скачать книгу бесплатно
Три мушкетери
Александр Дюма
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Найвiдомiший роман Александра Дюма-батька «Три мушкетери» набув неймовiрноi популярностi у багатьох поколiнь читачiв, а його героi i сьогоднi хвилюють нас своiми хоробрими сердцями i благородними вчинками.
Легендарна четвiрка смiливцiв – палкий гасконець д’Артаньян, гордий i витончений Атос, хитромудрий красень Арамiс i простодушний добряк Портос – потрапляють у вир незчисленних iнтриг при дворi французького короля Людовiка ХІІІ, де на кожному кроцi на них чекае небезпека. Та хоч якi перешкоди i несподiванки не з’являлися би на iхньому шляху, вони неодмiнно ставали переможцями, бо всюди i завжди залишалися вiрними девiзу – «Один за всiх i всi за одного!»
Александр Дюма
Три мушкетери
Переклад В. М. Верховеня
Художник-оформлювач Р. В. Варламов
В оформленнi обкладинки використано iлюстрацiю Морiса Лелуара до роману Александра Дюма «Три мушкетери»
© В. М. Верховень, переклад украiнською, 2005
© Р. В. Варламов, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
ПЕРЕДМОВА,
де автор зазначае, що героi, про яких вiн матиме за честь розповiсти читачам, не мiфiчнi, хоч iхнi iмена й закiнчуються на «ос» та «iс»
Не минуло ще й року вiдтодi, як, шукаючи необхiднi матерiали для своеi iсторii Людовiка XIV, у Королiвськiй бiблiотецi я випадково натрапив на «Мемуари пана д’Артаньяна», виданi – як i бiльшiсть творiв того часу, коли автори зважувалися говорити правду, але не мали й найменшого бажання переселитися на тривалий чи короткий час до Бастилii, – в Амстердамi, у П’ера Ружа. Назва мене так заiнтригувала, що я прихопив цi спогади додому, звiсно, з дозволу хранителя бiблiотеки, й жадiбно взявся за iх читання.
Я не збираюся докладно аналiзувати цей надзвичайно цiкавий твiр, а лише пропоную його увазi тих моiх читачiв, яких не перестають захоплювати картини минулого. Вони знайдуть у цих мемуарах майстерно намальованi портрети людей тих часiв, i хоч цi начерки зробленi здебiльшого на дверях казарм або на стiнах шинкiв, а проте читачi впiзнають у них Людовiка XIII[1 - Людовiк XIII (1601–1643) – син Генрiха VI i Марii Медичi, французький король з 1610 року.], Анну Австрiйську[2 - Анна Австрiйська (1601–1666) – французька королева, дружина Людовiка XIII з 1615 року.], Рiшелье[3 - Рiшелье (1585–1642) – Арман Жан дю Плессi, кардинал; будучи з 1624 року першим мiнiстром Людовiка XIII, фактично правив Францiею.], Мазарiнi[4 - Мазарiнi Джулiо (1602–1661) – кардинал, наступник Рiшелье на посту першого мiнiстра Францii.] та iнших придворних, чиi зображення такi само точнi, як i у творах пана Анкетiля[5 - Анкетiль (1723–1806) – абат, автор багатотомноi iсторii Францii.].
Але ж вiдома рiч: iнодi вразлива душа поета вiдгукуеться на те, що зовсiм не хвилюе широке коло читачiв. І, захопившись подробицями тих спогадiв, якi, безперечно, не залишать байдужими й iнших, ми зацiкавилися однiею обставиною, якiй нiхто, мабуть, не надав особливого значення.
Розповiдаючи про своi першi вiдвiдини капiтана королiвських мушкетерiв пана де Тревiля, д’Артаньян згадуе про трьох молодих людей, що iх вiн зустрiв у передпокоi – вони служили в тому самому знаменитому полку, куди й вiн домагався честi бути зарахованим. Звали iх Атос, Портос та Арамiс.
Треба зiзнатися, цi незвичнi iмена неабияк здивували нас, i вiдразу спало на думку, що це – звичайнiсiнькi псевдонiми, за якими д’Артаньян приховав, можливо, вiдомi всiм iмена, якщо тiльки власники цих чудернацьких прiзвиськ самi не обрали iх того самого дня, коли з власноi примхи, через обставини життя або ж бiднiсть вони вдягли простi плащi мушкетерiв.
