинствi; але, як показуе випадок з моiм татом, таку дитячу книжку дорослi теж читають охоче.
Власне, автор цього чудового твору, славетний письменник i лiкар Януш Корчак, як педагог вiдомий, зокрема, тим, що не визнавав вiдмежування дитячого свiту вiд свiту дорослих. Його повiсть у двох книжках про короля Мацюся – це начебто повiсть-казка, але дуже особлива казка. І якщо чудовий росiйський поет Олександр Пушкiн писав у вступi до своiх «Руслана i Людмили», що «казка вигадка, та в нiй натяк мудрий – щоб навчив», то в казцi Януша Корчака мiститься не натяк, а щось набагато бiльш значуще. Хто прочитае неймовiрну iсторiю короля-реформатора Мацюся, неодмiнно це вiдчуе. А хто дiзнаеться неймовiрну iсторiю життя ii автора, Януша Корчака, зрозумiе набагато бiльше.
У книжцi про Мацюся хлопчик ще в дитинствi успадковуе по батьковi королiвську владу i, попри невдоволення дорослих – радникiв та мiнiстрiв, – починае запроваджувати у своему королiвствi доти нечуванi «дитячi» порядки. Напевне, дорослий автор такоi iсторii пригадав, як вiн у дитинствi мрiяв переробити несправедливий дорослий свiт за своiми наiвними дитячими уявленнями, а тепер нафантазував, що було б, якби таке сталось? Дарма! Все вiдбувалось набагато цiкавiше.
Хлопчик, що народився у родинi адвоката наприкiнцi позаминулого столiття у Варшавi – на той час столицi царства Польського Росiйськоi iмперii, – королем не був. Хоча у дитячих фантазiях часом уявляв, що вiн зробив би, якби… Та коли батько тяжко захворiв i родина залишилась без засобiв до iснування, хлопцевi стало не до фантазiй. Королiвський трон i корону йому нiхто не пропонував – натомiсть треба було заробляти грошi, щоб пiдтримати сiм’ю. Тому про хлопчика-короля – це справдi лише казка. Але решта в книжцi про Мацюся – чиста правда.
Коли Януш Корчак розповiдае про вiйну Мацюсевого королiвства з сусiднiми державами, про випробування, що випали хлопцевi на фронтi, вiн пише про те, що повною мiрою звiдав у власному життi.
Своiм покликанням, ще з юнацьких рокiв, Януш Корчак вважав допомогу тим, хто страждае, тож, вивчився на лiкаря. Щоправда, навчання в унiверситетi затяглося – треба було заробляти на утримання матерi та сестри. До того ж, юнак брав участь у пiдпiльному навчаннi польських пiдлiткiв рiдноi мови i дiяльностi забороненого росiйським урядом «Летючого унiверситету». А того самого 1905 року, коли вiн нарештi отримав лiкарський диплом, новоспеченого доктора забрали в царське вiйсько – Росiйська iмперiя вступила у вiйну з Японiею. Корчак, звiсно, нiколи нiкого не вбивав, навiть на вiйнi. Навпаки, вiн рятував життя, лiкував поранених. Лiкував також i мiсцевих дiтей у Маньчжурii, де служив. Принагiдно навчився китайськоi мови у чотирирiчноi Юо-Я, донечкi китайських селян, господарiв хатини, в якiй вiн квартирував. Корчак охоче вчився у дiтей i вiрив, що саме у них можна навчитись найважливiшим речам. Вiн взагалi багато вчився.
Повернувшись з вiйни i працюючи в дитячiй лiкарнi на околицi Варшави, всi своi заощадження молодий лiкар витратив на фахове вдосконалення – у клiнiках Берлiна, Парижа, Лондона. А оскiльки не припиняв участi у пiдпiльнiй освiтнiй роботi, то росiйська полiцiя вкинула його до в’язницi. Тут йому випало сидiти в однiй камерi з одним з найславетнiших тогочасних соцiологiв, професором Л. Крживiцкiм, який познайомив його з тонкощами науки статистики. Всi набутi знання i досвiд Януш Корчак застосуе на благо дiтей – як лiкар i як вихователь.
Минуло заледве кiлька рокiв по демобiлiзацii, i вибухнула Перша свiтова вiйна. Корчак знову вiйськовий лiкар, завiдувач дивiзiйного лазарету.
