скачать книгу бесплатно
«Чудасiя! – подумав корчмар. – Невже вiн злякався якогось хлопчиська?»
Але владний погляд незнайомого не дозволив йому поринути у глибшi мiркування з цього приводу. Вiн улесливо вклонився i вийшов.
«Цього ще бракувало! Якщо цей пройдисвiт побачить мiледi… – розмiрковував незнайомий. – Ось-ось вона мае вже проiхати. Чому ж ii так довго немае? Мабуть, краще буде менi самому верхи поiхати iй назустрiч… Коли б тiльки я мiг дiзнатися, про що йдеться в цьому листi до Тревiля!..»
І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собi пiд нiс, попрямував на кухню.
Тим часом хазяiн заiзду, не сумнiваючись у тому, що саме присутнiсть цього хлопця змушуе незнайомого поквапливо покинути його шинок, пiднявся до кiмнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями пiсля недавньоi сутички. Натякнувши, що полiцiя може звинуватити його в бiйцi iз знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяiн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабiсть, чимскорiше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсiм оговтавшись, без камзола i з замотаною якимсь ганчiр’ям головою, пiдвiвся i, спираючись на руку хазяiна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухнi, вiн знову побачив у вiкнi свого кривдника: той спокiйно розмовляв, стоячи бiля пiднiжки дорожньоi карети, запряженоi парою здорових нормандських коней.
Його спiврозмовницею, що визирала з вiконця карети, була жiнка рокiв двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усi характернi риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода i вродлива. Їi краса вразила його ще й тому, що вона була зовсiм незвичайна для пiвденноi Францii, де хлопець жив донедавна. Це була бiлявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало iй на плечi, з великими блакитними млосними очима на блiдому обличчi, з рожевими вустами й бiлими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.
– Отже, його високопреосвященство наказуе менi… – говорила вона.
– …негайно повернутися до Англii i, якщо герцог виiде з Лондона, вiдразу ж попередити його.
– Чи будуть ще якiсь розпорядження?
– Ви знайдете iх ось у цiй скриньцi, яку розкриете тiльки по той бiк Ла-Маншу.
– Чудово. Ну а що будете робити ви?
– Я повертаюся до Парижа.
– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?
Незнайомий не встиг вiдповiсти, бо саме цiеi митi на порозi з’явився д’Артаньян, який усе чув.
– Цей зухвалий хлопчисько сам покарае кого завгодно! – вигукнув вiн. – І сподiваюся, що той, кого вiн мае покарати, тепер не втече вiд нього.
– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.
– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмiете цього зробити?
– Пам’ятайте… – скрикнула мiледi, побачивши, що ii спiврозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволiкання може все занапастити!
– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспiшiмо ж, ви своею дорогою, а я – своею.
Кивком голови попрощавшись iз дамою, вiн скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своiх коней, i недавнi спiврозмовники галопом помчали в рiзнi боки.
– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливiсть до гостя, у мiру того як той вiддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.
– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своему слузi, який, жбурнувши до нiг шинкаря кiлька срiбних монет, поскакав слiдом за своiм господарем.
– Боягуз! Негiдник! Самозванець! – закричав д’Артаньян, кинувшись i собi навздогiн за слугою.
Але поранений був ще надто слабкий, щоб перенести нове потрясiння. Ледве вiн ступив десять крокiв, як у вухах мов закалатало у дзвони, в головi запаморочилося, кривава завiса впала на очi, ноги йому пiдiгнулися… Проте, лежачи посеред вулицi, вiн усе ще вигукував:
– Боягуз! Боягуз! Боягуз!
– Вiн i справдi боягуз! – пробурмотiв хазяiн, пiдходячи до д’Артаньяна i намагаючись лестощами прихилити до себе бiдолашного юнака, щоб потiм обдурити його, як чапля в байцi обдурюе слимака.
– Так, нiкчемний боягуз, – прошепотiв д’Артаньян. – Але вона… яка красуня!
– Хто – вона? – спитав корчмар.
– Мiледi, – ще тихiше мовив д’Артаньян i знову знепритомнiв, уже вдруге за сьогоднi.
