скачать книгу бесплатно
– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й менi не дуже кортить змiнити це помешкання на одну з ii камер. Коли б iшлося про те, щоб пустити в хiд шпагу, – то це б iще нiчого…
– Але, добродiю, я так розраховував на вашу допомогу!
– Справдi?
– Щоразу зустрiчаючи вас у товариствi таких завзятих мушкетерiв i знаючи, що це мушкетери пана де Тревiля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й вашi друзi, роблячи послугу нашiй бiдолашнiй королевi, матимете водночас втiху зруйнувати пiдступнi намiри його преосвященства.
– Безперечно.
– І, крiм того, я гадав, що коли ви заборгували менi за три мiсяцi за квартиру i я нiколи не нагадував вам про це…
– Так-так, ви менi вже наводили цей довiд, i я вважаю його переконливим.
– А крiм того, я навiть не заiкнуся про плату, поки ви своею присутнiстю будете робити честь жити в моему будинку…
– Чудово!
– І ще… я хотiв би запропонувати вам з пiвсотнi пiстолiв, якщо, звичайно… що малоймовiрно, у вас раптом виникла потреба в грошах…
– Чудово! То, виходить, ви багатi, пане Бонасье?
– Точнiше сказати, забезпечений. Менi пощастило зiбрати трохи грошей, якi я вклав у торгiвлю галантерейними товарами, i вони приносять менi щороку двi-три тисячi екю. Крiм того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумiете, добродiю… Але що то? – несподiвано скрикнув пан Бонасье.
– Що? – спитав д’Артаньян.
– Он там, там…
– Де?
– На вулицi, навпроти ваших вiкон, у пiд’iздi! Людина, закутана в плащ!
– Це вiн! – в один голос вигукнули д’Артаньян i Бонасье, впiзнавши кожний свого ворога.
– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу вiн уже не втече вiд мене!
І, вихопивши шпагу з пiхов, вiн вибiг з кiмнати.
На сходах вiн зустрiв Атоса i Портоса, якi саме йшли до нього. Вони розступились, i д’Артаньян пролетiв мiж ними, мов стрiла, випущена з пращi.
– Куди ти так поспiшаеш? – гукнули йому вслiд мушкетери.
– Незнайомий iз Менга! – не зупиняючись, вiдповiв д’Артаньян i зник.
Д’Артаньян не раз розповiдав друзям про свою зустрiч з незнайомим, а також про гарненьку мандрiвницю, котрiй цей чоловiк доручив доправити якесь дуже важливе послання.
На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа пiд час бiйки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навiв д’Артаньян, вiн дiйшов висновку, що невiдомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку пiдлiсть, як викрадення листа.
Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення, призначене дамою кавалеровi або кавалером дамi, побачення, якому перешкодила поява д’Артаньяна i його жовтого коня.
Арамiс зауважив, що це один з тих загадкових випадкiв, коли краще навiть не намагатися щось розгадати.
Отож з того, що д’Артаньян устиг iм сказати, вони вiдразу збагнули, про кого йдеться. Гадаючи, що д’Артаньян, наздогнавши незнайомого або не знайшовши його, однаково повернеться додому, обидва мушкетери й далi пiднiмалися сходами.
Ввiйшовши до кiмнати д’Артаньяна, вони нiкого там не застали: домовласник, побоюючись наслiдкiв сутички, яка неодмiнно мала вiдбутися мiж його мешканцем та незнайомим, i зважаючи на тi особливостi своеi вдачi, що про них вiн сам перед тим казав, вирiшив, що для нього найкраще в цiй ситуацii – непомiтно зникнути.
IX
Д’АРТАНЬЯНОВА ВДАЧА ПОТРОХУ ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ
Як i передбачали Атос та Портос, за пiвгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу вiн знову не змiг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зi шпагою в руцi оббiгав усi найближчi вулицi, але не знайшов нiкого, хто був би схожий на людину, яку вiн шукав. Зрештою, вiн зробив те, з чого йому, можливо, слiд було почати: вiн постукав у дверi будинку, бiля якого кiлька хвилин тому стояв незнайомий. Вiн разiв десять або дванадцять пiдряд ударив молотком у дверi: нiхто не вiдгукнувся. Сусiди, якi, почувши грюкiт, вибiгали зi своiх домiвок або визирали з вiкон, запевняли, що в цьому будинку, дверi й вiкна якого, до речi, були позабиванi дошками, вже з пiвроку як нiхто не живе.
