скачать книгу бесплатно
Тим часом д’Артаньян, який уже марив про майбутнi любовнi втiхи, розмовляючи з нiчним небом i всмiхаючись до зiрок, пiднiмався вулицею Шерш-Мiдi, або Шасс-Мiдi, як ii називали в тi роки. Оскiльки вiн був неподалiк вiд будинку, де жив Арамiс, то вирiшив завiтати до свого друга й пояснити йому, що його змусило послати до нього Планше з проханням негайно прийти до мишоловки. Якщо Арамiс був удома, коли прийшов Планше, вiн, безперечно, негайно побiг на вулицю Могильникiв i, не заставши там нiкого, крiм хiба що двох своiх товаришiв, не мiг тепер збагнути, що все це мало б означати. Отож належало все пояснити друговi. Так уголос розмiрковував д’Артаньян.
Але причина, через яку д’Артаньян вирiшив зайти до свого друга, була лише приводом для того, щоб поговорити з Арамiсом про чарiвну панi Бонасье, яка полонила якщо не серце гасконця, то думки напевне. Перше кохання i скромнiсть – поняття несумiснi. З першим коханням пов’язана така бурхлива радiсть, що закоханому, аби вiн не захлинувся в ii хвилях, потрiбно комусь про неi розповiсти.
Ось уже двi години, як нiчна пiтьма огорнула Париж i вулицi його майже спорожнiли. Всi годинники Сен-Жерменського передмiстя вибили одинадцяту годину. Було тепло i тихо. Д’Артаньян йшов провулком, тим самим, де нинi пролягае вулиця Асса. Юнак з насолодою вдихав пахощi, якi долiтали з вулицi Вожирар iз садiв, що iх освiжила вечiрня роса i нiчний вiтерець. Удалинi, хоч i приглушенi щiльними вiконницями, чулися п’янi пiснi гультяiв, що веселилися в якомусь шинку. Дiйшовши до кiнця провулка, д’Артаньян повернув лiворуч. Будинок, у якому жив Арамiс, стояв мiж вулицями Кассет i Сервандонi.
Д’Артаньян проминув вулицю Кассет i вже побачив дверi будинку свого друга, над якими вiття клена, заплетенi густим диким виноградом, утворили щiльний зелений навiс. І раптом д’Артаньян помiтив, як щось, схоже на тiнь, промайнуло з боку вулицi Сервандонi. Це щось було загорнуте в плащ, i д’Артаньяновi спочатку здалося, що то чоловiк. Але невисокий зрiст, непевна хода i рухи швидко переконали його, що перед ним жiнка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потiм знову рушала вперед. Зупинившись, вона пiдводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнiвалася, чи той це будинок, якого вона шукае. Д’Артаньян був заiнтригований.
«А чи не запропонувати iй своi послуги? – подумав вiн. – Судячи з ii ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жiнка, яка швендяе вулицями о такiй порi, могла вийти тiльки на побачення зi своiм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосiб зав’язати знайомство».
Тим часом молода жiнка просувалася все далi вперед, рахуючи будинки й вiкна. До речi сказати, заняття це не було нi важким, анi довгим, бо тут стояло лише три особняки, i лише два вiкна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Арамiс, друге – вiкно самого Арамiса.
«iй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племiнницю богослова, – було б цiкаво, коли б ця запiзнiла пташка й справдi шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так i е. Ну, любий мiй Арамiсе, цього разу я про все дiзнаюся!»
І д’Артаньян, намагаючись залишатися непомiченим, сховався в найтемнiшому кутку вулицi, бiля кам’яноi лави, що стояла в глибинi якоiсь нiшi.
Жiнка пiдходила все ближче до того мiсця, де причаiвся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумнiватися вже не доводилося: ii виказувала i легка хода, i тихе покахикування, що зовсiм не нагадувало надсадний кашель староi бабусi. А втiм, як припустив наш кмiтливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.
Тим часом чи то на цей кашель вiдповiли таким же сигналом, що нарештi змусило жiнку зважитися, чи то вона i без сторонньоi допомоги визначила, що дiйшла до мети, одне слово, жiнка рiшуче пiдiйшла до вiконницi Арамiса й тричi з однаковим iнтервалом постукала зiгнутим пальцем.
– Це ж вiкно Арамiса! – прошепотiв д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемiр! Он як ви вивчаете богослов’я!
