скачать книгу бесплатно
– Вона i вiн.
– Королева i герцог? – вигукнув Рiшелье.
– Так.
– Де?
– У Луврi.
– Ви в цьому певнi?
– Цiлком.
– Хто вам сказав?
– Панi де Ланнуа, котра, як ви знаете, безмежно вiддана вашому преосвященству.
– Чому вона не повiдомила про це ранiше?
– Чи то випадково, чи то запiдозривши щось, але королева залишила панi де Сюржi ночувати в себе в спальнi i потiм цiлий день не вiдпускала ii.
– Ну що ж… Нас переграли. Спробуемо взяти реванш.
– Не турбуйтеся, ваша свiтлосте. Я докладу всiх зусиль.
– Як усе це сталося?
– О пiв на першу ночi королева сидiла зi своiми придворними дамами…
– Де саме?
– У своiй спальнi…
– Далi.
– …тут зайшла покоiвка i передала iй хусточку вiд кастеляншi…
– Потiм?
– Побачивши хусточку, королева дуже розхвилювалась i, незважаючи на те, що була нарум’янена, помiтно зблiдла…
– Далi! Далi!
– Вона пiдвелася i тремтячим голосом сказала своiм придворним дамам: «Почекайте мене десять хвилин, я невдовзi повернуся». І квапливо вийшла до своеi опочивальнi.
– Чому панi де Ланнуа вiдразу ж не повiдомила вас про це?
– Тодi ще нiчого не можна було стверджувати напевне. До того ж королева наказала: «Почекайте мене». І вона не посмiла ослухатись.
– І як довго королева була вiдсутня?
– Три чвертi години.
– Хто з придворних дам ii супроводив?
– Тiльки донья Естефанiя.
– Потiм королева повернулась?
– Так, але тiльки для того, щоб узяти скриньку з рожевого дерева, прикрашену ii вензелем, i знову вийшла.
– А коли вона повернулася, скринька була при нiй?
– Нi.
– Чи вiдомо панi де Ланнуа, що було в цiй скриньцi?
– Так. Дiамантовi пiдвiски, подарованi королевi його величнiстю.
– І вона повернулася вже без скриньки?
– Так.
– Панi де Ланнуа гадае, що королева вiддала пiдвiски Бекiнгему?
– Вона в цьому впевнена.
– І на чому грунтуеться ii впевненiсть?
– Удень панi де Ланнуа, як камер-фрейлiна королеви, шукала скриньку i, вдавши, що стурбована ii зникненням, зрештою спитала королеву, чи не знае вона, куди подiлася скринька.
– А що королева?..
– Королева дуже знiяковiла i сказала, що напередоднi вона зламала одну з пiдвiсок, тож мусила вiддати ii своему ювелiровi, щоб той полагодив.
– Треба зайти до королiвського ювелiра i переконатися, чи так це насправдi.
– Я вже був там.
– І що сказав ювелiр?
– Ювелiр нi сном нi духом не знае нi про якi пiдвiски.
– Чудово, Рошфоре! Отже, не все ще втрачено i, можливо… можливо, на нас чекае перемога.
– Я певний, що генiй вашого преосвященства…
– …зможе виправити усi дурницi, якi накоiв його шпигун, чи не так?
– Саме це я й хотiв сказати, якби ваше преосвященство дозволили менi закiнчити мою думку.
– Ви вже знаете, де переховувалися герцогиня де Шеврез та герцог Бекiнгем?
– Нi, ваша свiтлосте. Моi сищики не змогли нiчого рознюхати.
– А я знаю.
– Ви, ваша свiтлосте?
– Так. У всякому разi, догадуюсь. Один з них весь час перебував у будинку номер двадцять п’ять на вулицi Вожирар, другий, або друга, в будинку пiд номером сiмдесят п’ять на вулицi Лагарп.
– Чи бажае ваше преосвященство, щоб я наказав арештувати iх обох?
– Гадаю, що вже пiзно. Вони, скорiше за все, встигли звiдти втекти.
– І все-таки, не зайве було б перевiрити…
– Вiзьмiть iз собою десяток моiх гвардiйцiв i обшукайте обидва будинки.
– Слухаюся, ваше преосвященство.
І Рошфор вибiг з кабiнету.
Залишившись один, кардинал на якусь мить поринув у роздуми, потiм подзвонив утрете.
На порозi з’явився той самий офiцер.
– Приведiть арештованого! – наказав кардинал.
Пана Бонасье знову ввели до кабiнету. Офiцер за знаком кардинала вийшов.
– Ви обдурили мене, – суворо мовив кардинал.
– Я? – вигукнув Бонасье. – Щоб я обдурив ваше високопреосвященство!..
– Ваша дружина, йдучи на вулицю Вожирар i на вулицю Лагарп, заходила зовсiм не до торговцiв полотном.
– А до кого ж вона заходила, Боже правий?
– Вона зустрiчалася з герцогинею де Шеврез i герцогом Бекiнгемом.
