скачать книгу бесплатно
– Ну ж бо, зважуйтесь на щось! – знову нагадав про себе де Жуссак.
– Авжеж, давайте щось робити, – сказали в один голос Портос i Арамiс.
– Цей юнак – сама шляхетнiсть, – мовив Атос.
Цiеi митi всi трое подумали про молодiсть д’Артаньяна: вони розумiли, що його недосвiдченiсть може коштувати йому життя.
– Нас буде тiльки трое, до того ж один поранений, а один майже дитина, i все-таки скажуть, що нас було четверо.
– Хай i так, але ж не здаватися!.. – вигукнув Портос.
– Нi в якому разi, – пiдтримав його Атос.
Д’Артаньян нарештi зрозумiв причину iхньоi нерiшучостi.
– Панове, – сказав вiн, – випробуйте мене, i присягаюся честю, що я не пiду звiдси, якщо нас переможуть!
– Як вас звати, мiй хоробрий юначе? – спитав Атос.
– Д’Артаньян, добродiю.
– Атосе, Портосе, Арамiсе i д’Артаньяне! Вперед! – вигукнув Атос.
– Панове мушкетери, – втрете звернувся до них де Жуссак, – ви нарештi зважилися?
– Ми зважилися, добродiю, – вiдповiв Атос.
– І яке ваше рiшення? – спитав де Жуссак.
– Ми матимемо за честь битися з вами, – вiдповiв Арамiс, однiею рукою злегка здiйнявши капелюх, а другою – виймаючи шпагу з пiхов.
– Он як!.. Ви чините опiр?! – вигукнув де Жуссак.
– Хай йому бiс! Це вас дивуе?
І всi дев’ятеро бiйцiв завзято кинулися один на одного, втiм, це не завадило iм дотримуватися певноi тактики дiй.
Атос узяв на себе такого собi Каюзака – улюбленця кардинала, Портосовi в суперники дiстався Бiкара, а Арамiс опинився вiч-на-вiч одразу з двома супротивниками.
Що ж до д’Артаньяна, то його вiзавi виявився сам де Жуссак.
Серце молодого гасконця ладне було розiрвати йому груди – не вiд страху, дякувати Богу, про це не могло бути й мови, – а вiд бажання довести цим панам, що й вiн чогось вартий. Д’Артаньян бився, як розлючений тигр. Вiн разiв десять оббiг навколо свого супротивника, разiв двадцять помiняв стiйку i мiсце розташування. Жуссак був, як тодi казали, «майстер клинка», i до того ж нерiдко пускав його в дiло. Проте йому доводилося докладати чималих зусиль, щоб захищатися вiд спритного й рухливого супротивника, який, проти всяких правил, постiйно нападав з усiх бокiв, водночас вiдбиваючи чужi удари, як людина, що дуже цiнуе власну голову.
Ця сутичка зрештою вивела де Жуссака iз себе. Розлючений тим, що не може подолати супротивника, якого мав за хлопчиська, вiн розпалився i почав раз у раз помилятися. Д’Артаньян, хоч i не був досить досвiдченим на практицi, зате добре знався на теорii, почав рухатися вдвiчi швидше. Жуссак вирiшив покiнчити з ним i всiм тiлом подався вперед, завдаючи при цьому супротивниковi могутнього удару. Але д’Артаньян вистояв, i, поки Жуссак зводився на ноги, гасконець, немов змiя, прослизнув пiд його клинком i наскрiзь простромив гвардiйця своею шпагою. Жуссак упав як пiдкошений.
Переконавшись, що де Жуссак не боець, д’Артаньян швидко i занепокоено кинув оком на поле бою.
Арамiс впорався вже з одним зi своiх супротивникiв, але другий уперто напосiдав на нього. Проте становище Арамiса було не загрозливим, i вiн мiг ще захищатися.
Бiкара i Портос устигли обмiнятися результативними ударами: Портос був уже поранений у передплiччя, а Бiкара – у стегно. Та позаяк iхнi поранення не були серйозними, то вони продовжували битися ще завзятiше.
Атос, якого Каюзак поранив удруге, блiд на очах, але нi на крок не вiдступав. Вiн тiльки переклав шпагу в другу руку й тепер бився лiвою.