Вiйна – це не тiльки кров i тисячi поранених i вбитих, а ще й тисячi сирiт – дiтей, що через вiйну втратили батькiв. З польового лазарету Януша Корчака згодом переводять до Киева, де вiн опiкуеться сиротинцями, дитячими притулками, виховними будинками.
Вiн повернувся до рiдноi Варшави, столицi вiдродженоi Польськоi держави, капiтаном росiйського вiйська, по закiнченнi вiйни, в 1918 роцi. А вже у 1920-му починаеться польсько-радянська вiйна, i знову Корчак вбирае мундир вiйськового лiкаря. Знову кров, знову тисячi поранених i вбитих… i тисячi нових дiтей-сирiт.
Нiкого не забивши, а тiльки рятуючи життя, лiкуючи, пiклуючись про ближнiх, за свою жертовну працю вiн заслужив бойову шану i звання майора вiйська Польського. І загинути йому судилося смертю героя. Але про це трохи згодом, бо треба ще згадати про найважливiшi обставини, пов’язанi не зi смертю, а з життям Януша Корчака, а так само з життям Мацюся, головного героя його книжки.
У книжцi малий король Мацюсь, повернувшись з фронту, приструнчив дорослих мiнiстрiв i надав усiм дiтям королiвства такi права, що, здаеться, подiбне можливе тiльки в казцi. Натомiсть це лише початок iсторii: в наступних роздiлах книжки мова пiде про труднощi, з якими зiткнувся хлопчик-король, запроваджуючи своi реформи, про невдачi, розпач… Чому? Що стоiть за iсторiею про Мацюсеве королiвство? Адже насправдi не було в iсторii людства такоi держави, де дiти мали свого власного короля, а надто – власний парламент, власнi суди, в яких могли вирiшувати суперечки не тiльки мiж собою, але навiть з дорослими; де дiти, нарiвнi з дорослими, вирiшували питання державного бюджету? Де у свiтi дорослi дозволили б таке дiтям?
Насправдi держава така iснувала; хоча й нетривалий час, i не зовсiм держава, але свою роль в iсторii людства вона таки вiдiграла. Щоправда, держава та виникла зусиллями не хлопчика-короля, а дорослого чоловiка, який вважав: «Немае дiтей – е люди».
У доволi короткi перерви мiж кровопролитними вiйнами Януш Корчак встиг здiйснити справу, що стала поворотною в iсторii людства, i передовсiм – тiеi частини людства, яку становлять дiти. Щоб зрозумiти суть здiйсненого ним, треба взяти до уваги, що вислiв «права дитини», який нинi нiкого не дивуе, у тi часи мiг сприйматись радше як дотеп або чиесь дивацтво. Щоправда, у 1923 роцi Лiга Нацiй зробила першу спробу заявити про права дитини у так званiй Женевськiй конвенцii, але то був лише заклик нагодувати голодних дiтей i взути босих. Корчак напише згодом, що «женевськi законодавцi поплутали обов’язки з правами».
Про якi права дитини могла йти мова, коли у свiтi дорослих вважалося нормальним, що геть усi важливi справи, нiкого не питаючи, вирiшуе цар, iмператор або купка мiнiстрiв? Спроби змiнити стан речей приводили до кривавих революцiй, вiд яких ситуацiя нерiдко лише погiршувалася. Якщо дорослi не можуть по-людськи налагодити життя, то де вже дiтям!.. Так мiркують усi дорослi. Майже всi. Але Корчак розумiв, що справедливе, чесне життя могли б налагодити саме дiти, якi гостро вiдчувають справедливiсть i несправедливiсть, якi здатнi вчитись, мiняти i вдосконалювати своi погляди. Дiти, з яких, зрештою, й виростають згодом дорослi…
Якби Януш Корчак був великим ученим-педагогом чи фiлософом, напевне, вiн би зумiв детальнiше обгрунтувати своi теорii, став би професором, а то й академiком i залишив би нам грубезнi томи наукових праць. Але вiн був тiльки лiкарем, фронтовиком, який, замiсть довго мудрувати, звик швидко дiяти. Вiн знайшов тих, хто подiляв його погляди, знайшов заможних людей, ладних фiнансувати добру справу, i переконав iх у тому, що справа добра. Ще до Першоi свiтовоi група польського Товариства допомоги сиротам зумiла зiбрати кошти на зведення i обладнання за тогочасними стандартами «Дому сирiт» для еврейських дiтей. У 1920 роцi Януш Корчак став директором «Дому» i почав запроваджувати своi принципи спершу в «Домi сирiт», а згодом – у сиротинцi для польських дiтей «Наш дiм».