«Нiчого не вдiеш, – подумки пiдраховував своi збитки хазяiн заiзду. – Двох я втратив, але менi дiстався цей бiдолаха, який пробуде тут щонайменше кiлька днiв. Так чи так, а одинадцять екю будуть моi».
Ми ж бо знаемо, що одинадцять екю – то все, що лишилося в гаманцi д’Артаньяна.
Хазяiн гадав, що поранений видужуватиме одинадцять днiв, а вiдтак вiн матиме з нього по одному екю за день, але його планам не судилося збутися. Наступного дня вже о п’ятiй ранку д’Артаньян був на ногах. Вiн спустився до кухнi й попросив вина, олii, розмарину та ще рiзного зiлля, список якого до нас не дiйшов. Потiм, тримаючи перед собою рецепт своеi матерi, вiн власноруч приготував бальзам, яким намастив численнi рани на тiлi. Вiн сам змiнював пов’язки, не звертаючись по допомогу до жодного лiкаря. Дякуючи, безперечно, цiлющим властивостям циганського бальзаму i, можливо, невтручанню лiкарiв, д’Артаньян уже ввечерi почувався набагато краще, а на ранок був майже здоровий.
Юнак розрахувався з хазяiном за розмарин, олiю й вино – едине, що вiн вживав цього дня, бо дотримувався найсуворiшоi дiети. Однак його жовтий кiнь, як стверджував хазяiн, зжер утричi бiльше, нiж можна було сподiватися, зважаючи на розмiри цього представника конячого роду. Розплачуючись, д’Артаньян знайшов у кишенi лише потертий оксамитовий гаманець, а в ньому – одинадцять екю. Лист до пана де Тревiля безслiдно зник.
Старанно й терпляче юнак заходився шукати листа. Разiв iз двадцять вiн вивертав усi кишенi – на камзолi i в штанях, знову i знову зазирав то в торбинку, то в гаманець. Але, переконавшись, що листа нiде немае, вiн уже втрете так розлютився, що йому ледве не довелося знову скористатися вином i ароматичною олiею, бо, зважаючи на його нестримну запальнiсть i погрози вщент рознести усе в цьому заiздi, якщо не знайдуть листа, хазяiн озброiвся кiлком, його дружина – мiтлою, а слуги – тими самими палицями, що вже стали iм у пригодi ранiше.
– Лист, мiй рекомендацiйний лист! – вигукував д’Артаньян. – Вiддайте мого листа, хай вам трясця! Або я вас насаджу на рожен, як курiпок!
На нещастя – чи, скорiше, на щастя, – здiйснити свою погрозу юнак не мiг з однiеi простоi причини. Його шпага, як ми вже казали, була зламана навпiл у тiй пам’ятнiй сутичцi в день його приiзду, про що вiн зовсiм забув. Отож, вихопивши ii, д’Артаньян побачив замiсть грiзноi зброi лише уламок дюймiв вiсiм або десять завдовжки, що його хазяiн пiдiбрав i дбайливо вклав у пiхви. А другу половину шпаги корчмар приховав, щоб зробити з неi шпигувальну голку.
Втiм, ця обставина навряд чи зупинила б нашого нестримного юнака, якби хазяiн, трохи помiркувавши, не визнав, що претензii його гостя цiлком справедливi.
– А й справдi, – сказав вiн, опускаючи свого iмпровiзованого кийка, – куди ж це запропастився ваш лист?
– Так, куди подiвся мiй лист? – закричав д’Артаньян. – Вiдразу ж попереджаю вас: цей лист до пана де Тревiля, i його треба будь-що знайти. А якщо вiн не знайдеться, то, запевняю вас, пан де Тревiль знайде спосiб його розшукати!
Ця погроза зовсiм перелякала хазяiна. Адже пiсля короля та кардинала пан де Тревiль був саме тiею людиною, чие iм’я, мабуть, найчастiше згадувалося серед вiйськових… та й серед городян теж. Був ще, звичайно, отець Жозеф[13 - Отець Жозеф (1577–1638) – Жозеф дю Трамбле. Вiдомий як «отець Жозеф», або «сiрий кардинал». Був довiреною особою кардинала Рiшелье i, дарма що не посiдав нiякоi офiцiйноi посади, мав великий вплив i владу.], але його iм’я завжди вимовлялося пошепки: такий великий був жах, що його вселяв друг кардинала Рiшелье, вiдомий як «сiре преподобiе».
