скачать книгу бесплатно
– Не дивно, – сказав голосно вiн, звертаючись до свого сусiда, – що цей хлопець злякався м’яча. Безперечно, вiн лише учень, а не справжнiй мушкетер.
Д’Артаньян, нiби його вжалила змiя, рвучко обернувся й уважно подивився на того, хто сказав цi зухвалi слова.
– Сто чортiв! – не вгавав гвардiець, з глузливим виглядом пiдкручуючи вуса. – Дивiться на мене скiльки хочете, мiй хлопчику: я сказав те, що сказав.
– Сказане вами занадто прозоре, i вашi слова не потребують пояснень, – стиха зауважив д’Артаньян. – Отже, я прошу вас вийти за мною.
– Коли саме? – спитав гвардiець тим самим глузливим тоном.
– Цiеi ж хвилини, добродiю.
– Ви хоч знаете, хто я?
– Не маю найменшого уявлення, i мене це аж нiяк не бентежить.
– Ось тут ви помиляетеся, бо, коли б ви знали мое iм’я, то, можливо, не стрибали б наскоком.
– І як же вас звати?
– Бернажу, до ваших послуг.
– Ну що ж, пане Бернажу, – спокiйно вiдповiв д’Артаньян, – я чекатиму вас бiля виходу.
– Гаразд. Я рушаю за вами.
– Тiльки не дуже поспiшайте, добродiю, краще буде, якщо нiхто не помiтить, що ми вийшли разом. Як ви розумiете, справа стосуеться тiльки нас двох, i зайвi очi нам нi до чого.
– Авжеж, – погодився гвардiець, здивований, що його iм’я не справило належного враження на юнака.
Справдi, iм’я Бернажу було вiдоме всiм, за винятком, мабуть, одного д’Артаньяна, бо це було iм’я одного з тих, хто найчастiше потрапляв до щоденних повiдомлень про дуелi, яких не могли заборонити жоднi укази короля та кардинала.
Портос i Арамiс були так захопленi грою, а Атос з такою увагою стежив за ними, що вони навiть не помiтили, коли iхнiй юний товариш вийшов i, як вiн обiцяв гвардiйцевi кардинала, став бiля виходу. За кiлька хвилин гвардiець приеднався до нього, i вони разом вийшли на вулицю. Аудiенцiю ж у короля було призначено на дванадцяту. Д’Артаньян поспiшав почати дуель, бо час збiгав. Озирнувшись довкола i побачивши, що вулиця безлюдна, вiн звернувся до свого супротивника:
– Слово честi, вам пощастило, хоч ви i зветесь Бернажу! Ви маете справу лише з учнем мушкетерiв. Проте, запевняю вас, я буду старатися. Захищайтеся!
– Але… – почав був гвардiець, якому д’Артаньян так невимушено пропонував якнайшвидше з’ясувати стосунки, – …менi здаеться, що мiсце обрано невдало. Нам було б зручнiше десь на задвiрках Сен-Жерменського абатства або на Пре-о-Клер.
– Вашi слова не позбавленi здорового глузду, – вiдповiв д’Артаньян. – На жаль, я не маю часу на пошуки iншого мiсця для дуелi. Рiвно о дванадцятiй менi призначено побачення. Тож захищайтеся, добродiю, захищайтеся!
Бернажу був не з тих, кому треба двiчi повторювати це запрошення. Тiеi ж митi шпага блиснула в його руцi, i вiн пiшов на супротивника – завваживши на його молодiсть, вiн сподiвався вiдразу ж нагнати на нього страху.
