скачать книгу бесплатно
Фелек».
Мацюсь поклав того листа пiд книжки, аж на дно шухляди, i негайно почав учитися свистiти. Вiн був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звiдки Мацюсь знае, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли мiнiстри про все випитають i, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синовi офiцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. «Треба ще зачекати, – вирiшив Мацюсь. – А тим часом навчуся свистiти».
Не так-то вже й легко навчитися свистiти, коли нема нiкого, хто б мiг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, i вiн навчився. І свиснув. Свиснув тiльки так, на пробу, щоб переконатися, чи вмiе. Та як же вiн здивувався, коли за хвилину перед ним став – витягнутий, мов струна, – Фелек, власною персоною.
– Як ти сюди потрапив?
– Перелiз через грати.
У королiвському саду росли густi кущi малини. В них i заховався король Мацюсь зi своiм приятелем, щоб порадитися, як iм бути далi.
Роздiл четвертий
– Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Вiдтодi, як навчився писати, я пiдписую всi папери. Вважаеться, що правлю цiлою державою, а насправдi я роблю те, що менi наказують. А наказують менi робити найнуднiшi речi й забороняють усе приемне.
– А хто ж вашiй величностi забороняе й наказуе?
– Мiнiстри, – вiдповiв Мацюсь. – Коли був живий тато, я робив те, що наказував вiн.
– Звiсно, тодi ти був королiвською високiстю, престолонаступником, а тато твiй був королiвською величнiстю – королем, але тепер…
– Тепер у стократ гiрше. Цих мiнiстрiв цiла купа.
– Вiйськовi чи цивiльнi?
– Лише один вiйськовий – то вiйськовий мiнiстр.
– А iншi цивiльнi?
– Я не знаю, що таке цивiльнi.
– Цивiльнi – це такi, що не носять мундирiв i шабель.
– Ну, так, цивiльнi.
Фелек кинув у рот повну пригорщу малини й глибоко замислився. Пiсля того нерiшуче й спроквола запитав:
– У королiвському саду е вишнi?
Мацюся здивувало таке запитання, але, вiдчуваючи до Фелека велике довiр’я, вiн сказав, що е й вишнi, й грушi, i обiцяв крiзь грати передавати iх Фелековi, скiльки той забажае.
– Отже, часто бачитися нам не випадае, бо нас можуть вистежити. Вдаватимемо, що ми незнайомi. Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожi (поруч з листом можуть лежати вишнi). Коли цю таемну кореспонденцiю буде покладено, ваша королiвська величнiсть свисне, i я все заберу.
– А коли в тебе буде готова вiдповiдь, ти свиснеш, – зрадiв Мацюсь.
– Королю не свистять, – рiшуче вiдказав Фелек, – я мушу подати сигнал iнакше – стану вiддалiк i куватиму зозулею.
– Гаразд, – згодився Мацюсь. – А коли ти знову прийдеш?
Фелек довго щось обмiрковував i нарештi вiдповiв:
– Я не можу приходити сюди без дозволу. Мiй батько взводний, i в нього дуже добрий зiр. Батько не дозволив менi навiть пiдходити до огорожi королiвського саду i багато разiв попереджав: «Дивись, Фелеку, щоб тобi нiколи не спало на думку лiзти по вишнi в королiвський сад. Пам’ятай це твердо, так само, як i те, що я твiй рiдний батько: коли тебе там спiймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу».
Мацюсь знiтився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов вiн друга, i от, з його, Мацюсевоi, вини з цього друга можуть здерти шкуру! Нi, справдi, це вже надто велика небезпека.
– Ну, а як же ти тепер повернешся додому? – спитав стурбований Мацюсь.
– Хай ваша величнiсть залишить мене, а я вже якось дам собi раду.
Мацюсь визнав цi слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо iноземний вихователь, занепокоений вiдсутнiстю короля, пильно розшукував його в королiвському саду.