Поки д’Артаньян гасав вулицями i грюкав у всi дверi, Арамiс устиг приеднатися до обох своiх товаришiв, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складi.
– Ну то що? – спитали в одно трое мушкетерiв, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився вiд гнiву. По його обличчю рясно стiкав пiт.
– А нiчого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на лiжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Вiн зник, як тiнь, як примара, як привид!
– Ви вiрите в привиди? – поцiкавився Атос у Портоса.
– Я вiрю тiльки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидiв, то й не вiрю в них, – вiдповiв Портос.
– Бiблiя, – повчально мовив Арамiс, – наказуе нам вiрити в них: тiнь Самуiла з’явилася до Саула[27 - Саул – цар iудеiв (ХІ ст. до н. е.), за бiблiйною легендою, попросив чарiвницю викликати тiнь пророка Самуiла, щоб довiдатися про свое майбутне.] – це один з постулатiв вiри, i менi дуже шкода, Портосе, що ви не вiрите в це.
– Менi однаково, людина вiн чи диявол, тiлесне створiння чи тiнь, iлюзiя чи дiйснiсть, але ця людина – мое прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й бiльше пiстолiв.
– Яким чином? – в один голос поцiкавилися Портос i Арамiс.
Атос, йдучи за своею звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.
– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, вiдчинивши дверi, просунув у щiлину голову, намагаючись пiймати бодай уривки розмови, – спустiться до власника цього будинку, пана Бонасье, i попросiть, щоб вiн прислав нам пiвдюжини пляшок вина Божансi. Я найбiльше його вподобав.
– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяiн вiдкрив вам необмежений кредит?
– Еге ж, – вiдповiв д’Артаньян. – Вiд сьогоднi. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по iнше.
– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Арамiс.
– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмiтливiший серед нас чотирьох, – сказав Атос i, зробивши цей комплiмент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.
– Та що, в бiса, сталося? – спитав Портос.
– Авжеж, розкажiть нам усе, любий друже, – пiдхопив Арамiс. – Звичайно, за умови, що це не кине тiнь на честь дами: тодi вам краще й не починати.
– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нiчия честь не постраждае вiд того, що я вам повiдомлю.
І вiн з усiма подробицями розповiв друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяiном i про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким вiн засперечався в заiздi «Вiльний мiрошник».
– Оце дiло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справдi хороше. – З цього гарного хазяiна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шiстдесят пiстолiв. Тепер тiльки треба розчовпати, чи вартi цi шiстдесят пiстолiв того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.
– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жiнку, яку викрали i якiй, певно, загрожуе небезпека… ii, можливо, зараз катують, i все це тiльки тому, що вона щиро вiддана своiй господинi!
– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Арамiс. – Ви, здаеться менi, надто переймаетеся долею панi Бонасье. Жiнка створена, щоб занапастити нас, i саме iй ми завдячуемо нашими бiдами.
Атос, почувши це, спохмурнiв i закусив губу.
– Мене турбуе аж нiяк не доля панi Бонасье, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив напризволяще король, переслiдуе кардинал i яка бачить, як падають з плiч одна по однiй голови ii друзiв!
– Чому вона любить тих, кого ми найбiльше ненавидимо, – iспанцiв та англiйцiв?
– Іспанiя ii батькiвщина, – вiдповiв д’Артаньян, – i цiлком зрозумiло, чому вона любить iспанцiв, людей, яких народила ii рiдна земля. Що ж до вашого другого докору, то вона, як менi вiдомо, любить не всiх англiйцiв, а тiльки одного з них.
– Присягаюся честю, – зауважив Атос, – що цей англiець заслуговуе на кохання. Менi ще нiколи не доводилося зустрiчати таку шляхетну людину.
– А до того ж, – докинув слово й Портос, – вiн справжнiй франт. Я був у Луврi того дня, коли вiн розсипав своi перли, i, зiзнаюся, два з них пiдiбрав, продавши iх потiм по десять пiстолiв. А ти, Арамiсе, знаеш його?
– Не гiрше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’енському саду, куди мене провiв пан де Пютанж, конюший королеви. Тодi я ще вчився в семiнарii, i те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.
– Хоч би там як, – сказав д’Артаньян, – та коли б я знав, де зараз герцог Бекiнгем, я взяв би його пiд руку й привiв до королеви лише для того, щоб залити сала за шкуру кардиналовi! Адже справжнiй наш ворог – це кардинал, i, коли б ми знайшли спосiб взяти його на кпини, я охоче ризикнув би навiть власною головою.
