скачать книгу бесплатно
– Плати за порцелянову ляльку.
І в старшого мiнiстра сумлiння було не зовсiм чисте, i префект полiцii трохи побоювався, що не дуже розумно пояснив Мацюсеву втечу.
Мацюсь дещо знав, про дещо здогадувався i тепер надумав дати всьому лад. Набридла йому мiнiстерська тяганина. Або вони його слухатимуть, або – геть звiдси. [Тепер прем’ер-мiнiстра не проситиме, коли йому заманеться хворiти.]
Мацюсь облизнувся, з’iвши ковбасу, сплюнув на килим i наказав вилити на себе цеберко холодноi води.
– Це солдатське купання, – сказав вiн задоволений, насунув на голову корону й рушив до залу засiдань. Там був вiйськовий мiнiстр.
– А де решта?
– Вони не знали, що ваша королiвська величнiсть бажае з ними радитися.
– Може, вони думали, що пiсля вiйни я засяду за уроки з iноземним вихователем? А вони робитимуть, що захочуть?.. Пiд три чорти, вони дуже помиляються… Пане мiнiстр, призначаю нараду на другу годину. Коли ми зайдемо до залу, в коридорi повинен тихесенько зiбратися взвод солдатiв. Взводний хай чатуе пiд дверима. Як тiльки я плесну в долонi, вiн повинен зайти з солдатами до залу. Вам я можу сказати правду: коли вони спробують зробити так, щоб все було, як i досi, я накажу iх – сто тисяч чортiв! – заарештувати. Але це таемниця.
– Слухаю, ваша королiвська величнiсть, – вклонився мiнiстр.
Мацюсь зняв корону i вийшов у палацовий сад. Вiн так давно тут не був.
– Ой, справдi, – похопився вiн, – я зовсiм забув про Фелека!
Мацюсь свиснув i зразу ж почув, як закувала зозуля.
– Мерщiй, Фелеку, не бiйся. Тепер я справжнiй король, i менi не треба нi перед ким виправдовуватися.
– Еге ж, а що скаже мiй батько?
– Скажи батьковi, що ти королiвський фаворит i я забороняю навiть торкатися тебе хоча б одним пальцем.
– Коли б ваша величнiсть зволили це написати…
– Охоче, ходiмо до мого кабiнету.
Фелек не став чекати, щоб йому двiчi повторювали.
– Пане державний секретар, прошу вас написати, що я призначаю Фелека своiм фаворитом.
– Ваша величнiсть, при дворi досi не було такоi посади.
– Досi не було, тепер буде. Така моя королiвська воля.
– Може, ваша королiвська величнiсть, вiдкладете написання такого документу до засiдання ради мiнiстрiв? Чекати недовго, а все ж буде дотримано формальностi.
Мацюсь ладен був поступитися, але Фелек непомiтно смикнув його за рукав.
– Я вимагаю, щоб документ було написано негайно, хай йому чорт! – гримнув Мацюсь.
Секретар почухав потилицю й написав два документи. На одному було написано:
«Я, король Мацюсь, невiдхильно вимагаю, щоб негайно написано й на пiдпис подано, а пiсля цього скрiплено печаткою та вручено менi документ про призначення Фелека придворним королiвським фаворитом. У разi невиконання моеi волi i мого категоричного наказу винного буде пiддано якнайсуворiшому покаранню. Що й ставлю до вiдома пана державного секретаря й власним своiм пiдписом стверджую».
Секретар пояснив, що лише пiсля пiдписання цього паперу вiн матиме право видати той, другий. Мацюсь пiдписав, пiсля чого секретар видав скрiплене печаткою призначення Фелека фаворитом.
Мацюсь i Фелек пiшли в королiвську вiтальню, розглядали iграшки, книжки, розмовляли, згадували своi военнi пригоди; потiм вкупi обiдали. Згодом вийшли разом у сад, куди Фелек покликав з двору своiх ровесникiв, i чудово там розважалися аж до засiдання ради мiнiстрiв.
– Я мушу йти, – сумно сказав Мацюсь.
– Коли б я був королем, я б нiколи нiчого не мусив.
– Не розумiеш ти цього, мiй Фелеку: ми, королi, не завжди можемо робити те, що нам бажаеться.