Мацюсь i Фелек дiяли тепер спiльно, хоч iх i роз’еднували грати. В присутностi лiкаря, який щотижня зважував Мацюся i вимiрював, щоб знати, як росте й набираеться сили маленький король, Мацюсь часто зiтхав i скаржився на самотнiсть, а одного разу навiть згадав при вiйськовому мiнiстровi, що дуже хотiв би вчитися вiйськовiй справi.
– Може, ви, пане мiнiстре, знаете якогось взводного, що мiг би давати менi уроки?
– Звичайно, бажання вашоi величностi вчитися вiйськовiй справi дуже добре, але чому вас мае вчити взводний?
– Може, навiть син взводного, – зрадiв Мацюсь.
Вiйськовий мiнiстр насупив брови й записав вимогу короля.
Мацюсь зiтхнув: знав, що той вiдповiсть.
– Про вимогу вашоi величностi я доповiм на найближчому засiданнi ради мiнiстрiв.
«Нiчого з цього не вийде; надiшлють до нього, певно, якогось старого генерала». – подумав Мацюсь.
Проте сталося iнакше. На найближчому засiданнi ради мiнiстрiв обговорювали лише одне: королю Мацюсевi оголосили вiйну одразу три держави.
Вiйна!
Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця – кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалюе ворожий порох на вiддалi, i шапку-невидимку!
Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про вiйну сказав йому Фелек. На кожний попереднiй лист Фелек кував лише тричi, а цього разу прокував, мабуть, iз сто разiв. Мацюсь збагнув, що в листi буде надзвичайне повiдомлення. Проте вiн i гадки не мав, що таке надзвичайне. Вiйни вже давно не було, бо Стефан Розумний умiв жити в злагодi з сусiдами, i хоч великоi дружби мiж ними не вiдчувалося, одначе й вiдвертоi вiйни нi вiн сам не проголошував, нi iншi не наважувались йому оголосити.
Зрозумiло: вороги скористалися з того, що Мацюсь маленький i недосвiдчений. Але тим дужче прагнув Мацюсь довести, що вони помилилися, що король Мацюсь, хоч i малий, зумiе оборонити свою краiну. Лист Фелека повiдомляв:
«Три держави оголосили вашiй королiвськiй величностi вiйну. Батько мiй завжди нахвалявся, що при першiй же звiстцi про вiйну нап’еться з радощiв. Я жду цього, бо нам необхiдно побачитись».
Чекав i Мацюсь. Вiн думав, що того ж дня його запросять на надзвичайне засiдання ради, i тодi вiн, Мацюсь, законний король, вiзьме до своiх рук державне кермо. Якась нарада справдi-таки вiдбулася вночi, але Мацюся не покликали.
А наступного дня iноземний вихователь вiдбув з Мацюсем урок, як i звичайно. Мацюсь знав придворний етикет, розумiв, що королю не можна капризувати, впиратися й сердитись, а тим паче в таку хвилину вiн не хотiв хоч би чим принизити королiвську гiднiсть. Тiльки брови його були насупленi й чоло наморщене. І коли пiд час уроку вiн глянув у дзеркало, йому спало на думку: «У мене вигляд майже такий, як у короля Генрiха Запального».
Чекав Мацюсь години аудiенцii. Та коли церемонiймейстер оголосив, що аудiенцiю вiдкладено, Мацюсь, спокiйний, проте дуже блiдий, рiшуче сказав:
– Я вимагаю, щоб негайно покликали в тронний зал вiйськового мiнiстра.
Слово «вiйськового» Мацюсь вимовив з таким притиском, що церемонiймейстер одразу ж зрозумiв – Мацюсь уже знае все.
– Вiйськовий мiнiстр на засiданнi.
– Тодi й я буду на засiданнi, – вiдповiв король Мацюсь i рушив у бiк сесiйного залу.