Принципи були такi: по-перше, спiльне керiвництво. Сиротинцем керувала виборна рада самих вихованцiв на засадах, якi визначав колегiйний суд, знову ж таки з самих вихованцiв «Дому». За угодою, яку укладали дiти з вихователями, дорослi теж брали участь у керiвництвi, але мали, нарiвнi з дiтьми, беззаперечно виконувати всi приписи дитячого керiвництва. Сам Корчак у ролi суддi нiколи не виступав, але був секретарем суду – приймав позови, заяви. Якщо вихованець «Дому» вважав себе покривдженим, вiн мiг позивати свого кривдника в колегiйному судi, незалежно вiд того, був це iнший вихованець чи вихователь.
По-друге, спiльне господарювання. Сиротинцi, отримуючи геть недостатне фiнансування вiд благочинних товариств i окремих осiб, домоглись повного самообслуговування. Працювали всi, працювали тiльки з власноi волi i охоче. Авторитет кожного вихованця визначався тим, якi зусилля вiн покладав на благо «Дому». Дiти й дорослi разом розпоряджалися фiнансами «Дому».
Нарештi, суспiльнi зв’язки. Всi сторони життя сиротинця висвiтлювались у внутрiшнiх засобах iнформацii, зокрема – у тижневику, в якому i дiти, i вихователi могли вiльно висловлювати свою точку зору. (До речi, саме з iнiцiативи Януша Корчака у Польщi впродовж кiлькох рокiв виходив часопис «Малий огляд» – чи не перший такого роду в свiтi, – дописувачами якого були тiльки дiти i молодь.) А сам Корчак, пiд iм’ям Старий Доктор, регулярно виступав по радiо, звертаючись до дiтей i дорослих всiеi Польщi i пояснюючи своi починання.
Все в «Домi» було влаштовано так, щоб вихованцям було зручно i затишно жити (а не так, щоб дорослим було зручно контролювати дiтей). Наприклад, кожен мав особисту скриньку, де мiг замкнути i зберiгати своi скарби, хоч би якi вони були – нiкому, включаючи вихователiв, не дозволялось робити «ревiзiю» скарбничок. Якщо вихованцi мiнялись будь-якими речами, iграшками, наприклад, або щось одне одному продавали, такi «оборудки» не заборонялись, а, навпаки, могли нотарiально пiдтверджуватись. Поруч з iстинним культом працi в «Домi» заохочувався культ спорту i, сказати б, культ дитячого дозвiлля. Перелiчити всi подробицi в органiзацii повсякденного життя «Дому сирiт» та «Нашого дому» було б складно. Але американськi журналiсти, вiдвiдавши у 20-тi роки «Дiм сирiт», назвали його «окрасою Польщi».
В обох закладах Старий Доктор зробив повсякденним забезпечення права, про яке в тi часи навiть не подумали автори Женевськоi конвенцii, – права дитини на повагу. Вiн проголосив це право i обгрунтував його в окремiй брошурi. Але та книжечка була б лише збiркою дотепних висловiв, якби автор ii не втiлив своi принципи у життя в «Домi сирiт» i в «Нашому домi». Вiн заснував нехай дуже маленьку, але дуже ефективну дитячу державу, що жила на засадах справедливостi та взаемноi поваги.
Що ж сталося з маленькою дитячою державою, де вона подiлась? Дорослий несправедливий свiт минулого сторiччя, в якому, ледве припинившись, знову починались то тут то там кривавi вiйни, не мирився з подiбними осередками справедливостi. Старий Доктор знав про це з власного досвiду, i перша книжка «Короля Мацюся» закiнчуеться тим, що короля-реформатора усувають вiд влади i висилають на безлюдний острiв. Не переповiдатиму, чим закiнчуеться друга книжка, але фiнал той аж нiяк не казковий. Прикро, що й казати. Адже люди люблять казки. І дiти, й дорослi. Дiтям до вподоби чарiвнi казки, дорослi вiддають перевагу iсторичним мiфам.
