скачать книгу бесплатно
– У липнi мiсяцi, хай йому бiс! – знову не стримався Портос. – Чи, може, твiй богослов боiться, що тебе впiзнають?
– Я ще розумiю, – сказав Атос, – що шпигуна могла ввести в оману фiгура, але ж обличчя…
– На менi був капелюх iз широкими крисами, – додав Арамiс.
– Господи, – вигукнув Портос, – яка завбачливiсть! І ради чого? Щоб вивчати богослов’я!..
– Панове! Панове! – перебив iх д’Артаньян. – Годi вам жартувати. Зараз кожна хвилина на вагу золота. Давайте розiйдемося в рiзнi боки i спробуемо розшукати дружину галантерейника. В ii викраденнi – ключ до розгадки всiеi iнтриги.
– Ви так вважаете, д’Артаньяне? Жiнка такого низького походження! – мовив Портос, презирливо випнувши губи.
– Вона хрещениця де Ля Порта, довiреного камердинера королеви. Хiба я вам не казав цього, панове? І не виключено, що ii величнiсть цього разу навмисно шукала пiдтримки серед людей низького стану. Голови високопоставлених людей видно здалеку, а у кардинала пильне око.
– Що ж, – сказав Портос, – для початку домовтеся з галантерейником про винагороду i не продешевiть.
– Гадаю, це зайве, – заперечив д’Артаньян, – бо коли не заплатить вiн, то нам добре заплатять iншi…
Цiеi митi на сходах почулися квапливi кроки, дверi з грюкотом розчинились, i до кiмнати, де йшла нарада, вбiг бiдолашний галантерейник.
– Добродii! – заволав вiн. – Благаю вас, урятуйте мене! Там унизу чотири гвардiйцi, вони прийшли мене заарештувати! Врятуйте мене! Врятуйте!
Портос i Арамiс пiдхопилися зi своiх мiсць.
– Стiйте! – вигукнув д’Артаньян, знаком показуючи, щоб вони вклали в пiхви своi шпаги, якi вже встигли наполовину витягти. – Тут не хоробрiстю треба дiяти, а хитрiстю.
– Але ж ми не можемо дозволити… – вигукнув Портос.
– Нехай д’Артаньян чинить так, як вважае за потрiбне, – перепинив його Атос. – Повторюю вам: вiн метикуватiший за нас. Що ж до мене – я пiдкоряюся йому… Роби, як пiдказуе тобi твiй розум, д’Артаньяне.
Але тут у дверях з’явилися четверо гвардiйцiв. Побачивши перед собою чотирьох мушкетерiв при шпагах, вони нерiшуче спинилися.
– Заходьте, панове, заходьте! – привiтно звернувся до них д’Артаньян. – Ви в мене вдома, а всi ми – вiрнi слуги короля i пана кардинала.
– У такому разi, панове, ви не станете на перешкодi, аби ми змогли виконати наказ? – спитав один з них, очевидно, начальник загону.
– Навпаки, панове, ми навiть готовi надати вам допомогу, якщо в цьому буде потреба.
– Що вiн верзе? – пробурмотiв Портос.
– Дурню, – шепнув Атос, – помовч!
– Але ви ж менi обiцяли… – ледве чутно пробелькотiв бiдолашний галантерейник.
– Врятувати вас ми зможемо, тiльки лишаючись на волi, – швидко шепнув йому д’Артаньян. – А якщо ми спробуемо перешкодити вашому арешту, то нас заберуть разом з вами.
– Але менi здаеться…
– Прошу вас, панове, прошу! – голосно запросив д’Артаньян. – У мене немае жодних пiдстав захищати цього добродiя. Сьогоднi я вперше його побачив, та ще за яких обставин… сподiваюся, вiн i сам вам розкаже: вiн прийшов вимагати з мене плату за проживання!.. Чи не так, пане Бонасье? Вiдповiдайте.
– Цiлковита правда, – пробелькотiв галантерейник. – Але ж ви не сказали…
– Жодного слова про мене i про моiх друзiв, надто – про королеву, бо ви занапастите всiх, i себе також! – прошепотiв д’Артаньян. – Виконуйте свiй наказ, панове! Забирайте цю людину.