А тому, вiдкинувши кiлок убiк i наказавши дружинi те саме зробити з мiтлою, а слугам – з кийками, хазяiн перший подав приклад i взявся за пошуки пропажi.
– У цей лист, напевно, були вкладенi якiсь цiнностi? – спитав вiн пiсля кiлькох хвилин марних пошукiв.
– Ви ще запитуете! – вигукнув гасконець, який розраховував за допомогою цього листа прокласти собi шлях при дворi. – У ньому було все мое багатство.
– Банкiвськi чеки? – поцiкавився хазяiн.
– Чеки на одержання грошей з особистоi скарбницi його величностi, – вiдповiв д’Артаньян, що сподiвався завдяки цьому листу влаштуватися на королiвську службу, а тому вирiшив, що може дати таку, майже правдиву, вiдповiдь.
– От халепа! – у вiдчаi вигукнув хазяiн заiзду.
– Але не це важливо… – вiв далi д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не грошi. Найважливiше – те, що в цьому листi написано. Я скорiше погодився б загубити тисячу пiстолiв, нiж втратити його!
Вiн нiчим не ризикував, коли б сказав i «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромнiсть.
Раптом хазяiна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночi, здогад.
– Ви не загубили цього листа! – вигукнув вiн.
– Як? – скрикнув д’Артаньян.
– Ви не загубили листа, у вас його викрали.
– Викрали! Хто?
– Той дворянин, що був тут учора. Вiн заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це вiн його й поцупив!
– Гадаете, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяiна були малопереконливими. Адже вiн краще за будь-кого знав, що лист мае вагу тiльки для нього самого, i не уявляв собi ще когось, кому б вiн мiг знадобитися. Ясна рiч, що нiкому з прислуги чи тим, хто був у заiжджому дворi проiздом, цей лист теж не принiс би нiякоi користi.
– То ви кажете, що пiдозрюете цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.
– Авжеж, його, – запевнив хазяiн. – Коли я сказав йому, що вашiй вельможностi протегуе пан де Тревiль i що ви навiть маете листа до цього славнозвiсного вельможi, вiн дуже занепокоiвся i, поцiкавившись у мене, де цей лист, вiдразу подався на кухню. Вiн знав, що там лежить ваш камзол.
– Тодi це вiн мене обiкрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся пановi де Тревiлю, а пан де Тревiль поскаржиться королю!
Потiм величним жестом вiн витяг з кишенi два екю i простягнув iх хазяiновi, який, шанобливо знявши капелюха, провiв його аж до ворiт. Тут д’Артаньян скочив на свого Росiнанта, i той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських ворiт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цiлком пристойна цiна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому вiдтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять лiврiв, не приховував, що такi нечуванi грошi вiн заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.
Таким чином, д’Артаньян увiйшов до Парижа пiшки, несучи пiд пахвою торбинку, i блукав мiстом доти, поки не домовився про кiмнатку вiдповiдно до своiх скромних статкiв. Це помешкання, що нагадувало мансарду, було на вулицi Могильникiв, поблизу Люксембурзького палацу.
Сплативши завдаток, д’Артаньян одразу ж зачинився в себе й решту дня провiв, обшиваючи камзол i штани галунами, якi мати вiдпорола вiд майже нового камзола пана д’Артаньяна-батька i нишком вiддала синовi. Потiм вiн пiшов на набережну Залiзного Брухту, де йому приладнали до шпаги новий клинок. Далi подався до Лувру i там у першого ж мушкетера, що зустрiвся йому дорогою, розпитав, де мiститься будинок пана де Тревiля. Як виявилося, вiн стояв на вулицi Старого Голубника, звiдки майже рукою подати до того мiсця, де наш герой поселився. Цю обставину д’Артаньян сприйняв як добрий знак, що його подорож матиме щасливий фiнал.
