скачать книгу бесплатно
Кожний лiкар мав при собi товсту книгу й показував колегам, що в його книжцi зазначенi зовсiм iнакшi лiки проти такоi хвороби.
Уже було пiзно, i мiнiстрам страшенно хотiлося спати, але вони мали чекати, що скажуть лiкарi.
І такий нечуваний гамiр зчинився у королiвському палацi, що маленький престолонаступник, син короля Мацюсь, уже двiчi прокидався.
«Треба глянути, що там таке», – подумав Мацюсь. Вiн устав з лiжка, хутенько одягнувся й вийшов у коридор.
Мацюсь затримався перед дверима iдальнi, але не для того, щоб пiдслуховувати, – просто в королiвському палацi клямки на дверях були так високо, що маленький Мацюсь не мiг сам вiдчинити дверi.
– Добре вино в короля! – кричав мiнiстр фiнансiв. – Вип’емо ще, панове! Якщо Мацюсь стане королем, воно все одно йому не потрiбне, бо дiтям не можна пити вина.
– І сигари не можна дiтям курити. Вiзьмiмо трохи сигар собi додому! – голосно кричав мiнiстр торгiвлi.
– А як буде вiйна, моi любi, ручуся вам, що вiд цього палацу нiчого не лишиться. Адже Мацюсь не захистить нас.
Мiнiстри почали смiятися й кричати:
– Випиймо за здоров’я нашого оборонця, великого короля Мацюся Першого!
Мацюсь не дуже розумiв, про що вони говорили, хоч знав, що татусь хворiе i мiнiстри часто збираються на наради. Але чому глузують з нього, Мацюся, чого називають його королем i що це за вiйна мае бути – цього вiн нiяк не мiг збагнути. Ще сонний i трохи наляканий, пiшов Мацюсь далi коридором i через дверi до залу засiдань почув iншу розмову:
– А я вам кажу, що король помре. Можете давати порошки й iншi лiки – все одно нiчого не поможе.
– Головою ручуся, що король не протягне й тижня…
Мацюсь не слухав бiльше. Прожогом кинувся вiн через коридор, через два великi королiвськi покоi i захеканий вбiг до батьковоi спальнi.
Король лежав на лiжку страшенно блiдий i тяжко дихав. А бiля нього сидiв той самий лiкар, який i Мацюся лiкував, коли Мацюсь нездужав.
– Тату, татусю! – скрикнув плачучи Мацюсь. – Я не хочу, щоб ти помер!
Король розплющив очi й сумно глянув на сина.
– І я не хочу вмирати, – сказав король тихо. – Не хочу тебе, синку, самого лишати на свiтi.
Лiкар посадовив Мацюся собi на колiна – бiльше вони вже нi про що не говорили.
А Мацюсь пригадав, що одного разу вiн уже сидiв отак бiля лiжка. Тодi батько держав його на колiнах, а на лiжку лежала матуся, така ж блiда, i так само важко дихала.
«Тато вмре, як i матуся вмерла», – подумав Мацюсь.
І страшний сум здавив йому груди, а разом з тим гнiв i образа на мiнiстрiв, якi зараз там глузують з нього, Мацюся, i з смертi його татка.
«Ось я iм оддячу, як стану королем!» – подумав Мацюсь.
Роздiл другий
Похорон короля вiдбувся дуже пишно. Лiхтарi були загорнутi в чорний креп. Дзвонили всi дзвони. Оркестр грав похоронний марш. Їхали гармати, йшло вiйсько. Спецiальнi поiзди навезли повнiсiнько квiтiв з теплих краiн. Усi були страшенно засмученi. А газети писали, що весь народ оплакуе улюбленого короля.
Мацюсь сидiв сумний у своiй кiмнатi, бо хоч вiн i мав стати королем, однак утратив батька й тепер у нього не лишилося нiкого в усьому свiтi. Вiн згадував свою матiр; це вона кликала його Мацюсем. Хоч мама його називалася королевою, проте зовсiм не була гордовитою. Вона гралася з ним, складала кубики, розповiдала казки, показувала в книжках малюнки. З батьком Мацюсь бачився зрiдка, бо король часто виiздив до вiйська чи в гостi, приймав рiзних королiв або засiдав на нарадах. Проте й король, бувало, вибирав для Мацюся вiльну хвилинку: пограеться з ним у кеглi, вирушить на прогулянку в довгi алеi королiвського саду – сам на конi, а Мацюсь верхи на понi. А тепер що буде? Завжди цей нудний iноземний вихователь, з таким виразом обличчя, наче вiн щойно випив склянку мiцного оцту. І взагалi, чи приемно бути королем? Певно, що нi. Якби справдi була вiйна, то можна було б принаймнi битися. Але що королю робити в мирний час?
