скачать книгу бесплатно
Зрештою, коли стало зрозумiло, що невдовзi iм уже нi на що буде купити найнеобхiднiше, вони ледь нашкребли ще вiсiм чи десять пiстолiв i послали Портоса спробувати щастя в карти. На лихо, цього дня воно вiдвернулося вiд нього: вiн програв усi грошi, що мав, а на додачу ще й двадцять п’ять пiстолiв пiд слово честi.
І тодi скрутнi обставини перетворилися на справжнiсiньке лихо. Зголоднiлi мушкетери разом зi своiми слугами шастали набережними, заходили в кордегардii, то тут, то там напрошуючись на обiд у когось iз приятелiв з мiста або з iнших полкiв. Бо, за словами Арамiса, у щасливi своi днi треба, як той сiвач, що розкидае насiння, розкидати обiди праворуч i лiворуч, щоб пiд час злигоднiв збирати бодай нерясний урожай.
Атос дiстав чотири запрошення i щоразу приводив iз собою всiх друзiв та iхнiх слуг. Портоса запрошували шiсть разiв, i всi шiсть разiв товариство також змогло скористатися цим. На рахунку Арамiса було вiсiм запрошень. Ця людина, як ми вже встигли зазначити, мало говорила, зате багато робила.
Що ж до д’Артаньяна, який ще нiкого не знав у столицi, то йому пощастило тiльки поснiдати шоколадом у священика, що був родом з Гасконi, та дiстати запрошення вiд гвардiйського корнета. Вiн привiв iз собою всю свою армiю i до священика, у якого вони знищили весь його двомiсячний запас провiзii, i до корнета, який почастував iх розкiшним обiдом. Проте, як сказав Планше, хоч би скiльки з’iв за раз, – усе одно поiв тiльки раз.
Д’Артаньян почував себе вкрай принизливо вiд усвiдомлення того, що добув лише пiвтора частування – снiданок у священика тягнув хiба що на половину обiду, – якi були блiдою тiнню бенкетiв, на якi його запрошували Атос, Портос i Арамiс. Вiн переймався тим, що стае нахлiбником у своiх товаришiв, забуваючи у своiй юнацькiй простодушностi, що саме вiн годував усю компанiю протягом цiлого мiсяця. Його занепокоений розум почав активно шукати виходу з тяжкоi ситуацii. Вiн дiйшов висновку, що четверо молодих, смiливих i заповзятливих чоловiкiв повиннi робити ще щось, крiм того, що вештатися без дiла мiстом, брати уроки фехтування та вигадувати бiльш-менш дотепнi витiвки.
Справдi, четверо таких людей, як вони, четверо молодикiв, ладних для друга вiддати все – вiд гаманця до життя, здатних завжди пiдтримати один одного i нiколи не вiдступати, якi виконували всi разом або кожен окремо прийнятi спiльно рiшення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам свiту або звернутi проти единого ворога, неминуче повиннi були, потай чи вiдкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрiстю чи силою, пробити собi дорогу до очiкуваноi мети, хоч би якою далекою i недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало едине – те, що його друзi нiколи ранiше навiть не замислювалися над цим.
Тепер вiн почав сушити собi голову над тим, куди саме слiд спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якоi – вiн не мав у цьому сумнiву – можна було, немов спираючись на легендарний Архiмедiв важiль, перевернути свiт, – аж раптом почув обережний стукiт у дверi. Д’Артаньян розбудив Планше i наказав йому вiдчинити.
Нехай цi слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дiя вiдбуваеться вночi або в досвiтню годину. Нiчого подiбного. Щойно вибило четверту пополуднi. Двi години тому Планше прийшов до свого хазяiна i попросив дати йому пообiдати, а той вiдповiв йому приказкою: «Хто спить – той обiдае». І слуга вирiшив послухати мудроi поради.
У супроводi Планше до кiмнати ввiйшов простакуватий чоловiк, на вигляд городянин.