Вiдтодi ми втратили спокiй, розшукуючи у творах сучасникiв бодай якийсь слiд цих незвичних iмен, що викликали в нас такий iнтерес.
Тiльки перелiк книжок, прочитаних нами з цiею метою, зайняв би цiлий роздiл, що, напевно, збагатило б знаннями наших читачiв, але навряд чи було б iм цiкаво. Тому лише зауважимо, що саме в ту мить, коли ми, зовсiм зневiрившись пiсля марних i тривалих дослiджень, вирiшили було вже припинити розшуки, ми нарештi знайшли, завдяки порадi нашого знаменитого i вченого друга Полена Парiса[6 - Полен Парiс (1800–1881) – французький учений, що вiв дослiдження в галузi середньовiчноi лiтератури Францii.], рукопис in-folio, позначений номером 4772 чи то 4773, не пригадуемо точно, i названий:
«Спогади графа де Ля Фер про деякi подii, що сталися у Францii наприкiнцi правлiння короля Людовiка XIII i на початку правлiння короля Людовiка XIV».
Можете собi уявити, яка велика радiсть нас охопила, коли, гортаючи цей рукопис, останню нашу надiю, ми знайшли на двадцятiй сторiнцi iм’я Атоса, на двадцять сьомiй – Портоса, а на тридцять першiй – згадку про Арамiса.
Знахiдка зовсiм невiдомого рукопису в епоху, коли iсторична наука сягнула такого високого рiвня, видалася нам майже чудом. Ми негайно почали клопотатися про дозвiл надрукувати його, щоб коли-небудь прийти з чужим багажем до Академii Написiв i Красного Письменства, якщо нам не пощастить, – що цiлком ймовiрно, – потрапити до Французькоi академii з багажем власним.
Такий дозвiл, вважаемо за свiй обов’язок сказати це, було нам люб’язно надано, що ми й засвiдчуемо тут, аби прилюдно спростувати твердження деяких недоброзичливцiв, нiбито наш уряд без належного пiетету ставиться до лiтераторiв.
Отож, подаючи на суд читачiв першу частину цього дорогоцiнного рукопису i давши вiдповiдну йому назву, ми зобов’язуемося, коли перша частина матиме успiх, на який заслуговуе, – у чому ми не маемо жодного сумнiву, – негайно опублiкувати й другу.
Оскiльки ж хрещений батько е другим батьком, ми пропонуемо читачам бачити в нас, а не в графовi де Ля Фер, привiд для своеi втiхи або нудьги.
Вiдтак переходимо до нашоi розповiдi.
ЧАСТИНА ПЕРША
I
ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д’АРТАНЬЯНА-БАТЬКА
У перший понедiлок квiтня 1625 року невеличке мiстечко Менг, звiдки родом i автор «Роману про троянду»[7 - «Роман про троянду» – знаменита середньовiчна поема (XIII ст.). Першу ii частину написав Гiйом де Лорiсс, а другу – Жан Шопiнель (Клопiнель), виходець iз Менга.], вирувало так, наче гугеноти[8 - Гугеноти – прибiчники кальвiнiстськоi (протестантськоi) релiгii у Францii.] збиралися перетворити його на другу Ла-Рошель[9 - Ла-Рошель – мiсто на березi Атлантичного океану, оплот гугенотiв.]. Чимало городян, угледiвши жiнок, якi бiгли до Головноi вулицi, й почувши плач дiтей, що долинав з порогiв будинкiв, квапливо надiвали обладунки i, для бiльшоi хоробростi, озброювалися хто мушкетом, а хто бердишем. Поодинцi або й гуртом вони поспiшали до корчми «Вiльний мiрошник», перед якою невпинно зростав тiсний i галасливий натовп цiкавих.
За тих часiв такi хвилювання були явищем досить звичним, i лише зрiдка якесь мiсто могло похвалитися тим, що не залишило у своiх лiтописах згадки про схожу подiю. Вельможi билися один з одним, король ворогував з кардиналом, iспанцi вели вiйну з королем. Але, крiм цих военних конфлiктiв – то прихованих, то явних, то ледве тлiючих, то бурхливо палаючих, – були ще й грабiжники та жебраки, гугеноти, волоцюги i слуги, якi мали за ворогiв геть усiх. Городяни час од часу виступали проти грабiжникiв, проти волоцюг i проти слуг, нерiдко – проти феодалiв i гугенотiв, вряди-годи – проти короля, але проти кардинала та iспанцiв – нiколи. Саме через цю давню звичку згаданого першого понедiлка квiтня 1625 року городяни, почувши шум i не побачивши нi жовто-червоних прапорiв, нi мундирiв прибiчникiв герцога Рiшелье, мерщiй кинулися до корчми «Вiльний мiрошник».