І д’Артаньян штовхнув приголомшеного галантерейника в руки гвардiйцiв, примовляючи при цьому:
– Ви просто нахаба, мiй любий. Приходити до мене вимагати грошi… це в мене, у мушкетера!.. У в’язницю! Кажу вам ще раз, панове: посадiть його у в’язницю i тримайте пiд замком якомога довше, поки я розживуся грiшми i зможу заплатити цьому скнарi.
Гвардiйцi уклiнно подякували й повели свою жертву. Тоi митi, коли вони вже спускалися сходами, д’Артаньян раптом ляснув начальника по плечу.
– Може, вип’емо? Я за ваше здоров’я, а ви за мое? – запропонував вiн, наповняючи два келихи вином з Божансi, яке люб’язно прислав бiдолашний Бонасье.
– О, це було б великою честю для мене, – пробурмотiв командир гвардiйцiв. – Щиро вдячний.
– Тодi за ваше здоров’я, пане… як ваше iм’я?
– Буаренар.
– Пане Буаренар!
– І за ваше, добродiю… гм! А як ваше iм’я, дозвольте спитати?
– Д’Артаньян.
– За ваше здоров’я, пане д’Артаньян!
– Але спершу, – в якомусь незрозумiлому захватi вигукнув д’Артаньян, – спершу – за здоров’я короля i пана кардинала!
Якби вино було погане, гвардiець, можливо, засумнiвався б у щиростi д’Артаньяна, але вино було чудове, i вiн повiрив.
– Що ви накоiли? – обурився Портос, коли начальник варти подався слiдом за своiми пiдлеглими i четверо друзiв залишилися самi. – Яка ганьба! Четверо мушкетерiв дозволяють заарештувати бiдолаху, який благае в них допомоги! Дворянин п’е iз нишпiркою кардинала!
– Портосе, – зауважив Арамiс, – Атос уже сказав тобi, що ти дурень, i я приеднуюся до його думки. Д’Артаньяне, ти велика людина, i коли ти посядеш мiсце пана де Тревiля, я проситиму тебе поклопотатися за мене, щоб дiстати мiсце настоятеля якого-небудь абатства.
– Або я чогось не розумiю, – вигукнув Портос, – або ви схвалюете вчинок д’Артаньяна?
– Ще б пак, хай йому бiс! – сказав Арамiс. – Не тiльки схвалюю те, що вiн зробив, а й навiть поздоровляю його.
– А тепер, панове, – мовив д’Артаньян, не обтяжуючи себе спробами пояснити Портосовi свою поведiнку, – один за всiх i всi за одного – це тепер наше гасло, згода?
– Однак… – почав був Портос.
– Простягни свою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос i Арамiс.
Безсилий проти волi бiльшостi, але продовжуючи стиха сипати прокляття, Портос простягнув руку, i всi четверо хором вигукнули слова, що пiдказав iм д’Артаньян:
– Один за всiх i всi за одного!
– Чудово! Тепер нехай кожен iде до себе додому, – сказав д’Артаньян так, нiби командував усе свое життя. – Але – обачнiсть i ще раз обачнiсть, бо з цiеi хвилини ми починаемо вiйну проти кардинала.
X
МИШОЛОВКА ЗРАЗКА СІМНАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ
Мишоловку винайшли задовго до нас. Коли з’явилася держава, вона створила полiцiю, а полiцiя, у свою чергу, вигадала мишоловку.
Зважаючи на те, що нашi читачi не звикли ще до жаргону паризькоi полiцii i що ми вперше за п’ятнадцять з лишком рокiв нашоi письменницькоi дiяльностi вживаемо це слово в такому значеннi, спробуемо пояснити, про що йдеться.
Коли в будинку, хоч би кому вiн належав, арештовують людину, яку пiдозрюють у здiйсненнi злочину, цей арешт тримаеться в таемницi. В передпокоi влаштовують засiдку з чотирьох або й п’яти полiцейських, дверi вiдчиняють усiм, хто постукае, потiм iх зачиняють, а вiзитерiв арештовують. У такий спосiб за два чи три днi затримують майже всiх, хто ранiше бував у господаря помешкання.
Ось що таке мишоловка.
Квартиру Бонасье перетворили саме на таку мишоловку, i всiх, хто там з’являвся, затримували й допитували люди кардинала. У кiмнату на другому поверсi, де мешкав д’Артаньян, з вулицi вiв окремий хiд, а тому його гостям не загрожували такi неприемностi.