Сумно ставало Мацюсевi й тодi, коли вiн сидiв самотнiй у своiй кiмнатi, й тодi, коли через грати королiвського саду дивився на веселi забави дiтей королiвськоi служби. Вiн бачив, як семеро хлопчакiв гралися в солдатiв. І завжди вiв iх в атаку, муштрував i командував ними невисокий, дуже веселий хлопчисько на iм’я Фелек. Так його звали приятелi.
Багато разiв Мацюсь хотiв покликати Фелека i хоча б через грати трохи поговорити з ним, але не був певний, чи це можна й зручно робити, та й не знав, що сказати й як розпочати ту розмову.
Тим часом по всiх вулицях було розклеено величезнi об’яви про те, що Мацюсь став королем, що вiн вiтае своiх пiдданих, що мiнiстри лишаються тi ж самi й допомагатимуть молодому королю в його роботi. В усiх магазинах були виставленi фотографii Мацюся. Мацюсь верхи на понi. Мацюсь у матроському вбраннi. Мацюсь у вiйськовому мундирi. Мацюсь пiд час огляду вiйськ. У кiнотеатрах теж показували Мацюся. В усiх iлюстрованих журналах, вiтчизняних i закордонних – скрiзь був Мацюсь.
І треба сказати вiдверто: любили Мацюся всi. Дорослi жалiли, що такий малюк втратив батькiв. Хлопцi радiли, що знайшовся серед них хоч один, якого всi мусять слухатися, перед яким навiть генерали повиннi стояти струнко, а солдати – брати «на караул». Дiвчаткам просто подобався маленький король на зграбному кониковi. Та найбiльше любили Мацюся сироти.
Коли ще була жива королева, вона завжди на свято посилала в будинки сирiт цукерки. Пiсля ii смертi король наказав, щоб цукерки й надалi туди надсилали. І хоч Мацюсь про це не знав, вiд його iменi давно вже надходили сиротам солодощi та iграшки. [То вже згодом, по роках, Мацюсь зрозумiв, що коли е вiдповiдна стаття в бюджетi, можна зробити людям чимало приемного, навiть про те не знаючи.]
Десь через пiвроку пiсля того, як Мацюсь вступив на трон, стався один випадок, який принiс йому велику популярнiсть. Тобто всi про нього говорили, але не тому, що вiн був королем, а тому, що зробив усiм велику приемнiсть.
Отож розкажу, як це трапилось.
Мацюсь через свого лiкаря домiгся дозволу прогулюватися по мiсту пiшки. Але це ще не все. Вiн довго надокучав лiкаревi, щоб той хоч раз на тиждень одводив його до мiського саду, де граються всi дiти:
– Я знаю, що в королiвському саду гарно, але одному навiть у найгарнiшому мiсцi нудно.
Нарештi лiкар пообiцяв звернутися через дворецького до палацового управлiння, щоб опiкун короля на нарадi мiнiстрiв взяв для короля Мацюся дозвiл на три таких прогулянки.
Може здатися дивним, що королю так важко вибратись на звичайнiсiньку прогулянку. Додам лише, що дворецький тiльки тому погодився клопотати, що лiкар нещодавно вилiкував його вiд отруення несвiжою рибою. А палацове управлiння вже давненько домагалося грошей на будiвництво стайнi, якою мав користуватися й королiвський опiкун. Мiнiстр внутрiшнiх справ погодився лише на зло мiнiстровi фiнансiв. Адже за кожну королiвську прогулянку полiцii давали три тисячi дукатiв, а санiтарному управлiнню – дiжку одеколону й тисячу дукатiв золотом. Перед кожною такою прогулянкою двiстi чоловiкiв i сто жiнок дбайливо прибирали сад. Пiдмiтали дорiжки, фарбували лавки, поливали алеi одеколоном i витирали пил з дерев та листочкiв. Лiкарi доглядали, щоб було чисто, щоб нiде не курiло, бо бруд i курява шкiдливi для здоров’я. А полiцiя пильнувала, щоб пiд час прогулянок у саду не з’явилися хулiгани, якi штовхаються, кидаються камiнням, б’ються й страшенно галасують.
