скачать книгу бесплатно
Щось схоже на посмiшку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодоi жiнки.
– Що вiн скоiв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, единий його злочин полягае в тому, що щастя i нещастя його водночас бути вашим чоловiком.
– У такому разi, добродiю, ви знаете…
– Я знаю, що вас викрали.
– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаете це, скажiть менi!
– Якийсь чоловiк рокiв сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям i шрамом на лiвiй скронi…
– Так, так! Але як його звати?
– Як його звати?.. Цього я не знаю.
– А мiй чоловiк знав, що мене викрали?
– Вiн довiдався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.
– А чи догадуеться вiн, – трохи нiяковiючи, спитала панi Бонасье, – про причину цього викрадення?
– Менi здалося, вiн пiдозрюе, що тут пахне полiтикою.
– Спочатку i в мене були такi пiдозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, вiн нi хвилини не сумнiвався в моiй порядностi, мiй любий пан Бонасье?
– Що ви, панi! Вiн дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохае.
І знову тiнь посмiшки торкнулася рожевих губок цiеi чарiвноi молодоi жiнки.
– Але як вам пощастило втекти? – вiв далi д’Артаньян.
– Сьогоднi вранцi менi стала зрозумiлою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вiкна i втекла. Я подумала, що мiй чоловiк мае бути вдома, отож поспiшила сюди.
– Сподiвалися, що вiн захистить вас?
– О нi! Мiй бiдолашний чоловiк! Я знала, що вiн не здатен захистити мене. Але вiн мiг бути нам корисний в iншому, тому я хотiла його попередити.
– Про що?
– Нi, це чужа таемниця! Я не можу вам ii розкрити.
– Панi, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я i гвардiець, але закликаю вас до обережностi: менi здаеться, що тут нам узагалi не варто звiряти один одному якiсь таемницi. Люди, яких я примусив тiкати, невдовзi повернуться з пiдмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моiх друзiв, але хтозна, чи вони зараз удома…
– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула панi Бонасье. – Тiкаймо, нам треба мерщiй сховатися!
З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.
– Але ж куди тiкати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?
– Подалi вiд цього будинку! Потiм видно буде.
І молодi люди, навiть не зачинивши за собою дверi, швидко спустилися по вулицi Гробарiв, звернули на Королiвський Рiв i зупинилися тiльки бiля площi Сен-Сюльпiс.
– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди менi вас провести?
– Навiть не знаю, що сказати… – вiдповiла панi Бонасье. – Правду кажучи, я хотiла через свого чоловiка побачитися з паном де Ля Портом i розпитати його про те, що насправдi сталося в Луврi за останнi три днi та чи безпечно менi там з’являтися.
– Я сам можу пiти i покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.
– Так, але, на лихо, рiч ось у чому: пана Бонасье знають у Луврi, i його пропустили б, а вас не знають i тому вам не вiдчинять.
– То й що, панi? – заперечив д’Артаньян. – Бiля якого-небудь входу до Лувру напевно е вiдданий вам воротар, i варто лише сказати йому умовне слово…
Панi Бонасье пильно глянула на юнака.
– А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обiцяете ви забути його вiдразу, як тiльки скористаетеся ним?
– Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнiвiв у щиростi його слiв.
– Гаразд, я вам вiрю. Ви, здаеться, чесний юнак. До того ж вiд вашоi вiдданостi, можливо, залежить ваше майбутне.
– Я зроблю все, що зможу, не вимагаючи за це нiяких обiцянок, аби прислужитися королю та зробити приемнiсть королевi, – вигукнув д’Артаньян. – Розпоряджайтеся мною, як другом.
– Але куди ви тим часом сховаете мене?
– Чи знаете ви кого-небудь, до кого пан де Ля Порт мiг би за вами прийти?
– Нi, я не можу нiкому довiритися.
– Стривайте, – сказав д’Артаньян. – Тут неподалiк домiвка Атоса… Так, зовсiм поруч.
– Хто це – Атос?
– Один з моiх друзiв.
– Але якщо вiн удома й побачить мене?
– Зараз вiн на службi. Я проведу вас туди, а ключ заберу з собою.