Ледве жiнка встигла постукати втрете, як внутрiшня рама вiдчинилась i крiзь вiконницю блимнуло свiтло.
– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустрiч змусила пiдслуховувати не бiля дверей, а пiд вiкном, – отже, вiзит не був несподiванкою! Зараз вiконницю вiдчинять i дама влiзе через вiкно. Чудово!
Та, на превеликий подив д’Артаньяна, вiконниця так i лишилася зачиненою. Навiть бiльше, вогник, що зблиснув на якусь мить, зник, i все знову поринуло в темряву. Д’Артаньян вирiшив, що це ненадовго, i продовжував пильно вдивлятися й уважно прислухатися.
Його сподiвання справдилися. Минуло лише кiлька секунд, i зсередини долинуло два коротких удари. Молода жiнка у вiдповiдь постукала один раз, i вiконниця прочинилася.
Можна тiльки уявити собi, як напружився д’Артаньян, намагаючись усе побачити й почути.
На жаль, джерело свiтла вже перенесли в iншу кiмнату. Але очi юнака вже призвичаiлися до темряви. Втiм, дехто запевняе, що гасконцi вночi бачать не гiрше за котiв.
Д’Артаньян побачив, як молода жiнка витягла з кишенi якийсь бiлий згорток i швидко розгорнула його. То була хусточка. Пiднiсши ii до вiкна, вона вказала господарю на рiжечок.
Ця хусточка нагадала д’Артаньяновi iншу, знайдену ним бiля нiг панi Бонасье, i змусила його згадати про хусточку, що упустив Арамiс.
«Що в бiса означае ця хусточка?»
З того мiсця, де вiн стояв, д’Артаньян не мiг бачити Арамiсового обличчя, – ми кажемо Арамiсового, бо юнак навiть не сумнiвався, що саме його друг розмовляе з дамою, яка стояла на вулицi. Цiкавiсть узяла гору над обережнiстю, i, користуючись тим, що увага обох дiйових осiб цiеi сцени була цiлком прикута до хусточки, д’Артаньян вигулькнув зi свого укриття, крадькома, зi швидкiстю блискавки перетнув вулицю та притулився до рогу будинку, звiдки можна було добре бачити все, що вiдбуваеться в кiмнатi Арамiса.
Та коли вiн зазирнув у вiкно, то мало не скрикнув вiд подиву: з нiчною вiдвiдувачкою розмовляв не Арамiс – то була жiнка. На жаль, д’Артаньян хоч i розгледiв обриси фiгури, але обличчя ii роздивитися не змiг.
Цiеi митi жiнка, яка була в кiмнатi, вийняла з кишенi другу хусточку й помiнялася з нiчною вiдвiдувачкою. Потiм жiнки сказали одна однiй ще кiлька слiв. Нарештi вiконниця зачинилася. Жiнка, що стояла на вулицi, обернулась i пройшла за кiлька крокiв од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запiзно – д’Артаньян встиг упiзнати панi Бонасье.
Панi Бонасье! Пiдозра, що це вона, уже промайнуло йому в головi, коли жiнка вийняла з кишенi хусточку. Але як могло статися, що панi Бонасье, вiдрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би вiдвести ii до Лувру, о пiв на дванадцяту ночi бiгала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?
Лише важлива справа могла змусити панi Бонасье так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирiчноi жiнки? Кохання!
Але задля себе самоi чи якоiсь третьоi особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощiв, так нiби вiн i справдi був уже коханцем чарiвноi панi Бонасье.
Зрештою, iснував простий спосiб, щоб з’ясувати, куди прямуе панi Бонасье: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.
Та, помiтивши незнайомого, що, вийшов з нiшi в стiнi, мов статуя, що враз ожила, i почувши його кроки, якi все ближче лунали за нею, панi Бонасье злякано скрикнула i побiгла.
Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жiнку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробiгла ще й третини вулицi, на яку завернула, як вiн ii наздогнав. Бiдолашна зовсiм знесилiла – не так вiд утоми, як вiд страху, – i коли д’Артаньян поклав руку iй на плече, вона впала навколiшки i здушеним голосом вигукнула:
– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нiчого не дiзнаетеся вiд мене!