Король Мацюсь розважався чудово. Одягнений вiн був просто, й нiхто не мiг пiзнати його. Нiкому навiть на думку не спадало, що король може прогулюватися у звичайнiсiнькому саду. Мацюсь двiчi обiйшов сад i попросив дозволу сiсти на лавку бiля майданчика, де гралися дiти. Та тiльки вiн сiв, як до нього пiдiйшла дiвчинка й спитала:
– Чи не бажаете ви погратися з нами в коло?
Вона взяла Мацюся за руку – i гра почалася.
Дiвчатка спiвали рiзних пiсень i кружляли в колi. А потiм, коли збиралися почати нову гру, перша дiвчинка запитала у Мацюся:
– У вас е сестричка?
– Нi, нема.
– А хто ваш тато?
– Мiй татусь помер, вiн був королем.
Дiвчинка, мабуть, подумала, що Мацюсь жартуе, бо засмiялася й сказала:
– Якби мiй татко був королем, вiн купив би менi ляльку, величезну, аж до стелi.
Король Мацюсь узнав, що батько дiвчинки служить капiтаном пожежноi охорони, що зветься вона Іренкою i дуже любить пожежникiв, якi часом катають ii на конi.
Мацюсь охоче зостався б у саду й далi, та мав дозвiл гуляти тiльки до четвертоi години двадцяти хвилин сорока трьох секунд.
Нетерпляче ждав Мацюсь наступноi прогулянки, але саме тодi пiшов дощ, i дорослi побоювалися за його здоров’я.
А iншого разу сталося таке. Мацюсь знову грався в коло з дiвчатками, аж тут до них пiдiйшло кiлька хлопчакiв i один вигукнув:
– Дивiться – хлопець граеться з дiвчатами! – i хлопчиська почали смiятися.
Король Мацюсь помiтив, що й справдi лише вiн граеться в коло.
– Ходи краще з нами гратися, – сказав перший хлопець.
Мацюсь пильно глянув на нього. О, та це ж Фелек, той Фелек, з яким Мацюсь так давно хотiв познайомитись. Фелек теж пильно подивився на Мацюся й закричав на весь голос:
– Гляньте, який вiн схожий на короля Мацюся!
Мацюсевi стало страшенно соромно, коли всi почали дивитися на нього, i вiн хотiв якнайшвидше втекти до ад’ютанта, який теж, щоб його не пiзнали, був одягнений у звичайний костюм. Та чи то кваплячись, чи соромлячись, Мацюсь упав i здер колiно.
На засiданнi ради мiнiстрiв було ухвалено заборонити королю ходити в сад. Зрозумiло, треба виконувати всi королевi забаганки, але ходити в звичайний сад йому не можна. Там граються невихованi дiти, якi чiплялися до Мацюся й смiялися з нього, а рада мiнiстрiв не може дозволити, щоб з короля смiялися, бо це не личить королiвськiй честi.
Страшенно засмутився Мацюсь i довго думав про двi своi веселi прогулянки до звичайного саду, поки раптом не згадав про Іренчину мрiю. «Вона хоче мати ляльку, велику, аж до стелi». Ця думка не давала йому спокою. «Я – король, отже, маю право наказувати. А тим часом я повинен чомусь усiх слухатись. Вчуся читати й писати, як i всi iншi дiти. Мушу мити вуха, шию й чистити зуби так само, як i вони. Таблиця множення однакова й для королiв, i для iнших. То навiщо ж менi бути королем?» Обурився Мацюсь i пiд час аудiенцii зажадав дуже голосно вiд старшого мiнiстра купити найбiльшу ляльку, яка тiльки е на свiтi, й надiслати Іренцi.
– Ваша королiвська величнiсть, звольте зважити… – почав був старший мiнiстр.
