скачать книгу бесплатно
– Тобто ми скомпрометували! – вигукнув д’Артаньян.
– І треба ж було вам подати менi цю хусточку!
– І треба ж було вам упустити ii!
– Я вже сказав, добродiю, i повторюю, що хусточка ця випала не з моеi кишенi.
– Тодi виходить, добродiю, що ви збрехали двiчi, бо я на власнi очi бачив, як вона випала саме з вашоi кишенi.
– Он ви як дозволяете собi розмовляти, пане гасконець! То я навчу вас, як поводитися в пристойному товариствi!
– А я вiдправлю вас правити обiдню, пане абат! Зробiть менi ласку, виймiть свою шпагу. І негайно!
– І не подумаю, любий, принаймнi не тут. Хiба ви не бачите, що ми стоiмо навпроти будинку д’Егiльйона, що аж кишить прибiчниками кардинала? І де гарантiя того, що це не його високопреосвященство доручив вам принести йому мою голову? А я, знаете, хоч це, може, й смiшно, дорожу своею головою, бо вона, як менi здаеться, непогано сидить на моiх в’язах. Отож, не клопочiться, я вас уб’ю, але уб’ю тихо, без зайвого галасу, десь у безлюдному мiсцi, де ви нi перед ким не зможете похвалитися своею смертю.
– Згоден. Але не занадто покладайтеся на свою спритнiсть i захопiть оцю хусточку: ваша вона чи нi, можливо, вам доведеться нею скористатися.
– Ви гасконець, добродiю? – спитав Арамiс.
– Так. А ви що, вирiшили з обережностi вiдкласти бiй?
– Обережнiсть, добродiю, звичайно, зайва чеснота для мушкетера, але вкрай необхiдна служителям церкви. А оскiльки я мушкетер тiльки тимчасово, то волiю бути обережним. О другiй годинi я матиму честь чекати на вас бiля будинку пана де Тревiля. Там я назву вам мiсце, де ми зможемо схрестити нашi шпаги.
Молодi люди розкланялись, i Арамiс пiшов вулицею, що вела до Люксембурзького палацу, а д’Артаньян, оскiльки вже наближалося до полудня, попрямував у бiк монастиря Дешо.
«Так, нiчого змiнити вже не можна, – мiркував вiн. – Та якщо менi судилося бути вбитим, то принаймнi вiд руки мушкетера».
V
КОРОЛІВСЬКІ МУШКЕТЕРИ І ГВАРДІЙЦІ ЙОГО ПРЕОСВЯЩЕНСТВА
У д’Артаньяна в Парижi не було жодного знайомого. Тому вiн пiшов на дуель з Атосом без секунданта, вирiшивши задовольнятися тими, яких обере його супротивник. Утiм, його твердим намiром було гiдно вибачитися перед хоробрим мушкетером, щоб не дати найменшого приводу запiдозрити його в боягузтвi. Вiн поклав собi так зробити, боячись скандальних наслiдкiв, якi може мати така дуель, коли молода й дужа людина б’еться з пораненим i кволим супротивником. Якщо вiн зазнае поразки – той запише на свiй рахунок подвiйну перемогу; якщо ж вiн переможе – його звинуватять у вiроломствi i малодушностi.
Втiм, або ми недостатньо добре змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач повинен був уже помiтити, що д’Артаньян був не звичайною людиною. Тому, хоч i повторював вiн сам собi, що смерть його неминуча, проте аж нiяк не хотiв спокiйно миритися зi своею долею, як це зробив би на його мiсцi хтось iнший, не такий смiливий i розважливий. Д’Артаньян мiркував над особливостями характерiв тих, з ким мав битися, i поступово почав уже тверезiше оцiнювати ситуацiю. Вiн сподiвався, що, попросивши якнайщирiше його вибачити, подружиться з Атосом, чия велична постава i суворе обличчя дуже йому сподобалися. Вiн тiшив себе надiею залякати Портоса iсторiею з перев’яззю, яку вiн мiг, у разi, якщо не буде вбитий на мiсцi, всiм розповiсти, а така розповiдь, якщо ii вмiло подати, могла зробити Портоса загальним посмiховиськом. І нарештi, що стосуеться Арамiса, то вiн його не дуже боявся. Коли ж, однак, черга дiйде й до нього, д’Артаньян вирiшив, що легко впораеться з ним або принаймнi ударом в обличчя, як Цезар радив робити з солдатами Помпея, завдасть непоправноi шкоди красi, якою Арамiс так пишався.