Нарештi, задоволений з того, як вiн повiвся у Мензi, не вiдчуваючи докорiв сумлiння за минулi вчинки, вiрячи в день сьогоднiшнiй i сподiваючись на краще майбутне, вiн лiг i заснув так мiцно, як тiльки може спати здорова молода людина.
За провiнцiйною звичкою, вiн проспав до дев’ятоi години ранку i, вдягнувшись, пiшов з вiзитом до славнозвiсного пана де Тревiля, який, на думку д’Артаньяна-батька, був третьою особою в королiвствi.
II
ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ ТРЕВІЛЯ
Пан де Труавiль – так усе ще величають його родичiв у Гасконi, або де Тревiль, як вiн, зрештою, почав називати себе в Парижi, i справдi починав не краще за д’Артаньяна, тобто без жодного су в кишенi, але з тим запасом вiдваги, дотепностi i спритностi, завдяки якому навiть найбiднiший гасконський дворянин, що сподiваеться лише на батькiвську спадщину, часто досягае бiльшого, нiж найбагатший перiгорський або беррiйський, маючи реальнi багатства. Зухвала хоробрiсть i неймовiрне щастя за тих часiв, коли удари шпаги сипалися градом, пiднесли його на вершину крутих сходiв, якi звуться придворним успiхом i на якi вiн злетiв, перестрибуючи через три сходинки.
Вiн був другом короля, котрий глибоко шанував, як усiм вiдомо, пам’ять свого батька, Генрiха IV. Батько пана де Тревiля так вiддано служив йому у вiйнах проти Лiги, що за браком грошей, – а грошей беарнцю не вистачало постiйно, i всi своi борги вiн сплачував дотепнiстю – единим, чого йому не доводилося позичати, – що за браком грошей, як ми вже сказали, король дарував йому пiсля взяття Парижа герб iз золотим левом на червленому полi з девiзом: «Fidelis et fortis»[14 - «Вiрний i сильний» (лат.).]. Це була велика честь, але вона практично нiяк не вплинула на добробут старого вояки. А тому пiсля смертi доблесного соратника великого Генрiха синовi в спадщину дiсталися тiльки його шпага та девiз. Дякуючи цим безцiнним подарункам та своiй бездоганнiй репутацii пана де Тревiля прийняли до двору молодого принца, де вiн так спритно орудував шпагою i був такий вiрний своему девiзовi, що Людовiк ХІІІ, один iз кращих фехтувальникiв королiвства, не раз було говорив: коли б комусь з його друзiв треба було битися на дуелi, то вiн порадив би йому взяти у секунданти першим його, а другим – пана де Тревiля, а втiм, можливо, навiть навпаки.
Людовiк XIII почував справжню прихильнiсть до Тревiля – щоправда, прихильнiсть королiвську, егоiстичну, але все ж таки це була прихильнiсть. Рiч у тiм, що за тих непевних часiв вельможi взагалi прагнули оточити себе людьми на взiрець де Тревiля. Знайшлося б чимало таких, котрi могли б узяти собi за девiз слово «сильний» – другу частину напису на гербi де Тревiлiв, але лише поодинокi дворяни мали право претендувати на епiтет «вiрний» – першу частину фамiльного девiзу. Тревiль належав до останнiх. Вiн був однiею з тих рiдкiсних натур, що ладнi молитися на свого хазяiна i слухаються його в усьому, як вiрний пес. При цьому вони надзвичайно кмiтливi, мають пильне око й мiцну руку. Око служило йому для того, щоб зiрко стежити, чи не гнiваеться король на когось, а рука – щоб завдавати нищiвного удару тому, хто став причиною найвельможнiшого гнiву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вiтрi. І дарма що показати себе повною мiрою де Тревiлю досi не щастило – вiн терпляче вичiкував, i навiть поклявся собi, що, коли трапиться такий шанс, вiн не ловитиме гав. Недарма Людовiк XIII призначив де Тревiля капiтаном своiх мушкетерiв, що були вiдданi королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генрiху III або шотландська гвардiя Людовiку XI.
