скачать книгу бесплатно
– Це так, добродiю, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашоi дами.
– До моеi дами? Ви ж не знаете ii! – здивувався незнайомий.
– Ви помиляетесь, добродiю, я ii знаю.
– Он як! – зауважила з докором панi Бонасье. – Ви дали менi слово дворянина i вiйськового, i я сподiвалася, що цього цiлком досить!
– Але… – знiчено промовив д’Артаньян, – ви обiцяли менi…
– Обiпрiться на мою руку, панi, – запропонував iноземець, – нам треба йти.
Але д’Артаньян, приголомшений i принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та панi Бонасье.
Мушкетер ступив уперед i рукою вiдсторонив д’Артаньяна.
Д’Артаньян вiдскочив назад i вихопив шпагу. Тiеi ж митi iноземець блискавично вихопив свою.
– Заради святого неба, мiлорде! – скрикнула панi Бонасье, кидаючись мiж ними й руками хапаючи iхнi шпаги.
– Мiлорд! – скрикнув д’Артаньян, у головi якого сяйнув несподiваний здогад. – Мiлорд!.. Пробачте, добродiю… Невже ви…
– Його свiтлiсть герцог Бекiнгемський, – стиха мовила панi Бонасье. – Але тепер ви можете занапастити нас усiх.
– Мiлорде, панi, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю ii, мiлорде, i я ревнував. Ви знаете, мiлорде, що значить кохати! Вибачте, i смiю запевнити вас, що я ладен вiддати свое життя за вашу свiтлiсть!
– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньяновi руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуете менi своi послуги – я iх приймаю. Йдiть за нами до Лувру i, коли помiтите, що хтось за нами стежить, убийте цього негiдника.
Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив панi Бонасье й герцога на двадцять крокiв уперед i пiшов назирцi за ними, ладен i справдi вбити на мiсцi кожного, хто посмiв би посягнути на життя благородного i вишуканого мiнiстра Карла I.
Та, на щастя, молодому героевi не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою вiдданiсть, i молода жiнка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дiсталися Лувру, куди iх впустили через хвiртку навпроти вулицi Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то вiн одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос i Арамiс.
Вiн не став пояснювати iм причину, через яку вiн iх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якоi, здавалося йому, могла знадобитись iхня допомога.
А тепер, захопленi нашим оповiданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своiх домiвок i помандруемо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекiнгемом та його чарiвною Арiадною[29 - Арiадна – за давньогрецьким мiфом, допомогла афiнському герою Тезею вибратися з лабiринту, де лютував Мiнотавр – напiвлюдина-напiвбик.].
XII
ДЖОРДЖ ВІЛЛЬЄРС, ГЕРЦОГ БЕКІНГЕМСЬКИЙ
Панi Бонасье та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощiв: ii знали як служницю королеви, а вiн був у формi мушкетера пана де Тревiля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палацi. Проте Жермен передусiм пiклувався про королеву, i якби щось i сталося, то панi Бонасье звинуватили б тiльки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей грiх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б свое добре iм’я, але кого цiкавить добре iм’я якоiсь галантерейницi!
Увiйшовши на подвiр’я, герцог i панi Бонасье пройшли крокiв двадцять п’ять уздовж кам’яноi огорожi. Там вони опинилися бiля маленьких службових дверей, якi залишали вiдчиненими вдень, але звичайно замикали на нiч. Панi Бонасье штовхнула цi дверi, i вони ввiйшли. Хоч довкола панувала темрява, але панi Бонасье добре орiентувалася в цiй частинi Лувру, що була вiдведена для двiрських службовцiв. Замкнувши за собою дверi, вона взяла герцога за руку i, тримаючись за поручнi й намацуючи ногою сходинки, почала пiдiйматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовiй площадцi, панi Бонасье повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором i спустилася поверхом нижче, пройшла ще кiлька крокiв, уставила ключ у замок, одiмкнула дверi i завела герцога до кiмнати, в якiй горiв тiльки нiчник.
– Залишайтеся тут, мiлорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.
Сказавши це, вона вийшла в тi самi дверi й замкнула iх за собою на ключ, так що герцог мiг з повним правом назвати себе в’язнем.