Втiм, приходили до нього тiльки трое його друзiв. Усi вони подалися на розшуки, кожен своею дорогою, але нiкому з них не пощастило знайти бодай щось, що прояснило б ситуацiю. Атос вдався навiть до розпитувань у пана де Тревiля. Ця обставина, зважаючи на притаманну Атосовi небалакучiсть, дуже здивувала капiтана. Але пан де Тревiль нiчого не знав, хiба що пригадав, що того дня, коли вiн востанне бачив кардинала, короля та королеву, кардинал мав дуже заклопотаний вигляд, короля, здавалося, щось непокоiло, а почервонiлi очi королеви свiдчили про те, що вона або довго не могла заснути минулоi ночi, або плакала. Останне його мало здивувало: королева вiдтодi, як одружилася, погано спала й часто плакала.
Хай би що там було насправдi, пан де Тревiль настiйно рекомендував Атосовi залишатися вiдданим королю й особливо королевi i просив передати це побажання i його друзям.
Що ж до д’Артаньяна, то вiн усi цi днi був удома. Свою кiмнату вiн перетворив на спостережний пункт. У вiкно вiн бачив усiх, хто приходив у будинок i потрапляв у мишоловку. Потiм, розiбравши паркет, так що вiд нижнього примiщення, де вiдбувалися допити, його вiддiляла лише тонка перегородка, власне стеля, вiн став свiдком усього, що вiдбувалося мiж обвинувачами та обвинувачуваними. У кiнцi допитiв затриманих, яких перед тим ретельно обшукували, майже завжди запитували:
– Чи не передавала вам панi Бонасье що-небудь для свого чоловiка або для когось iншого?
– Чи не передавав вам пан Бонасье що-небудь для своеi дружини або когось iншого?
– Чи не говорили вам пан i панi Бонасье що-небудь по секрету?
«Якби вони щось напевне знали, – подумав д’Артаньян, – то не задавали б таких запитань. Але про що вони хочуть дiзнатися? Можливо, про те, чи перебувае Бекiнгем у Парижi i чи не було в нього або чи не повинно бути побачення з королевою».
Д’Артаньян зупинився на цьому припущеннi, яке, виходячи з того, що вiн почув пiд час допитiв, було найвiрогiднiшим.
Тим часом мишоловка дiяла далi, а д’Артаньян не втрачав пильностi.
Увечерi, наступного дня пiсля арешту бiдолашного Бонасье, щойно Атос попрощався з д’Артаньяном i пiшов до пана де Тревiля, щойно годинник вибив дев’яту i Планше почав стелити постiль своему хазяiновi, як хтось постукав з вулицi у вхiднi дверi. Дверi вiдразу ж вiдчинилися й знову зачинилися: ще одна жертва заходила в мишоловку.
Д’Артаньян ринувся до того мiсця, де було розiбрано паркет, лiг долiлиць i прислухався.
Невдовзi почулися крики, потiм стогiн, який намагалися заглушити. Цього разу, мабуть, вирiшили не допитувати.
«Хай йому бiс! – подумав д’Артаньян. – Здаеться, це жiнка: ii обшукують, вона чинить опiр… Вони вдалися до сили… Негiдники!..»
Д’Артаньян, який мав бути обережним, ледве стримувався, щоб не втрутитися в подii, що вiдбувалися внизу.
– Панове, я кажу вам, що я господиня цього дому, що я панi Бонасье i що я служу королевi! – волала бiдолашна жiнка.
– Панi Бонасье! – прошепотiв д’Артаньян. – Невже менi пощастило знайти ту, яку всi розшукують?
– Саме ви нам i потрiбнi! – вiдповiли iй.
На раз зчинилася якась метушня, вiд чого затремтiли всi перегородки в будинку. Було зрозумiло, що бiдолашна жiнка чинила опiр, але вона була одна проти чотирьох чоловiкiв.
– Пустiть мене… пус… – голос ставав дедалi тихiшим, аж поки замiсть слiв почулися лише нерозбiрливi звуки.
– Вони затикають iй рота, зараз вони поведуть ii! – вигукнув д’Артаньян, пiдхоплюючись, немов на пружинi. – Шпагу!.. Нi, вона при менi… Планше!
– Слухаю вас.
– Бiжи по Атоса, Портоса та Арамiса. Хто-небудь з них напевно вдома, а може, й усi трое вже повернулися. Нехай вiзьмуть зброю, нехай iдуть, нi, нехай мчать сюди… О, згадав: Атос у пана де Тревiля.