Д’Артаньян, за правилами дуелi тих часiв, мiг прийти на допомогу будь-кому з товаришiв. Вiн перебiгав очима з одного на iншого, гадаючи, кого з них виручати, аж нараз пiймав погляд Атоса – погляд вельми красномовний. Атосу легше було померти, нiж покликати на допомогу. Але вiн мав очi, його очi просили пiдтримки. Д’Артаньян, укмiтивши це нiме прохання, рвонувся вперед i збоку напав на Каюзака:
– До мене, пане гвардiець! Я уб’ю вас!
Каюзак обернувся. Допомога приспiла вчасно: Атос, якого пiдтримувала тiльки його нечувана мужнiсть, опустився на одне колiно.
– Хай йому бiс! – вигукнув вiн д’Артаньяновi. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давнi рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!
Цей вигук вихопився в Атоса, коли вiн побачив, як шпага Каюзака вiдлетiла крокiв на двадцять убiк. Д’Артаньян i Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути ii собi, другий – щоб заволодiти нею. Але д’Артаньян був спритнiший, вiн добiг перший i ногою наступив на шпагу.
Каюзак пiдбiг до гвардiйця, якого вбив Арамiс, схопив його шпагу й хотiв повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’е його ворога, Атос знову кинувся в бiй.
Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосовi кривди. І справдi, за кiлька секунд Каюзак упав iз простромленим горлом.
Тiеi ж митi Арамiс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.
Залишалися Портос i Бiкара. Портос блазнював, питаючи в Бiкара, котра година, i вiтаючи його з новим призначенням брата, який дiстав пiд свое командування роту в Наваррському полку. Але всi його жарти не мали успiху: Бiкара був одним з тих залiзних людей, якi падають тiльки мертвими.
Час було закiнчувати поединок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всiх учасникiв дуелi – здорових i поранених, роялiстiв i кардиналiстiв. Атос, Арамiс i д’Артаньян оточили Бiкара, вмовляючи його здатися. Один проти всiх, поранений у стегно, Бiкара, однак, не хотiв складати зброю. Але Жуссак, пiдвiвшись на лiктi, гукнув йому, щоб вiн здавався. Бiкара був гасконцем, як i д’Артаньян. Вiн пропустив повз вуха наказ свого командира i тiльки засмiявся. Продовжуючи вести бiй, вiн мiж двома випадами кiнцем шпаги вказав на землю.
– Тут… – вигукнув вiн, наслiдуючи слова Бiблii, – тут помре Бiкара, один з усiх, хто був з ним.
– Але ж iх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобi!
– Ну раз ти наказуеш, тодi iнша рiч, – сказав Бiкара. – Бо ти мiй командир, i я мушу коритися.
З цими словами вiн вiдскочив назад i зламав об колiно свою шпагу, щоб вона не дiсталася супротивниковi. Уламки вiн перекинув через стiну монастиря i, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналiстську пiсеньку.
Мужнiсть завжди заслуговуе на повагу, навiть коли це мужнiсть ворога. Мушкетери вiдсалютували Бiкара своiми шпагами i вклали iх у пiхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потiм, за допомогою Бiкара, единого з гвардiйцiв, хто тримався на ногах, вiднiс до ганку монастиря Жуссака, Каюзака i того з Арамiсових супротивникiв, який був тiльки поранений. Четвертий гвардiець, як ми вже сказали, був убитий. Потiм, подзвонивши у дзвiн i прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окриленi успiхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревiля.
Коли б якесь пильне око спостерiгало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обiйнявшись, в усю широчiнь вулицi, вiтаючись з усiма мушкетерами, яких зустрiчали, i це, зрештою, було схоже на трiумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилi невимовноi радостi. Вiн iшов мiж Атосом i Портосом, з любов’ю обiймаючи iх.
– Коли я ще не мушкетер, – сказав вiн своiм новим друзям, переступаючи порiг будинку де Тревiля, – то принаймнi мене, може, прийняли в учнi?
