скачать книгу бесплатно
– Ви забуваете про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.
– Я не розумiю, про що ви?
– Я кажу про хусточку, яку я пiдiбрав бiля ваших нiг i поклав вам у кишеню.
– Мовчiть, нещасний, мовчiть! – закричала молода жiнка. – Ви ж не хочете мене занапастити?
– Ви самi бачите, що вам усе ще загрожуе небезпека, якщо однiсiнького слова досить, щоб ви знову затремтiли вiд страху, i не приховуете: коли це слово дiйде до чийогось вуха, то ви загинете. Панi, – вигукнув д’Артаньян, схопивши ii за руку i спрямувавши на неi палкий погляд, – будьте ж розсудливi, довiртеся менi! Невже ви не прочитали в моiх очах, що мое серце сповнене прихильностi й вiдданостi вам?
– Я вiрю вам, – вiдповiла панi Бонасье. – Тому ви можете розпитувати мене про всi моi таемницi, i я вам не криючись про все розповiм, але я не маю права звiряти вам чужi таемницi.
– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам iх розкрию. Оскiльки цi таемницi можуть впливати на вашу долю, вони повиннi стати й моiми.
– Остерiгайтеся! – вигукнула молода жiнка, i в голосi ii пролунали металевi нотки, якi змусили д’Артаньяна мимоволi здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосуеться мене, – вже м’якше вела вона далi, – не намагайтеся допомогти менi у виконаннi того, що я мушу зробити сама. Я прошу вас про це в iм’я того почуття, яке ви маете до мене, в iм’я послуги, яку ви менi зробили i якоi я нiколи в життi не забуду! Повiрте тому, що я вам кажу! Не думайте бiльше про мене, я бiльше не iсную для вас, нiби ви нiколи мене не бачили.
– Арамiс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого ii слова дiйняли до живого.
– Добродiю, ви вже вкотре вимовляете це iм’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цiеi людини.
– Ви не знаете людини, у вiконницю якоi ви стукали? Та годi вам, панi! Я не такий дурний, щоб повiрити в це.
– Признайтеся, що ви цю iсторiю самi придумали i вигадали цього Арамiса, щоб примусити мене говорити.
– Я нiчого не придумую, панi, я нiчого не вигадую. Я кажу щиру правду.
– І ви запевняете, що в цьому будинку мешкае один з ваших друзiв?
– Я втрете повторюю вам: це будинок, де мешкае мiй друг, i звуть його – Арамiс.
– Усе це з’ясуеться з часом, – прошепотiла молода жiнка, – а поки що, добродiю, мовчiть!
– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цiкавiсть, що пожалiли б мене, i таке щире кохання, що тiеi ж хвилини задовольнили б мою цiкавiсть! Не треба боятися тих, хто вас кохае.
– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жiнка, похитавши головою.
– Кохання спалахнуло в моему серцi так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався. До того ж менi немае ще й двадцяти.
При цих словах панi Бонасье крадькома глянула на нього.
– Послухайте, я вже натрапив на слiд, – сказав д’Артаньян. – Три мiсяцi тому я мало не бився на дуелi з Арамiсом через таку ж хусточку, як i та, що ви показали жiнцi, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.
– Добродiю, – мовила молода жiнка, – ви страшенно стомлюете мене цими запитаннями, клянуся вам.
– Але, панi, ви ж така обережна i передбачлива… А що, коли б вас затримали i знайшли цю хусточку, хiба це вас не скомпрометувало б?
– А з якоi речi? Хiба це не моi iнiцiали? «К. Б.» – Констанцiя Бонасье.
– Або Камiлла де Буа-Трасi.
– Мовчiть, пане! Мовчiть! Якщо небезпека, в якiй опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаетеся ви.
– Я?
– Так, ви. За одне лише знайомство зi мною ви можете потрапити до в’язницi або й поплатитися життям.
– Тодi я не залишу вас нi на мить!
– Добродiю… – вiдповiла молода жiнка, молитовно складаючи долонi, – добродiю, заради всього святого, я звертаюся до честi вiйськового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуете: б’е пiвнiч, на мене чекають о цiй порi.
– Панi, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу вiдмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.
– І ви не пiдете за мною, не будете вистежувати мене?
– Я зараз же повертаюся до себе додому.
– О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула панi Бонасье, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток бiля невеликих дверей, ледве помiтних у кам’янiй стiнi.
Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцiлував ii.
– О, краще б я нiколи вас не зустрiчав! – вигукнув вiн з тiею простодушною грубiстю, якiй жiнки нерiдко вiддають перевагу перед вишуканою ввiчливiстю, бо вона розкривае справжнi думки людини i доводить, що почуття беруть гору над розумом.
– Проте… – мовила панi Бонасье майже лагiдно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не вiдпускав ii руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогоднi усе скiнчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звiльнять вiд обов’язку зберiгати таемницю, чи не задовольню я тодi вашу цiкавiсть…
– А ви можете обiцяти вiдповiсти i на мое кохання? – не тямлячись вiд захоплення, вигукнув юнак.
– О, я не можу вам нiчого обiцяти! Це буде залежати вiд тих почуттiв, якi ви зумiете викликати в менi.
– Отже, сьогоднi, панi…
– Сьогоднi, добродiю, я вiдчуваю тiльки вдячнiсть.
– Ви надто добрi, – сумно зауважив д’Артаньян, – i зловживаете моiм коханням.
– Нi, добродiю, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повiрте, е люди, якi вмiють не забувати своiх обiцянок.
– О, ви робите мене найщасливiшою людиною у свiтi! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обiцянку!
– Будьте певнi! Настане час, i я згадаю про все. А тепер iдiть, заради всiх святих, iдiть! На мене чекали рiвно опiвночi, i я вже запiзнююсь.
– На п’ять хвилин.
– Так, але iнодi п’ять хвилин – це п’ять столiть.
– Коли кохаеш!
– А хто вам сказав, що на мене чекае закоханий?
– На вас чекае чоловiк! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловiк!
– Ну от, ви знову за свое, – мовила панi Бонасье з легкою усмiшкою, в якiй проступав вiдтiнок нетерпiння.
– Нi! Я йду, я залишаю вас. Я довiряю вам, я хочу, щоб ви повiрили, що я справдi вiдданий вам, нехай навiть ця вiдданiсть i межуе з дурiстю. Прощавайте, панi, прощавайте!
Вiдчуваючи, що йому забракло сил просто так вiдпустити ii руку, д’Артаньян буквально вiдiрвався вiд неi й кинувся бiгти. Панi Бонасье, тим часом, узявшись за молоток, постукала в дверi так само, як перед тим у вiконницю: три удари неквапом через рiвнi промiжки часу. Добiгши до рогу вулицi, д’Артаньян озирнувся: дверi вiдчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.
Д’Артаньян продовжував свiй шлях. Вiн дав слово не вистежувати панi Бонасье, i, навiть якби його життя залежало вiд того, куди саме вона пiде або хто проводжатиме ii, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин вiн був уже на вулицi Могильникiв.
«Бiдолашний Атос! – думав вiн. – Вiн не зрозумiе, що все це означае. Вiн, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довiдався, що в його квартирi побувала жiнка. Жiнка в Атоса! Але ж була жiнка в Арамiса, – мiркував далi д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, i менi достобiса кортить дiзнатися, як подii розвиватимуться далi».
– Жахливо, пане, жахливо! – вiдповiв йому голос, який напевне належав Планше.
Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам iз собою, що нерiдко трапляеться з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомiтно для себе опинився в пiд’iздi свого будинку, в глибинi якого були сходи, що вели в його квартиру.
– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?
– До лиха та ще лихо.
– Ну?
– По-перше, арештували пана Атоса.
– Арештували? Атоса арештували? За що?
– Його застали у вас. І вирiшили, що вiн – це ви.
– І хто його арештував?
– Гвардiйцi. ?х привели тi самi люди в чорному, що iх ви прогнали звiдси.
– Чому ж вiн не назвався, не сказав iм, що не мае нiякого вiдношення до цiеi справи?
– Вiн i не збирався цього робити, пане. Навпаки, вiн пiдiйшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхiдно бути на волi твоему пановi, а не менi. Вiн знае, що до чого, а менi нiчого не вiдомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днiв через три я скажу iм, хто я насправдi, i iм доведеться мене випустити».
– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотiв д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардiйцi?
– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилii чи до Фор-Левека. Двое залишилися з людьми в чорному, якi перевернули догори дном весь будинок i забрали всi папери. А ще двое тим часом вартували бiля дверей. Потiм, скiнчивши з обшуком, вони пiшли, навiть не зачинивши за собою дверi.