– Ваша королiвська величнiсть, звольте хоч хвилинку зачекати. Ваша королiвська величнiсть, звольте зглянутись на мене. Цього робити не можна. Я вiдповiдаю за все. – І старий голосно заплакав.
Мацюсевi стало шкода старого, який справдi знав досконало, що король може робити, а чого йому робити не личить. Не раз довгими вечорами сидiли вони з старим перед камiном, i Мацюсь залюбки слухав цiкавi оповiдi церемонiймейстера про короля-батька й королеву-матiр, про придворний етикет, iноземнi бали, параднi вистави в театрах та вiйськовi маневри, в яких брав участь король.
Мацюсеве сумлiння було не зовсiм чисте. Оте листування з сином взводного вiн вважав великою своею провиною, а таемне викрадення вишень та малини для Фелека гнiтило Мацюся найдужче. Звiсно, сад належав йому, звiсно, ягоди вiн рвав не для себе, а для подарунка, одначе робив це потай, i хтозна, чи не заплямував вiн цим лицарську честь своiх великих предкiв.
Зрештою, в Мацюся було добре серце: сльози старого зворушили його. І можливо, Мацюсь знов зробив би помилку, зрадивши свое хвилювання, проте вiн своечасно схаменувся i, ще дужче наморщивши лоба, холодно мовив:
– Я жду десять хвилин.
Церемонiймейстер вибiг. Завирувало в королiвському палацi!
– Звiдки Мацюсь дiзнався? – горлав роздратований мiнiстр внутрiшнiх справ.
– Що цей шмаркач надумав робити?! – збуджено крикнув прем’ер-мiнiстр.
Але мiнiстр юстицii закликав його до порядку:
– Пане прем’ер-мiнiстре, закон забороняе на офiцiйних засiданнях так брутально обзивати короля. Приватно ви можете говорити, що забажаете, а наша нарада е офiцiйною. Пановi прем’ер-мiнiстру вiльно лише так думати, але не говорити.
– Нарада вiдкладаеться, – спробував захиститися переляканий старший мiнiстр.
– Слiд було оголосити завчасно, що ви зробите перерву засiдання. Однак ви про це не подбали.
– Я забув, прошу пробачення.
Вiйськовий мiнiстр глянув на годинник:
– Панове, король дав нам десять хвилин. Чотири хвилини минуло. Отже, не будемо сваритися. Я людина вiйськова i мушу виконувати королiвський наказ.
Бiдолашний прем’ер-мiнiстр мав-таки пiдстави боятися; на столi лежав аркуш паперу, на якому виразно було написано синiм олiвцем: «Гаразд, хай буде вiйна». Легко було вдавати смiливого тодi, та важко тепер вiдповiдати за нерозважливо написанi слова. Зрештою, що сказати, коли король запитае, чому прем’ер-мiнiстр тодi так написав? Адже ж все почалося з того, що пiсля смертi старого короля мiнiстри не хотiли визнавати Мацюся.
Знали про це всi мiнiстри й навiть трохи зловтiшалися, бо недолюблювали старшого мiнiстра за те, що той надмiру командував i був страшенно пихатий. Нiхто з них не хотiв нiчого радити – кожен лише думав, як йому дiяти, щоб на когось iншого упав гнiв короля за втаення такоi важливоi подii.
– Залишилась хвилина, – сказав вiйськовий мiнiстр, застебнув гудзики, поправив ордени, пiдкрутив вуса, взяв зi столу револьвер – i за хвилину вже стояв, виструнчившись, перед королем.
– Отже, вiйна? – тихо спитав Мацюсь.
– Так точно, ваша величнiсть.
У Мацюся наче камiнь упав з серця, бо, мушу вам сказати, i вiн цi десять хвилин дуже хвилювався. «А може, Фелек просто так написав? А може, це неправда? А може, вiн пожартував?»
Коротке «так точно» розвiяло всi сумнiви. Вiйна, i велика вiйна. Хотiли обiйтися без нього. Та Мацюсь тiльки одному йому вiдомим чином розкрив таемницю.
