скачать книгу бесплатно
Арештований вiдповiв, що звуть його Жак-Мiшель Бонасье, що йому п’ятдесят один рiк, що колись вiн торгував галантерейними товарами, але тепер покинув цю справу i живе на вулицi Могильникiв, у будинку номер одинадцять.
Комiсар, замiсть того щоб продовжити допит, виголосив довгу промову про небезпеку, яка загрожуе маленькiй людинi, коли та втручаеться в полiтику.
Проте це був лише вступ. А далi комiсар докладно розповiв переляканому галантерейниковi про необмежену владу пана кардинала, цього неперевершеного мiнiстра, цього переможця всiх колишнiх мiнiстрiв i взiрця для мiнiстрiв майбутнiх, силi якого нiхто не може протистояти безкарно.
Закiнчивши другу частину своеi промови i свердлячи яструбиним поглядом бiдолашного Бонасье, комiсар запропонував йому подумати про серйознiсть його становища.
Цi мiркування не змусили галантерейника напружувати розум: вiн усе вже давно обмiркував. Вiн проклинав той день i годину, коли пановi де Ля Порту спало на думку одружити його зi своею хрещеницею, i особливо ту хвилину, коли ця хрещениця стала кастеляншею королеви.
Основою вдачi пана Бонасье був глибокий егоiзм, що поеднувався з надзвичайною скнарiстю, приправлений неймовiрним боягузтвом i малодушнiстю. Кохання, яке вiн вiдчував до молодоi дружини, було почуттям другорядним i не могло протистояти тому ницому, що ми про нього тут згадали.
Тому пан Бонасье довго не думав, що вiдповiсти.
– Пане комiсар, – боязко почав вiн, – смiю запевнити вас, що я бiльше за будь-кого знаю й цiную заслуги його високопреосвященства, який робить нам честь, керуючи нами.
– Та невже? – недовiрливо спитав комiсар. – Ну, а коли це й справдi так, то з якого дива ви опинилися в Бастилii?
– Як я сюди потрапив, або, точнiше, за що я сюди потрапив – цього я не можу вам пояснити, бо й сам нiчого не знаю. Але напевно ж не за те, що, принаймнi свiдомо, завдав якусь прикрiсть пановi кардиналовi.
– Але ж ви вчинили злочин, якщо вас звинувачують у державнiй зрадi.
– У державнiй зрадi? – з жахом вигукнув Бонасье. – У державнiй зрадi?.. Як же людину, що ненавидить гугенотiв i духу не виносить iспанцiв, простого галантерейника можуть звинувачувати в державнiй зрадi? Ви самi подумайте, пане комiсар! Це аж нiяк неможливо!
– Пане Бонасье… – мовив комiсар, дивлячись на звинувачуваного так, нiби його маленькi оченята мали здатнiсть зазирати в найпотаемнiшi куточки свiдомостi. – Пане Бонасье, у вас е дружина?
– Так, пане, – вiдповiв галантерейник, затремтiвши всiм тiлом i вiдчуваючи, що зараз усе остаточно заплутаеться. – У мене е… точнiше… була дружина.
– Як це – була? Куди ж ви ii подiли, якщо вона у вас була?
– Їi викрали в мене, добродiю.
– Викрали? – перепитав комiсар. – Он воно як!
Бонасье з цього «он воно як!» зробив висновок, що справа його чимдалi, то бiльше заплутуеться.
– Отже, ii викрали, – продовжував комiсар. – Ну, а чи вiдомо вам, хто саме ii викрав?
– Менi здаеться, що я знаю.
– І хто ж та людина?
– Зважте, я нiчого не стверджую. Я тiльки пiдозрюю.
– Кого ви пiдозрюете? Ну ж бо, вiдповiдайте щиро.
Пан Бонасье зовсiм розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо вiн заперечуватиме, можуть припустити, що йому вiдомо про таке, в чому не смiе навiть зiзнатися. А якщо вiн усе розповiсть, то у такий спосiб доведе свою добру волю. Тому вiн вирiшив говорити правду.
– Я пiдозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловiка, високого на зрiст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як менi здалося, вiн кiлька разiв стежив за нами, коли я, зустрiвши дружину бiля виходу з Лувру, проводив ii додому.
На обличчi комiсара з’явився вираз якоiсь стурбованостi.
– І як його iм’я? – спитав вiн.
– Його iм’я менi не вiдоме. Але якщо я коли-небудь зустрiну цього чоловiка, я вiдразу впiзнаю його, навiть серед тисячi iнших, запевняю вас.