VI
ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЛЮДОВІК XIII
Ця подiя наробила чимало галасу. Всi бачили, як пан де Тревiль гнiвався на своiх мушкетерiв, але нiхто не чув, як упiвголоса, коли нiкого не було поблизу, вiн щиро захоплювався ними. Отож необхiдно було негайно повiдомити короля про те, що трапилося, i пан де Тревiль заквапився до Лувру. Але вiн спiзнився: король усамiтнився в себе з кардиналом, i де Тревiлю було сказано, що його величнiсть дуже зайнятий i зараз не приймае. Де Тревiль з’явився ввечерi, коли король звичайно грав у карти. Король вигравав, i, зважаючи на те, що вiн був страшенний скнара, настрiй у нього був просто чудовий. Побачивши де Тревiля, вiн ще здалеку гукнув:
– Пiдiйдiть-но сюди, пане капiтан! Пiдiйдiть, щоб я мiг вас як слiд вилаяти. Чи вiдомо вам, що його преосвященство приходив до мене скаржитися на ваших мушкетерiв? І вiн так розхвилювався, що навiть захворiв. Що, зрештою, вiдбуваеться: цi вашi мушкетери – просто шибайголови якiсь, розбiйники з великоi дороги!
– Нi, ваша величносте, – вiдповiв де Тревiль, з перших слiв збагнувши, на що воно кладеться. – Нi, якраз навпаки: це найдобрiшi створiння, лагiднi, мов ягнята, для яких едине бажання, запевняю вас, щоб iхнi шпаги полишали пiхви тiльки для служби вашiй величностi. Але що вдiеш: гвардiйцi пана кардинала весь час iх зачiпають, i бiдолашнi мушкетери, захищаючи честь свого полку, змушенi вдаватися до зброi.
– Стривайте, пане де Тревiль! – вигукнув король. – Стривайте! Можна подумати, що йдеться про якусь релiгiйну громаду. Правду кажучи, любий мiй капiтане, у мене виникае бажання позбавити вас капiтанського чину i подарувати його мадемуазель де Шемро, якiй я обiцяв зробити ii iгуменею якогось абатства. І не сподiвайтеся, що я повiрю вам на слово. Мене, пане де Тревiль, називають Людовiком Справедливим, i зараз, цiеi митi, ми побачимо, чи виправдую я це iм’я.
– Саме тому, що я покладаюся на цю справедливiсть, ваша величносте, я спокiйно й терпляче чекатиму, якою буде воля мого короля.
– От-от, – сказав король. – Я не примушу вас довго чекати.
І справдi, картярське щастя невдовзi полишило короля: вiн почав програвати i не проти був знайти який-небудь привiд, щоб – даруйте на словi, бо воно iснуе серед гравцiв, – сприснути. А тому за якусь мить король заклопотано пiдвiвся i, ховаючи до кишенi чималу суму свого виграшу, сказав:
– Ля В’евiлю, прошу, сядьте на мое мiсце. Я мушу обговорити з паном де Тревiлем одну важливу справу… О, так, тут у мене лежало вiсiмдесят луiдорiв – будь ласка, поставте стiльки ж, аби тi, хто програв, не почувалися кривдно. Справедливiсть – понад усе!
І вiн подав знак пановi де Тревiлю йти за ним. Пiдiйшовши до вiкна, рiзко обернувся i спитав:
– Так ви стверджуете, що саме гвардiйцi його святостi напали на ваших мушкетерiв?
– Так, ваша величносте, як i завжди.
– Як же все це сталося? Розкажiть. Адже ви чудово знаете, мiй любий капiтане, що суддя мусить вислухати обидвi сторони.
– Боже праведний! Усе сталося на диво просто. Трое моiх найкращих солдатiв – ваша величнiсть добре знае iхнi iмена i могли не раз оцiнити iх вiдданiсть, а вони, можу запевнити вашу величнiсть, усiею душею вiдданi своiй службi, – отже, трое моiх найкращих солдатiв, добродii Атос, Портос i Арамiс вирiшили прогулятися разом з одним молодим гасконцем, якого я сьогоднi вранцi вiдрекомендував iм. Вони збиралися пiти, коли не помиляюся, до Сен-Жермена i тому домовилися зустрiтися бiля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жуссак i з ним Каюзак, Бiкар та ще двое гвардiйцiв. Цi добродii прийшли сюди такою оравою, очевидно, не з добрими намiрами, а щоб самим порушити укази.
– Ну ж бо стривайте… Ну звiсно! – вигукнув король. – Безперечно, вони самi мали намiр влаштувати дуель.