Кардинал, зi свого боку, теж намагався нi в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовiк XIII оточуе себе найкращими воiнами королiвства, цей другий чи, точнiше, перший володар Францii також захотiв мати свою гвардiю. Тому вiн завiв власних мушкетерiв, як Людовiк XIII завiв своiх, i можна було спостерiгати, як цi два можновладних суперники вiдбирали для себе по всiй Францii, а то й навiть в iноземних державах тих, хто прославився умiлим володiнням шпагою. І нерiдко ввечерi, за партiею в шахи, Рiшелье та Людовiк XIII сперечалися, в кого кращi гвардiйцi. І той, i той вихваляв виправку й хоробрiсть саме своiх воiнiв, i, на словах засуджуючи бiйки та дуелi, кожний спiдтиха всiляко заохочував iх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленцiв сповнювали iх невимовною радiстю або щирим смутком. Так принаймнi про це розповiдае у своiх мемуарах одна особа, якiй довелося тодi стати учасником багатьох перемог i кiлькох поразок.
Тревiлю була вiдома слабинка його володаря, i завдяки цьому вiн надовго завоював прихильнiсть короля, котрий аж нiяк не мiг похвалитися вiрнiстю в дружбi. Вiн проводив парадним маршем своiх мушкетерiв перед кардиналом Арманом дю Плессi з таким зухвалим виглядом, що в його високопреосвященства вiд лютi стовбурчилися сивi вуса. Тревiль досконало володiв тогочасним мистецтвом вiйни i знав, що той, хто не живе за рахунок ворога, змушений жити за рахунок своiх спiввiтчизникiв: його солдати, якi пiдкорялися тiльки йому одному, були запеклими зiрвиголовами.
Неохайнi, абияк вдягненi, не завжди тверезi, в синцях i подряпинах, мушкетери короля, або, точнiше, мушкетери пана де Тревiля, валандалися по шинках та сумнiвноi слави закладах, а то й просто, йдучи вулицями, горланили пiсень, пiдкручуючи вуса, бряжчали шпагами i принагiдно намагалися будь-що зачепити гвардiйцiв пана кардинала, коли зустрiчали iх дорогою. В такi хвилини, хоч би де це вiдбувалося, з пiхов миттю вихоплювали шпаги, а противника пiдiймали на кпини. Траплялося, що iх убивали, але й на смертному одрi вони були певнi: iх гiдно поховають i за них помстяться. Та частiше вбивали вони, i знову iх не полишала певнiсть, що про них не забудуть: iм не доведеться довго, як щурам, сидiти у в’язницi, бо пан де Тревiль знайде спосiб звiльнити iх. Цi люди скрiзь вихваляли пана де Тревiля, якого дуже любили i, дарма що були затятими горлорiзами, тремтiли перед ним, як школярi перед учителем, пiдкорялися йому з першого слова й ладнi були вмерти на мiсцi, аби тiльки змити з себе найменшу пiдозру в недостатнiй вiдданостi своему кумировi.
Пан де Тревiль застосовував цей могутнiй важiль на користь, передусiм, королю та його прибiчникам, але не забував, звiсно, себе i своiх друзiв. Утiм, у жодних мемуарах того багатого на цей жанр лiтератури часу ви не знайдете жодного свiдчення, щоб навiть вороги, – а iх було в нього чимало як серед тих, хто володiв пером, так i серед тих, хто орудував шпагою, – щоб навiть вороги звинувачували цього гiдного дворянина в тiм, начебто вiн брав плату за послуги своiх доблесних воiнiв. Де Тревiль володiв тонким мистецтвом плести iнтриги не гiрше, нiж найпiдступнiшi iнтригани, але при цьому залишався чесною людиною. Навiть бiльше: попри виснажливi походи та нескiнченнi вправи на плацу, вiн був невтомним шукачем веселих пригод, найвитонченiшим дамським залицяльником, який умiв принагiдно вразити вигадливим мадригалом. Про його любовнi походеньки говорили стiльки ж, скiльки двадцятьма роками ранiше про сердечнi справи Бассомп’ера[15 - Бассомп’ер Франсуа (1579–1646) – маршал Францii i дипломат.], – а це багато про що свiдчить. Капiтаном мушкетерiв захоплювалися, його боялися й любили водночас, iнакше кажучи, вiн тiшився життям i брав од нього стiльки, скiльки мiг узяти.