І тiльки там усi зрозумiли причину переполоху.
Юнак… Спробуемо намалювати його портрет: уявiть собi Донкiхота вiсiмнадцяти рокiв, Дон-Кiхота без обладункiв, без лат i набедреникiв, у шерстянiй куртцi, синiй колiр якоi набрав своерiдного вiдтiнку – щось середне мiж рудою глиною та блаватом. Видовжене смагляве обличчя, гострi вилицi – ознака хитростi, м’язи на щелепах надмiрно розвинутi – прикмета, за якою можна безпомилково визначити гасконця[10 - Гасконь – область на пiвднi Францii.], навiть якщо вiн без берета, – а наш юнак був-таки у беретi, прикрашеному жалюгiдним пером; погляд вiдкритий i розумний; нiс гачкуватий, але тонко окреслений. Молодий гасконець був зависокий для юнака, але замалий – для дорослого чоловiка. Хтось недосвiдчений сказав би, що це – мандрiвний нащадок якогось фермера, якби не довга шпага на шкiрянiй портупеi, що била по ногах свого власника, коли вiн iшов, i куйовдила рiденьку шерсть його коня, коли вiн iхав верхи.
Бо в нашого юнака був кiнь, ще й такий примiтний, що на нього кожен звертав увагу. Це був беарнський[11 - Беарн – область на пiвднi Францii.] мерин жовтуватоi мастi рокiв дванадцяти-чотирнадцяти, хвiст якого давно облiз, а на ногах виднiлися хворобливi нарости. Конячина понуро брела, звiсивши морду нижче колiн i не зважаючи на вершника, який марно натягував раз у раз вудила, а проте ще могла за день здолати вiсiм лье. На лихо, ця безперечна достойнiсть так затьмарювалася ii незграбною ходою i дивною мастю, що на тi часи, коли майже всi зналися на конях, поява згаданоi шкапи в Мензi, куди вона ступила чверть години тому через ворота Божансi, збурила спокiй городян, прикро вразивши вершника.
І це було тим нестерпнiше для юного д’Артаньяна (так звали нашого Дон-Кiхота, який осiдлав новоявленого Росiнанта), що вiн i сам чудово розумiв – хоч яким би вправним наiзником був, – наскiльки безпорадний у нього вигляд на цьому конi. Нiби вiдчуваючи, що не обереться з ним клопоту, вiн тяжко зiтхнув ще в ту хвилину, коли приймав його в дарунок вiд д’Артаньяна-батька. Юний д’Артаньян пiдозрював, що красна цiна цьому представниковi конячого роду – не бiльше двадцяти лiврiв. Проте жодною мiрою не можна заперечувати й того, що слова, якими батько супроводив цей подарунок, були безцiннi.