Крiм того, д’Артаньян мав ту непохитну рiшучiсть, основи якоi були закладенi порадами його батька, а iхня сутнiсть полягала в словах: «Не пiдкорятися нiкому, крiм короля, пана кардинала i пана де Тревiля». Ось чому д’Артаньян не йшов, а летiв до монастиря Дешо. Це була давно покинута й занедбана споруда з вибитими шибками, оточена заростями пустирiв, яка була свого роду вiддiленням Пре-о-Клер: там проводили дуелi тi, кому кортiло швидше з’ясувати стосунки.
Коли д’Артаньян пiдходив до невеличкого пустиря бiля пiднiжжя монастиря, пробило полудень. Атос чекав на нього якихось п’ять хвилин – отож гасконець був бездоганно точний i навiть найвимогливiший знавець правил дуелей не посмiв би йому дорiкнути.
Атос, усе ще тяжко страждаючи вiд болю в плечi, хоч лiкар де Тревiля i наклав на рану свiжу пов’язку, сидiв на уламку каменя й чекав свого супротивника з властивими йому незворушнiстю i гiднiстю. Побачивши д’Артаньяна, вiн пiдвiвся i ввiчливо зробив кiлька крокiв йому назустрiч. Той i собi пiдiйшов до супротивника, тримаючи капелюха в руцi так, що перо тяглося по землi.
– Добродiю, – сказав Атос, – я послав по двох моiх друзiв, якi будуть моiми секундантами, але вони ще не прийшли. Я здивований, що вони спiзнюються: це зовсiм не схоже на них.
– У мене секундантiв немае, – вiдповiв д’Артаньян. – Я тiльки вчора приiхав до Парижа i не встиг ще нi з ким познайомитись. Я знаю тiльки пана де Тревiля, котрому рекомендував мене мiй батько, який мае честь бути одним з його друзiв.
Атос на мить замислився.
– Ви знайомi тiльки з паном де Тревiлем? – спитав вiн.
– Так, добродiю, я знайомий тiльки з ним.
– Он воно як, – розмiрковував Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до д’Артаньяна. – Але якщо я вас уб’ю, то на мене почеплять ярлик дiтовбивцi!
– Зовсiм нi, добродiю, – заперечив д’Артаньян, з гiднiстю вклоняючись. – Адже ви робите менi честь, оголюючи шпагу проти мене, незважаючи на рану, яка, безперечно, дошкуляе вам.
– І слiд зiзнатися, неабияк, слово честi. Ви завдали менi пекельного болю, мушу вам сказати. Але я триматиму шпагу в лiвiй руцi, як роблю це завжди в таких випадках. Проте не думайте, що цим я дам вам полегкiсть: я однаково вiльно володiю обома руками. Ба, в мене буде навiть перевага, бо лiвша дуже незручний супротивник, особливо для тих, хто не пiдготовлений до цього. Менi прикро, що я не попередив вас заздалегiдь про цю обставину.
– Добродiю, – сказав д’Артаньян i ще раз вклонився, – ви такi люб’язнi, що я вам безмежно вдячний за це.
– Я почуваюся трохи нiяково вiд ваших слiв, – сказав Атос з вишуканою чемнiстю. – Поговорiмо краще про щось iнше, якщо ви, звичайно, не проти… О, хай йому бiс, якого болю ви менi завдали! Плече так i горить!
– Якщо дозволите… – несмiливо почав д’Артаньян.
– Що саме, добродiю?
– У мене е чудодiйний бальзам для лiкування ран, що його дала менi моя мати, i я випробував його на собi.
– І що ж?
– Я певен, що не мине i трьох днiв, як цей бальзам зцiлить вас, а через три днi, коли ви одужаете, добродiю, я матиму за велику честь битися з вами.
Д’Артаньян вимовив цi слова з простотою, яка робила честь його чемностi i не давала найменшого приводу сумнiватися в його мужностi.
– Присягаюся Богом, добродiю, – вiдповiв Атос, – менi подобаеться ваша пропозицiя. Я не кажу, що приймаю ii, але вiд неi вiе шляхетнiстю справжнього дворянина. Так говорили й чинили доблеснi воiни часiв Карла Великого[21 - Карл Великий (742–814) – франкський король з 768 року, численними завоюваннями створив iмперiю, яку очолив у 800 роцi.], яких повинна наслiдувати кожна шляхетна людина. На жаль, ми живемо не за часiв великого iмператора. Ми живемо за часiв пана кардинала, i за три днi, хоч як би ретельно ми берегли нашу таемницю, стане вiдомо, що ми маемо намiр битися, i нам перешкодять схрестити шпаги. Так… Але менi здаеться, що цi ледацюги взагалi не збираються приходити!