Треба сказати, що герцог Бекiнгем, опинившись пiд замком у напiвтемнiй кiмнатi, не вiдчував анi найменшого страху. Однiею з найважливiших рис його вдачi була невтолима спрага пригод i любов до всього романтичного. Безстрашний i заповзятливий, вiн не вперше наражав свое життя на небезпеку за подiбних обставин. Йому було вже вiдомо, що послання, начебто вiдправлене Анною Австрiйською, було пасткою. Та, замiсть того щоб повернутися в Англiю, вiн, скориставшись нагодою, попросив передати королевi, що не поiде, не побачивши ii. Спершу королева рiшуче вiдмовилася зустрiчатися з ним, але потiм злякалася, що герцог, роздратований ii вiдмовою, скоiть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виiхати з мiста, але того самого вечора, коли вона це вирiшила, викрали панi Бонасье, якiй було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два днi нiхто не знав про ii долю, i запущений механiзм зупинився. Тiльки коли панi Бонасье вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертiв, i вона успiшно завершила небезпечну операцiю, яка, коли б ii не викрали, могла б здiйснитися на три днi ранiше.
Лишившись на самотi, Бекiнгем пiдiйшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.
У своi тридцять п’ять рокiв вiн зажив слави найвродливiшого вельможi i найелегантнiшого кавалера як у Францii, так i в Англii.
Улюбленець двох королiв, власник незлiченних багатств, повновладний правитель королiвства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, пiдкоряючись його власним примхам, Джордж Вiлльерс, герцог Бекiнгемський, жив надзвичайним життям, яке потiм ще не одне сторiччя викликало захват i подив нащадкiв.
Самовпевнений, переконаний у своiй могутностi i в тому, що закони, якi керують iншими людьми, на нього не поширюються, вiн iшов прямiсiнько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й слiпуча, i для когось iншого безумством здавалося б навiть подумати про неi. Все це привело до того, що вiн уже кiлька разiв зустрiчався з прекрасною i недоступною Анною Австрiйською i, вразивши ii своiм блиском, змусив закохатися в себе.
Отже, як ми вже казали, Джордж Вiлльерс зупинився перед дзеркалом. Поправивши свое розкiшне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб вiдновити бездоганну зачiску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, вiн пiдкрутив вуса i, сповнений радостi, щасливий i гордий тим, що наближаеться мить, якоi вiн так довго чекав, усмiхнувся своему вiдображенню.
У цю мить у стiнi вiдчинилися непримiтнi дверi i до кiмнати ввiйшла жiнка. Герцог побачив ii вiдображення в дзеркалi. Вiн радiсно скрикнув – це була королева!
Аннi Австрiйськiй було рокiв двадцять шiсть чи двадцять сiм, вона була в тiй порi, коли врода розквiтае якнайпишнiше.
Вона ступала, як королева, нi, скорiше, як богиня. Очi, в яких виблискував смарагд, були взiрцем досконалостi i випромiнювали водночас лагiднiсть i велич. Їi маленький яскраво-червоний рот не псувала навiть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всiх спадкоемцiв австрiйського королiвського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всмiхалася, та коли вона хотiла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собi уявити виразнiшу гримасу.
Шкiра ii була напрочуд нiжною й м’якою. Руки та плечi вражали досконалою красою, i всi тогочаснi поети оспiвували iх у своiх вiршах як щось незрiвнянне.
І нарештi, ii волосся, колись бiляве, а тепер каштанового вiдтiнку, ретельно зачесане i щедро припудрене, чудово обрамляло ii обличчя, якому найвимогливiший критик мiг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливiший скульптор – ледь витонченiшоi лiнii носа.
Герцог Бекiнгем на мить застиг, ослiплений ii красою: ще нiколи, нi на балах, нi на святах, Анна Австрiйська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простiй сукнi з бiлого шовку, з’явилася перед ним у супроводi доньi Естефанii, единоi з ii iспанських покоiвок, яка не залишила свою господиню, незважаючи нi на гнiв ревнивого короля, нi на переслiдування кардинала Рiшелье.
Анна Австрiйська зробила два кроки назустрiч герцоговi. Бекiнгем кинувся до ii нiг i, перш нiж королева встигла його пiдвести, палко поцiлував край сукнi.
– Герцогу, вам уже вiдомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?
– О так, вельможна панi, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевiльним, щоб повiрити, нiби мармур може ожити, а снiг випромiнювати тепло. Але що вдiеш: коли сам кохаеш, так легко вiрити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.
