скачать книгу бесплатно
– Туди, куди нам наказано вас доправити.
– Але це не вiдповiдь!
– Нiчого бiльше сказати ми вам не можемо.
– О Боже! Боже мiй! – прошепотiв бiдолашний галантерейник. – Цього разу я загинув!
І вiн слухняно, як теля за налигачем, поплiвся за вартовими.
Йому знову довелося пройти тим самим коридором, яким його вели вранцi, перетнути двiр, перейти ще через одну будiвлю, щоб, нарештi, опинитися бiля головних ворiт, де на них чекала карета, оточена чотирма стражниками на конях. Бонасье посадовили в карету, полiцейський чин влаштувався поруч з ним, дверцята замкнули на ключ, i обое опинилися нiби в пересувнiй в’язницi.
Карета повiльно, наче похоронний катафалк, рушила вперед. Крiзь вiконнi гратки арештований мiг бачити тiльки будинки та брукiвку. Але, як корiнний парижанин, Бонасье впiзнавав кожну вулицю по тумбах, вивiсках i лiхтарях. Пiд’iжджаючи до церкви Святого Павла, бiля якоi страчували засуджених до смертi в’язнiв Бастилii, вiн мало не знепритомнiв i двiчi перехрестився. Вiн гадав, що карета тут i зупиниться. Але вона проiхала мимо.
Та невдовзi його знову охопив невимовний жах. Це сталося саме тодi, коли вони пiд’iхали до цвинтаря Святого Якова, де ховали державних злочинцiв. Його трохи заспокоiла думка про те, що, перед тим як iх поховати, iм, звичайно, вiдрубували голови, а його власна голова поки що була на в’язах. Та коли вiн побачив, що карета звертае на Гревську площу, коли вiн угледiв гостроверхий дах мiськоi ратушi i карета пiд’iхала пiд арку, вiн вирiшив, що все кiнчено, i попросив полiцейського чиновника висповiдати його. Йому вiдмовили, тодi вiн заверещав таким жалiсливим голосом, що чиновник пригрозив заткнути йому рота кляпом, коли вiн i далi репетуватиме.
Вiд цих слiв у Бонасье вiдлягло вiд серця. Якби його збиралися страчувати на Гревськiй площi, то вже не було б потреби затикати йому рота: вони майже доiхали до мiсця страти. І справдi, карета, не зупиняючись, покотилася через фатальну площу далi. Втiм, була ще площа Трагуарського хреста. А саме туди вони й завернули.
Цього разу розвiялися в порох останнi сумнiви: на площi Трагуарського хреста страчували засуджених низького звання. Бонасье тiшив себе, що вiн гiдний площi Святого Павла або принаймнi Гревськоi площi. Але он воно як: бiля Трагуарського хреста скiнчаться i його сьогоднiшня подорож, i все його життя. Вiн ще не бачив зловiсного хреста, але всiм еством майже вiдчував, як цей хрест повiльно насуваеться на нього. Коли до площi залишалося крокiв двадцять, до нього долинув людський гомiн i карета зупинилась. Для бiдолашного Бонасье, геть знесиленого попереднiми переживаннями, це було вже занадто. З його змучених грудей вирвався здавлений стогiн, немов передсмертне зiтхання вмираючого, i вiн знепритомнiв.
XIV
НЕЗНАЙОМИЙ ІЗ МЕНГА
Натовп, що так налякав бiдолашного галантерейника, зiбрався зовсiм не для того, аби подивитися, як когось вiшатимуть, а дивився на вже повiшеного.
А тому карета, на хвилину затримавшись, рушила далi, проiхала крiзь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дiтей i спинилася бiля невисокого пiд’iзду.
Дверцята карети вiдчинилися, i двое гвардiйцiв пiдхопили Бонасье, якого пiдтримував полiцейський. Його втягли до пiд’iзду, провели по сходах i залишили в передпокоi.
Вiн рухався несвiдомо, наче увi снi, перед його застиглими очима все пливло, мов у туманi. До нього долiтали якiсь звуки, але вiн iх не розумiв. Якби в цю мить його повели на ешафот, вiн не зробив би жодного руху, щоб захиститися, не вимовив би жодного слова, щоб вимолити в ката пощади.
Вiн так i сидiв на стiльцi, прихилившись до стiни й безвiльно звiсивши руки, на тому самому мiсцi, де його залишили полiцейськi.
Проте, оглянувшись довкола й не помiтивши нiчого, що загрожувало б його життю, нiчого, що становило б реальну небезпеку, побачивши, що стiни покритi чудовою кордовською шкiрою, на вiкнах м’яко хилитаються червонi шовковi портьери, пiдв’язанi золотими шнурами, а стiлець, на якому вiн сидить, досить зручний, вiн зрозумiв, що перелякався набагато бiльше, нiж треба. Збадьорившись, вiн почав крутити головою сюди-туди, то опускаючи ii, то пiдводячи.