Людовiк XIV затьмарив своiм сяйвом усi iншi зiрки королiвського двору, тодi як батько його – сонце pluribus impar[16 - Багатьом не рiвне (лат.).] – давав змогу сяяти власним блиском кожному з фаворитiв i нiтрохи не применшував ролi своiх придворних. Крiм ранкового прийому в короля i кардинала, у Парижi вiдбувалося ще понад двiстi таких «ранкових прийомiв», потрапити на якi вважалося особливою честю. Та прийом у де Тревiля збирав чи не найбiльше вiдвiдувачiв.
Подвiр’я його особняка, що стояв на вулицi Старого Голубника, нагадувало похiдний табiр уже з шостоi години ранку влiтку i з восьмоi години взимку. П’ятдесят або й шiстдесят мушкетерiв, раз у раз змiнюючи один одного, з поважним виглядом постiйно прогулювалися перед будинком при повному озброеннi i готовi до всього. Сходами, такими широкими, що нинi на iхньому мiсцi можна було б спорудити цiлий будинок, у пошуках якоiсь ласки снували вгору i вниз прохачi, несмiливо походжали дворяни, якi приiхали з провiнцii i сподiвалися на зарахування в мушкетери, пробiгали лакеi в рiзнобарвних лiвреях, що приносили до пана де Тревiля послання вiд своiх господарiв. У передпокоi на довгих, розташованих пiвколом лавах сидiли обранi, тобто тi, хто був допущений до аудiенцii. Цiлий день передпокiй гудiв, як вулик, тодi як поряд у кабiнетi пан де Тревiль приймав гостей, вислуховував скарги, давав накази, i, немов король на своему балконi в Луврi, пiдходив до вiкна, щоб зробити огляд своiм вiйськам.
У той день, коли д’Артаньян прийшов сюди вперше, його вразила кiлькiсть вiдвiдувачiв – нечувана для провiнцiала, який щойно випурхнув з рiдних пенатiв. Провiнцiал, щоправда, був гасконцем, а його землякiв у тi часи вважали за людей, яких не так легко чимось збентежити. Проминувши масивнi ворота, оббитi довгими цвяхами з квадратними головками, вiдвiдувач опинявся серед юрби озброених людей, котрi, перегукуючись, походжали подвiр’ям i затiвали то сварку одне з одним, то якусь гру. Годi й сподiватися продертися через цей тiсний живоплiт, коли ти не офiцер, вельможа або гарненька панночка.
Саме крiзь оцю безладну й галасливу юрбу намагався протовпитися наш юний друг, ледве стримуючи в грудях колотнечу серця, притискаючи до худих нiг свою довгу шпагу, притримуючи рукою капелюх i нiяково усмiхаючись тiею усмiшкою провiнцiала, який намагаеться триматися з гiднiстю.
Розминувшись з яким-небудь гуртом вiдвiдувачiв, вiн полегшено зiтхав, але розумiв, що присутнi оглядаються на нього, i вперше в життi д’Артаньян, дарма що був про себе досить високоi думки, вiдчув себе смiшним.
Дiйшовши до сходiв, д’Артаньян спинився перед ще бiльшою перешкодою. Внизу четверо мушкетерiв завели якусь незрозумiлу гру (про яку ми розкажемо нижче), тодi як десять чи дванадцять iхнiх приятелiв очiкували своеi черги, щоб i собi взяти участь у цiй забавi. Один з четвiрки, стоячи на сходинку вище за iнших, хвацько вимахував шпагою, вiдбиваючись вiд решти i не даючи або принаймнi роблячи все, щоб не дати iм пiднятися.
Цi трое наскакували на нього, теж спритно орудуючи своiми шпагами. Д’Артаньяновi спочатку здалося, що це фехтувальнi рапiри, на вiстря яких надiтi захиснi насадки. Але невдовзi зi свiжих подряпин на обличчях учасникiв гри вiн зрозумiв, що, навпаки, клинки були як слiд вiдточенi i загостренi. До того ж при кожнiй новiй подряпинi не тiльки глядачi, а й самi учасники поединку реготали, як божевiльнi.