З наближенням Другоi свiтовоi вiйни Старому Доктору заборонили виступати по радiо, закрили «Малий огляд», самого Доктора усунули вiд роботи в польському сиротинцi «Наш дiм». А коли нацисти окупували Варшаву, «Дiм сирiт» – адже його вихованцi були переважно еврейськими сиротами – перемiстили в гетто. Старий Доктор, так само як герой його казки, опинився на безлюдному островi, разом зi своiм справедливим «королiвством». Острiв той, щоправда, був навiть перенаселеним, а не безлюдним, але брак людяностi був очевидним. Понад пiвмiльйона осiб, зiгнаних гiтлерiвцями до кiлькох крихiтних кварталiв, поступово вимирали вiд голоду i тифу. В цих жахливих умовах «Дiм сирiт» жив i, попри жорстокiсть навколишнього свiту, в ньому панували справедливiсть i взаемна повага. Дiти не припиняли навчання, ставили чудовi вистави.
Розповiдають, що 8 червня 1941 року дiти разом зi своiм директором вiдвiдали могилу засновника «Дому сирiт», доктора Елiасберга, i там посвятили свiй прапор з зображенням чотирилистоi квiтки конюшини на зеленому полi – такий, про який мрiяв король Мацюсь.
Але за планами нацистiв усе населення Варшавського гетто пiдлягало знищенню. Попри надмiр працi у «Домi сирiт», Старий Доктор опiкувався iншим сиротинцем, у який збирали дiтей, пiдiбраних на вулицi, – виснажених, хворих, покинутих.
Януш Корчак вважав своiми всiх дiтей, яких вiн виховував i лiкував. Чи це були тiльки гарнi слова?
Популярнiсть Старого Доктора i його книжок, особливо «Короля Мацюся» i у Польщi, i за кордоном була такою, що йому не раз пропонували порятунок. Навiть серед нiмецького окупацiйного керiвництва трапились шанувальники лiтературного таланту Януша Корчака i вони ладнi були посприяти порятунку Старого Доктора. На 15 липня 1942 року для нього були пiдготовленi документи на iнше прiзвище, надiйне сховище в районi Белян, забезпечено вихiд з гетто.
Старий Доктор категорично вiдкинув цю можливiсть порятунку. Адже вiн би змушений був покинути дiтей з «Дому сирiт», а хто покине своiх дiтей, якщо справдi вважае iх своiми?
А 22 липня – за гiркою примхою долi саме в день народження Януша Корчака – гiтлерiвцi почали акцiю зi знищення Варшавського гетто. Разом зi своiми вихованцями директор «Дому сирiт» Януш Корчак i його давня колега Стефанiя Вiлчиньська вирушили у табiр смертi Треблiнка.
Дорослi люблять iсторичнi мiфи. Тож, розповiдають, як героiчно це все вiдбувалось: дiти, зi своiми вихователями на чолi, правильною шерегою по чотири йшли на станцiю серединою вулицi, гордо несучи зелений прапор з квiткою конюшини, а перехожi, вишикувавшись по обидва боки вулицi, плакали i вимахували хусточками та шапками. Нечисленнi свiдки тих подiй, однак, пригадували, що все було набагато прозаiчнiше, i коли купку переляканих дiтей разом з тисячами iнших мешканцiв гетто погнали до вагонiв, нiкому до них не було дiла… крiм Старого Доктора i ще кiлькох вихователiв, що роздiлили iхню сумну долю.
Чи буде нинiшне столiття лiпшим за минуле? Хочеться вiрити, що так. Адже тi, хто живе i житиме в ньому, мали змогу прочитати в дитинствi «Мацюсевi пригоди», своерiдний заповiт Старого Доктора всiм людям (бо вiн казав, пригадаймо, «немае дiтей – е люди»). Своiм життям вiн показав, що королiвство справедливостi i взаемноi поваги створити можливо. А решта… Решта залежить тiльки вiд вас, дiти.
Насамкiнець залишаеться тiльки сказати кiлька слiв про саму повiсть, iсторiю короля Мацюся Першого. Януш Корчак почав писати ii скоро по тому, як повернувся у Варшаву з Першоi свiтовоi вiйни, власне – з Киева.
Взявшись до роботи у сиротинцi, вiн замешкав не у себе вдома, а просто в «Домi сирiт» на Крохмальнiй вулицi. Щоб не забирати житловоi площi у дiтей, влаштувався на пiддашшi.
