скачать книгу бесплатно
Мацюсь страшенно зрадiв. Досi вiн був лише в одному iноземному мiстi, та й то пiд час вiйни, а тепер мав побачити три столицi, три iноземнi палаци й королiвськi сади. Мацюсь був цiкавий, як там усе влаштовано. В однiй столицi, кажуть, чудовий зоологiчний сад, де зiбрано звiрiв з усього свiту. В другiй е такий високий будинок, що, як висловився Фелек, майже сягае неба. А в третiй – крамницi з такими гарними вiтринами, що дивись на них цiлий рiк – i то не набридне.
Мiнiстри були дуже незадоволенi, що iх не запросили, та що вони могли вдiяти. Лише мiнiстр фiнансiв благав Мацюся не брати в королiв грошей, нiчого не пiдписувати, щоб його не обдурили.
– Та ви не бiйтеся, – запевнив його Мацюсь, – молодшим був i то не дав себе обдурити. А тепер i поготiв.
– Ваша королiвська величнiсть, вони тепер прикидатимуться друзями, бо вiйна вже скiнчилася. Проте завжди пам’ятатимуть про свою користь.
– Начебто я цього не знаю! – сказав Мацюсь. Однак у душi вiн був радий, що його попередили, й вирiшив нiзащо не пiдписувати нiяких паперiв. Бо й справдi дивно, чому це не запросили нiкого з мiнiстрiв. – Буду обережним, – додав вiн.
Усi заздрили Мацюсевi, що вiн так далеко iде. Лакеi пакували валiзи, кравцi приносили новi костюми, шевцi – новi чоботи. Церемонiймейстер бiгав по всьому палацi, пiклуючись, щоб нiчого не забути. Геленка й Стасек з радощiв аж пiдстрибували.
Нарештi пiд’iхали два автомобiлi, в один з них сiли король Мацюсь i капiтан, у другий – лiкар, Геленка й Стасек. Пiд вiтальнi вигуки вони промчали мiстом; на вокзалi iх чекали всi мiнiстри й королiвський поiзд. Мацюсь уже якось iхав королiвським поiздом з вiйни, але тодi вiн був дуже втомлений i не мiг докладно все розгледiти. Тепер було iнакше. Вiн iхав для власноi втiхи й мiг нi про що не турбуватися. Адже вiн заслужив вiдпочинок пiсля такоi важкоi вiйни й роботи. З радiстю й смiхом розповiдав вiн, як ховався пiд попоною вiд поручика, свого теперiшнього вчителя. Згадував про юшку, про те, як йому дошкуляли блохи, про зустрiч з вiйськовим мiнiстром, коли з драбинки, що стояла коло хлiва, Мацюсь дивився на поiзд, в якому зараз iде.
– Отут ми стояли цiлий день. А з цiеi станцii нас повернули назад.
Королiвський поiзд складався з шести вагонiв. Один був спальний. Кожний мав свое купе, а в ньому – зручне лiжко, умивальник, столик i стiлець. Другий вагон – iдальня. Посерединi стояв стiл, круг нього стiльцi, на пiдлозi гарний килим, i всюди безлiч квiтiв. Третiй вагон правив за бiблiотеку, де, окрiм книжок, зберiгались найдорожчi iграшки короля. В четвертому була кухня, в п’ятому iхала палацова служба: кухар та лакеi, а в шостому – валiзи, повнi речей.
Дiти весь час виглядали у вiкна й розважалися. Поiзд зупинявся тiльки на великих станцiях, коли в паровоз доливали воду. Вагони котилися так легко, що не знати було нi шуму, анi погойдування. Увечерi мандрiвники повкладалися спати, а вранцi прокинулися вже за кордоном.
Коли Мацюсь умився й одягнувся, з’явився з привiтанням посол iноземного короля. Вiн сiв у поiзд уночi, не спав вiд самого кордону, але не хотiв турбувати короля Мацюся, бо той перебував тепер пiд його опiкою.
– Коли я прибуду в столицю вашого короля?