– Я не звинувачую iх, ваша величносте, але помiркуйте самi: що можуть робити п’ятеро озброених людей у такому непевному мiсцi, як пустир монастиря кармелiток?
– Так, ваша правда, Тревiлю, ваша правда!
– Проте, побачивши моiх мушкетерiв, вони передумали i, забувши про власну ворожнечу, згадали про ворожнечу мiж гвардiйцями i мушкетерами. Адже вашiй величностi вiдомо, що мушкетери, якi вiдданi королю й тiльки королю, – давнi вороги гвардiйцiв, якi вiрно служать пановi кардиналу?
– Так, Тревiлю, так, – зажурено мовив король. – Дуже сумно, повiрте менi, бачити Францiю роздiленою на два ворожi табори. Дуже сумно, що в королiвства двi голови. Але довго це тривати не може, Тревiлю, незабаром усе скiнчиться… Тож, ви кажете, гвардiйцi першими завели сварку з мушкетерами?
– Я кажу, що подii, мабуть, вiдбувалися саме так. Але не можу бути цiлком певним. Ви ж знаете, як важко в таких справах дiйти правди, i тiльки маючи таку надзвичайну прозорливiсть, завдяки якiй Людовiка ХІІІ звуть Справедливим…
– Ваша правда, Тревiлю. Але ж вони були не самi, вашi мушкетери. Кажуть, з ними був ще якийсь хлопчисько.
– Так, ваша величносте, iх було четверо: трое королiвських мушкетерiв, один з яких поранений, i ще юнак, майже дитина, але вони не тiльки вистояли проти п’ятьох – мiж iншим, найкращих – гвардiйцiв пана кардинала, а й поклали чотирьох з них.
– Та це ж перемога! – вигукнув, сяючи, король. – Справжня перемога!
– Так, ваша величносте, справжнiсiнька, як бiля моста через Се[23 - Йдеться про сутичку, що сталася в 1620 роцi мiж армiею французького короля й прибiчниками бунтiвних феодалiв, якi засiли в Анжерi. З полiтичною метою успiх королiвських вiйськ було подано як блискучу перемогу.].
– Четверо, з яких один поранений, а другий майже дитина, сказали ви?
– Саме так. Але це не завадило йому показати себе в тiй ситуацii так блискуче, що я вiзьму на себе смiливiсть рекомендувати його вашiй величностi.
– Як його звуть?
– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моiх найдавнiших друзiв. Син людини, яка разом з батьком вашоi величностi брала участь у вiйнi добровольцем.
– І ви кажете, що цей юнак показав себе з найкращого боку? Розкажiть менi про нього, Тревiлю: ви ж бо знаете, як я люблю слухати розповiдi про битви та про баталii.
І король Людовiк ХІІІ, прибравши гордовитоi пози, пiдкрутив вуса.
– Ваша величносте, – вiв далi де Тревiль, – як я вже казав, пан д’Артаньян – ще майже дитина i, не маючи честi бути мушкетером, вбраний був як звичайний городянин. Гвардiйцi пана кардинала, зваживши на його зовсiм юнi роки й особливо на те, що вiн не перебувае на службi в полку, запропонували йому забиратися геть, перш нiж вони почнуть зводити рахунки з мушкетерами…
– Ну ось, ви самi бачите, Тревiлю, – перервав його король, – першими почали бiйку вони.
– Цiлком слушне зауваження, ваша величносте, це поза всякими сумнiвами. Отож вони порадили йому забиратися геть, але юнак вiдповiв, що вiн вважае себе мушкетером, усiм серцем вiдданий вашiй величностi, а тому лишаеться з панами мушкетерами.
– Славний юнак! – захоплено прошепотiв король.
– Вiн i справдi лишився з ними, i в його особi ваша величнiсть мае взiрець чудового бiйця, бо саме вiн завдав пановi де Жуссаку того страхiтливого удару шпагою, який так розлютив нашого кардинала.
– То це вiн поранив Жуссака? – вигукнув король. – Вiн? Хлопчисько? Це неможливо, Тревiлю!
– Саме так, як я мав честь доповiсти вашiй величностi.
– Жуссак – один з найкращих фехтувальникiв королiвства!