Д’Артаньян пiдняв ii, обхопивши за талiю. Та вiдчувши, як вона обвисла на його руцi, вiн зрозумiв, що вона ось-ось знепритомнiе, i поспiшив ii заспокоiти, запевняючи у своiх добрих намiрах. Цi слова не мали для панi Бонасье нiякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думцi найгiрше. Але голос, який промовляв iх, зробив свою справу. Молодiй жiнцi здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очi, вона глянула на людину, що так дуже перелякала ii, i, впiзнавши д’Артаньяна, радiсно скрикнула.
– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобi!
– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберiгати вас.
– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жiнка, лукаво всмiхаючись. Їi вiд природи жартiвлива вдача швидко звiльнилася вiд страху, який охопив ii кiлька хвилин тому, бо всi ii побоювання розвiялись одразу, щойно вона впiзнала друга в тому, кого мала за ворога.
– Мушу признатися, що це не так, – вiдповiв д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашiй дорозi. Побачив, як якась жiнка стукае у вiкно до одного з моiх друзiв…
– Одного з ваших друзiв? – урвала його мову панi Бонасье.
– Саме так. Арамiс – один з моiх найближчих друзiв.
– Арамiс? Хто це?
– Облиште, панi! Чи не збираетеся ви запевнити мене в тому, що не знаете Арамiса?
– Я вперше чую це iм’я.
– І ви вперше приходили до цього будинку?
– Звичайно.
– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловiк?
– Нi.
– Мушкетер?
– Уявлення не мала!
– Виходить, ви шукали не його.
– Цiлком правильно. Та ви самi добре бачили, що особа, з якою я розмовляла, – жiнка.
– Так, ваша правда. Але ця жiнка, очевидно, одна з приятельок Арамiса?
– Цього я не знаю.
– Але ж вона живе в нього?
– Це мене не обходить.
– Та хто ж вона?
– О, ця таемниця – не моя.
– Панi, ви чарiвна, але водночас ви надзвичайно таемнича жiнка.
– І ця таемничiсть применшуе мою привабливiсть?
– Зовсiм нi, навпаки, ви стаете ще чарiвнiшою.
– Якщо так, дайте менi спертися на вашу руку.
– Охоче. Що тепер?
– А тепер проведiть мене.
– Куди?
– Туди, куди я йду.
– Але куди ви йдете?
– Ви побачите, бо проведете мене аж до дверей.
– Менi зачекати на вас?
– Це буде зайвим.
– То ви повертатиметесь самi?
– Може – так, може – нi.
– Але хто пiде проводжати вас, чоловiк чи жiнка?
– Ще не знаю.
– Але я дiзнаюся!
– Як?
– Я зачекаю i побачу, з ким ви вийдете.
– У такому разi – прощайте!
– Чому ж?
– Я бiльше не потребую ваших послуг.
– Але ж ви самi просили…
– Допомоги дворянина, а не нишпорки.
– Це надто жорстоко з вашого боку.
– Як називають того, хто стежить за людиною всупереч ii волi?
– Безтактним.
– Це слово надто м’яке.
– Гаразд, панi. Я бачу, що доведеться виконувати всi вашi бажання.
– Чому ж ви не скористалися з нагоди, щоб вiдразу виконати одне з моiх бажань?
– Я каюся.
– Ви справдi каетесь?
– У цьому я не зовсiм певен… Але я певен в iншому: я можу твердо обiцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите менi провести вас до того мiсця, куди ви йдете.
– І потiм ви мене залишите?
– Так.
– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?
– Нi.
– Слово честi?
– Слово дворянина!
– Тодi берiть мене пiд руку – й ходiмо!
Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, i панi Бонасье, усе ще тремтячи вiд пережитих хвилювань, мiцно схопилася за його руку. Так вони дiйшли до кiнця вулицi Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньяновi, панi Бонасье знову завагалася, як це було ранiш на вулицi Вожирар, але потiм за якимись, вiдомими тiльки iй, ознаками, очевидно, знайшла потрiбнi дверi.
– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, пiдходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зi мною i допомогли менi уникнути всiх небезпек, на якi я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обiцянку. Я прийшла туди, куди менi було потрiбно.
– А на зворотному шляху вам нiчого буде боятися?
– Хiба що грабiжникiв.
– А грабiжникiв, значить, ви не боiтеся?
– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собi анi гроша.