Через годину хлопчаки на вулицях кричали на весь голос:
– Термiнове повiдомлення! Криза Кабiнету мiнiстрiв!
Це означало, що мiнiстри посварилися.
Роздiл п’ятий
Криза Кабiнету мiнiстрiв була така: прем’ер-мiнiстр удавав ображеного й вiдмовлявся бути старшим. Мiнiстр шляхiв сполучення сказав, що не може перевозити вiйська, бо не мае необхiдноi кiлькостi паровозiв. Мiнiстр освiти зазначив, що вчителi, мабуть, пiдуть на вiйну, а тому школярi ще бiльше битимуть шибки й псуватимуть парти, отже й вiн зрiкаеться свого поста.
На четверту годину було призначено надзвичайну нараду.
Король Мацюсь, скориставшись з метушнi, прокрався в королiвський сад i голосно свиснув раз i вдруге, та Фелек не з’явився.
«З ким би порадитись у таку важку хвилину? – Мацюсь вiдчував, що на ньому лежить велика вiдповiдальнiсть, але виходу не бачив. – Що робити?»
[Раптом пригадалось Мацюсевi, що будь-яку серйозну справу слiд починати молитвою. Так навчила колись його мила матуся. Король Мацюсь рiшуче пройшов у глиб парку, де його нiхто не бачив, i звернувся до Бога з палкою молитвою.
– Я маленький хлопчик, – промовляв Мацюсь, – без Твоеi, Боже, помочi, не дам собi ради. З Твоеi волi отримав я королiвську корону, то пiдтримай мене зараз, коли я вскочив у таку халепу.
Наполегливо молив Мацюсь Бога про допомогу, i гарячi сльози збiгали по його щоках. Перед Господом Богом навiть королям не соромно плакати.
Отож плакав король Мацюсь i молився, аж доки заснув, спершись на березовий пеньок.]
І приснилося Мацюсевi, що батько його сидить на тронi, а перед ним стоять, виструнчившись, усi мiнiстри. Раптом великий годинник тронного залу – востанне накручений чотириста рокiв тому – задзвонив, наче церковний дзвiн. До зали зайшов церемонiймейстер, а за ним двадцятеро лакеiв внесли золоту труну. Тодi король-батько зiйшов з трону i лiг у ту труну, а церемонiймейстер зняв корону з голови батька i одягнув ii на Мацюсеву голову. Мацюсь хотiв сiсти на трон, коли бачить – там знову сидить його батько, але вже без корони i якийсь дивний, нiби тiнь. І сказав йому батько:
– Мацюсю, церемонiймейстер вiддав тобi мою корону, а я тобi даю свiй розум.
І тiнь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!
Але хтось шарпнув Мацюся, i вiн прокинувся.
– Ваша величносте, скоро четверта година.
Пiдвiвся Мацюсь з трави, на якiй щойно спав, i вiдчув себе якось приемнiше, нiж тодi, коли вставав з лiжка. Не знав вiн, що згодом не одну нiч проведе так просто неба на травi, що надовго розпрощаеться зi своею королiвською постiллю.
І так само, як Мацюсевi й снилося, церемонiймейстер подав йому корону. А рiвно о четвертiй в залi засiдань задзвонив у дзвiночок король Мацюсь i сказав:
– Панове, починаемо дебати.
– Прошу слова, – озвався прем’ер-мiнiстр.
І почав довжелезну промову про те, що не може бiльше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але вiн змушений подати у вiдставку, бо давно хворiе.
Те ж саме сказали чотири iнших мiнiстри.
Мацюсь анiтрiшечки не злякався, лише вiдказав:
– Все це дуже добре, але зараз вiйна й немае часу на хвороби та втому. Ви, пане старший мiнiстр, знаете всi справи, отже, повиннi залишитися. Коли я виграю вiйну, тодi поговоримо.
– Але в газетах писали, що я йду у вiдставку.