Та д’Артаньян напередоднi вже пройшов гарну науку. Усе ще перебуваючи пiд враженням недавньоi перемоги та в передчуттi очiкуваноi милостi, вiн вирiшив не вiдступати нi на крок. Вiдбивши удар супротивника, д’Артаньян не зрушив з мiсця, а тому вiдступити змушений був його вiзавi. Молодий гасконець помiтив, що при цьому русi шпага Бернажу трохи вiдхилилася, i, звiльнивши свою шпагу, пiшов у наступ, завдаючи супротивниковi удару в плече. Д’Артаньян вiдразу вiдступив на крок назад, пiднявши вгору шпагу. Але Бернажу гукнув йому, що це дрiбниця, i, нерозважливо рвонувшись уперед, сам наскочив на шпагу д’Артаньяна. Проте вiн не падав i не визнавав себе переможеним, а тiльки вiдступав до будинку пана де Ля Тремуля, де служив один з його родичiв. Д’Артаньян, не певний у серйозностi завданоi ним рани, завзято тiснив його i, можливо, третiм ударом завершив би поединок, але на той час гомiн, що зчинився на вулицi, почули в примiщеннi, де грали в м’яч. Двое друзiв гвардiйця, котрi чули, як вiн обмiнявся кiлькома словами з д’Артаньяном, а потiм вийшов слiдом за ним, вибiгли й собi i, вихопивши шпаги, напали на переможця. Але Атос, Портос i Арамiс теж не забарилися й напали на двох гвардiйцiв, що атакували iхнього юного друга, змусивши нападникiв повернутися до них лицем. І тут Бернажу впав, а гвардiйцi, залишившись удвох проти чотирьох, заволали:
– На допомогу, люди де Ля Тремуля!
На цей крик усi мешканцi будинку де Ля Тремуля вискочили на вулицю i кинулися на чотирьох мушкетерiв, котрi, у свою чергу, також почали гукати своiх товаришiв:
– На допомогу, мушкетери!
Як правило, такий заклик не залишався без вiдгуку. Всi знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, а тому любили iх за цю ненависть до кардинала. Ось чому гвардiйцi iнших рот, що не служили Червоному герцоговi, як прозвав його Арамiс, пiд час таких сутичок звичайно ставали на бiк королiвських мушкетерiв. Повз них саме проходили трое гвардiйцiв з роти пана Дезессара. Побачивши, що вiдбуваеться, двое з них почали допомагати хоробрiй четвiрцi, а третiй побiг до будинку де Тревiля, гукаючи:
– На допомогу, мушкетери! На допомогу!
Як звичайно, на подвiр’i i в самому будинку пана де Тревiля було повно його солдатiв, якi й приспiли на допомогу своiм товаришам. Почалося справжне побоiще, але перевага була на боцi мушкетерiв. Гвардiйцi кардинала i люди пана де Ля Тремуля вiдступили в будинок, ледве встигнувши зачинити за собою дверi, аби не дати мушкетерам вдертися всередину разом з ними. Бернажу вже ранiше перенесли в будинок, i, як ми вже сказали, стан його був украй важким.
Збудження, що охопило мушкетерiв та iхнiх спiльникiв, досягло свого апогею, i вже почали говорити про те, щоб пустити червоного пiвня й покарати слуг його хазяiна за те, що вони наважилися напасти на королiвських мушкетерiв. Ця пропозицiя всiм дуже сподобалася, але, на щастя, пробило одинадцяту годину. Д’Артаньян i його друзi згадали про аудiенцiю i, занепокоенi тим, що такий цiкавий захiд мине без iхньоi участi, доклали всiх зусиль, щоб остудити найгарячiшi голови. Присутнi вдовольнилися лише тим, що кинули кiлька каменюк у дверi будинку пана де Ля Тремуля. Але дверi лишилися цiлими, i це трохи вгамувало запал. Крiм того, особи, яких висували на роль ватажкiв, устигли покинути мiсце подiй i попрямували до палацу де Тревiля, якому вже повiдомили про неподобство бiля будинку пана де Тремуля.
– Швидше до Лувру! – сказав вiн. – До Лувру, не гаючи жодноi хвилини, i постараемося побачитися з королем ранiше, нiж кардинал устигне про все доповiсти. Ми подамо йому цю справу як продовження вчорашньоi, i обидвi зiйдуть за одну.
І пан де Тревiль у супроводi чотирьох молодих людей поспiшив до Лувру. Але там, на превеликий подив капiтана мушкетерiв, йому було сказано, що король поiхав до Сен-Жерменського лiсу полювати на оленя. Пан де Тревiль примусив двiчi повторити цю новину, i його супутники помiтили, що з кожним словом його обличчя щодалi похмурнiе.
– Його величнiсть, – спитав вiн, – ще вчора вирiшив поiхати на полювання?
– Нi, ваша свiтлосте, – вiдповiв камердинер. – Головний егер сьогоднi вранцi доповiв йому, що вночi для нього оточили оленя. Король спочатку вiдповiв, що не поiде, але потiм, не встоявши перед спокусою, все-таки поiхав.
– Король зустрiчався з кардиналом? – спитав пан де Тревiль.