– За двi години.
Мацюсевi було дуже приемно, що королiвський посол не розмовляе з ним iноземною мовою. Щоправда, Мацюсь уже знав кiлька iноземних мов, проте завжди приемнiше розмовляти рiдною.
Важко змалювати прийом, влаштований Мацюсевi. В столицю iноземноi краiни вiн в’iжджав не як переможець мiста, фортець i мурiв, а як переможець сердець усього народу. Старий сивий король цiеi держави зi своiми дорослими дiтьми й онуками чекав його на вокзалi. Тут було стiльки зеленi й квiтiв, наче це був чудовий сад, а не залiзнична станцiя. З гiлочок i квiтiв було сплетено напис: «Ласкаво просимо, довгожданий юний друже!» Мацюся привiтали чотирма довгими промовами, у яких його названо добрим, мудрим та бойовим королем i пророковано, що вiн пануватиме так довго, як не панував iще жоден король. На срiбнiй тацi йому пiднесли хлiб i сiль. На груди почепили найвищий орден Лева з величезним дiамантом. Старий король поцiлував його так сердечно, що Мацюсевi пригадалися його покiйнi батьки, i сльози набiгли йому на очi. Оркестр, знамена, трiумфальнi арки. На балконах килими й прапори.
В машину Мацюся внесли на руках. Вулицi заполонило стiльки людей, що, здавалося, вони з’iхалися сюди з усього свiту. Оскiльки учнiв вiдпустили зi шкiл на три днi, – дiти усi теж були на вулицi. Так Мацюся ще нiколи не вiтала навiть його власна столиця.
На майданi перед королiвським палацом зiбрався величезний натовп. Люди не хотiли розходитися, вимагали, щоб Мацюсь вийшов на балкон.
– Хай вiн нам що-небудь скаже! – кричав натовп.
Уже було надвечiр, коли Мацюсь нарештi з’явився на королiвському балконi.
– Я ваш друг! – гукнув вiн.
Пролунав гарматний салют. Спалахнули фейерверки та бенгальськi вогнi. Ракети розсипалися в небi червоними, синiми та зеленими зiрочками. Було дуже гарно.
І почалися бали, вистави, поiздки за мiсто, у високi гори та величнi замки в старих лiсах; полювання, огляди вiйськ, знову врочистi обiди, знову театри.
Онуки й онучки старого короля забажали вiддати Мацюсевi усi своi iграшки. І вiн став власником двох чудових коней, маленькоi гармати зi справжнього срiбла i нового кiнематографа з дуже цiкавими картинками.
Та ось настало найцiкавiше: весь двiр поiхав на автомобiлях до моря, де було влаштовано морський бiй. Вперше в життi Мацюсь плив на адмiральському кораблi, названому на честь юного гостя його iм’ям.
Так протягом десяти днiв шанували Мацюся, i вiн охоче лишався б i далi, якби не мав iхати до другого короля, того самого, якого вiн звiльнив з полону. Цей король був трохи бiднiший, отож i приймав Мацюся скромнiше, проте ще сердечнiше. В нього було багато друзiв серед неевропейських королiв, i вiн запросив iх разом з Мацюсем до себе. Тут на Мацюся чекали дуже цiкавi бали, на яких були i негри, [китайцi й] австралiйцi. Однi були жовтi, iншi – чорнi, носили прикраси з черепашок i слонових кiсток в носi та вухах. Мацюсь подружився з цими королями; вiд одного одержав чотири красивi папуги, якi говорили, мов люди; вiд другого дiстав крокодила та змiю боа у величезнiй склянiй клiтцi, а вiд третього – двi кумеднi дресированi мавпочки, якi виробляли такi чудернацькi штуки, що Мацюсь смiявся щоразу, коли дивився на них.