Мацюсь одразу догадався, як буде далi: цей нестерпний чоловiк довго говоритиме щось незрозумiле, i, зрештою, з лялькою нiчого не вийде. І Мацюсь пригадав, як одного разу цей же мiнiстр так само почав щось пояснювати його батьковi. Тодi батько-король тупнув ногою й сказав: «Я вимагаю цього беззаперечно!»
Отож i Мацюсь так само тупнув ногою й дуже голосно сказав:
– Пане мiнiстр, знай, що я вимагаю цього беззаперечно!
Старший мiнiстр здивовано глянув на Мацюся, потiм записав щось у блокнот i буркнув:
– Я подам вимогу вашоi величностi на розгляд ради мiнiстрiв.
Що говорилося на засiданнi ради мiнiстрiв, невiдомо, бо нарада вiдбулася при замкнених дверях. Ухвалено, проте, купити ляльку, i мiнiстр торгiвлi два днi бiгав по крамницях i оглядав найбiльшi ляльки. Але такоi великоi нiде не було. Тодi мiнiстр торгiвлi викликав на нараду всiх промисловцiв, i один фабрикант зголосився за великi грошi зробити за чотири тижнi таку ляльку на своiй фабрицi. А коли лялька була готова, вiн виставив ii у вiкнi своеi крамницi з написом: «Постачальник двору його королiвськоi величностi виготовив цю ляльку для Іренки, дочки капiтана пожежноi охорони».
Газети негайно вмiстили фотографiю пожежноi команди пiд час гасiння пожежi, фотографiю Іренки й ляльки. Почали подейкувати, нiби король Мацюсь дуже любить дивитися на пожежу й на виiзди пожежноi команди. Хтось написав до газети листа, що ладен спалити свiй будинок, коли улюблений король Мацюсь так обожнюе пожежi. Багато дiвчаток повiдомило в листах до короля Мацюся, що теж хотiли б мати такi ляльки. Однак секретар двору не читав Мацюсевi тих листiв, бо йому суворо заборонив це робити розгнiваний старший мiнiстр.
Перед крамницею впродовж трьох днiв юрмилися люди, оглядаючи королiвський дарунок, i лише на четвертий день за розпорядженням префекта полiцii ляльку зняли з вiтрини, щоб натовп на вулицi не перешкоджав iздити трамваям та автомобiлям.
Довго пiсля того говорили в мiстi про ляльку й про Мацюся, який послав Іренцi такий чудовий подарунок.
Роздiл третiй
Мацюсь пiдводився о сьомiй годинi ранку, сам умивався й одягався, сам чистив взуття й стелився. Такий звичай завiв ще прадiд Мацюся, хоробрий король Павло Переможець. Пiсля ранкового туалету Мацюсь випивав чарочку риб’ячого жиру й починав снiданок, який мiг тривати не бiльше шiстнадцяти хвилин тридцяти п’яти секунд. Так-бо снiдав великий дiд Мацюся, лагiдний король Юлiуш Доброзичливий. По тому Мацюсь йшов до тронноi зали, де було дуже холодно, i приймав мiнiстрiв. У троннiй залi не було грубки, бо прабабуся короля Мацюся, мудра Анна Побожна, коли ще була маленька, мало не вчадiла, i на вiдзнаку ii щасливого спасiння було ухвалено ввести до палацового церемонiалу положення, за яким заборонялося на п’ятсот рокiв мати в троннiй залi грубу.
Сидiв Мацюсь на тронi й цокотiв зубами вiд холоду, а мiнiстри розповiдали йому про подii в усiй державi. Це було дуже неприемно, бо чомусь звiстки надходили тiльки невеселi.
Мiнiстр iноземних справ повiдомляв, хто сердиться й хто хоче дружити з iхньою державою, а Мацюсь майже нiчого з цього не розумiв.
Вiйськовий мiнiстр перелiчував, скiльки фортець зруйновано, скiльки гармат зiпсовано так, що з них зовсiм не можна стрiляти, i скiльки солдатiв хворiе.
Мiнiстр шляхiв сполучення доводив, що треба купити новi паровози.
Мiнiстр освiти скаржився, що дiти погано вчаться, спiзнюються до школи, що хлопчаки потай курять i виривають аркушi з зошитiв. Дiвчатка ображаються й сваряться, хлопчаки б’ються, кидаються камiнням i вибивають шибки.