– То ви кажете, – перебив його Атос, – що галантерейник розповiдав вам про побоювання королеви, чи не викликали Бекiнгема сюди пiдробленим листом?
– Так, вона дуже непокоiться з цього приводу.
– Стривайте… – сказав Арамiс.
– Що таке? – спитав Портос.
– Нi, нiчого, кажiть далi. Я просто намагаюся пригадати деякi обставини.
– Тепер я переконаний, – вiв далi д’Артаньян, – що викрадення цiеi жiнки пов’язане з подiями, про якi ми говоримо, а можливо, i з перебуванням герцога Бекiнгема в Парижi.
– Цьому гасконцю клепки не позичати! – захоплено вигукнув Портос.
– Менi подобаеться, як вiн говорить, – зауважив Атос. – Його провiнцiйна говiрка тiшить мене.
– Панове, послухайте, що я вам скажу, – знову обiзвався Арамiс.
– Послухаемо Арамiса! – вигукнули друзi.
– Учора я був у гостях в одного вченого богослова, з яким iнодi раджуся, пишучи науковi трактати…
Атос усмiхнувся.
– Вiн живе самотньо, у тихому кварталi, – вiв далi Арамiс, – вiдповiдно до своiх уподобань та занять. Я саме виходив од нього, коли…
Тут Арамiс замовк.
– Ну? – в один голос спитали його слухачi. – Ви саме виходили вiд нього, коли…
Арамiс увесь зiщулився, як людина, що, сказавши неправду, наражаеться на якусь несподiвану перешкоду. Але очi його приятелiв уп’ялися в нього, всi напружено чекали продовження розповiдi, i вiдступати вже було пiзно.
– Рiч у тiм, що в цього богослова е племiнниця… – вiв далi Арамiс.
– Он воно що! У нього е племiнниця! – перепинив його Портос.
– Дуже поважна дама, – пояснив Арамiс.
Трое мушкетерiв зареготали.
– Ну що ж, коли ви регочете i сумнiваетеся в моiх словах, – обурився Арамiс, – я рiшуче вiдмовляюся розповiдати далi.
– Ми вiримо вам, як магометани вiрять у свого пророка Магомета, i нiмi, як гробницi фараонiв, – заспокоiв його Атос.
– Гаразд, тодi слухайте, – знову заговорив Арамiс. – Ця племiнниця iнколи провiдуе свого дядька, i вчора я випадково зустрiв ii там. Менi довелося запропонувати iй своi послуги i провести ii до карети…
– Ого! В неi навiть карета е, у племiнницi богослова? – перебив його Портос, однiею з невиправних вад якого було невмiння до кiнця вислухати спiврозмовника. – Непогане знайомство, мiй друже.
– Портосе, – сказав Арамiс, – я вам уже не раз говорив: ваше невмiння тримати язик за зубами не кращим чином позначаеться на ваших стосунках з жiнками.
– Панове, панове, – вигукнув д’Артаньян, у головi якого вже почала вимальовуватися загальна картина цiеi iсторii, – справа серйозна! Облишмо жарти, якщо це можливо. Далi, Арамiсе, далi!
– Раптом якийсь чоловiк, високий, чорнявий, з манерами дворянина… одне слово, дуже нагадуе вашого незнайомого, д’Артаньяне…
– Можливо, це вiн i був, – зауважив д’Артаньян.
– Цiлком можливо, – погодився Арамiс. – У супроводi п’ятьох чи шiстьох чоловiкiв, що йшли крокiв за десять од нього, пiдiйшов до мене i дуже ввiчливо мовив: «Пане герцог, – сказав вiн менi, – i ви, панi», звертаючись уже до дами, яка спиралася на мою руку…
– До племiнницi богослова?
– Та помовчiть, Портосе! – невдоволено буркнув Атос. – Ви просто нестерпнi.
– «Прошу вас сiсти в карету, i не намагайтеся чинити опiр чи здiймати галас», – так сказав цей чоловiк.
– Вiн подумав, що ви Бекiнгем! – вигукнув д’Артаньян.
– Напевне, – вiдповiв Арамiс.
– А дама? – спитав Портос.
– Мабуть, вiн вирiшив, що то королева! – сказав д’Артаньян.
– Саме так, – пiдтвердив Арамiс.
– Бiсiв гасконець! – вигукнув Атос. – Вiн на льоту все ловить.
– Справдi, – погодився Портос, – зростом i поставою Арамiс схожий на красеня герцога. Проте менi здаеться, що мундир мушкетера…
– На менi був широкий плащ, – пояснив Арамiс.