– Можливо, й зустрiчався, – вiдповiв камердинер. – Бо вранцi я бачив бiля пiд’iзду запряжену карету його преосвященства. Коли я спитав, куди вiн збираеться, то менi вiдповiли: до Сен-Жермена.
– Ми спiзнилися, – сказав де Тревiль. – Сьогоднi ввечерi, панове, я побачу короля. Стосовно ж вас, то вам я не раджу потрапляти йому на очi.
Порада була дуже розумна, а головне, ii давала людина, яка так добре знала короля. Тож нашi молодi люди й не намагалися заперечувати. Пан де Тревiль запропонував iм iти по домiвках i чекати вiд нього подальших розпоряджень.
Повернувшись до себе, де Тревiль подумав, що слiд випередити кардинала i першим подати офiцiйну скаргу. Вiн послав слугу до пана де Ля Тремуля з листом, у якому просив його випровадити зi свого будинку гвардiйця пана кардинала i винести догану своiм людям за те, що вони мали зухвалiсть напасти на мушкетерiв. Але пан де Ля Тремуль, уже попереджений своiм конюшим, родичем якого, як нам вiдомо, був Бернажу, вiдповiв, що нi пановi де Тревiлю, нi його мушкетерам не личить скаржитися, а зовсiм навпаки, скаржитися мае вiн, бо це мушкетери напали на його слуг i мали намiр пiдпалити його будинок. Суперечка мiж цими двома вельможами могла затягтися надовго, i кожен з них, зрозумiло, наполягав би на своiй правотi. Тому де Тревiль знайшов едино правильний у цiй ситуацii вихiд: вiн вирiшив особисто поiхати до пана де Ля Тремуля, що й зробив не гаючись. Увiйшовши до його будинку, капiтан мушкетерiв звелiв повiдомити про себе.
Двое знатних вельмож чемно розкланялися. Хоч вони й не були добрими приятелями, але це, втiм, не заважало iм поважати одне одного. Обидва вони були людьми чесними i шляхетними. Де Ля Тремуль, як протестант, рiдко бував при дворi i тому не належав до жодноi партii, а його стосунки з людьми були позбавленi будь-яких упереджень. Проте цього разу де Тревiля прийняли хоча й увiчливо, але холоднiше, нiж звичайно.
– Добродiю, – сказав капiтан мушкетерiв, – ми обидва маемо пiдстави скаржитися королю, i я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати всi обставини цiеi справи.
– Охоче, – вiдповiв де Ля Тремуль, – але попереджаю вас, я добре поiнформований i знаю, що в усьому виннi вашi мушкетери.
– Добродiю, ви людина надто розважлива i справедлива, щоб не пристати на пропозицiю, з якою я прибув до вас.
– Прошу, добродiю, я слухаю вас.
– Як себе почувае пан Бернажу, родич вашого конюшого?
– На жаль, добродiю, дуже кепсько. Крiм рани, завданоi в передплiччя, яка не становить загрози його життю, вiн дiстав i другий удар, – шпага пройшла через легеню, i, за словами лiкаря, нiчого хорошого сподiватися не доводиться.
– Поранений при тямi?
– Так.
– Вiн може говорити?
– Заледве, але говорить.
– Я пропоную, добродiю, пiти до нього й iм’ям Бога, перед яким вiн, можливо, невдовзi стане, заклинати його сказати правду. Нехай вiн стане суддею у своiй справi, i я повiрю всьому, що вiн скаже.
Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозицiя була слушна, i вiн погодився.
Вони спустилися до кiмнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, якi прийшли провiдати його, хворий спробував пiдвестися на своему ложi, але був такий слабий, що, вiдразу знесилившись, знову вiдкинувся на подушки майже непритомний.
Пан де Ля Тремуль пiдiйшов до нього i пiднiс до його обличчя флакон iз сiллю, що й привела його до тями. Тодi пан де Тревiль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тисковi на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.
Все сталося так, як гадав пан де Тревiль. Перебуваючи мiж життям i смертю, у Бернажу навiть на думцi не було приховати правду. І вiн розповiв своiм високоповажним вiзитерам, як усе сталося насправдi.
Саме цього й хотiв де Тревiль. Вiн побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем i, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме iх на обiд.