Мушкетер успiшно стримував натиск своiх супротивникiв на верхнiй сходинцi. Довкола зiбрався вже натовп цiкавих. За умовами гри той, хто дiставав поранення, вибував, i його черга на аудiенцiю переходила до того, хто зумiв завдати йому влучного удару. Протягом п’яти хвилин, поки тривав поединок, перепало усiм трьом: в одного була подряпана рука, у другого – пiдборiддя, у третього – вухо, i лише сам захисник сходинки щасливо уникнув шпаг нападникiв. Завдяки такiй спритностi та вiдповiдно до встановлених правил йому надавалося право просунутися в черзi одразу на три позицii.
Хоч як важко було здивувати нашого молодого мандрiвника чи, точнiше, змусити його показати свiй подив, та ця дивна гра вразила i його. У Гасконi, в його провiнцii, де кров звичайно легко збурюеться в жилах, дуелi, як правило, починалися пiсля певних приготувань. Але витiвка, яку влаштувала ця четвiрка шибеникiв, була, мабуть, найнеймовiрнiшою з усього, про шо йому коли-небудь доводилося чути навiть у себе на батькiвщинi. Йому здалося, що вiн опинився в казковiй краiнi велетнiв, там, де Гуллiвер свого часу теж набрався страху. Але на цьому потрясiння для д’Артаньяна ще, либонь, не закiнчилися: адже потрапити до пана де Тревiля можна було лише дiставшись верхньоi площадки i передпокою.
Площадка сходiв не призначалася для бiйок – тут розповiдали про любовнi пригоди, а в передпокоi – про звичаi при королiвському дворi. На площадцi д’Артаньян почервонiв, у передпокоi – злякано затремтiв. Його жвава й смiлива уява, що змушувала тремтiти серця молоденьких покоiвок у Гасконi, а нерiдко й серця iхнiх молодих господинь, нiколи, навiть у кошмарному снi, не могла б змалювати йому половини плотських утiх i навiть чвертi любовних подвигiв, розповiдаючи про якi, тут згадували гучнi iмена i наводили пiкантнi подробицi. Але якщо на площадцi похитнулося його поняття добропорядностi, то в передпокоi пiд сумнiв було поставлено правильнiсть тiеi поваги, яку вiн виявляв до кардинала. Тут, на превеликий свiй подив, д’Артаньян почув, як критикують полiтику, вiд якоi тремтiла вся Європа. Жваво тут обговорювали й приватне життя кардинала, хоча за найменшу спробу вiдкрити завiсу над ним поплатився не один могутнiй i знатний вельможа. Ця велика людина, яку так шанував д’Артаньян-батько, була тут мiшенню для жартiв мушкетерiв пана де Тревiля. Однi пiднiмали на кпини його кривi ноги й згорблену спину; другi наспiвували куплети про його коханку, панi д’Егiльон, та про його племiнницю, панi де Комбале, а третi вiдразу домовлялися зробити якусь капость пажам i гвардiйцям кардинала, – усе це здавалося д’Артаньяновi неймовiрним i жахливим.
Проте коли в цих ущипливих жартах i глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось iм’я короля, то здавалося, нiби хтось одразу встромляе кляп у цi глумливi вуста. Присутнi починали озиратися, мовби побоюючись, що iхнi слова можуть почути за стiною в кабiнетi пана де Тревiля. Але за мить чиясь реплiка знову зачiпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, i жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарiв.
«Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилii або повiсять. А разом з ними й мене, бо приеднають до iхнiх спiльникiв тiльки за те, що я чув усi цi розмови. Що сказав би мiй батько, який так палко радив менi поважати кардинала, коли б довiдався, що я потрапив у товариство людей, для яких немае нiчого святого!»
Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмовi. Вiн тiльки дивився обома, на всi вуха слухав, напружуючи своi п’ять почуттiв, аби нiчого не пропустити. Хоч як би вiн довiряв батьковим рекомендацiям, молодий гасконець вiдчував, що за вдачею своею вiн схильний скорiше схвалювати, нiж пiддавати осуду нечуванi речi, що вiдбувалися навколо.