Комiсар спохмурнiв.
– Ви кажете, що впiзнали б його серед тисячi iнших? – перепитав вiн.
– Тобто я хотiв сказати… – пробелькотiв Бонасье, помiтивши, що припустився помилки в розмовi з комiсаром. – Я хотiв сказати…
– Ви хотiли сказати, що впiзнали б його, – урвав його мову комiсар. – Гаразд. На сьогоднi досить. Необхiдно, перш нiж ми продовжимо нашу розмову, повiдомити декого про те, що ви знаете викрадача вашоi дружини.
– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачi вигукнув Бонасье. – Навпаки, я сказав, що…
– Виведiть в’язня! – наказав комiсар, звертаючись до двох охоронцiв.
– Куди накажете його вiдвести? – спитав писар.
– До камери.
– До якоi?
– Та до першоi-лiпшоi, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надiйнi, – мовив комiсар з такою байдужнiстю, вiд якоi в бiдолашного Бонасье похолонуло все вiд жаху.
«Ой лихо! – думав вiн. – Лихо на мою бiдну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають ii спiльником i покарають разом з нею. Вона, мабуть, зiзналася, сказала, що про все менi розповiдала. Цi жiнки – такi слабкi створiння!.. До камери, до першоi-лiпшоi! Ну звiсно! Невдовзi ранок… А потiм – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься надi мною!»
Не звертаючи нiякiсiнькоi уваги на жалiбнi зойки пана Бонасье, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронцi пiдхопили арештанта пiд руки й потягли до камери. Тим часом комiсар похапцем писав якогось листа. Писар стояв бiля нього, чекаючи.
Усю нiч Бонасье не склепив очей. Вiн не мiг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремнiй камерi: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Вiн до самого ранку так i просидiв на своему ослiнчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли першi променi сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобнi тони.
Почувши, як вiдсуваеться засув, вiн пiдскочив, немов ужалений. Вiн подумав, що по нього прийшли, щоб вiдвести на ешафот. Тому, коли замiсть очiкуваного ката на порозi з’явилися комiсар, який допитував його напередоднi, та писар, вiд радостi вiн мало не кинувся iм на шию.
– Ваша справа, мiй любий, дуже ускладнилася з учорашнього дня, – сказав комiсар. – І я раджу розповiсти все, що вам вiдомо. Тiльки щире каяття може врятувати вас вiд гнiву кардинала.
– Але я готовий усе розповiсти! – вигукнув Бонасье. – Принаймнi все, що я знаю. Прошу вас, запитуйте мене.
– Перше: де зараз ваша дружина?
– Я ж вам сказав: ii викрали.
– Припустiмо, так воно i е. Але вчора пiсля п’ятоi години пополуднi вона втекла – i не без вашоi допомоги.
– Моя дружина втекла? – здивувався Бонасье. – Бiдолага! Але, добродiю, якщо вона втекла, то я тут нi при чому, присягаюся вам!
– Навiщо ви заходили вчора до вашого мешканця, пана д’Артаньяна, i про що ви так довго з ним говорили?
– Так, це правда, пане комiсар. Я визнаю, що це була моя помилка. Я й справдi заходив до пана д’Артаньяна.
– І яка була мета вашого вiзиту?
– Я просив його допомогти менi розшукати мою дружину. Я вважав, що маю право вимагати, щоб ii повернули. Але, як менi здаеться, я помилився i дуже прошу вас пробачити менi.
– І якою була вiдповiдь пана д’Артаньяна?
– Пан д’Артаньян обiцяв допомогти менi. Але невдовзi я переконався, що вiн зрадив мене.
– Ви намагаетеся ввести суд в оману! Пан д’Артаньян уклав з вами таемну угоду, i, виконуючи умови цiеi угоди, вiн вигнав з вашого будинку полiцейських, якi арештували вашу дружину, i сховав ii вiд служителiв правосуддя.
– Пан д’Артаньян викрав мою дружину? Дурниця! Це неймовiрно!
– На щастя, пан д’Артаньян у наших руках, i вам влаштують з ним очну ставку.
– Ну що ж, слово честi, тим краще! – вигукнув пан Бонасье. – Я буду радий побачити хоч одне знайоме обличчя…
– Введiть пана д’Артаньяна! – наказав комiсар вартовим.
Вартовi ввели Атоса.
– Пане д’Артаньян, – мовив комiсар, звертаючись до Атоса, – розкажiть, що сталося мiж вами i ось цим паном.
– Але ж це зовсiм не пан д’Артаньян! – вигукнув Бонасье.