У цьому королiвствi Мацюсь побачив найбiльший у свiтi зоологiчний сад, де жили пташки, пiнгвiни, схожi на людей, бiлi ведмедi, зубри, великi iндiйськi слони, леви, тигри, вовки, лисицi й усяка iнша звiрина, як наземна, так i морська. Тут були найрiзноманiтнiшi риби й рiзнокольоровi птахи, а мавп налiчували аж п’ятдесят видiв.
– Це все подарунки моiх африканських друзiв, – сказав король.
І Мацюсь вирiшив будь-що запросити тих друзiв до своеi столицi, аби теж мати такий зоосад, бо коли цi звiрi подобаються йому, то вони, звiсно, сподобаються й iншим дiтям.
– Що ж, час iхати. А шкода. Що ж менi покаже третiй король? Це в його столицi найбiльший будинок, про який згадував Фелек.
Роздiл дев’ятнадцятий
У третього короля Мацюся приймали дуже скромно, хоч i прихильно. Його це здивувало i навiть трохи неприемно вразило. «Скупий вiн, чи що?» – подумав Мацюсь.
Палац навiть не був схожий на королiвський замок i майже не вiдрiзнявся вiд найкрасивiших будинкiв мiста.
На одному з лакеiв були рукавички вже не першоi свiжостi, а на скатертинi виднiлася хоч i маленька, проте все ж таки дiрка, майстерно зацерована шовковими нитками. А коли Мацюся повели в королiвську скарбницю, вiн iще бiльше здивувався. Тут було стiльки золота, срiбла й коштовного камiння, що Мацюсь аж заплющив очi.
– Ваша королiвська величнiсть страшенно багатi.
– Що ви, нi, – вiдказав король, – якби я спробував роздати все це громадянам моеi краiни, на кожного випало б лише по однiй монетцi.
І вiн якось так приемно про це сказав, що в Мацюся навiть защемiло серце.
Цей король був наймолодший з усiх трьох, але якийсь сумний. Якщо ввечерi вони не вiдвiдували театр, король грав на скрипцi. І грав вiн так сумно, що весь час хотiлося зiтхати.
«Якi рiзнi бувають королi», – подумав Мацюсь i зауважив:
– Кажуть, у вашоi величностi е величезний будинок. Дуже-дуже великий.
– А, так. Я не показував його вашiй величностi, бо це будинок парламенту. Оскiльки у вашiй краiнi немае народовладдя, я вважав, що це вам буде нецiкаво.
– А я б дуже хотiв побачити цей… цей… парламент.
Мацюсь не зрозумiв, про що говорив король, i знову подумав: «Дивно. Менi стiльки розповiдали, що робили королi сто, двiстi, триста, тисячу рокiв тому, i нiхто не сказав, що роблять королi тепер i якi вони з себе. Коли б я знав iх ранiше, можливо б справа не дiйшла до вiйни».
Король знову став грати на скрипцi, а Мацюсь, Геленка i Стасек слухали.
– Чому ваша величнiсть грае так сумно?
– Тому, друже мiй, що життя невеселе. А в короля, мабуть, життя найсумнiше.
– У коро-ля-а? – здивувався Мацюсь. – А тi двое такi веселi…
– І вони сумнi, любий Мащосю. Вони лише при гостях удають, що бадьорi, бо такий уже звичай, так вимагае етикет. Хiба можуть бути веселими королi, якi нещодавно програли вiйну?
– Он чому ваша величнiсть так сумуе!
– Якраз я найменше з усiх нас трьох. Я навiть задоволений.
– Задоволенi? – ще дужче здивувався Мацюсь.
– Так, бо я не хотiв цiеi вiйни.
– Навiщо ж ви воювали?
– Мусив, iнакше не мiг.
«Дивний якийсь король, – подумав Мацюсь, – не хоче воювати, а оголошуе вiйну й радiе потiм, що програв ii. Дуже дивний король».
– Виграна вiйна – це велика небезпека, – вiв далi король, немов розмiрковуючи сам з собою. – Тодi найлегше забути, для чого живе король.
– А для чого живе король? – наiвно запитав Мацюсь.