А мiнiстр фiнансiв усе сердився й одно казав, що немае грошей, що вiн не хоче купляти нi нових гармат, анi машин, бо все це страшенно дорого коштуе.
Потiм Мацюсь iшов у парк i цiлу годину мiг бiгати й гратися. Та одному йому було не дуже весело. Тому вiн досить охоче брався до урокiв. Учився Мацюсь добре, вiн знав, що без науки важко бути королем. Швидко навчився вiн пiдписувати свое iм’я з дуже довгою карлючкою. Крiм того, Мацюсь мусив учити французьку й iншi мови, щоб мати можливiсть розмовляти з iноземними королями, коли поiде до них з вiзитом. Мацюсь учився б ще охочiше й краще, якби мiг ставити рiзнi питання, що спадали йому на думку.
Довгий час розмiрковував Мацюсь над тим, чи можна винайти таке збiльшувальне скло, яке б на великiй вiддалi запалювало порох. Коли б Мацюсь винайшов таке скло, то оголосив би вiйну всiм королям i напередоднi битви висадив би в повiтря всi ворожi пороховi склади. І виграв би вiйну, бо тiльки в нього лишився б порох. Отодi вiн зразу став би великим королем, хоч зараз дуже маленький. Та вчитель, на жаль, лише знизав плечима, почувши про це, скривився й нiчого йому не вiдповiв.
Іншого разу Мацюсь запитав, чи не можна зробити так, щоб батько, вмираючи, передавав синовi свiй розум. Його батько Стефан Розумний був дуже мудрий. Однак Мацюсь, хоч i сидить на тому ж тронi й носить ту ж саму корону, мусить вiд самiсiнького початку вчити всi науки i навiть не певен, чи коли-небудь знатиме стiльки, скiльки знав його батько. А так Мацюсь разом з короною й троном успадкував би й хоробрiсть вiд прадiда Павла Переможця, [побожнiсть вiд бабунi, а знання вiд батька].
Але й це питання вчитель зустрiв неприхильно.
Довго, дуже довго думав Мацюсь, чи не можна де-небудь узяти шапку-невидимку. Як би це було добре: надiне Мацюсь таку шапку, зможе скрiзь ходити, й нiхто його не побачить. Вiн сказав би, що в нього болить голова, йому дозволили б удень лежати в лiжку, i вiн виспався б досхочу. А вночi надiв шапку-невидимку i гайда в мiсто – ходи собi по столицi, оглядай вiтрини, вiдвiдуй театри…
Лише раз був Мацюсь у театрi, на параднiй виставi, ще за життя тата й мами. Нiчого, звiсно, вiн не пам’ятае, бо був тодi дуже маленький, проте Мацюсь знае, що видовище його зачарувало.
Якби в Мацюся була шапка-невидимка, вiн вийшов би з парку на королiвський двiр i познайомився б з Фелеком. І в палацi змiг би всюди ходити, подивився б на кухнi, як готуеться iжа, пiшов би в стайню до коней, заглянув би в усi примiщення, куди зараз йому ходити заборонено.
Може здатися дивним, що королю так багато всього заборонено. Але маю вам сказати, що при королiвських дворах дуже суворий етикет. Етикет – це означае, що так завжди поводилися королi, i новому королю не можна робити iнакше. Як би вiн тiльки захотiв зробити щось iнше, то втратив би честь i всi перестали б його боятися й поважати. Адже це означало б, що вiн не шануе свого великого батька-короля, дiда чи прадiда-короля. Коли король хоче зробити щось iнакше, то повинен запитати в церемонiймейстера, який стежить за етикетом двору й знае, що в таких випадках робили королi.
[Я вже згадував, що снiданок короля Мацюся тривав шiстнадцять хвилин i тридцять п’ять секунд, бо так снiдав його дiдусь, а в троннiй залi не було груби, бо так вимагала бабця. А оскiльки бабця вже померла, то не було як спитати ii, чи не можна тепер уже встановити опалення.]
Інодi король може дещо змiнити, але тодi вiдбуваються тривалi наради, як це було з дозволом на Мацюсевi прогулянки. А кому приемно про щось просити й потiм довго чекати на вiдповiдь?