Оскiльки цим рухам нiхто не перешкоджав, вiн трохи осмiлiв i ризикнув зiгнути спочатку одну ногу, а потiм i другу. І нарештi, вiдiпхнувшись руками вiд стiльця, вiн пiдвiвся на ноги.
У цю мить якийсь показний на вигляд офiцер вiдхилив портьеру i, продовжуючи розмовляти з кимось у сусiднiй кiмнатi, несподiвано обернувся до арештованого.
– Це ви Бонасье? – спитав вiн.
– Я, пане офiцер, – пробелькотiв галантерейник, ледь живий вiд страху. – До ваших послуг.
– Увiйдiть, – сказав офiцер.
І, вiдступивши на крок, вiн пропустив арештованого. Той, не кажучи нi слова, боком прослизнув до кiмнати, де на нього, певно, чекали.
Це був просторий кабiнет, стiни якого прикрашала рiзна зброя. Товстi килими пiд ногами вбирали в себе найменший звук, вуличний гамiр сюди теж не долiтав. Хоча був лише кiнець вересня, проте в камiнi палахкотiв вогонь. Посеред кiмнати стояв квадратний стiл, захаращений книгами й паперами, а зверху була розгорнута величезна карта Ла-Рошелi.
Перед камiном стояв середнього зросту чоловiк, гордовитий, вельможний, iз широким чолом i пронизливим поглядом. Його сухорляве обличчя ще бiльш видовжували гостра борiдка й тонкi вусики. Дарма що на вигляд йому було тридцять шiсть, щонайбiльше тридцять сiм рокiв, – його волосся, борiдку й вуса вже посрiблила сивина. Вiн був без шпаги, але все виказувало в ньому вiйськового. Його ботфорти були вкритi тонким шаром пилу, з чого можна було зробити висновок, що в цей день вiн iздив верхи.
Це був Арман-Жан дю Плессi, кардинал де Рiшелье, але вiн зовсiм не був таким, яким звичайно його змальовують, тобто це був не зiщулений старий, не хворий мученик з безбарвним голосом, вгрузлий у глибоке крiсло, наче в передчасну могилу, що живе лише силою свого духу й пiдтримуе боротьбу з Європою повсякчасним напруженням думки. Вiн був таким, яким у тi роки був насправдi: галантний кавалер з вишуканими манерами, слабкий тiлом, але дужий силою духу, який i зробив його одним з найвизначнiших людей усiх часiв i народiв. Пiдтримавши герцога Неверського в його мантуанських володiннях, захопивши Нiм, Кастр та Юзес, вiн готувався вигнати англiйцiв з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелi.
З першого погляду нiщо в цiй людинi не виказувало кардинала, тобто служителя церкви, i той, хто не знав його в обличчя, нiколи б не здогадався, хто стоiть перед ним.
Бiдолашний галантерейник спинився бiля дверей, тодi як чоловiк, якого ми щойно змалювали, пильно розглядав його, наче хотiв зазирнути в глибину його минулого.
– Це i е той самий Бонасье? – спитав вiн пiсля деякого мовчання.
– Так, ваша свiтлосте, – вiдповiв офiцер.
– Гаразд. Подайте менi он тi папери й залиште нас самих.
Офiцер узяв зi столу вказанi папери, подав iх i, низько вклонившись, вийшов.
Бонасье вiдразу в них упiзнав протоколи його допитiв у Бастилii. Чоловiк, який стояв бiля камiна, час вiд часу пiдводив очi вiд списаних аркушiв паперу, i тодi його погляд, нiби кинджал, устромлявся в самiсiньке серце бiдолашного галантерейника.
Пiсля десяти хвилин читання й десяти секунд спостереження кардинал усе зрозумiв.
«Цей дурень нiколи не брав участi у змовi. Та все-таки подивимось…»
– Вас звинувачено в державнiй зрадi, – мовив повiльно кардинал.
– Менi вже повiдомили про це, ваша свiтлосте! – вигукнув Бонасье, називаючи свого спiврозмовника так, як його щойно титулував офiцер. – Але присягаюся вам, що я нiчого не знаю.
Кардинал стримав усмiшку.
– Ви були в змовi з вашою дружиною, з панi де Шеврез i з герцогом Бекiнгемом.
– Справдi, ваша свiтлосте, – сказав Бонасье, – менi доводилося чути вiд неi цi iмена.
– І у зв’язку з чим?
– За ii словами, кардинал де Рiшелье заманив герцога Бекiнгема в Париж, аби занапастити його, а разом з ним i королеву.
– Вона так казала? – гнiвно вигукнув кардинал.