– А якщо вiн повернеться?
– Вiн не повернеться. До того ж його попередять, що я привiв жiнку i ця жiнка зараз у його квартирi.
– Але хiба ви не розумiете, що це може дуже скомпрометувати мене?
– Про що ви кажете! По-перше, вас там нiхто не знае, а подруге, ми в такому становищi, що нам не до умовностей.
– Гаразд. Ведiть мене до вашого друга. Де вiн живе?
– На вулицi Феру, за два кроки звiдси.
– Ходiмо.
І вони прискорили ходу. Як i передбачав д’Артаньян, Атоса вдома не було. Консьерж, добре знаючи д’Артаньяна, без зайвих слiв дав йому ключ вiд квартири Атоса. Д’Артаньян пiднявся сходами i впустив панi Бонасье до маленького помешкання, про яке ми вже розповiдали нашому читачевi.
– Будьте як у себе вдома, – сказав вiн. – І ось що, замкнiть дверi зсередини й нiкому не вiдчиняйте, аж поки не постукають тричi, ось так. – І вiн постукав три рази: двiчi пiдряд i досить сильно, третiй пiсля короткоi паузи й тихiше.
– Гаразд, – погодилася панi Бонасье. – Тепер моя черга дати вам необхiднi вказiвки.
– Слухаю вас.
– Пiдiть до Лувру i знайдiть хвiртку, що виходить на вулицю Ешель. Там ви спитаете Жермена.
– Гаразд. А далi?
– Вiн поцiкавиться, у якiй ви справi, i замiсть вiдповiдi ви скажете два слова: Тур i Брюссель. Пiсля цього вiн буде у вашому розпорядженнi.
– І що я повинен йому сказати?
– Ви попросите покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.
– А коли вiн покличе його i пан де Ля Порт вийде?
– Ви пошлете його до мене.
– Зрозумiло. Але де й коли я побачу вас знову?
– А вам дуже хочеться побачити мене знову?
– Авжеж!
– У такому разi дозвольте менi самiй подбати про це i нi про що не турбуйтеся.
– Я покладаюся на ваше слово.
– Можете вiрити менi.
Д’Артаньян уклонився панi Бонасье, кинувши на неi такий закоханий погляд, яким тiльки можна було охопити всю ii маленьку чарiвну постать. Уже спускаючись сходами, вiн почув, як дверi за ним зачинились i ключ двiчi повернувся в замку. За кiлька хвилин вiн був уже бiля Лувру. Входячи в хвiртку з боку вулицi Ешель, вiн почув, як вибило десяту годину. Таким чином, усi подii, про якi ми щойно розповiли, зайняли щонайбiльше пiвгодини.
Все сталося так, як i говорила панi Бонасье. Почувши умовну фразу, Жермен уклонився, i вже за десять хвилин пан де Ля Порт був у кiмнатi воротаря. Д’Артаньян двома словами розповiв йому про все i повiдомив, де переховуеться панi Бонасье. Ля Порт двiчi перепитав адресу i поспiшив до виходу. Проте, зробивши кiлька крокiв, вiн раптом повернувся.
– Юначе, – сказав вiн, звертаючись до д’Артаньяна, – одна порада.
– Яка саме?
– Те, що ви стали учасником останнiх подiй, може вам зашкодити.
– Ви так гадаете?
– Я певен. Чи немае у вас друга, в якого вiдстае годинник?
– То й що?
– Зайдiть до нього, щоб вiн мiг засвiдчити: о пiв на десяту ви були в нього. У юриспруденцii це називаеться алiбi.
Д’Артаньяновi ця порада здалася слушною, i вiн щодуху побiг до будинку пана де Тревiля. Прибувши на мiсце, вiн вирiшив не заходити у вiтальню, де, як завжди, було людно, а спитав дозволу пройти прямо до кабiнету. Оскiльки д’Артаньян часто тут бував, на його прохання зважили, i слуга вiдразу ж доповiв пановi де Тревiлю, що його молодий земляк прийшов з якоюсь важливою новиною i просить прийняти його вiч-на-вiч. За п’ять хвилин пан де Тревiль уже запитував у д’Артаньяна, чим вiн може бути йому корисний i що змусило його до вiзиту в такий пiзнiй час.