– А Портос i Арамiс?
– Я не застав iх удома, тому вони й не прийшли.
– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати iм, що я на них чекаю?
– Так, пане.
– Гаразд. Залишайся тут i, якщо вони прийдуть, розкажи iм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися iм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побiжу до пана де Тревiля, щоб сповiстити його, а потiм приеднаюся до них.
– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.
– Я сподiваюся, ти не злякаешся i не втечеш звiдси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад i намагаючись якось пiдбадьорити свого слугу.
– Не турбуйтеся, пане, – вiдповiв Планше. – Ви ще не знаете мене. Я хоробрий, коли постараюся, повiрте менi. Головне – постаратися. До того ж я пiкардiець.
– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скорiше вмреш, нiж залишиш свiй пост?
– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам вiдданий.
«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосiб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагодi я знову ним скористаюся».
І з усiею швидкiстю, на яку були здатнi його ноги, вже трохи стомленi сьогоднiшньою бiганиною, вiн помчав на вулицю Старого Голубника.
Пана де Тревiля не було вдома. Його рота несла варту в Луврi, i вiн був там разом зi своiми мушкетерами.
Потрiбно було за всяку цiну побачитися з паном де Тревiлем. Вiн мав знати, що вiдбуваеться. Д’Артаньян вирiшив спробувати пройти в Лувр, сподiваючись, що мундир гвардiйця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.
Вiн спустився вниз по вулицi Птi-Огюстен i, дiставшись набережноi, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, пiдiйшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, вiн зрозумiв, що вiд рiчковоi прогулянки доведеться вiдмовитись: йому нiчим було заплатити поромниковi.
Д’Артаньян уже пiдходив до вулицi Генего, коли його увагу привернуло двое людей, що поспiшали з-за рогу вулицi Дофiна. Це були чоловiк i жiнка. Щось у iхньому виглядi вразило д’Артаньяна.
Жiнка статурою нагадувала панi Бонасье, а чоловiк був вилитий Арамiс.
Схожiсть посилювалася ще й тим, що жiнка була в чорнiй накидцi, яку д’Артаньян добре запам’ятав бiля вiконницi на вулицi Вожирар та бiля дверей на вулицi Лагарп, а на чоловiковi була форма мушкетера.
Обличчя жiнки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловiк ховав свое обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливiсть свiдчила про те, що iм не хотiлося, аби iх упiзнали.
Вони пiшли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через мiст, позаяк вiн прямував до Лувру. І вiн подався слiдом за ними.
Не ступив вiн i двадцяти крокiв, як остаточно переконався, що жiнка – панi Бонасье, а чоловiк – Арамiс.
І вiдразу ж усi пiдозри, розбурханi ревнощами, з новою силою прокинулися в його душi.
Вiн був двiчi обдурений – другом i тiею, котру любив уже як коханку. Панi Бонасье присягалась йому всiма богами, що не знае Арамiса, а за чверть години вiн зустрiчае ii пiд руку з Арамiсом.
Д’Артаньян навiть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею вiн познайомився лише якихось три години тому, що вона нiчим йому не зобов’язана, хiба що звiльненням з рук полiцейських, якi хотiли ii викрасти, i що вона йому нiчого не обiцяла. Вiн почувався коханцем, ображеним, ошуканим i осмiяним. Лють охопила його, i кров ударила в скронi. Вiн вирiшив будь-що дiзнатися правду.
Молода жiнка та ii супутник помiтили, що за ними стежать, i наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бiгти й випередив iх. Потiм, повернувши назад, заступив iм дорогу саме тодi, коли вони проходили повз статую Самаритянки[28 - Йдеться про скульптурне зображення епiзоду з Євангелiя: «Христос i Самаритянка бiля колодязя».], освiтлену лiхтарем, який заливав свiтлом усю цю частину мосту.
Д’Артаньян зупинився перед ними, i вони теж змушенi були зупинитися.
– Що вам треба, добродiю? – спитав, вiдступаючи на крок, мушкетер, з iноземного акценту якого д’Артаньян зрозумiв, що одне з його припущень виявилося помилковим.
– Це не Арамiс! – вигукнув вiн.
– Нi, добродiю, не Арамiс. І оскiльки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.
– Ви прощаете мене? – перепитав д’Артаньян.
– Так, – вiдповiв незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немае до мене нiякоi справи.