– Сину мiй! – мовив гасконський дворянин тiею неповторною беарнською говiркою, якоi Генрiх IV[12 - Генрiх IV (1553–1610) – король Францii з 1589 по 1610 рiк, народився в Беарнi.] так нiколи i не змiг позбутися. – Сину мiй, цей кiнь з’явився на свiт у домi вашого батька рокiв тринадцять тому й усi цi роки чесно служив нам, тому ви повиннi його любити. Хай би що там сталося з вами, не продавайте його, дозвольте йому в пошанi та спокоi померти вiд старостi. І, якщо ви на ньому вирушите в похiд, пiклуйтеся про нього, як ви пiклувалися б про свого вiрного слугу. При дворi, – вiв далi д’Артаньян-батько, – якщо ви матимете честь бути там, на що, зрештою, вам дае право давнiсть вашого роду, з гiднiстю носiть дворянське iм’я, яке ось уже понад п’ятсот рокiв уславлюють вашi предки. Не дозволяйте нiкому, за винятком кардинала й короля, без належноi поваги ставитися до вас i ваших близьких. Пiд словом «близьких» я маю на увазi ваших рiдних i друзiв. Тiльки мужнiстю – чуете, тiльки мужнiстю! – дворянин у нашi днi може прокласти собi дорогу. Хто здригнеться бодай на мить, можливо, втратить нагоду, яку саме цiеi хвилини йому пропонувала доля. Ви молодi й зобов’язанi бути хоробрим з двох причин: по-перше, ви гасконець, а по-друге – ви мiй син. Не бiйтеся несподiванок i шукайте пригод. Я дав вам можливiсть навчитися володiти шпагою. У вас залiзнi литки й сталева хватка. Вступайте в бiй з будь-якого приводу. Бийтеся на дуелi, адже дуелi тепер заборонено i треба бути вдвiчi хоробрiшим, щоб битися. Сину мiй, я можу дати вам усього лише п’ятнадцять екю, цього коня й тi поради, якi ви тiльки що вислухали. Ваша матiнка додасть iще рецепт якогось чудодiйного бальзаму, що дiстався iй вiд циганки; вiн гоiть будьякi рани, окрiм сердечних. По змозi скористайтеся з усього цього й живiть щасливо та довго… Менi залишаеться сказати лише про одне: я хочу, щоб ви мали за приклад – нi, не мене, бо я нiколи не бував при дворi, а тiльки добровольцем брав участь у вiйнах за вiру. Я маю на увазi пана де Тревiля, який був колись моiм сусiдою i ще в дитинствi мав честь гратися з нашим королем Людовiком Тринадцятим – хай береже його Бог! Інодi iхнi iгри переходили в бiйки, в яких король не завжди був переможцем. Завдяки синцям, що iх вiн отримав, король перейнявся великою повагою i дружнiми почуттями до пана де Тревiля. Згодом пан де Тревiль випробував мiць своеi шпаги вже з iншими: пiд час першоi подорожi до Парижа – п’ять разiв, пiсля смертi старого короля й до повнолiття молодого – сiм разiв, не рахуючи воен та облоги мiст, а з дня повнолiття нинiшнього короля й дотепер – не менше сотнi разiв! І тепер, попри всi едикти, укази та постанови, вiн – капiтан мушкетерiв, тих самих легiонерiв Цезаря, яких так високо цiнуе король i так побоюеться кардинал. А кардинала – про це знають усi – важко чим-небудь злякати. Крiм того, пан де Тревiль одержуе десять тисяч екю на рiк, платню, якоi гiдний дуже великий вельможа. А починав вiн, до речi, як ви. Тож пiдiть до нього з цим листом, вiзьмiть його життя собi за взiрець i робiть те саме, що й вiн.
Мовивши цi слова, пан д’Артаньян-батько вручив синовi листа, почепив на нього свою шпагу i, нiжно розцiлувавши, благословив.
Виходячи з батьковоi кiмнати, д’Артаньян побачив матiр: вона чекала на нього з рецептом славнозвiсного бальзаму, вживати який, судячи з напутнiх порад, юнаковi, певно, доведеться частенько. На цей раз прощання було довшим i нiжнiшим, нiж з батьком, але не тому, що пан д’Артаньян не любив свого сина, до того ж единого спадкоемця, а тому, що вiн був чоловiк i вважав би нижчим за свою гiднiсть давати волю почуттям, тодi як панi д’Артаньян була жiнка, та ще й мати. Вона невтiшно плакала, i треба визнати, до честi пана д’Артаньяна-молодшого, що вiн з усiх сил намагався триматися стiйко, як i личить майбутньому мушкетеровi, але людська природа взяла свое, i в нього з очей теж полилися сльози, якi йому пощастило – та й то з великим трудом – приховати лише наполовину.
Того ж таки дня юнак вирушив у дорогу, розбагатiвши на три батькових подарунки, що про них ми вже казали: п’ятнадцять екю, коня та листа до пана де Тревiля. Поради, зрозумiло, не входили до цього списку.