– Вибачте, добродiю! – сказав д’Артаньян, який, чекаючи капiтана, встиг перевести стрiлки годинника на три чвертi години назад. – Я гадав, що двадцять п’ять хвилин на десяту – не надто пiзнiй час для вiдвiдин.
– Двадцять п’ять хвилин на десяту? – вигукнув пан де Тревiль, обертаючись до стiнного годинника. – Але ж це неможливо!
– Переконайтеся в цьому самi, – запропонував д’Артаньян.
– І справдi, – погодився де Тревiль. – Менi здавалося, що вже значно бiльше. Отже, про що ви хотiли поговорити зi мною?
Тут д’Артаньян почав якнайдокладнiше описувати становище, в якому опинилася королева. Вiн розповiв, що довiдався про замiри кардинала, спрямованi проти Бекiнгема, i говорив вiн так переконливо, що де Тревiль усе сприйняв за щиру правду, тим бiльше що й сам вiн, як ми вже говорили, помiтив деякi змiни у стосунках мiж кардиналом, королем i королевою.
Годинник вибив десяту, i д’Артаньян почав прощатися з паном де Тревiлем, який, подякувавши йому за повiдомлення й порадивши залишатися вiрним королю та королевi, повернувся до вiтальнi.
Спустившись униз, д’Артаньян раптом згадав, що забув свiй цiпок. Тому вiн швидко пiднявся назад, зайшов до кабiнету й обережно пересунув стрiлки годинника на мiсце, щоб на ранок нiхто не помiтив, що iх торкалася чиясь рука. Вiдтепер певний, що в нього е свiдок, який пiдтвердить його алiбi, вiн за якусь мить уже крокував по вулицi.
XI
ПОЧАТОК ІНТРИГИ
Вийшовши вiд пана де Тревiля, д’Артаньян поринув у мрii, обравши найдовшу дорогу, щоб повернутися додому.
Про що ж мрiяв д’Артаньян, так далеко вiдхилившись вiд звичного маршруту, поглядаючи на зоряне небо i то зiтхаючи, то усмiхаючись?
Його думками заволодiла панi Бонасье. Майбутньому мушкетеровi ця молода жiнка здавалася мало не iдеалом коханки. Вона була гарна, повита серпанком загадковостi, посвячена в усi таемницi двору, що надавало ii чарiвному личку зворушливого виразу серйозностi. Крiм того, вона здавалася здатною на взаемне почуття, що саме по собi нестримно притягуе недосвiдченого коханця. До того ж д’Артаньян врятував ii вiд цих негiдникiв, якi збиралися обшукати ii i завдати тiлесних мук. Вона повинна була вiдчувати до нього почуття вдячностi, яке так легко могло перейти до взаемин набагато нiжнiших.
Д’Артаньян уже уявляв собi – так швидко летять мрii на крилах уяви, – як до нього пiдходить посланець молодоi жiнки й передае записку про майбутне побачення, а разом з нею золотий ланцюжок або й навiть перстень з дiамантом. Ми вже казали, що в тi часи молодi люди не вважали за сором приймати подарунки вiд свого короля. Додамо також, що й поняття моралi в тi часи вiдрiзнялися вiд нинiшнiх, а тому чоловiки не могли похизуватися скромнiстю у стосунках зi своiми коханками. Дами майже завжди дарували iм на пам’ять коштовнi й довговiчнi подарунки, нiби крихкiсть почуттiв могла бути переможена мiцнiстю iхнiх щедрот.
Прагнучи домогтися успiху, чоловiки нерiдко вдавалися до послуг жiнок i не вважали це нижчим своеi гiдностi. Тi, коли Бог дав саму лише вроду, дарували свою вроду, звiдси й пiшла приказка про те, що «найвродливiша дiвчина може вiддати тiльки те, що мае». Багатi жiнки, крiм своеi вроди, вiддавали ще й грошi, i можна навести як приклад чимало героiв того щедрого на амурнi пригоди часу, якi не досягли б нi високих чинiв, нi перемог у боях, якби не бiльш-менш туго набитi гаманцi, прив’язанi коханками до iхнiх сiдел.