– Так… – пiдтвердив Бонасье, намагаючись щось пригадати, – ну звичайно ж! Ваше високопреосвященство мае цiлковиту слушнiсть. Я неодноразово висловлював свiй подив з приводу того, що торговцi полотном мешкають у таких будинках – у будинках без вивiсок. І щоразу на мое зауваження дружина чомусь починала смiятись. О, ваша свiтлосте, – продовжував Бонасье, падаючи до нiг його високопреосвященства, – ви й справдi кардинал, великий кардинал, генiй, перед яким усi схиляються!
Хоч якою мiзерною була перемога над таким пiшаком, як Бонасье, проте кардинал якусь мить втiшався нею. І саме цiеi митi йому спала на думку непогана iдея. Його вуста скривилися в посмiшку, i вiн простягнув галантерейниковi руку.
– Пiдведiться, мiй друже, – сказав вiн. – Ви порядна людина.
– Кардинал торкнувся моеi руки, я торкнувся руки великоi людини! – вигукнув Бонасье. – Великий кардинал назвав мене своiм другом!..
– Так, мiй друже, так! – мовив кардинал батькiвським тоном, до якого вiн iнодi вдавався i який мiг обдурити лише тих, хто погано його знав. – З вами вчинили несправедливо, ну що ж, ви заслуговуете на компенсацiю. Ось, вiзьмiть цей гаманець, у ньому сто пiстолiв, i пробачте менi.
– Пробачити вам, ваша свiтлосте?! – вигукнув Бонасье, не наважуючись узяти гаманець, мабуть, боячись, що це лише жарт. – Ви владнi арештувати мене, катувати мене, повiсити, ви наш володар, i я не посмiв би навiть пискнути! Пробачити вам, ваша свiтлосте! Це неймовiрно!
– О, любий пане Бонасье, ви надзвичайно великодушнi! Я це бачу i вдячний вам. Отож ви вiзьмете цей гаманець i пiдете звiдси, гадаю, не надто засмученим.
– Я не тямлю себе з радощiв, ваша свiтлосте.
– Тодi прощавайте. Чи, точнiше, до побачення, бо, я сподiваюся, ми ще побачимось.
– Коли буде завгодно вашiй свiтлостi! Я весь до послуг вашого преосвященства.
– Ми будемо часто бачитися, запевняю вас. Менi дуже сподобалося з вами розмовляти.
– О, ваше преосвященство!..
– До побачення, пане Бонасье, до побачення!
І кардинал зробив знак рукою, у вiдповiдь на який Бонасье вклонився майже до землi. Потiм, увесь час задкуючи, вiн вийшов з кiмнати до передпокою. І тут кардинал почув, як галантерейник вiд надмiру почуттiв, якi його охопили, щосили закричав: «Хай живе його свiтлiсть! Хай живе його преосвященство! Хай живе великий кардинал!»
Кардинал, посмiхаючись, слухав цi захопленi виливи почуттiв пана Бонасье. І коли вже вигуки Бонасье стихли десь вдалинi, вiн вдоволено потер руки:
– Чудово, ось та людина, яка вiднинi зобов’язана менi своiм життям.
Пiсля цього вiн пiдiйшов до столу, на якому, як ми вже казали, була розгорнута карта Ла-Рошелi, i почав ретельно ii вивчати, креслячи олiвцем лiнiю славнозвiсноi дамби, яка через пiвтора року закрила вхiд до гаванi обложеного мiста.
Вiн з головою поринув у своi стратегiчнi плани, як раптом дверi знову вiдчинилися i ввiйшов Рошфор.
– Ну, що скажете? – спитав кардинал. Жвавiсть i поспiшнiсть, з якими вiн випростався, свiдчили про велику його зацiкавленiсть у результатах завдання, що його вiн доручив графовi.
– Я все з’ясував, – вiдповiв граф. – Молода жiнка рокiв двадцяти шести – двадцяти восьми i чоловiк тридцяти п’яти – сорока рокiв справдi мешкали в будинках, на якi вказали ви, ваше преосвященство. Чоловiк пробув там чотири днi, жiнка – п’ять. Жiнка виiхала сьогоднi вночi, а чоловiк – вранцi.
– Це вони! – вигукнув кардинал i кинув швидкий погляд на стiнний годинник. – Але пускатися за ними в погоню тепер надто пiзно – герцогиня вже в Турi, а герцог Бекiнгем у Булонi. Ми знайдемо iх у Лондонi.
– Якi будуть розпорядження вашого преосвященства?
– Жодного слова про те, що сталося за цi останнi днi. Хай королева нi про що не здогадуеться, навiть не пiдозрюе, що ми знаемо про ii таемницю. Нехай гадае, що ми переймаемось розкриттям якоiсь змови… Пришлiть до мене канцлера Сег’е.
– А що з тим чоловiком?
– З яким чоловiком? – спитав кардинал.
– З Бонасье?
– Я добився вiд нього всього, чого можна було добитись. Вiн шпигуватиме за власною дружиною.
Граф Рошфор уклонився, недвозначно даючи зрозумiти, що вiн цiлком визнае недосяжну зверхнiсть свого володаря, i вийшов.
Залишившись сам, кардинал знову сiв у крiсло. Написавши листа i запечатавши його своею особистою печаткою, вiн взяв у руки дзвiнок. З-за дверей миттю з’явився черговий офiцер.