– Хай i так, – вiдповiла Анна Австрiйська, – але вам вiдомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустрiч, жалiючи вас. Ви байдужi до моiх переживань, ви вперто вiдмовляетеся виiхати з краiни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуете життям i змушуете мене ризикувати моею честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь свiт проти нас – морська глибочiнь, ворожнеча мiж нашими королiвствами, непорушнiсть подружнiх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мiлорде! Я прийшла сюди, нарештi, для того, щоб сказати вам, що ми не повиннi бiльше бачитися.
– Говорiть, панi, говорiть, королево! – вигукнув Бекiнгем. – Нiжнiсть вашого голосу зм’якшуе жорстокiсть ваших слiв… Ви кажете про святотатство. Нi, святотатство – це розлучати серця, якi Бог створив одне для одного!
– Мiлорде, – вигукнула королева, – ви забуваете: я нiколи не говорила, що кохаю вас!
– Але ви нiколи не говорили менi й того, що не кохаете мене. Хоча вимовити такi слова – це було б виявом жорстокоi невдячностi з боку вашоi величностi. Бо, скажiть менi, де ви ще знайдете таке кохання, як мое, кохання, яке нi часовi, нi розлуцi, нi безнадii згасити несила? Кохання, що вдовольняеться загубленою стрiчкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохiть? Минуло три роки, панi, вiдколи я вперше побачив вас, i от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповiм, як ви були вдягненi, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сидiли на подушках, за iспанським звичаем. На вас була зелена атласна сукня, гаптована срiблом i золотом, широкi рукава були пiдв’язанi i скрiпленi застiбками з великих дiамантiв, даючи змогу милуватися вашими чарiвними руками. Шию прикривав мереживний комiр, а на головi був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплi… О, я заплющую очi – i бачу вас такою, якою ви були тодi! Я розплющую очi – i бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разiв прекраснiшою!
– Яке божевiлля! – прошепотiла Анна Австрiйська, в якоi забракло мужностi розсердитися на герцога за те, що вiн так вiрно зберiг у своему серцi ii образ. – Яке божевiлля розпалювати марнi почуття такими спогадами!
– Чим же я маю жити? В мене нiчого не лишилося, крiм спогадiв! Вони мое щастя, мiй скарб, моя надiя! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один дiамант, який я ховаю до скарбницi свого серця. Сьогоднi я пiдiбрав четвертий дiамант, загублений вами. Адже за три роки, панi, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустрiч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у панi де Шеврез, утрете – в Ам’енському саду…
– Герцогу, – зашарiвшись, прошепотiла королева, – не згадуйте про той вечiр!
– О нi, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечiр – найщасливiший, найрадiснiший у моему життi. Чи пам’ятаете ви, яка чудесна була нiч? Було тепло, i повiтря було сповнене казкових пахощiв. Темно-сине небо густо всипали зiрки. О, того разу, панi, менi пощастило на мить залишитися з вами наодинцi. Того разу ви ладнi були розповiсти менi про все – про вашу самотнiсть i про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я вiдчував, як ваше нiжне волосся торкаеться мого обличчя, i кожен дотик змушував мене тремтiти з голови до нiг. О, королево! Ви не знаете, яке божественне щастя, яке райське блаженство даруе така мить!.. Усi моi володiння, багатства, славу, усi днi, що лишилося менi ще прожити, ладен я вiддати за одну таку мить, за одну таку нiч! Люба панi, присягаюся вам, що тiеi ночi ви кохали мене!..
– Мiлорде, можливо, що саме мiсце, де ми зустрiчалися, той казковий вечiр, чарiвнiсть ваших очей i тисячi iнших обставин, якi часом сполучаються разом, аби занапастити жiнку, того фатального вечора об’едналися проти мене. Але ви бачили, мiлорде, королева прийшла на допомогу слабкiй жiнцi: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вiльнiсть, яку ви собi дозволили, я покликала служницю.
– О так, це правда. І нiяке iнше кохання, крiм мого, не витримало б такого випробування. Але мое кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильнiше i навiки поселилося в моiм серцi. Повернувшись до Парижа, ви сподiвалися вiд мене сховатись, ви гадали, що я не насмiлюся покинути скарбу, який мiй володар доручив менi охороняти. Але що для мене всi скарби, всi королi на землi! Минув лише тиждень, i я повернувся, панi. Цього разу вам уже немае чим дорiкнути менi. Я ризикую позбутися довiри мого короля, ризикую своею головою, щоб мати щастя хоч кiлька хвилин бачити вас, я навiть не торкнувся вашоi руки, i ви пробачили менi, зваживши на мое каяття та покiрливiсть.