– Якщо ви поспiшаете, добродiю, – мовив д’Артаньян з тiею ж простотою, з якою хвилину тому вiн запропонував Атосовi вiдкласти дуель на три днi, – якщо ви поспiшаете i якщо вам хочеться поквитатися зi мною негайно, прошу вас – не соромтеся.
– І цi слова менi теж до вподоби, – сказав Атос, шанобливо вклонившись д’Артаньяновi. – Це слова людини розумноi i, безперечно, благородноi. Добродiю, менi подобаються люди вашого складу, i, коли ми не вб’емо один одного, я охоче поспiлкуюся з вами. Почекаймо цих добродiiв, прошу вас, я нiкуди не кваплюсь, i так буде за правилами… Ага, он один з них, здаеться, йде!
Справдi, в кiнцi вулицi Вожирар вималювалася велетенська постать Портоса.
– Як? – здивувався д’Артаньян. – Ваш перший секундант – пан Портос?
– Так. А ви щось маете проти нього?
– Нi, нiчого.
– А ось i другий.
Д’Артаньян подивився туди, куди вказував Атос, i впiзнав Арамiса.
– Як? – вигукнув вiн, i в голосi його був ще бiльший подив, нiж до цього. – Ваш другий секундант – пан Арамiс?
– Це цiлком природно. Хiба ви не знаете, що нас нiколи не бачать поодинцi i що як серед мушкетерiв, так i серед гвардiйцiв, при дворi й у мiстi нас називають Атос, Портос i Арамiс, або трое нерозлучних. А втiм, оскiльки ви приiхали з Дакса чи По…
– З Тарба, – поправив д’Артаньян.
– …вам дозволено не знати цих подробиць, – закiнчив Атос.
– Слово честi, панове, – вигукнув д’Артаньян, – iмена ви собi вигадали непоганi, i ця наша дуель, якщо вона наробить великого шелесту, буде принаймнi доказом того, що ваш союз походить аж нiяк не вiд рiзницi характерiв.
Тим часом Портос уже пiдiйшов до них. Вiн помахом руки привiтав Атоса, потiм, обернувшись i впiзнавши д’Артаньяна, завмер вiд подиву.
Слiд зазначити, що Портос устиг за цей час змiнити перев’язь i зняти свого плаща.
– Так… – тiльки й змiг вiн сказати. – Що тут вiдбуваеться?
– Вiдбудеться. Я б’юся з цим добродiем, – показав Атос на д’Артаньяна рукою i водночас нiби вiтаючи його.
– З цим добродiем б’юся i я, – заявив Портос.
– Тiльки о першiй годинi дня, – уточнив д’Артаньян.
– І я б’юся з цим добродiем, – повiдомив Арамiс, що теж нарештi прибув на мiсце дуелi.
– Тiльки о другiй годинi, – незворушно додав д’Артаньян.
– З якого приводу б’ешся ти, Атосе? – спитав Арамiс.
– Чесно кажучи, я й сам до пуття не знаю, – сказав Атос. – Вiн боляче вдарив мене в плече. А ти, Портосе?
– Клянуся честю, я б’юся просто тому, що б’юся, – почервонiвши, вiдповiв Портос.
Атос, вiд пильного погляду якого нiщо не могло сховатися, помiтив на вустах гасконця лукаву усмiшку.
– У нас виникла дискусiя щодо деяких деталей туалету, – пояснив юнак.
– А ти, Арамiсе? – поцiкавився Атос.
– А ми засперечалися з приводу теологii, – вiдповiв Арамiс, подаючи знак д’Артаньяновi, щоб той не виказав справжньоi причини iхньоi дуелi.
Атос побачив, як на вустах гасконця знову промайнула усмiшка.
– Справдi? – перепитав Атос.
– Так, одне мiсце з творiв святого Августина[22 - Августин Аврелiй (354–430) – один з найважливiших отцiв Церкви, родоначальник християнськоi фiлософii iсторii, своi погляди виклав у творах «Про град Божий», «Сповiдь» та iн.], з приводу якого ми не дiйшли згоди, – сказав д’Артаньян.
– Вiн винахiдливий i дотепний, – тихо прошепотiв Атос.
– А тепер, панове, коли всi ви зiбралися тут, – мовив д’Артаньян, – дозвольте менi вибачитися перед вами.
При словi «вибачитися» на обличчя Атоса набiгла тiнь, губи Портоса скривила гордовита посмiшка, Арамiс i собi заперечливо похитав головою.