Планше пiсля «обiду» закортiло на десерт послухати, про що йтиметься, але вiдвiдувач сказав, що розмова конфiденцiйна i йому хотiлося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.
Д’Артаньян випровадив Планше i запропонував вiдвiдувачевi стiлець.
Якийсь час у кiмнатi панувала мовчанка. Чоловiки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про спiврозмовника. Нарештi д’Артаньян уклонився, даючи зрозумiти, що готовий вислухати свого гостя.
– Менi характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив вiдвiдувач. – І слава, якоi вiн зажив, спонукала мене довiрити йому таемницю.
– Кажiть, добродiю, кажiть! – вигукнув д’Артаньян, вiдразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.
Вiдвiдувач знову на мить замовк, а потiм вiв далi:
– У мене е дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав iй i розум, i вроду. Ось уже три роки, як ми одруженi. Хоча посаг молодоi мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться iй хрещеним батьком i пiдтримуе ii…
– То що сталося? – спитав д’Артаньян.
– А сталося те… – сказав вiдвiдувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранцi, коли вона виходила з бiлизняноi кiмнати, викрали.
– І хто ж викрав вашу дружину?
– Я, звiсно, з цiлковитою певнiстю нiчого не можу сказати, але пiдозра в мене е.
– На кого ж вона упала?
– Чоловiк, який уже давно не дае iй просвiту.
– Бiс би його взяв!
– Але, дозвольте сказати вам, добродiю, я переконаний, що йдеться тут не так про кохання, як про полiтику.
– Не так про кохання, як про полiтику… – задумливо повторив д’Артаньян. – Що ви маете на увазi?
– Не знаю, чи можу я говорити вам…
– Пане, хочу звернути вашу увагу на те, що менi вiд вас нiчогiсiнько не треба. Прийшли до мене ви, i самi ви сказали, що хочете довiрити менi таемницю. Тож робiть, як вам заманеться. Ще не пiзно припинити нашу розмову i розкланятися.
– О нi, добродiю! Ви здаетеся менi чесним юнаком, i я довiрю вам. Гадаю, що все це сталося не через ii власнi любовнi iнтрижки, а через любовнi справи однiеi дами, чие становище в суспiльствi набагато вище, нiж у моеi дружини.
– Так-так! Чи не пов’язано це з любовними пригодами панi де Буа-Трасi? – вигукнув д’Артаньян, бажаючи похизуватися тим, що вiн добре обiзнаний з таемницями придворного життя.
– Берiть вище, добродiю, значно вище!
– Панi д’Егiльйон?
– Ще вище.
– Панi де Шеврез?
– Вище, багато вище.
– Але ж не… – д’Артаньян затнувся.
– Так, добродiю, саме так, – ледь чутно i майже не дихаючи вiд страху, прошепотiв вiдвiдувач.
– І хто ж вiн?
– Хто ж може бути ще, як не герцог…
– Герцог?..
– Так, добродiю, – ще тихiше вiдповiв гiсть.
– Але як ви дiзналися про це?
– О!.. Як дiзнався?..
– Так. Кажiть усе до кiнця або… ви самi розумiете…
– Я знаю про це вiд своеi дружини, добродiю, вiд своеi власноi дружини.
– А iй вiд кого це стало вiдомо?
– Вiд пана де Ля Порта. Хiба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довiреноi особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до ii величностi, щоб наша бiдолашна королева мала при собi хоч кого-небудь, кому вона могла б довiритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслiдуе кардинал i зраджують усi.
– Так-так, дещо вже вимальовуеться, – сказав д’Артаньян.
– Отож продовжую, добродiю. Чотири днi тому дружина приходила до мене – однiею з умов ii служби був дозвiл вiдвiдувати мене двiчi на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, i ось вона прийшла до мене i втаемничила, що королева останнiм часом дуже боiться…
– Чого ж вона боiться?