Пан де Тревiль приймав у себе найвишуканiше товариство, i, про що неважко здогадатися, всi цi люди були противниками кардинала. Отож за обiдом тiльки й розмов було, що про двi поразки, яких зазнали гвардiйцi його преосвященства. А що героем обох боiв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усiх бокiв посипалися поздоровлення, якi Атос, Портос i Арамiс радi були вiддати йому не тiльки як добрi друзi, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися iх i тепер надавали це право своему товаришевi.
Близько шостоi вечора де Тревiль оголосив, що мае намiр поiхати до Лувру. Час, призначений для аудiенцii, вже минув, отож вiн знехтував застереженням пройти з малого пiд’iзду, а разом з чотирма своiми супутниками пiшов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Нашi молодi друзi, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не пiвгодини, як раптом усi дверi розчинились i присутнiх сповiстили про прибуття його величностi.
При цiй звiстцi д’Артаньян вiдчув, як по всьому його тiлу пробiгло тремтiння. Наступнi хвилини, можливо, мали вирiшити всю його подальшу долю. У тривожному чеканнi вiн прикипiв поглядом до дверей, у якi ось-ось мав увiйти король Людовiк ХІІІ.
За якусь мить вiн i справдi ввiйшов до передпокою, а з ним i компаньйони по недавньому полюванню. Вiн був у мисливському костюмi, з якого ще не встигли струсити пил, i в ботфортах. У руках вiн тримав батiг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумiв, що настрiй короля нiчого доброго не вiщуе.
Попри похмурий настрiй короля, придворнi, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королiвських передпокоях волiють потрапити королевi пiд гарячу руку, анiж зовсiм не потрапляти йому на очi. Тому всi три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тодi як д’Артаньян, навпаки, сховався за iхнiми спинами. Але король, хоч i знав особисто Атоса, Портоса та Арамiса, пройшов повз них, навiть не глянувши i не зронивши жодного слова, так, наче нiколи iх i не бачив. Що ж до пана де Тревiля, то вiн, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердiстю витримав його, що королю довелося самому опустити очi. Слiдом за цим його величнiсть, щось бурмочучи собi пiд нiс, пройшов до себе.
– Кепськi справи, – з усмiшкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадае стати кавалерами ордена.
– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревiль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далi чекати – марна рiч.
Молодi люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревiль так i не з’явився, вони пiшли, дуже занепокоенi своею подальшою долею.
Тим часом в апартаментах Людовiка XIII подii розгорталися так. Де Тревiль смiливо ввiйшов до королiвського кабiнету i застав його величнiсть не в гуморi. Король сидiв у крiслi, роздратовано ляскаючи рукiв’ям батога по ботфортах. Капiтан мушкетерiв, анiтрохи не збентежений настроем короля, якнайспокiйнiше спитав його про здоров’я.
– Кепськi справи, добродiю, дуже кепськi, – вiдповiв король. – Я нудьгую.
І справдi, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовiк ХІІІ. Траплялося, вiн брав пiд руку кого-небудь зi своiх придворних, пiдводив його до вiкна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».
– Як! – вигукнув де Тревiль. – Ваша величнiсть нудьгуе? Хiба вашу величнiсть не розважило сьогоднiшне полювання?
– Гарненька розвага! – пробурмотiв король. – Усе вироджуеться, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишае бiльше слiдiв, чи то собаки втратили нюх. От i сьогоднi, ми полюемо здоровенного оленя, шiсть годин переслiдуемо його, i, коли вiн був майже в наших руках i Сен-Симон уже пiдносив до губ рiг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зриваеться вбiк i кидаеться за якимось однолiтком. Ось побачите, менi доведеться вiдмовитися i вiд полювання з хортами, як я вже вiдмовився вiд полювання з соколами. О, пане де Тревiль, я найбiдолашнiший з королiв! У мене був лише один кречет, i той позавчора здох.
– Справдi, ваша величносте, я розумiю ваш розпач: це велике горе. Але, як менi вiдомо, у вас лишилося ще чимало соколiв, яструбiв та iнших ловчих птахiв?
– І жодноi людини, що могла б iх навчити. Сокольничi вимирають, а цим мистецтвом полювання володiю тiльки я. Пiсля мене все буде скiнчено. Полюватимуть за допомогою капканiв, пасток i сiлець! О, коли б то я мав час пiдготувати гiдних учнiв… Але годi про це мрiяти! Пан кардинал тут як уродився, вiн не дае менi анi хвилини спокою, вiн постiйно менi торочить про Іспанiю, Австрiю, Англiю!.. До речi, про пана кардинала: пане де Тревiль, я вами невдоволений.