– Принаймнi не для того, щоб носити корону. Його мета дати щастя своiм пiдвладним. А як його дати? Для цього запроваджуються рiзнi реформи.
«Ого, це цiкаво», – подумав Мацюсь.
– А реформи – це найважче, так, це найважче.
І нараз скрипка так сумно заграла, мов заплакала, мов скоiлося нещастя.
Довго цiеi ночi розмiрковував Мацюсь, перевертався з боку на бiк, а у вухах йому все бринiла сумна мелодiя скрипки. «Запитаю в нього, вiн менi порадить. Це, мабуть, добра людина. Я король-реформатор, а не знаю, що таке реформи. А от вiн каже, що це дуже важко. – І знову подумав: – Можливо, вiн бреше, можливо, вони домовилися мiж собою, щоб саме цей третiй король дав менi на пiдпис який-небудь документ».
Мацюся дуже дивувало, чому з ним нiхто не говорить про позику i взагалi нi про що таке. Адже королi приiздять один до одного, щоб говорити про полiтику, про рiзнi важливi речi. А тут – нiчого важливого. Може, вони не хочуть з ним говорити, тому що вiн малий? Тодi чому цей третiй розмовляе з ним, як iз дорослим? Мацюсевi сподобався сумний король, та все ж вiн йому не довiряв. Адже королi дуже рано вчаться бути недовiрливими.
Аби скорiше заснути, Мацюсь почав тихенько мугикати сумну пiсеньку, коли раптом почув у сусiднiй кiмнатi кроки. «Може, мене хочуть убити?» – майнула в нього думка. Мацюсь чув про такi випадки, коли королiв заманювали в пастки, щоб потай знищити. Можливо, це й не спало б йому на думку, якби довгi розмiрковування та сумна мелодiя не схвилювали його.
Мацюсь швидко натиснув вимикач електричноi лампи й сунув руку пiд подушку, де лежав револьвер.
– Ти не спиш, Мацюсю?
Це був король.
– Не можу заснути.
– Отже, й вiд маленьких королiв чорнi думки женуть сон? – з посмiшкою мовив король, сiдаючи край лiжка.
І вiн нiчого бiльше не сказав, а лише дивився на Мацюся. І тут Мацюсевi пригадалося, що саме так колись дивився на нього батько. Мацюсь не любив тодi, коли батько так дивився на нього. Але тепер йому було приемно.
– Так, так, Мацюсю, ти дуже здивувався, коли я сказав тобi, що не хотiв воювати й воював. Ти все ще гадаеш, нiби королi можуть робити все, що забажають.
– І зовсiм я так не думаю. Я знаю, що чимало ми робимо через етикет, а багато що – через закон.
– О, то ти це знаеш? Так, ми самi видаемо поганi закони, а потiм повиннi iм пiдкорятися.
– А хiба не можна видавати хорошi закони?
– Можна, навiть треба. Ти ще молодий, Мацюсю. Вчись i видавай хорошi, розумнi закони.
Король узяв Мацюсеву руку, поклав на свою, нiби порiвнюючи iх, потiм дуже нiжно погладив ii, нахилився й поцiлував. Мацюсь страшенно знiтився, а король почав говорити швидко й тихо:
– Слухай, Мацюсю. Мiй дiд дав народовi свободу, але вiд цього краще не стало. Його вбили лихi люди, а народ все одно не став щасливим. Мiй батько поставив великий пам’ятник свободи. Завтра ти його побачиш, вiн гарний, але що з того, коли й далi вiдбуваються вiйни, коли стiльки бiдних i нещасних. Я наказав побудувати цей величезний будинок парламенту. І що ж? Все залишаеться, як i було. – Раптом вiн стрепенувся, наче щось згадав: – Знаеш, Мацюсю, ми завжди погано робили, що запроваджували реформи для дорослих. Спробуй ти з дiтьми, можливо, тобi пощастить… Але час спати, дитино. Ти приiхав повеселитися, а я тобi морочу голову. На добранiч!