– Ви не так зрозумiли мене, панове, – сказав д’Артаньян, пiдводячи голову. У цю хвилину промiнь сонця ковзнув по мужньому обличчю юнака, позолотивши своiм сяйвом його тонкi риси. – Я прошу вас вибачити на той випадок, якщо не зможу сплатити борг усiм трьом. Адже пан Атос мае право першим убити мене, i це значною мiрою позбавляе вас змоги, пане Портос, мати те, що вам належить. Вам же, пане Арамiс, боюся, не дiстанеться нiчого. А тепер, панове, повторюю ще раз: прошу вибачити менi, але тiльки за це… І – до бою!
З цими словами молодий гасконець галантним жестом вихопив свою шпагу.
Кров ударила йому в голову. У цю мить вiн ладен був кинути виклик усiм мушкетерам королiвства, як зробив це зараз щодо Атоса, Портоса й Арамiса.
Було чверть на першу. Сонце стояло в зенiтi, i мiсце, де зiбралися дуелянти, було на осоннi.
– Добре припiкае, – сказав Атос, i собi виймаючи шпагу. – Шкода, що я не можу зняти камзол: моя рана знову почала кровоточити, i я не хотiв би завдати прикростi своему супротивнику – йому буде неприемно бачити кров, яку не вiн пустив.
– Ваша правда, добродiю, – вiдповiв д’Артаньян, – i запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров – я чи хтось iнший, – менi завжди буде сумно бачити кров такого хороброго дворянина. Тому я також битимуся в камзолi, як i ви.
– Та годi, панове! – вигукнув Портос. – Не забувайте, що ми чекаемо своеi черги…
– Наступного разу кажiть вiд свого iменi, Портосе, коли у вас знову виникне бажання говорити такi дурницi, – перервав його Арамiс. – Гадаю, що слова цих двох добродiiв слушнi й цiлком гiднi шляхетних дворян.
– До ваших послуг, добродiю, – вигукнув Атос, стаючи в бойову стiйку.
– Я чекав тiльки вашого слова, – вiдповiв д’Артаньян, схрестивши з ним шпагу.
Та щойно пролунав дзенькiт клинкiв, як загiн гвардiйцiв його преосвященства на чолi з паном де Жуссаком з’явився з-за рогу монастиря.
– Гвардiйцi кардинала! – в одно вигукнули Портос i Арамiс. – Шпаги в пiхви, панове! Шпаги в пiхви!
Та було вже пiзно. Гвардiйцi застали супротивникiв у позi, яка не лишала жодних сумнiвiв щодо iхнiх намiрiв.
– Гей! – вигукнув де Жуссак, поспiшаючи до них i знаком наказуючи своiм пiдлеглим не вiдставати. – Гей, мушкетери! Ви зiбралися битись? А як же королiвський указ?
– Ви надто люб’язнi, панове гвардiйцi, – досадливо поморщившись, сказав Атос, бо саме де Жуссак був одним з тих, з ким йому довелося битися два днi тому. – Якби ми застали вас за цiею справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокiй i на дурничку матимете втiху спостерiгати за нашим поединком.
– Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладiть своi шпаги у пiхви i рушайте за нами.
– Добродiю, – сказав Арамiс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицiю, коли б це залежало вiд нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревiль заборонив нам це. Тож iдiть своею дорогою, i то найкраще, що ви можете зробити.
Цi кпини роздратували Жуссака.
– Якщо ви не скоритеся, – вигукнув вiн, – ми будемо змушенi арештувати вас!
– ?х п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тiльки трое. Ми знову зазнаемо поразки, i цього разу нам доведеться накласти тут своiми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капiтаном.
Атос, Портос i Арамiс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своiх солдатiв.
Цiеi митi було досить, щоб д’Артаньян прийняв рiшення. Сталася одна з тих подiй, якi визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, i, зробивши вибiр, вiн уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардiйцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом мiнiстра, могутнiшого, нiж сам король. Саме така перспектива вiдкривалася перед юнаком. Слiд сказати, що д’Артаньян анiтрохи не вагався, i це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзiв, вiн сказав:
– Панове, дозвольте менi дещо додати до ваших слiв. Ви сказали, що вас тiльки трое, але, по-моему, нас четверо.
– Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.
– Це правда, – вiдповiв д’Артаньян, – на менi немае мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце мое – серце мушкетера. Я вiдчуваю це, i саме це почуття спонукае мене до дiй.
– Вiдiйдiть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухiв i виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його намiри. – Ви можете йти, ми не заперечуемо. Рятуйте свою шкуру, i якнайшвидше.
Але д’Артаньян залишився на мiсцi.
– Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.