Фелек знизав плечима на знак того, що вiн залишаеться при своiй думцi, i досить неохоче, хоча й з документом, пiдписаним самим королем, рушив додому, знаючи, що зустрiнеться з суворим поглядом батька i добре знайомим запитанням: «Де вештався, волоцюго? Йди-но сюди, розказуй». Що завжди наставало пiсля цього питання, Фелек також знав; але цього разу мало бути iнакше.
Роздiл п’ятнадцятий
Почалися скарги й нарiкання. Мiнiстр фiнансiв казав, що в нього немае грошей. Мiнiстр торгiвлi заявив, що торговцi зубожiли пiд час вiйни й не можуть платити податки. Мiнiстр шляхiв сполучення твердив, нiби у вагонах стiльки перевозили всього на фронт, що вони зовсiм зiпсувалися i iх треба ремонтувати, а це дорого коштуватиме. Мiнiстр освiти зазначив, що дiти за час вiйни дуже розпустилися, оскiльки батьки iхнi пiшли на фронт, а матерi не могли дати iм ради, i тепер учителi вимагають збiльшити платню, а також засклити в школах розбитi шибки. Мовляв, поля через вiйну не засiянi, товарiв через вiйну мало. І отак цiлу годину.
Старший мiнiстр випив склянку води. Це вiн робив щоразу, коли мав намiр говорити довго. Мацюсь дуже не любив, як старший мiнiстр пив воду.
– Панове, наша нарада набрала дивного тону. Якби хтось, не знаючи, в чiм рiч, послухав усе це, то подумав би, що вiйна скiнчилася для нас нещасливо, що ми переможенi. А ми ж переможцi. Досi бувало так, що переможенi платили контрибуцiю, i переможець, який розбив ворогiв, багатiв. І це було правильно, бо виграе вiйну та краiна, яка не скупиться на гармати, на порох, на провiзiю для вiйська. Ми витратили найбiльше грошей, i ми виграли. Наш героiчний король Мацюсь мiг сам оцiнити, що вiйсько мало все необхiдне. Але чого ж ми повиннi платити? Вони нас зачепили, вони розпочали вiйну, ми iм дарували провину, – i в цьому наша великодушнiсть i доброта. То чому ж вони не повиннi вiдшкодувати нам военнi видатки? Ми не хочемо нiчого вашого, але дайте нам те, що нам належить. Героiчний король Мацюсь вiдзначився благородством, уклавши з ворогами мир. І це було кроком настiльки ж розумним, наскiльки й красивим. Але такий мир створив для нас надзвичайнi фiнансовi труднощi. Ми подолаемо iх, тому що в нас е досвiд, тому що ми прочитали багато мудрих книжок, тому що ми обережнi, тому що все вмiемо, i коли король Мацюсь виявить нам таке ж довiр’я, яким користувалися ми перед вiйною, коли забажае прислухатися до наших порад…
– Пане прем’ер-мiнiстр, – вихопився Мацюсь, – годi цiеi балаканини. Справа не в порадах, а в тому, що ви хочете керувати, а менi призначаете роль порцеляновоi ляльки. Так от я кажу: хай йому грець, хай йому сто тисяч чортiв – я не згоден!
– Ваша королiвська величнiсть…
– Годi! Не згоден i край! Я король – i королем залишуся.
– Прошу слова, – озвався мiнiстр юстицii.
– Будь ласка, тiльки якомога коротше.
– Згiдно з законом: додаток п’ятий до параграфа 777555, книга XII, том 814 Зведення законiв та наказiв, сторiнка п’ята, рядок чотирнадцятий, читаемо: «Якщо престолонаступниковi не сповнилося двадцяти рокiв…»
– Пане мiнiстр юстицii, мене це не обходить.
– Розумiю: ваша королiвська величнiсть хоче обминути закон. Я готовий назвати такий закон, за яким це передбачено. Є параграф 105, том 486.
– Пане мiнiстр юстицii, мене це не обходить.
– І на це е закон. «Якщо король нехтуе законами, передбаченими параграфами…»
– Годi-бо, холера на вашу голову, а то…
– І про холеру е закон. «В разi виникнення епiдемii холери…»
Мацюсевi увiрвався терпець, вiн ляснув у долонi. В зал увiйшли солдати.