– Рiч у тiм, що пан кардинал, здаеться, в останнi днi переслiдуе i знущаеться з королеви бiльше, нiж будь-коли. Вiн не може iй пробачити iсторiю з сарабандою. Ви знаете про цю iсторiю з сарабандою?
– Хай йому бiс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все вiдомо.
– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!
– Невже?
– І королева гадае…
– Що ж гадае королева?
– Вона гадае, що герцоговi Бекiнгему вiдправили листа вiд ii iменi.
– Вiд iменi королеви?
– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли вiн приiде, заманити його в пастку.
– Хай йому бiс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?
– Всi знають, як вона вiддана королевi. ii або хочуть вiддалити вiд господинi, або залякати, щоб вивiдати таемницi ii величностi, або ж пiдкупити, щоб використати ii як шпигунку.
– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаете того чоловiка, що викрав ii?
– Я вже казав вам: менi здаеться, що я його знаю.
– І як його звуть?
– Цього я не знаю. Менi тiльки вiдомо, що вiн – людина кардинала, вiддана йому тiлом i душею.
– Але ви коли-небудь бачили його?
– Так, дружина менi якось показувала його.
– Чи немае в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упiзнати?
– О, звичайно! Це поважний добродiй, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, бiлозубий, а ще в нього шрам на скронi.
– Шрам на скронi! – вигукнув д’Артаньян. – І цi бiлi зуби, пронизливий погляд, смаглява шкiра, чорне волосся, поважний. Це вiн, той чоловiк з Менга!
– Чоловiк з Менга, сказали ви?
– Так-так! Але це не мае нiякого вiдношення до справи, тобто навпаки – це спрощуе ii. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу i вам i собi, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловiка?
– Навiть не знаю.
– А де вiн живе?
– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Вiн вийшов звiдти саме тодi, коли вона входила, i вона менi вказала на нього.
– Бiсова личина! – пробурмотiв д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А вiд кого ви дiзналися про викрадення вашоi дружини?
– Вiд пана де Ля Порта.
– Що вiн ще вам розповiдав?
– Нiчого.
– А хтось iще знае про цю справу?
– Так, я дещо довiдався. Я отримав…
– Що отримали?
– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…
– Знову та сама пiсня! Але тепер, мушу вам сказати, вiдступати вже пiзно.
– Так я i не вiдступаю, тисяча чортiв! – вигукнув гiсть, сподiваючись за допомогою прокльонiв пiдбадьорити себе. – Присягаюся вам честю Бонасье…
– Ви Бонасье? – перервав його д’Артаньян.
– Так, це мое прiзвище.
– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасье…» Вибачте, але, здаеться, я десь чув це прiзвище.
– Цiлком можливо, добродiю. Я господар цього будинку.
– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи пiдвiвшись i вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?
– Так, добродiю, так. Ви мешкаете в моему будинку вже три мiсяцi, i, певно, важливi справи змусили вас забути про необхiднiсть платити за квартиру, а позаяк я жодного разу не посмiв докучати вам нагадуваннями про сплату, то менi i здалося, що ви оцiните мою делiкатнiсть…
– Ну що ви, пане Бонасье! – запевнив д’Артаньян. – Повiрте, що я глибоко вдячний вам за це i коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…
– Я вiрю вам, добродiю, вiрю, i саме хотiв сказати, що цiлком довiряю вам!
– Тодi кажiть далi, аби я мiг вислухати все до кiнця.
Пан Бонасье вийняв з кишенi аркуш паперу i простяг його д’Артаньяновi.
– Лист! – вигукнув юнак.
– Я отримав його сьогоднi вранцi.
Д’Артаньян розгорнув листа i пiдiйшов до вiкна, бо вже починало сутенiти. Хазяiн будинку рушив за ним.
– «Не шукайте своеi дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть ii, коли в ii послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуете вiдшукати ii – ви загинули».
– Просто i переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.
– Так, але ця погроза найбiльш мене лякае. Я, добродiю, звичайний городянин i боюся Бастилii.