Ігор Неверлi, спiвробiтник Януша Корчака в «Домi сирiт», так змальовуе побут Старого Доктора: «Вiн мав тут кватирантiв. По-перше, гостювали у нього горобцi. Вiн любив i цiнував те хоробре вуличне птаство… Пiд шафою мешкала стара мишка… коло обiгрiвача завжди стояла для неi мисочка з iжею i трохи вати, щоб мала чим укривати новонароджених внученят. І часто у кiмнатi доктора лежало на кушетцi дитя, що вiн узяв до себе нагору, бо було чимсь тяжко засмучене, або ослаблене по хворобi, потребувало тишi i турботи».
Саме в цiй кiмнатцi Старий Доктор скiнчив почату ще на вiйнi книжку «Як любити дiтей» i написав своi найкращi твори. Зокрема, «Короля Мацюся Першого». Повiсть так сподобалась дiтям, що вiдгуки вiд читачiв автор отримував з року в рiк. Читачi вимагали продовження. А письменник, по-своему здiйснюючи те, що в повiстi намагався зробити його Мацюсь, наштовхувався на тi самi труднощi й перешкоди. Водночас вiн здобував новий досвiд, i цей досвiд треба було обмислити разом з Мацюсем. Так народилась друга книжка – «Король Мацюсь на безлюдному островi», яка вийшла друком на початку 30-х, приблизно через 10 рокiв пiсля першоi.
Украiнський перекладач об’еднав обидвi книжки в одну, оскiльки разом – це повна iсторiя життя короля Мацюся Першого i справедливого королiвства, яке вiн так хотiв збудувати.
В. Чайковський
[Отож, коли я був таким, як на цiй фотографii, я хотiв здiйснити все, про що далi написано в цiй книжцi. А потiм воно все забулось, а тепер я вже старий. Бiльше не маю нi часу, нi сил, щоб провадити вiйни чи до людожерiв iздити. А таке фото подаю, бо мае значення, коли я справдi хотiв бути королем, а не коли пишу про короля Мацюся. Я думаю, королiв, мандрiвникiв i письменникiв треба показувати на фотографiях такими, якими вони були ще до того, як подорослiшали i постарiли, iнакше видаватиметься, наче вони одразу стали мудрими i нiколи не були малими. І дiти гадають, нiбито що не можуть бути мiнiстрами, мандрiвниками i письменниками, а це не так.
Дорослi не повиннi читати моеi повiстi, бо деякi роздiли на них не розрахованi, будуть iм незрозумiлi, i дорослi все те висмiюватимуть. Але як iм конче треба, нехай спробують почитати. Зрештою, дорослим нiчого не можна заборонити, тому що вони однаково не послухають – i хто iм що зробить?][1 - Вiд видавництва: текст подаеться повнiстю, без купюр. Вiдновлений текст подано у квадратних дужках.]
Частина перша. Король-Реформатор
Роздiл перший
Було це так…
Лiкар сказав, що коли король за три днi не видужае, то буде надзвичайно погано. Лiкар саме так i сказав:
– Король тяжко хворий, i, якщо за три днi не видужае, буде кепсько.
Усi страшенно засмутились, а прем’ер-мiнiстр надiв окуляри й запитав:
– То що ж станеться, коли король не видужае?
Лiкар не хотiв сказати напевно, але всi зрозумiли, що король помре. Прем’ер-мiнiстр дуже засмутився й скликав усiх мiнiстрiв на нараду. Зiбралися мiнiстри у великому залi, посiдали в зручних крiслах за довгим столом. Перед кожним лежав на столi аркуш паперу й два олiвцi: один – звичайний, а другий – з одного кiнця синiй, з другого червоний. Перед прем’ер-мiнiстром стояв ще й дзвiночок. Дверi мiнiстри замкнули на ключ, щоб нiхто iм не заважав, засвiтили електричнi лампи i – нi пари з вуст. Потiм прем’ер-мiнiстр задзвонив у дзвiночок i сказав:
– Тепер будемо радитися, що робити. Король хворий i не може правити.
– Я гадаю, – сказав вiйськовий мiнiстр, – що треба покликати лiкаря. Хай скаже напевно, чи можна короля вилiкувати, чи нi.
Вiйськового мiнiстра надзвичайно боялися всi iншi мiнiстри – вiн завжди носив шаблю й револьвер, тому його слухалися.
– Гаразд, покличемо лiкаря, – згодилися мiнiстри.
Негайно ж послали по лiкаря, але той не мiг прийти, бо саме ставив королю двадцять чотири банки.