З таким багажем д’Артаньян i тiлесно, й духовно був точною копiею героя Сервантеса, з яким ми його так вдало порiвняли, коли обов’язок оповiдача змусив нас намалювати його портрет. Подiбно до того, як Дон-Кiхот мав вiтряки за велетнiв, а отару овець – за вiйсько, так д’Артаньян кожну посмiшку сприймав як образу, а в кожному поглядi вiн убачав виклик. Тому на всьому шляху вiд Тарба до Менга вiн i на мить не розтискав кулакiв, безперестанно – щонайменше разiв з десять на день – хапаючись за ефес своеi шпаги. Але кулак його так i не торкнувся жодноi щелепи, а шпага так i лишалася весь час у пiхвах. Але це зовсiм не означае, що вигляд нещасноi шкапи дивноi мастi не викликав на обличчях перехожих посмiшку, скорiше навпаки. Проте перехожi не давали волi своiм веселощам, бо над цiею подобизною коня подзенькувала чималих розмiрiв шпага i люто зиркали палаючi очi. Та коли смiх усе-таки переважав над обачнiстю, то перехожi – як маски в античному театрi – посмiхалися лише однiею половиною обличчя. Тож д’Артаньян, не кинувши й тiнi на власну гiднiсть i не вiдступивши й кроку вiд приписiв, що iх диктувало йому сумлiння, дiстався злощасного Менга.
Але там, бiля самих ворiт «Вiльного мiрошника», злазячи з коня й марно сподiваючись, що хтось-таки – хазяiн, слуга чи бодай конюх – притримае його стремено, д’Артаньян помiтив у вiдчиненому навстiж вiкнi нижнього поверху високого, з непривiтним обличчям дворянина. Цей пихатий вельможа про щось розмовляв з двома чоловiками, якi, здавалося, шанобливо слухали його.
Д’Артаньяновi, звичайно, вiдразу спало на думку, що говорять про нього, i вiн наставив вухо. Цього разу вiн помилився тiльки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, певно, перелiчував усi його достойностi, а що слухачi, як ми вже казали, виявляли до промовця всiляку повагу, то раз у раз вибухали реготом. Позаяк навiть легкоi посмiшки було досить, щоб розгнiвати нашого героя, стае цiлком очевидним, як вплинула на д’Артаньяна така бурхлива веселiсть цих добродiiв.
А проте д’Артаньян вирiшив спершу як слiд роздивитися нахабу, котрий так вiдверто глузував з нього, i став безцеремонно розглядати незнайомого. Це був чоловiк рокiв сорока – сорока п’яти, з чорними проникливими очима, блiдуватим обличчям, з виступаючим носом i чорними, старанно пiдстриженими вусами, вбраний у камзол i фiолетовi штани зi шнурами того ж кольору, без усякоi обробки, лише зi звичайними прорiзами, крiзь якi видно було сорочку. Штани й камзол, дарма що новi, були пожмаканi, так, наче iх щойно вийняли з дорожньоi валiзи. Усе це д’Артаньян встиг помiтити, бо не був позбавлений природноi уважностi, а ще, мабуть, завдяки iнстинктивному вiдчуттю, яке пiдказувало йому, що ця людина значною мiрою вплине на його майбутне життя.
Отож тiеi самоi митi, коли д’Артаньян пропiкав сердитим поглядом чоловiка у фiолетовому камзолi, той вiдпустив на адресу беарнськоi конячини одне зi своiх ущипливих i глибокодумних зауважень. Його слухачi знову так голосно зареготали, що навiть на обличчi незнайомого, всупереч звичцi, з’явилася ледь помiтна усмiшка. Тепер не могло бути сумнiву: з д’Артаньяна вiдверто глузували.
Абсолютно переконаний у правильностi зробленого висновку, вiн на самiсiнькi очi насунув берет i, намагаючись наслiдувати придворнi манери, якi завважив, спостерiгаючи в Гасконi за знатними мандрiвниками, ступнув уперед, поклавши одну руку на ефес шпаги, а другу – на стегно. На лихо, в мiру того як д’Артаньян наближався до дверей корчми, гнiв заслiплював його все бiльше, i вiн, замiсть гордих i зневажливих фраз, якими мав намiр викликати зухвальця на дуель, здобувся лише на кiлька грубих слiв.
– Гей, добродiю! – вигукнув вiн, безладно розмахуючи руками. – Та ну ж бо, добродiю! Авжеж, ви, що виглядаете з-за цiеi вiконницi! Чи не скажете менi, що це вас так розсмiшило? Можливо, тодi ми посмiемося разом!
Незнайомий повiльно перевiв погляд з коня на вершника, нiби йому потрiбен був якийсь час, аби зрозумiти, що цi гнiвнi докори звернутi саме до нього. Потiм, коли в нього не лишилося й найменшого сумнiву, брови його злегка насупились, i вiн, витримавши довгеньку паузу, вiдповiв тоном, сповненим iронii та зневаги, що iх годi передати пером:
– Я не з вами розмовляю, добродiю.