Король Мацюсь був у гiршому становищi, нiж iншi королi. Адже етикет склали для дорослих королiв, а Мацюсь ще дитина. Звiсно, етикет довелося дещо змiнити. Примiром, замiсть смачного вина Мацюсь мусив пити двi чарочки риб’ячого жиру, який йому зовсiм не смакував. А замiсть того щоб читати газети, вiн переглядав лише картинки, бо читав ще не дуже добре.
Все було б iнакше, якби Мацюсь мав розум батька-короля й чарiвну шапку-невидимку. Тодi вiн справдi був би королем. А так вiн часто думав, чи не краще йому було народитися звичайним хлопчаком, ходити до школи, виривати сторiнки з зошитiв i кидатися камiнням.
Якось Мацюсевi спало на думку, що коли вiн навчиться писати, то напише листа Фелековi, i, можливо, Фелек йому вiдповiсть, – то й вийде так, буцiмто вони розмовляли.
Вiдтодi король Мацюсь взявся до справи серйозно. Цiлими днями вiн писав – переписував iз книжок оповiдання й вiршi. І якби йому дозволили, вiн не ходив би навiть у королiвський сад, а все писав би й писав, з ранку до вечора. Та не мiг Мацюсь цього зробити, бо придворний етикет i церемонiал вимагали, щоб король прямо з тронноi зали виходив у сад. Адже двадцятеро лакеiв уже стояли напоготовi, щоб вiдчинити йому дверi. Коли б Мацюсь не вийшов у сад, тi двадцятеро лакеiв не мали б нiякоi роботи, i iм було б дуже нудно.
Можливо, хтось скаже, що це не робота – вiдчиняти дверi. Так скаже той, хто не знае придворного етикету. Я ж маю пояснити, що в тих лакеiв було небагато вiльного часу. Кожний з них щоранку приймав холодну ванну, потiм перукар iх зачiсував, голив iм вуса й бороди; одяг кожного мав бути чистим, щоб нiде не знайшлося й порошинки, бо коли триста рокiв тому за короля Генрiха Запального на королiвський скiпетр якось перескочила з одного лакея блоха, то бiдоласi кат вiдрубав голову, а дворецький ледве уникнув смертi. Вiдтодi окремий наглядач перевiряв чистоту лакеiв, якi, ретельно вмитi й убранi, з одинадцятоi години сiм хвилин стояли в коридорi й чекали до першоi години сiмнадцять хвилин, щоб iх оглянув сам церемонiймейстер. А тут гав ловити не можна, бо за незастебнутий гудзик дають шiсть рокiв ув’язнення, за погану зачiску – чотири роки каторжних робiт, за незграбний уклiн – два мiсяцi ув’язнення на хлiбi й на водi.
Про все це Мацюсь уже трохи знав, тому йому навiть не спадало на думку не вийти у парк; а втiм, хто знае, може, й траплявся колись в iсторii такий випадок, що якийсь король зовсiм не виходив у сад, i можна було б дозволити й Мацюсевi чинити так само. Але тодi йому нi до чого умiння писати, бо як же без саду вiн передав би Фелековi свого листа?
Мацюсь був здiбний, i сила волi в нього була велика. Вiн сказав:
– Через мiсяць я напишу Фелековi першого листа.
І, незважаючи нi на що, вiн так старанно вчився, що за мiсяць лист до Фелека був складений без сторонньоi допомоги.
«Любий Фелеку, – писав Мацюсь. – Я вже давно дивлюся, як ви весело граетесь у дворi. Я теж хотiв би гратися з вами. Але я король i тому не можу. Ти менi дуже подобаешся. Напиши, хто ти, бо я хочу з тобою познайомитись. Якщо твiй батько вiйськовий, то, може, тобi дозволять iнодi приходити в королiвський сад.
Мацюсь – король».
Серце в Мацюся калатало, коли вiн покликав до гратiв саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосiб вiн одержав вiдповiдь.
«Королю, – писав Фелек, – мiй батько – взводний командир придворноi варти, вiйськовий, i я дуже хочу потрапити у королiвський сад. Я тобi, королю, вiрний i готовий пiти за тебе у вогонь i воду, захищати тебе до останньоi краплi кровi. Коли тобi знадобиться моя допомога, тiльки свисни, i я з’явлюся на перший поклик.