Де Тревiль протягом усiеi розмови чекав цього моменту. Вiн давно знав короля, тому враз збагнув, що всi його скарги – то лише прелюдiя, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагаеться себе збадьорити. І тiльки тепер вiн скаже про те, про що й хотiв сказати.
– Чим же я, на свое лихо, викликав невдоволення вашоi величностi? – спитав де Тревiль, вдаючи на обличчi страшенний подив.
– Он як ви виконуете вашi обов’язки, добродiю! – провадив король, уникаючи прямоi вiдповiдi на слова де Тревiля. – Хiба для того я призначив вас капiтаном моiх мушкетерiв, щоб вони вбивали людей, пiднiмали на ноги цiлий квартал i збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потураннi! А втiм, – вiв далi король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводii, безперечно, вже у в’язницi, i ви прийшли доповiсти менi, що iх покарано по заслузi.
– Ваша величносте, – спокiйно вiдповiв де Тревiль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…
– Над ким же? – вигукнув король.
– Над наклепниками, – мовив де Тревiль.
– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що трое ваших клятих мушкетерiв, Атос, Портос i Арамiс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скаженi, на цього бiдолашного Бернажу i не вiддухопелили його так, що вiн тепер, певно, вже однiею ногою в могилi? Чи, може, ви хочете розповiсти менi про те, що пiсля цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля i не мали намiру спалити його? Коли б це сталося пiд час вiйни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотiв, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажiть, чи не збираетеся ви все це заперечувати?
– І хто ж розповiв вашiй величностi цю неймовiрну iсторiю? – так само спокiйно спитав де Тревiль.
– Хто розповiв, добродiю? А хто, по-вашому, це мiг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працюе, коли я розважаюся, хто править усiма справами в краiнi i за ii межами – у Францii i в Європi?
– Його величнiсть, безперечно, мае на увазi Всевишнього, – зауважив де Тревiль, – бо, гадаю, тiльки Бог може стояти так високо над вашою величнiстю.
– Нi, добродiю, я маю на увазi опору нашоi держави, мого единого слугу, единого друга – пана кардинала.
– Пан кардинал – це ще не його святiсть, ваша величносте.
– Що ви хочете цим сказати, добродiю?
– Я хочу сказати, що лише Папа непогрiшимий i що ця непогрiшимiсть не поширюеться на кардиналiв.
– Ви хочете сказати, що вiн водить мене за нiс, що вiн зраджуе? Тобто ви його звинувачуете? Ну, скажiть щиро, зiзнайтеся, що ви його звинувачуете!
– Нi, ваша величносте. Але я кажу, що його ввели в оману. Я кажу, що йому подали неправдивi вiдомостi. Я кажу, що вiн поквапився звинуватити мушкетерiв вашоi величностi, до яких вiн несправедливий, i що своi вiдомостi вiн черпав не з достовiрних джерел.
– А що ви скажете на те, що цi вiдомостi походять вiд самого герцога де Ля Тремуля?
– Я мiг би вiдповiсти, ваша величносте, що герцог е зацiкавленою особою в цiй справi, щоб бути безстороннiм свiдком. Але я далекий вiд цього, ваша величносте. Я знаю герцога як чесного дворянина i ладен покластися на його слова, але тiльки за однiеi умови…
– За якоi ж?
– За умови, що ваша величнiсть викличе його до себе i допитае, але вiч-на-вiч, без свiдкiв, i що ваша величнiсть вiдразу ж, щойно герцог пiде, покличе мене.
– Он як! – здивувався король. – І ви цiлком покладетеся на те, що скаже пан де Ля Тремуль?
– Так, ваша величносте.
– І визнаете його присуд справедливим?
– Поза всяким сумнiвом.
– І погодитеся на будь-яке вiдшкодування збитку, якого вiн вимагатиме?
– Цiлком.
– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!
Довiрений камердинер Людовiка XIII, який завжди стояв за дверима, увiйшов до кiмнати.
– Ля Шене, – сказав король, – нехай зараз же хтось пiде за паном де Ля Тремулем. Я хочу сьогоднi ввечерi поговорити з ним.
– Ваша величнiсть дае менi слово, що мiж де Ля Тремулем i мною не прийме нiкого? – спитав де Тревiль.