– Але я розмовляю з вами! – вигукнув юнак, виведений iз себе цiею сумiшшю нахабностi й гарних манер, чемностi й зневаги.
Незнайомий ще якусь хвильку з усмiшкою дивився на д’Артаньяна, а потiм, вiдступивши од вiкна, неквапно вийшов iз дверей заiзду i попрямував до юнака, зупинившись за два кроки вiд нього, якраз навпроти його коня. Його спокiй i глузливий вираз обличчя ще дужче розвеселили його недавнiх слухачiв, якi так i не зрушили зi свого мiсця бiля вiкна.
Д’Артаньян, угледiвши перед собою кривдника, висмикнув шпагу з пiхов майже на фут.
– Цей кiнь i справдi жовтоi мастi, або, точнiше, був таким колись у молодостi, – продовжував своi науковi розмiрковування незнайомий, звертаючись до своiх слухачiв i мовби не помiчаючи роздратування д’Артаньяна, хоч молодий гасконець стояв мiж ним та його спiврозмовниками. – Цей колiр, безперечно, вiдомий людям, якi вивчають ботанiку, але досi був мало вiдомий тим, хто знаеться на конях.
– Глузуе з коня лише той, кому бракуе смiливостi глузувати з його хазяiна! – оскаженiло вигукнув майбутнiй мушкетер.
– Смiятися менi доводиться нечасто, добродiю, – провадив далi незнайомий. – Ви могли й самi помiтити це з виразу мого обличчя. Проте я маю намiр зберегти за собою право смiятися, коли менi хочеться.
– А я, – мовив д’Артаньян, – не бажаю, щоб смiялися, коли менi цього не хочеться!
– Та невже, добродiю? – перепитав незнайомий ще спокiйнiшим тоном. – Ну що ж, це абсолютно справедливо.
І, повернувшись на каблуках, вiн попрямував до в’iзних ворiт, бiля яких д’Артаньян ще ранiше встиг помiтити осiдланого коня.
Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може вiдпустити людину, що насмiлилася кепкувати з нього. Вiн вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслiд:
– Обернiться, обернiться ж, пане насмiшнику, бо менi доведеться штрикнути вас iззаду!
– Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись. У його поглядi, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так i зневагу. – Годi, юначе, годi! Чи, може, ви перегрiлись на сонцi?
Потiм, упiвголоса i мов розмовляючи iз самим собою, вiн додав:
– Яка прикрiсть! Оце була б знахiдка для його величностi, котрий усюди шукае смiливцiв, щоб поповнити лави своiх мушкетерiв…
Вiн ще не закiнчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не вiдскочив назад, то, цiлком можливо, цей жарт виявився б останнiм у його життi. Незнайомий, побачивши, що вже не до жартiв, теж вихопив шпагу, вiдсалютував супротивниковi й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавнi слухачi разом iз хазяiном заiжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камiнними щипцями. Це несподiване втручання рiзко змiнило хiд поединку, i супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударiв, так само спокiйно й неквапливо сунув шпагу назад у пiхви. З дiйовоi особи, якою вiн ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, i цю роль вiн виконав iз звичною для нього незворушнiстю.
– Клятi гасконцi! – пробурмотiв вiн невдоволено й наказав: – Посадiть-но його на цю жовтогарячу шкапу, i хай собi iде з Богом, поки цiлий.
– Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своiх супротивникiв, якi ще завзятiше насiдали на нього.
– Гасконськi хвастощi! – знову пробурмотiв незнайомий. – Присягаюся честю, цi гасконцi невиправнi! Що ж, продовжуйте, панове, якщо вiн цього так хоче. Коли йому набридне, сподiваюся, вiн сам почне проситися.
На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом вiн мае справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благае про пощаду, тому ще якусь мить бiй тривав. Нарештi молодий гасконець, зовсiм знесилiвши, випустив з рук шпагу, яка пiд ударом палицi переломилася навпiл. Наступний удар поцiлив йому прямiсiнько в лоб, i вiн, обливаючись кров’ю i майже втрачаючи свiдомiсть, упав на землю.
Саме на цю пору люди збiглися звiдусюди до мiсця подii. Хазяiн заiзду, не бажаючи скандалу, разом зi слугами вiднiс пораненого на кухню, де йому надали необхiдну допомогу.