– Що ж, мабуть, йому доведеться дечому повчитися в цього юнака.
– Я хочу бачити цього смiливця, Тревiлю, я хочу його бачити, i якщо можна що-небудь зробити для нього, то ми подбаемо про це.
– Коли ваша величнiсть зможе його прийняти?
– Завтра о дванадцятiй, Тревiлю.
– Привести його самого?
– Нi, приведiть усiх чотирьох. Я хочу подякувати iм усiм разом. Вiдданi люди зустрiчаються нечасто, Тревiлю, а вiдданiсть треба вмiти цiнувати.
– О дванадцятiй, ваша величносте, ми будемо в Луврi.
– З малого пiд’iзду, Тревiлю, з малого пiд’iзду. Не варто, щоб про це дiзнався кардинал…
– Слухаюся, ваша величносте.
– Ви ж розумiете, Тревiлю: указ е указ. Битися, зрештою, заборонено.
– Але ця сутичка, ваша величносте, абсолютно не вписуеться в уявлення про дуель. Це була звичайнiсiнька бiйка, i доказом е той факт, що гвардiйцiв кардинала було п’ятеро проти трьох моiх мушкетерiв i пана д’Артаньяна.
– Я теж схиляюся до такоi думки, – сказав король. – Але, хоч би як там було, Тревiлю, приходьте з малого пiд’iзду.
Тревiль усмiхнувся. Йти проти волi короля вiн не зважився, проте вiн i так багато чого досяг: учень повстав проти свого вчителя. Вiн шанобливо схилився перед королем i, з його дозволу, пiшов.
Того ж вечора всi три мушкетери довiдалися про честь, яку iм буде виявлено. Позаяк вони вже не раз бачилися з королем, то особливого хвилювання не вiдчули. Але д’Артаньян, зi своею жвавою уявою гасконця, вбачав у цiй подii ознаку майбутнiх успiхiв, тож усю нiч вiн поринав у райдужнi мрii. О восьмiй ранку вiн був уже в Атоса.
Д’Артаньян застав мушкетера одягненим i готовим у дорогу. Прийом у короля мав вiдбутися лише опiвднi, тож Атос разом з Портосом i Арамiсом вирiшили згаяти час до призначеноi зустрiчi за грою в м’яч. Такi змагання звичайно проходили у примiщеннi поблизу Люксембурзьких стаень. Атос запропонував д’Артаньяновi пiти разом з ним, i той погодився, хоч не був обiзнаний з цiею грою. Ще не було й дев’ятоi ранку, i вiн не знав, куди себе подiти до дванадцятоi.
Портос i Арамiс були вже на мiсцi i, розминаючись перед грою, перекидали м’яч один одному. Атос, дуже спритний в усiх фiзичних вправах, перейшов з д’Артаньяном на протилежний бiк майданчика i запропонував iм зiграти. Та вiдразу, щойно почав рухатися, дарма що грав лiвою рукою, вiн зрозумiв, що рана його ще не зовсiм загоiлася для такоi вправи. Д’Артаньян, таким чином, лишився сам, i друзi почали просто перекидатися м’ячем, не ведучи рахунку, бо молодий гасконець зiзнався, що не мае достатнього досвiду в цiй грi. Але коли один з м’ячiв, кинутих могутньою рукою Портоса, промайнув зовсiм близько вiд обличчя д’Артаньяна, юнак подумав: якби ще трохи, аудiенцiя, напевне, не вiдбулася б – дозволити собi з’явитися в палац з розбитою фiзiономiею вiн просто не мiг. А позаяк вiд цiеi аудiенцii, як малювала його нестримна гасконська уява, залежало все його майбутне, то д’Артаньян сказав Портосовi й Арамiсовi, що гратиме тiльки тодi, коли зможе гiдно протистояти iм. І, ввiчливо вклонившись, пiшов, щоб сiсти серед тих, хто спостерiгав за грою.
На лихо для д’Артаньяна, серед глядачiв був один з гвардiйцiв його високопреосвященства. Усе ще не отямившись вiд поразки, якоi зазнали напередоднi його товаришi, цей гвардiець заприсягся при першiй-лiпшiй нагодi помститися за них. І така нагода, як йому здалося, трапилася.