– Заарештуйте цих панiв! – наказав Мацюсь. – Вiдведiть iх у в’язницю.
– І на це е закон! – скрикнув радо мiнiстр юстицii. – Це називаеться вiйськовою диктатурою… О, а це вже беззаконня! – зойкнув вiн, коли солдат стусонув його прикладом попiд ребра.
Мiнiстри, блiдi мов крейда, поплентались до в’язницi. Вiйськовий мiнiстр лишився на волi, вiддав честь Мацюсевi i вийшов.
Запала могильна тиша. Мацюсь зостався сам. Заклавши руки за спину, вiн довго походжав по залу. І щоразу, проходячи повз дзеркало, дивився в нього й думав: «Я трохи схожий на Наполеона».
– Що ж тепер робити?
На столi лишилася купа паперiв. Може, пiдписати iх? А чому на одних зазначено «дозволяю», на iнших «вiдкласти» або «заборонити»? Може, не всiх мiнiстрiв слiд було заарештовувати? Може, взагалi не слiд було цього робити? Що ж тепер буде? І за що, власне? Що лихого вони вчинили? Правду кажучи, Мацюсь дiяв безглуздо. Чого так поквапився з укладенням миру? Мiг же викликати мiнiстрiв, i мiнiстр фiнансiв, напевно, нагадав би про контрибуцiю. Хто мiг знати, що е там якiсь контрибуцii? Бо й справдi. Чому повинен платити той, хто перемiг? Зрештою, вони ж самi й почали. А може, написати королям? Їх аж трое, iм легше заплатити, нiж йому одному. Але як пишуться такi послання? Як вiн казав, цей мiнiстр: том 814. Скiльки ж е таких книжок? А Мацюсь за все життя прочитав лише двi збiрки оповiдань та бiографiю Наполеона. Це надто мало.
Дедалi важчi думки обсiдали Мацюся, коли вiн раптом почув через вiдчинене вiкно голос зозулi. Нарештi вiн не сам!
– Слухай, Фелеку, що б ти зробив на моему мiсцi?
– Я на мiсцi вашоi величностi краще б веселився в саду, а на iхнi наради не ходив би зовсiм. Я б робив те, що менi до вподоби, а вони хай роблять, що iм подобаеться.
Мацюсь подумав, що Фелек просто наiвний хлопчик i не розумiе, що король повинен пiклуватися про державу, а не гратися в квача й гилки. Однак вiн не сказав йому цього.
– Не гаразд вийшло, Фелеку. Вони вже сидять у в’язницi.
– Хай сидять, якщо така воля вашоi королiвськоi величностi.
– Що ти! Глянь, скiльки тут непiдписаних паперiв! А якщо я iх не пiдпишу, не буде нi залiзниць, нi фабрик, анiчогiсiнько.
– Ну, то треба пiдписати.
– Нi, зажди. Слухай: я без них нiчого не знаю, навiть старi королi не можуть обiйтися без мiнiстрiв.
– Ну, то можна iх випустити.
Мацюсь з радощiв мало не кинувся Фелековi на шию. Так усе просто, а йому навiть i не спадало на думку. Справдi, нiчого поганого не сталося. Можна iх кожноi хвилини звiльнити. Але вiн поставить iм умови. Нiчого iм розпоряджатися: тепер вони змушенi будуть слухатися його. Де це чувано, щоб вiн, король, мав красти що-небудь з буфета чи з власного саду, аби пригостити приятеля, чи дивитися з заздрiстю через огорожу на забави хлопчакiв. Вiн теж хоче гратися. Хоче, щоб його вчителем був добрий капiтан, пiд чиiм командуванням перебував вiн усю вiйну. Що ж, зрештою, вiн хоче поганого? Хоче бути веселим хлопчиком, хоче, щоб його не мучили.
Фелек не мiг залишатися довго, в нього були якiсь невiдкладнi справи в мiстi; вiн прийшов тiльки позичити трохи грошей – так, якусь дрiбничку: на трамвай i, можливо, на цигарки й шоколад.
– Дуже охоче. Вiзьми, Фелеку.
І Мацюсь знову лишився сам. Церемонiймейстер чомусь уникав його, iноземний вихователь кудись сховався, а лакеi никала нечутно, мов тiнi.