– Так, ваша свiтлосте, але я заперечив iй, що вона даремно так вважае, бо його високопреосвященство не здатний…
– Замовкнiть, ви просто бовдур! – урвав його мову кардинал.
– Те саме стверджуе i моя дружина, ваша свiтлосте.
– Чи вiдомо вам, хто викрав вашу дружину?
– Нi, ваша свiтлосте.
– Але ж у вас е пiдозри?
– Були, ваша свiтлосте. Але цi пiдозри, як менi здалося, не сподобалися пановi комiсару, i я вже вiд них вiдмовився.
– Вашiй дружинi пощастило втекти. Ви знали про це?
– Нi, ваша свiтлосте. Я довiдався про це вже у в’язницi вiд пана комiсара. Вiн дуже люб’язна людина.
Кардинал знову стримав усмiшку.
– Виходить, вам нiчого не вiдомо, що сталося з вашою дружиною пiсля ii втечi?
– Навiть уяви не маю, ваша свiтлосте. Вона, мабуть, повернулася до Лувру.
– О першiй попiвночi ii там ще не було.
– Боже мiй! Що ж iз нею сталося?
– Скоро дiзнаемося, не турбуйтеся. Вiд кардинала нiчого не приховаеш. Кардинал знае все.
– У такому разi, ваша свiтлосте, як ви гадаете, кардинал погодиться повiдомити менi, що сталося з моею дружиною?
– Цiлком можливо. Але спершу ви повиннi розповiсти все, що вам вiдомо про стосунки вашоi дружини з панi де Шеврез.
– Але, ваша свiтлосте, я нiчого про це не знаю. Я нiколи не бачив цiеi дами.
– Коли ви заходили по вашу дружину до Лувру, ви разом з нею вiдразу ж поверталися додому?
– Дуже рiдко. В неi були справи з якимись торговцями полотном, i я проводжав ii.
– І скiльки iх було, цих торговцiв полотном?
– Двое, ваша свiтлосте.
– Де вони живуть?
– Один на вулицi Вожирар, другий на вулицi Лагарп.
– Ви разом з нею заходили до цих торговцiв?
– Жодного разу. Я завжди чекав ii бiля входу.
– А як вона пояснювала свое бажання заходити самiй?
– Нiяк не пояснювала. Казала, щоб я зачекав, – я й чекав.
– Так, ревнивцем вас назвати важко, мiй любий пане Бонасье! – зауважив кардинал.
«Вiн називае мене «мiй любий пан Бонасье», – подумав галантерейник. – Хай йому бiс, але моi справи, здаеться, йдуть на краще!»
– Могли б ви впiзнати дверi, куди вона входила?
– Так.
– Ви запам’ятали номери будинкiв?
– Так.
– Назвiть iх.
– Номер двадцять п’ять на вулицi Вожирар i номер сiмдесят п’ять на вулицi Лагарп.
– Чудово, – сказав кардинал, i, взявши зi столу срiбний дзвiночок, вiн подзвонив.
Увiйшов офiцер, якого кардинал випровадив на початку своеi розмови з Бонасье.
– Сходiть по Рошфора, – пошепки наказав Рiшелье, – хай вiн негайно прийде, якщо тiльки повернувся.
– Граф тут, – сказав офiцер. – І настiйно просить ваше преосвященство його прийняти.
«Ваше преосвященство! – ледве чутно повторив Бонасье, який знав, що так звичайно називали пана кардинала. – Ваше преосвященство!»
– Хай вiн зайде! – вигукнув кардинал. – Хай зайде!
Офiцер швидко вибiг з кiмнати, як це робили всi слуги кардинала, що завжди слухняно виконували його накази.
«Ваше преосвященство!» – шепотiв Бонасье, дурнувато лупаючи очима, сповненими жаху.
Не минуло й п’яти секунд, як пiшов офiцер, а дверi вiдчинилися знову, i з’явився новий вiдвiдувач.
– Це вiн! – вигукнув Бонасье.
– Хто – вiн? – спитав кардинал.
– Той, хто викрав мою дружину!
Кардинал подзвонив удруге. З’явився той самий офiцер.
– Вiдведiть цього чоловiка i здайте солдатам, якi його привезли. Хай вiн почекае, поки я знову його викличу.
– Нi, ваша свiтлосте, нi, це не вiн! – розпачливо вигукнув Бонасье. – Я помилився! ii викрав iнший, зовсiм не схожий на цього! Цей добродiй – чесна людина!
– Заберiть цього iдiота! – гримнув кардинал.
Офiцер узяв Бонасье пiд руку й вивiв до передпокою, де на нього чекали вартовi.
Вiдвiдувач провiв Бонасье нетерплячим поглядом i, тiльки-но дверi зачинилися за ним, швидко пiдiйшов до Рiшелье.
– Вони бачились, – мовив вiн.
– Хто? – спитав кардинал.