– Але куди ж ви, куди ж ви, пане?
– Я спущуся через вiкно! – пояснив д’Артаньян. – Так я швидше буду внизу. А ти прикрий дiрку в паркетi, пiдмети пiдлогу, виходь у дверi й бiжи, куди я тобi звелiв.
– О пане, пане, ви розiб’етеся! – зойкнув Планше.
– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.
Потiм, тримаючись рукою за пiдвiконня, вiн вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: вiн навiть не подряпався.
Опинившись бiля вхiдних дверей, вiн почав стукати, промовляючи сам до себе:
– Зараз я теж буду в мишоловцi, i горе тим котам, якi посмiють зачепити таку мишу!
Тiльки-но почулися удари молотка, як усерединi все стихло. Долинули притишенi кроки, дверi вiдчинились, i д’Артаньян, зi шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасье, дверi якого, мабуть, мали пружину, бо самi зачинилися за ним.
Слiдом за цим усi мешканцi цього нещасливого будинку та iхнi найближчi сусiди почули голоснi вигуки, тупотiння нiг, брязкiт шпаг i гуркiт повалених меблiв. А ще за якусь мить усi тi, кого стривожив шум i хто висунувся у вiкно, щоб довiдатись, у чiм рiч, могли побачити, як дверi вiдчинилися знову i четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а нiби вилетiли з них, як вилiтае зграя переляканих ворон, лишаючи на пiдлозi й на краю столiв свое пiр’я, бо цi теж полишили за собою клаптi одежi та шмаття плащiв.
Аби до кiнця бути справедливим, скажемо, що перемога дiсталася д’Артаньяновi без особливих зусиль, бо тiльки один полiцейський був при зброi, та й захищався вiн для годиться. Решта ж, а iх було трое, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стiльцi, ослони та посуд. Але двi чи три подряпини, завданi шпагою гасконця, налякали iх до смертi. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, i д’Артаньян святкував перемогу.
Сусiди, якi повiдчиняли вiкна з холоднокровнiстю, що була властива парижанам у тi часи постiйних заколотiв i збройних сутичок, зачинили iх, коли побачили, як тiкають четверо чоловiкiв у чорному. Чуття пiдказувало iм, що з цiеi хвилини вже нiчого цiкавого не вiдбудеться.
Крiм того, година була пiзня, а тодi, як i тепер, у кварталi, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.
Д’Артаньян, залишившись наодинцi з панi Бонасье, обернувся до неi. Бiдолашна лежала в крiслi майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неi.
Це була чарiвна жiнка рокiв двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком i чудовими зубками. Колiр ii обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими ii можна було вважати вельможною дамою. Руки в неi були бiлi, але не витонченоi форми. Та й ноги ii не свiдчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такi дрiбницi.
Розглядаючи панi Бонасье i, як ми вже сказали, зупинивши свiй погляд на ii нiжках, вiн помiтив батистову хусточку, що лежала на пiдлозi, i пiдняв його. Рiжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощаснiй хусточцi, через яку вони з Арамiсом ледве не побилися на дуелi.
Вiдтодi д’Артаньян не полюбляв батистовi хусточки з рiзними там гербами i вензелями. Тому вiн, не кажучи анi слова, поклав хусточку до кишенi панi Бонасье. Тим часом молода жiнка почала приходити до тями. Вона розплющила очi, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителiв ii вже нема i вона лишилася наодинцi зi своiм рятiвником. Усмiхнувшись, жiнка простягла до нього руки. Нiколи в життi д’Артаньяну ще не доводилося бачити такоi чарiвноi усмiшки.
– Ех, добродiю, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте менi подякувати вам.
– Панi, – вiдповiв д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моему мiсцi будь-який дворянин. Тому ви не зобов’язанi дякувати менi.
– О нi, навпаки, добродiю, i я сподiваюся, що зможу вiддячити вам за цю послугу! Але що хотiли вiд мене цi люди, про яких я подумала, що вони грабiжники, i чому тут немае пана Бонасье?
– Панi, цi люди набагато небезпечнiшi за грабiжникiв. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловiка, пана Бонасье, то його немае тут тому, що вчора його забрали й вiдвели до Бастилii.
– Мiй чоловiк у Бастилii? – вигукнула панi Бонасье. – Боже мiй! Що вiн такого скоiв? Мiй бiдолашний чоловiк! Адже вiн – сама невиннiсть!