І раптом Мацюсевi сяйнула думка: а що, коли всi вважають його тираном? Це було б жахливо. А Мацюсь же правнук Генрiха Запального, який вбивав людей, як горобцiв. Що тут робити, що робити? Хоча б Фелек прийшов чи хто iнший. Незабаром до кiмнати тихо зайшов старий лiкар. Мацюсь щиро зрадiв йому.
– В мене важлива справа, – почав несмiливо лiкар. – Проте я боюся, що ваша королiвська величнiсть менi вiдмовлять.
– А що, хiба я тиран? – запитав Мацюсь, пильно дивлячись лiкаревi в очi.
– Е, чому це раптом тиран? Просто я прийшов у складнiй справi.
– У якiй?
– Я хотiв би попросити про кiлька незначних полегшень для заарештованих.
– Кажiть смiливо, лiкарю. Я наперед на все згоден. Я на них зовсiм не серджуся i ладен випустити iх iз в’язницi, тiльки хай вони пообiцяють занадто не розпоряджатися.
– Оце воiстину королiвськi слова! – скрикнув зрадiло лiкар. І почав смiливо перелiчувати прохання заарештованих: – Старший мiнiстр просить подушку, матрац i перину, бо не може спати на соломi: в нього болять кiстки…
– А я спав на землi, – докинув Мацюсь.
– Мiнiстр охорони здоров’я просить щiтку й зубний порошок. Мiнiстр торгiвлi просить бiлого хлiба, вiн не може iсти чорний тюремний хлiб. Мiнiстр освiти просить книжки, щоб читати. Мiнiстр внутрiшнiх справ просить порошки, бо вiд усiх цих неприемностей вiн заслаб.
– Ну, а мiнiстр юстицii?
– Той нiчого не просить, бо в 745 томi Зведення законiв вiн вичитав, що заарештованi мiнiстри пiсля трьох днiв перебування у в’язницi мають право звертатися до королiвськоi милостi, а вони вiдсидiли лише три години.
Мацюсь наказав видати всiм мiнiстрам постелi з палацу, звелiв негайно послати iм королiвський обiд, а потiм вечерю з вином. Мiнiстра ж юстицii закликав пiд вартою до себе.
Коли прийшов мiнiстр юстицii, Мацюсь люб’язно запропонував йому крiсло i спитав:
– Чи буде це законно, якщо я завтра випущу вас iз холодноi?
– Не зовсiм, ваша королiвська величнiсть, але вiйськова диктатура передбачае прискорену процедуру; коли ми це так назвемо, формальностей буде дотримано.
– Пане мiнiстр, а якщо я iх випущу, можуть вони посадити мене в холодну?
– Не мають права, хоча, з iншого боку, том 949 обумовлюе пункт закону так званого замаху на уряд.
– Не розумiю, – признався король Мацюсь. – Скiльки треба часу, щоб зрозумiти все це?
– Мабуть, рокiв з п’ятдесят, – вiдказав мiнiстр.
Мацюсь зiтхнув. Корона завжди здавалася йому важкою, а тепер обтяжувала так, наче була артилерiйським снарядом.
Роздiл шiстнадцятий
З мiнiстрiв зняли кайдани, ввели iх у тюремну iдальню, куди прибули також мiнiстр юстицii та вiйськовий мiнiстр. Варта з шаблями наголо зайняла своi мiсця, й нарада почалася.
Мацюсь склав уночi такий план:
– Ви будете займатися дорослими, а я стану королем дiтей. Коли менi сповниться дванадцять рокiв, я керуватиму дiтьми до дванадцятилiтнього вiку, коли менi буде п’ятнадцять – до п’ятнадцятилiтнього. А сам як король робитиму, що захочу. Все iнше хай буде, як i ранiше. Я сам маленький i знаю, що треба малятам.
– І ми були колись маленькими, – сказав старший мiнiстр.
– Ну, гаразд, а тепер скiльки вам рокiв?
– Сорок три, – вiдказав старший мiнiстр.
– А чому ви керуете тими, хто старший за вас? І пан мiнiстр шляхiв сполучення молодий, а в поiздах iздять i старi люди.
Тодi мiнiстри вiдповiли:
– Це правда.