– Так, але всi цi вашi безумства, в яких я – ви знаете це самi, мiлорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, пiдбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Вiн вигнав панi де Вернi, Пюнтажа вiдправив на заслання, панi де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотiли повернутися до Францii як посол, король особисто, – згадайте, мiлорде, – король особисто висловився проти цього.
– Так, i Францiя заплатить вiйною за вiдмову свого короля. Якщо вiдтепер я не зможу бiльше бачити вас, панi, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаете ви, з якою метою було почато експедицiю на острiв Ре i навiщо я маю намiр укласти союз iз протестантами Ла-Рошелi? Задля втiхи бачити вас. Я знаю, що я не дiйду зi своiми вiйськами до самого Парижа. Але за цiею вiйною настане замирення, замирення вимагатиме переговорiв, а вести переговори буде доручено менi. І тодi вже нiхто не посмiе мене не прийняти, i я повернуся в Париж, i зможу побачити вас бодай на одну-едину мить, i буду щасливий. Щоправда, за мое щастя тисячi людей заплатять своiм життям. Але що менi до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевiлля, марення, але скажiть, яка жiнка ще мае такого палкого коханця? У якоi королеви е вiдданiший слуга?
– Мiлорде, мiлорде, на свое виправдання ви наводите докази, якi не додають вам слави. Те, що мало б свiдчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.
– Ви вважаете так тому, що не кохаете мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсiм iнакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмiрним, i я збожеволiв би! Так, панi де Шеврез, про яку ви щойно говорили, панi де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав ii, i вона вiдповiдала йому взаемнiстю.
– Панi де Шеврез не була королевою, – прошепотiла Анна Австрiйська, вражена силою такоi глибокоi пристрастi.
– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна панi, коли б не були королевою? Скажiть, кохали б? Чи можу я вважати, що тiльки ваш високий сан змушуе вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повiрити, що, коли б ви були панi де Шеврез, нещасний Бекiнгем мiг би сподiватися?.. Дякую за цi божественнi слова, о моя прекрасна королево, тисячу разiв дякую!
– Мiлорде, ви не так зрозумiли… ви неправильно витлумачили моi слова. Я не хотiла сказати…
– Мовчiть, мовчiть! – перепинив ii герцог. – Якщо своiм щастям я зобов’язаний помилцi, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти ii. Ви самi сказали: мене заманили в пастку. Можливо, менi це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, нiби я скоро помру.
При цих словах на вустах герцога майнула сумна i разом з тим чарiвна усмiшка.
– О Боже! – вигукнула Анна, i непiдробний жах, який пролунав у ii голосi, був незаперечним доказом того, що ii почуття до герцога набагато сильнiше, нiж вона вдавала.
– Панi, я кажу це зовсiм не для того, щоб налякати вас. Зовсiм нi! Зрештою, це просто смiшно, i повiрте, мене мало хвилюють такi передчуття. Але слова, якi ви щойно зронили, надiя, яку ви майже подарували менi, наперед спокутують усе, навiть мою смерть.
– Послухайте, мiлорде, – сказала Анна Австрiйська, – у мене теж е передчуття, i менi сняться жахливi сни. Менi снилося, що я бачу вас розпростертого на землi, закривавленого, пораненого…
– Пораненого в лiвий бiк, ножем? – перебив ii герцог.
– Так, саме так, мiлорде: у лiвий бiк, ножем. Але хто мiг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довiрила його лише Боговi, та й то в молитвi.
– Цього для мене досить, вельможна панi. Ви кохаете мене, чи не так?
– Я вас кохаю? Я?
– Так, ви. Хiба Бог послав би вам тi ж самi сни, що й менi, коли б ви мене не кохали? Хiба були б у нас тi самi передчуття, коли б нашi серця не були зв’язанi единою ниткою? Ви кохаете мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?
– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрiйська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдiть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи нi, але менi добре вiдомо, що я нiколи не порушу обiтницi, даноi перед Богом. Згляньтеся надi мною, iдьте! Якщо вас поранять у Францii, якщо ви помрете у Францii, якщо в мене буде найменша пiдозра, що кохання до мене стало причиною вашоi смертi, я не переживу цього, я збожеволiю! Їдьте вже, iдьте, благаю вас!
– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.
– iдьте! iдьте, благаю вас, i повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як мiнiстр, повертайтеся в супроводi охоронцiв, якi зможуть захистити вас, i слуг, якi оберiгатимуть вас… Тодi я не боятимусь за ваше життя i буду щаслива побачити вас.
– Невже правда усе те, що ви кажете?
– Так.
– Тодi… тодi на знак вашого прощення подаруйте менi що-небудь, якусь дрiбничку, що належить вам i слугуватиме доказом, що все це менi не наснилося. Якусь рiч, яку ви носили i яку я теж мiг би носити… перстень, ланцюжок…
– І ви поiдете… ви поiдете, коли я подарую те, про що ви просите?
– Так.
– Негайно ж?
– Так.
– Ви залишите Францiю i повернетеся до Англii?
– Так, присягаюся вам.
– Зачекайте тодi, зачекайте…
Анна Австрiйська пiшла до себе i майже вiдразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою iнкрустацiею, прикрашену ii вензелем.
– Вiзьмiть це, мiлорде, – сказала вона. – Вiзьмiть i зберiгайте на згадку про мене.
Герцог Бекiнгем узяв скриньку i знову припав до ii нiг.
– Ви обiцяли менi поiхати, – мовила королева.
– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна панi, вашу руку, i я вже йду.
Анна Австрiйська, заплющивши очi, простягла герцоговi руку.
Бекiнгем палко торкнувся губами цiеi чарiвноi руки. Вiдчуваючи, що сили можуть полишити ii, вiльною рукою королева сперлася на Естефанiю.
– Не пiзнiше нiж через пiвроку, ваша величносте, – пообiцяв герцог, пiдводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай менi для цього доведеться перевернути увесь свiт.
І, вiрний своему слову, вiн вибiг з кiмнати.
У коридорi на нього чекала панi Бонасье, яка так само обережно i так само безперешкодно вивела його з Лувру.
XIII
ПАН БОНАСЬЄ
У нашiй iсторii, як читач, певно, помiтив, була людина, доля якоi, незважаючи на ii скрутне становище, мало кого цiкавила. Цiею людиною був пан Бонасье, невинна жертва iнтриг полiтичних i любовних, якi так тiсно переплiталися мiж собою в тi часи, багатi на лицарськi подвиги та любовнi пригоди.
На щастя – пам’ятае про це читач чи нi, – ми обiцяли не забувати про нього.
Полiцейськi, якi арештували його, запроторили пана Бонасье до Бастилii i там, переляканого до смертi, провели перед взводом солдатiв, якi заряджали своi мушкети.
Бiдолашного галантерейника штовхнули в довгий i темний коридор, де на нього накинулися конвоiри, обсипаючи найдошкульнiшими ударами i найбрутальнiшою лайкою. Полiцейськi, побачивши, що мають справу з людиною недворянського походження, повелися з ним, як з останнiм волоцюгою.
Десь приблизно за пiвгодини з’явився писар, який поклав край його мукам фiзичним, але аж нiяк не душевним. Вiн наказав вiдвести його до кiмнати для допитiв. Як правило, в’язнiв допитували в камерах, але з паном Бонасье вирiшили не церемонитися.
Двое тюремникiв схопили галантерейника, перетнули з ним тюремне подвiр’я, завели в коридор, де стояло трое вартових, вiдiмкнули якiсь дверi й увiпхнули його до кiмнати з низько навислою стелею, де були лише стiл, стiлець i комiсар. Комiсар сидiв за столом i щось писав.
Тюремники пiдвели арештанта до столу i за наказом комiсара вiдiйшли на таку вiдстань, щоб не чути допиту.
Комiсар нарештi вiдiрвався вiд своiх паперiв i пiдвiв голову, нiби бажаючи пересвiдчитись, хто перед ним. Вiн був мало привабливий на вигляд – гачкуватий нiс, жовтi гострi вилицi, маленькi, але жвавi й проникливi оченята. В обличчi було щось, що нагадувало куницю й лиса водночас. Його голова на довгiй рухливiй шиi визирала з комiра широкоi суддiвськоi мантii, похитуючись, наче в черепахи, що висунула ii з-пiд свого панцира.
Комiсар почав допит з того, що уточнив його iм’я та прiзвище, вiк, фах i мiсце проживання.