А незнайомий знову вернувся на свое мiсце до вiкна i, не приховуючи невдоволення, поглядав на людський натовп, який, мабуть, дратував його.
– Ну, як почуваеться цей божевiльний? – поцiкавився вiн, почувши, як рипнули дверi, та обертаючись до хазяiна заiзду, що прийшов довiдатися про самопочуття свого гостя.
– Ваше сiятельство цiлi й здоровi? – i собi спитав той.
– Дякую, абсолютно цiлий i здоровий. Але я хочу знати, що з нашим юнаком.
– Йому вже краще, – вiдповiв хазяiн. – Вiн просто знепритомнiв.
– Справдi? – перепитав незнайомий.
– Але перед тим вiн, зiбравши останнi сили, викрикував щось на вашу адресу i вимагав з вами дуелi.
– Це якийсь диявол, а не людина! – вигукнув незнайомий.
– О нi, ваше сiятельство, вiн не диявол, – заперечив хазяiн, презирливо скрививши губи. – Ми обшукали його, поки вiн був непритомний. У його торбинцi виявилася одна-однiсiнька сорочка, а в гаманцi – одинадцять екю. Але, незважаючи на це, вiн, утрачаючи притомнiсть, усе торочив, що, станься таке в Парижi, ви б розкаялися у вчиненому вiдразу на мiсцi, а так вам розкаятися доведеться пiзнiше.
– У такому разi, – холодно зауважив незнайомий, – це, мабуть, переодягнений принц кровi.
– Про це я й кажу вам, ваше сiятельство, – вiв далi хазяiн, – щоб ви були напоготовi.
– Може, вiн називав якiсь iмена, перш нiж знепритомнiти?
– Саме так! Вiн поплескував себе по кишенi й повторював: «Ось побачимо, якоi думки буде пан де Тревiль, коли довiдаеться, що завдано образи його протеже!»
– Пан де Тревiль? – перепитав незнайомий, насторожившись. – Кажете, вiн поплескував себе по кишенi, вимовляючи iм’я пана де Тревiля?.. Ну ж бо, любесенький, я впевнений, що, поки наш герой був непритомний, ви не пропустили нагоди заглянути також i до цiеi кишенi. То що в нiй було?
– Лист, адресований до пана де Тревiля, капiтана мушкетерiв.
– Справдi?
– Точнiсiнько, як я мав честь доповiсти вашому сiятельству.
Хазяiн не був особливо спостережливим, отож не помiтив, який вираз з’явився при цьому на обличчi незнайомого. Вiн одiйшов од вiкна, на лутку якого доти спирався, з виглядом людини, чимось дуже стривоженоi.
– Чорт! – процiдив вiн крiзь зуби. – Невже Тревiль пiдiслав до мене цього гасконця? Але вiн такий молодий! Однак удар шпагою – це удар шпагою, хоч би хто його завдавав, i в таких ситуацiях хлопчиська остерiгаешся менше, нiж будь-кого iншого. Бувае так, що незначна перешкода може завадити досягненню великоi мети.
І незнайомий на кiлька хвилин поринув у роздуми.
– Послухайте, хазяiне! – сказав вiн нарештi. – А чи не позбавите ви мене присутностi цього божевiльного? Сумлiння не дозволяе менi вбити його, а тим часом… – додав вiн з виразом холодноi жорстокостi, – а тим часом вiн менi заважае. До речi, де вiн зараз?
– У кiмнатi моеi дружини: йому там роблять перев’язку. Це на другому поверсi.
– Одяг i торбина з ним? Вiн не скидав свого камзола?
– І камзол, i торбина внизу, на кухнi. Втiм, якщо вiн вам заважае, цей божевiльний юнак…
– Безперечно! Вiд нього у вашому заiздi тiльки неприемностi, якi добропорядним людям зовсiм нi до чого… Пiднiмiться до себе, приготуйте менi рахунок i попередьте мого слугу.
– Як? Ви збираетесь уже iхати?
– Ви це й самi знаете, бо я ще вранцi наказав вам осiдлати мого коня. Хiба цього й досi не зроблено?
– Що ви! Ваше сiятельство могли бачити на власнi очi – кiнь стоiть бiля ворiт, осiдланий i нагодований.
– Гаразд, тодi робiть те, що вам сказано.