– Нiчого не вдiеш, треба чекати, – мовив прем’ер-мiнiстр, – а тим часом скажiть, що ми робитимемо, коли король помре.
– Я знаю, – сказав мiнiстр юстицii. – Згiдно з законом, пiсля смертi короля на трон вступае й править краiною його старший син. Тому його й називають престолонаступником. Якщо король помре, трон посяде його старший син.
– Але в короля лише один син.
– А бiльше й не треба.
– Ну, так, але син короля – це маленький Мацюсь. Як же вiн може бути королем? Мацюсь ще не вмiе навiть писати.
– Нiчого не вдiеш, – вiдповiв мiнiстр юстицii. – У нашiй державi такого ще не було, проте в Іспанii, в Бельгii та в iнших краiнах траплялося, що король помирав i залишав маленького сина. І оте мале дитя мусило бути королем.
– Справдi, – сказав мiнiстр зв’язку, – я навiть бачив поштовi марки з фотографiею такого маленького короля.
– Але, шановнi панове, – вихопився мiнiстр освiти, – це ж неможливо, щоб король не вмiв нi писати, нi рахувати, щоб вiн не знав нi географii, нi граматики.
– Я теж так думаю, – сказав мiнiстр фiнансiв. – Як же король робитиме пiдрахунки й даватиме розпорядження, скiльки треба надрукувати нових грошей, коли вiн не знае таблицi множення?
– Найгiрше, любi панове, – сказав вiйськовий мiнiстр, – що такого маленького короля нiхто не боятиметься. Як вiн дасть раду солдатам та генералам?
– Я вважаю, – сказав мiнiстр внутрiшнiх справ, – що такого маленького короля не тiльки солдати, а й взагалi нiхто не боятиметься. У нас не припинятимуться страйки та бунти. Я нi за що не ручуся, коли Мацюся зробити королем.
– Я не знаю, що буде, – сказав червоний вiд злостi мiнiстр юстицii. – Знаю одне: закон вимагае, щоб пiсля смертi короля трон посiв його син.
– Але ж Мацюсь надто малий! – крикнули мiнiстри хором.
І, мабуть, виникла б страшенна сварка, якби саме тодi не вiдчинилися дверi й до залу не зайшов iноземний посол.
Може здатися дивним, що iноземний посол з’явився на нараду мiнiстрiв, коли дверi були замкненi на ключ. Проте маю сказати, що коли ходили кликати лiкаря, то забули замкнути дверi. Дехто навiть говорив потiм, що це була зрада: мiнiстр юстицii навмисне залишив дверi вiдiмкнутими, бо знав, що мае прийти посол.
– Доброго вечора! – привiтався посол. – Я прийшов вiд iменi мого короля й вимагаю, щоб королем став Мацюсь Перший. Якщо ви не згоднi, буде вiйна.
Прем’ер-мiнiстр (а вiн старший мiнiстр) дуже злякався, але вдав, що це його не турбуе. Вiн написав на аркушi паперу синiм олiвцем: «Гаразд, хай буде вiйна» – i подав цей папiрець iноземному пословi.
Той узяв аркушик, уклонився й сказав:
– Чудово, я напишу про це моему урядовi.
Саме тодi до залу зайшов лiкар, i всi мiнiстри почали його просити, щоб вiн урятував короля, бо може бути вiйна й нещастя, коли король помре.
– Я вже дав королю всi лiки, якi знаю. Поставив банки i бiльше нiчим не можу зарадити. Але варто покликати ще iнших лiкарiв.
Мiнiстри прислухалися до цiеi поради й надумали запросити славетних лiкарiв рятувати короля. Вони вислали по них усi королiвськi автомобiлi, а самi тим часом попросили у королiвського кухаря вечеряти, бо були дуже голоднi. Адже не знали вони, що нарада триватиме так довго, i тому не пообiдали вдома.
Кухар подав срiбнi тарiлки, налив у пляшки найкращого вина – вiн хотiв лишитися при дворi й пiсля смертi старого короля.
Отож мiнiстри iдять собi та п’ють, навiть стало iм весело, а в залi тим часом зiбралися лiкарi.
– Я гадаю, – мовив старий лiкар з бородою, – що королю слiд зробити операцiю.
– А я думаю, – сказав другий лiкар, – що королю варто покласти гарячий компрес i полоскати горло.
– І пити порошки, – додав славетний професор.
– Мабуть, краще краплi, – вихопився четвертий лiкар.