– Як! Це не пан д’Артаньян? – у свою чергу здивувався комiсар.
– Ну звичайно, нi! – запевнив Бонасье.
– Хто ж цей пан? – спитав комiсар.
– Не можу вам сказати: я його не знаю.
– Як! Ви його не знаете?!
– Нi.
– І ви нiколи його не бачили?
– Бачив, але не знаю, як його звуть.
– Ваше iм’я? – спитав комiсар.
– Атос, – вiдповiв мушкетер.
– Але це не людське iм’я, це назва якоiсь гори! – вигукнув бiдолашний комiсар, у якого вже голова йшла обертом вiд усього, що тут вiдбувалося.
– Це мое iм’я, – спокiйно пояснив Атос.
– Але ви сказали, що вас звуть д’Артаньян.
– Я?
– Авжеж ви.
– Це менi сказали: «Ви пан д’Артаньян?» – на що я вiдповiв: «Ви так гадаете?» Стражники закричали, що вони в цьому певнi. Я не став сперечатися з ними. До того ж я мiг i помилитися.
– Добродiю, ви ображаете гiднiсть суду.
– Нi в якому разi, – спокiйно заперечив Атос.
– Ви пан д’Артаньян!
– От бачите, ви теж це стверджуете.
– Але, пане комiсар, – не витримав Бонасье, – запевняю вас, тут не може бути жодного сумнiву! Пан д’Артаньян – мiй мешканець, i, отже, хоч вiн i не платить менi за квартиру або, точнiше, саме тому, я й повинен його знати. Пан д’Артаньян – юнак рокiв дев’ятнадцяти або двадцяти, не бiльше, а цьому добродiю щонайменше тридцять. Пан д’Артаньян служить у гвардiйськiй ротi пана Дезессара, а цей добродiй – мушкетер роти пана де Тревiля. Гляньте на його мундир, пане комiсар!
– Справдi, хай йому бiс! – вилаявся комiсар.
У цю хвилину вiдчинилися дверi i гонець, якого ввiв один з наглядачiв Бастилii, вручив комiсаровi якогось листа.
– О, негiдниця! – вигукнув комiсар.
– Як? Що ви сказали? Про кого ви кажете? Не про мою дружину, сподiваюся?
– Ось тут ви помиляетеся, саме про неi. Мушу сказати, що справи вашi кепськi.
– Як же так? – спитав у розпачi галантерейник. – Будьте ласкавi пояснити менi, пане комiсар, яким чином моi справи можуть погiршуватися вiд того, що робить моя дружина в той час, як я сиджу у в’язницi?
– Бо те, що робить ваша дружина, – тiльки продовження плану, що ви його спiльно задумали! Жахливого плану!
– Присягаюся вам, пане комiсар, що ви глибоко помиляетеся, я навiть уявити не можу, що збиралася робити моя дружина, i я не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоiла дурниць, то я зрiкаюся ii, вiдмовляюся, проклинаю ii!
– З мене досить, пане комiсар, – сказав раптом Атос. – Якщо я вам бiльше не потрiбен, накажiть одвести мене куди-небудь. Менi набридло слухати лементування цього пана.
– Вiдведiть арештованих до iхнiх камер, – наказав комiсар, одночасно вказуючи i на Атоса, i на Бонасье, – i нехай iх охороняють як слiд.
– Перепрошую, – як завжди, спокiйно зауважив Атос, – коли ви маете бажання поговорити з паном д’Артаньяном, то менi незрозумiло, як саме я можу його замiнити.
– Робiть, як вам наказано! – верескнув комiсар. – І тримайте язик за зубами! Чуете!
Атос, знизавши плечима, пiшов за вартовими, а Бонасье всю дорогу так скиглив i стогнав, що мiг би розчулити серце й найлютiшого тигра.
Галантерейника вiдвели до тiеi самоi камери, де вiн провiв нiч, i залишили його там до вечора. Цiлiсiнький день Бонасье плакав, як звичайний галантерейник, бо, за його ж словами, вiн був простою цивiльною людиною, а не воiном.
Увечерi, близько дев’ятоi години, коли вiн уже мостився спати, в коридорi почулися кроки. Хтось наближався i нарештi спинився бiля його камери: дверi вiдчинились, i до камери увiйшли вартовi солдати.
– Ідiть за мною, – звелiв полiцейський чиновник, який зайшов слiдом за солдатами.
– Іти за вами? – вигукнув Бонасье. – Іти за вами такоi пiзньоi години? Сили небеснi! Але куди?