А що д’Артаньян був бiлою вороною серед цiеi юрби прибiчникiв пана де Тревiля i його вперше бачили тут, до нього вiдразу пiдiйшли довiдатися про мету його приходу. У вiдповiдь д’Артаньян скромно вiдрекомендувався i, назвавшись земляком пана де Тревiля, попросив слугу, який пiдiйшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревiлем про невеличку аудiенцiю для нього. Слуга люб’язно пообiцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.
Трохи оговтавшись вiд побаченого й почутого, д’Артаньян мiг тепер спокiйно роздивитися вбрання та обличчя присутнiх.
Посеред найгамiрнiшого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмi, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, мiж iншим, було не обов’язково в тi часи – часи меншоi свободи, але бiльшоi незалежностi, – а у свiтло-блакитному, зовсiм вицвiлому й добряче потертому камзолi, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всiма барвами веселки. Довгий плащ з червоного оксамиту вiльно спадав з його плечей, даючи змогу тiльки попереду розгледiти розкiшну перев’язь, на якiй висiла велетенського розмiру шпага.
Цей мушкетер щойно змiнився з караулу i скаржився на застуду, час вiд часу пiдтверджуючи це глухим покашлюванням. Саме застуда змусила його вдягнути плащ, як вiн пояснював, погордливо поглядаючи на присутнiх i недбало пiдкручуючи вус, поки тi захоплено милувалися з гаптованоi золотом перев’язi, i особливо – д’Артаньян.
– А що ж ви хотiли, – казав мушкетер, – така тепер мода. Це, звичайно, страшенно дорого, я й сам розумiю, але модно. До того ж треба було кудись витрачати батькiвськi грошики.
– Ну, Портосе, – вигукнув хтось, – не намагайся нас переконати, що цiею перев’яззю ти завдячуеш батькiвськiй щедростi! А чи не одержав ти ii з рук тiеi дами пiд вуаллю, яку я зустрiв з тобою в недiлю бiля ворiт Сент-Оноре?
– Нi, присягаюся честю дворянина, я купив ii сам i за власнi грошi, – вiдповiв той, кого тiльки що назвали Портосом.
– Так само, – зауважив iнший мушкетер, – як я купив оцей новий гаманець: за тi грошi, що моя любаска поклала менi до старого.
– Запевняю вас, панове, – заперечив Портос, – i на доказ цього я можу сказати, що коштувала вона менi дванадцять пiстолiв.
Знову почулися захопленi вигуки, але й сумнiвам не було покладено край.
– Хiба це не так, Арамiсе? – спитав Портос, звертаючись до iншого мушкетера.
Цей мушкетер був цiлковитою протилежнiстю тому, хто назвав його Арамiсом. Юнак рокiв двадцяти двох або двадцяти трьох, з простуватим i трохи наiвним обличчям, з чорними очима й рум’янцем на щоках, вкритих, немов персик восени, оксамитовим пушком. Тоненькi вуса бездоганно правильною лiнiею окреслювали верхню губу. Не полишало враження, що вiн боiться опустити руки, щоб не дати набрякнути жилам. Час од часу вiн пощипував себе за вуха, щоб зберегти iх нiжно-рожевий колiр i прозорiсть. Говорив мало й повiльно, часто розкланювався, вiтаючи знайомих, а коли беззвучно смiявся, то можна було помилуватися його гарними зубами, за якими, як i за всiм своiм туалетом, вiн доглядав, певно, так само старанно. На запитання свого друга вiн вiдповiв ствердно, кивнувши головою.
Це пiдтвердження, очевидно, остаточно розвiяло сумнiви щодо перев’язi. Нею все ще захоплювалися, але бiльше про неi не говорили, i наступна тема розмови вже нiяк не була пов’язана з попередньою.
– Якоi ви думки про те, що розповiдае конюший пана де Шале? – спитав якийсь мушкетер, звертаючись не до когось особисто, а до всiх одразу.
– І що ж вiн розповiдае? – розв’язно поцiкавився Портос.