Д’Артаньян був бiдний. Нерiшучiсть провiнцiала – цей легкий налiт, схожий на тендiтну квiтку або нiжний пушок персика, – швидко змiв ураган не дуже цнотливих порад, якими трое мушкетерiв напучували свого друга. Д’Артаньян, скоряючись дивним звичаям того часу, почував себе в Парижi як у завойованому мiстi, майже так, як почував би себе у Фландрii: там – iспанцi, тут – жiнки. Всюди були вороги, з якими треба боротися, i була контрибуцiя, яку слiд накласти.
Проте ми повиннi сказати, що цього разу д’Артаньян керувався почуттям бiльш шляхетним i безкорисливим. Галантерейник казав йому, що вiн багатий, а д’Артаньяновi неважко було здогадатися, що в такого заплiшеного дурня, як пан Бонасье, гаманцем розпоряджаеться, скорiше за все, дружина. Але все це аж нiяк не вплинуло на те почуття, що спалахнуло в ньому, тiльки-но вiн побачив панi Бонасье, i холодний розрахунок майже не торкнув кохання в його серцi. Ми кажемо «майже», бо думка про те, що вродлива, привiтна й розумна молода жiнка, окрiм того, ще й багата, анiтрохи не заважае зародженню кохання, а скорiше навпаки – всiляко цьому сприяе.
Багатство припускае наявнiсть безлiчi вишуканих дрiбничок, що чудово поеднуються з вродою. Тонка бiла панчоха, шовкова накидка, мереживний комiрець, витончений черевичок, весела стрiчечка у волоссi не допоможуть негарнiй жiнцi стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, якi вiд усього цього тiльки виграють. Руки, особливо жiночi, аби вони залишалися гарними, не повиннi бути обтяженi нiякою роботою.
Отже, д’Артаньян – його статкiв ми не приховували вiд читача, – д’Артаньян не був мiльйонером. Звичайно, вiн сподiвався одного чудового дня ним стати, але термiн, який вiн намiтив собi для цiеi сприятливоi змiни, був дуже приблизний. Поки чекаеш на перемiни, розпач охоплюе вiд усвiдомлення того, що кохана жiнка страждае без тисячi дрiбничок, якi роблять ii по-справжньому щасливою, а ти не маеш можливостi запропонувати iй цю тисячу дрiбничок! Коли жiнка багата, а коханець ii бiдний, вона принаймнi сама може дозволити собi те, чого вiн не в змозi iй подарувати. І хоч вона тiшить себе, як правило, за грошi свого благовiрного, слова вдячностi за це не часто дiстаються йому.
Д’Артаньян, маючи намiр стати якнайнiжнiшим коханцем, лишався разом з тим вiдданим другом. Продовжуючи мрiяти про чарiвну дружину галантерейника, вiн, проте, не забував i про своiх приятелiв. Панi Бонасье була жiнкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Денi або по Сен-Жерменському ярмарку в товариствi Атоса, Портоса та Арамiса, яких д’Артаньян з гордiстю познайомив би зi своею коханкою. Крiм того, вiд тривалих прогулянок пiшки з’являеться звiрячий апетит: д’Артаньян вiднедавна почав це помiчати. І вони влаштують один з тих чарiвних обiдiв, коли рука торкаеться руки друга, а нога – нiжки коханоi. І, нарештi, у хвилину найбiльшоi скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грiшми своiх друзiв.
А що ж пан Бонасье, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки полiцейських, голосно зрiкаючись його i пошепки обiцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян i гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що пановi Бонасье буде краще лишатися там, де вiн тепер був. З усiх почуттiв, якi володiють людством, кохання – найегоiстичнiше.
Проте поспiшiмо заспокоiти читачiв: коли д’Артаньян i забув або вдав, що забув про хазяiна своеi квартири, посилаючись на те, що не знае, куди його подiли, то пам’ятаемо про нього ми i знаемо, де вiн. Але зараз ми все-таки звернемо свiй погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.