Коли наступного дня Мацюсь спробував повернутися до цiеi ж розмови, король уже не хотiв говорити. Зате вiн докладно пояснив Мацюсевi призначення парламенту.
Будинок парламенту справдi був величезний i гарний, схожий усерединi на театр чи на храм. За столом на пiдвищеннi сидiли урядовцi, так само як i в Мацюсевому палацi пiд час нарад. Тiльки тут стояло дуже багато крiсел, i в них куняли рiзнi пани, якi час од часу сходили на помiст i виголошували промови. А навколо крiсел були ложi з мiнiстрами. Збоку, за величезним столом, сидiли тi, хто пише до газет. А ще вище – публiка. Саме тодi, коли Мацюсь i король увiйшли до примiщення парламенту, виступав якийсь дуже сердитий чоловiк, звертаючись до мiнiстрiв:
– Ми не дозволимо! – кричав вiн i стукав кулаками. – Якщо ви нас не послухаете, ви не будете мiнiстрами. Нам треба розумних мiнiстрiв.
Інший говорив, що мiнiстри дуже розумнi i нових нiкому не треба. Потiм усi посварилися, почали галасувати. Якийсь чоловiк гукнув: «Геть уряд!», другий: «Посоромтеся!» А коли Мацюсь уже виходив з залу, хтось крикнув: «Геть короля!»
– Чого вони посварилися?
– Бо iм зле ведеться на свiтi.
– А що буде, коли справдi викинуть мiнiстрiв?
– Виберуть iнших.
– Ну, а той, що крикнув: «Геть короля»?
– Вiн завжди так кричить.
– Божевiльний?
– Нi. Просто не хоче короля.
– А хiба вони можуть вигнати короля?
– Звичайно, можуть.
– А що ж тодi буде?
– Виберуть когось, [i назвуть його якось iнакше.]
Це дуже зацiкавило Мацюся, майже так, як двi маленькi мавпочки вiд негритянського царка Вей-Бiна.
Роздiл двадцятий
А тим часом газети в Мацюсевiй столицi писали цiлий мiсяць про те, як вшановують Мацюся iноземнi королi, як його люблять i поважають, якi дарунки йому обiцяють. І мiнiстри, скориставшися з цiеi дружби, хотiли позичити дуже багато грошей i сподiвалися, що це iм легко вдасться. Вони боялися лише, що Мацюсь незабаром повернеться в столицю i в останню мить зiпсуе iм справу. І то добре, що iноземнi королi не образилися на приписку Мацюся в документi про позику; вiдтодi, як свiт стоiть, нiхто, навiть наймогутнiший король, навiть король-реформатор, не писав на офiцiйному документi: «Тiльки не будьте свиньми».
Отже, мiнiстри ухвалили, щоб Мацюсь ще цiлий мiсяць сидiв за кордоном, бо вiн, мовляв, дуже втомився i повинен вiдпочити.
Мацюсь зрадiв i сказав, що хотiв би поiхати на море. І поiхали: Мацюсь, капiтан, Стасек, Геленка та лiкар. Тiльки тепер Мацюсь переодягся в цивiльне вбрання, iхав звичайним поiздом i жив у звичайному готелi, а не в палацi. І величали його тепер не королем, а князем. І все це називалося, що король живе на морi iнкогнiто. Адже е такий закон, що король може iхати за кордон лише на запрошення, а коли вiн хоче пожити там на свiй розсуд, то повинен удавати когось iншого.
Мацюся це не обходило, так навiть було приемнiше, бо тепер вiн мiг гратися з усiма дiтьми й бути таким, як i всi.
Вiдпочинок був чудовий: купалися в морi, збирали черепашки, будували з пiску палаци, фортецi й вали. Каталися морем на човнi, iздили верхи, збирали ягоди в лiсi й сушили гриби.
Час минав швидко, бо Мацюсь поновив своi уроки, а тому що вчився вiн – як я вже багато разiв казав, – охоче й любив свого вчителя, то тi три години навчання зовсiм не псували йому настрою.
