скачать книгу бесплатно
– Вiн каже, що у Брюсселi здибався з Рошфором, цим вiрним прихвоснем кардинала. Той перевдягнувся капуцином i, завдяки такому маскараду, обкрутив круг пальця, як останнього дурня, пана де Лега.
– Як останнього дурня, – вiдгукнувся Портос. – А чи е в цiй iсторii хоч дещиця правди?
– Я чув усе це вiд Арамiса, – вiдповiв мушкетер.
– Невже?
– Ви самi все добре знаете, Портосе, – сказав Арамiс. – Я ж учора вам розповiдав. Утiм, панове, годi про це говорити.
– «Годi про це говорити»! – вигукнув Портос. – Ви так гадаете? «Годi про це говорити»! Сто чортiв! Легко ж ви все вирiшуете!.. Як?! Кардинал шпигуе за дворянином, за допомогою зрадника, розбiйника, шибеника викрадае в нього листи, а потiм, використовуючи цi листи, хоче вiдрубати Шале голову пiд тим приводом, нiбито Шале мав намiр убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Нiхто не мiг знайти розгадки цiеi таемницi. Ви, на втiху всiм нам, нарештi розповiли про неi вчора, а сьогоднi, коли ми все ще приголомшенi цiею новиною, кажете: «Годi про це говорити»!
– Ну то поговорiмо, коли вам так хочеться, – терпляче погодився Арамiс.
– Дiсталося б цьому Рошфору, якби я був конюшим пана де Шале! – вигукнув Портос.
– А потiм вам дiсталося б вiд Червоного герцога, – спокiйно зауважив Арамiс.
– Червоний герцог… Браво, браво! Червоний герцог!.. – закричав Портос, плещучи в долонi й схвально киваючи головою. – Червоний герцог – це чудово. Я зроблю так, щоб усi дiзналися про це прiзвисько, слово честi. Ну й жартiвник цей Арамiс!.. Як прикро, що ви не змогли вiддатися своему покликанню, любий мiй! З вас би вийшов чудовий абат!
– О, це тiльки тимчасова вiдстрочка, – мовив Арамiс. – Якогось дня я все-таки стану ним. Адже ви добре знаете, Портосе, що саме з цiеi причини я й досi вивчаю богослов’я.
– Авжеж, вiн зробить так, як каже, – запевнив Портос. – Рано чи пiзно, але зробить.
– Найпевнiше – рано, – вiдповiв Арамiс.
– Вiн чекае тiльки одного: щоб остаточно зважитися й знову вдягти сутану, яка висить у нього в шафi за мундиром! – озвався якийсь мушкетер.
– Чого ж вiн чекае? – спитав другий.
– Вiн чекае, коли королева подаруе французькому престоловi спадкоемця.
– Не варто, панове, жартувати з цього приводу, – зауважив Портос. – Королева, хвалити Бога, ще в такому вiцi, що може на це пiти.
– Кажуть, що пан Бекiнгем[17 - Бекiнгем Джордж Вiлльерс, лорд (1592–1628) – англiйський полiтичний дiяч, фаворит королiв Якова I та Карла I.] у Францii!.. – сказав Арамiс, лукаво посмiхнувшись i тим самим надавши цим, здавалося, невинним словам якогось двозначного вiдтiнку.
– Арамiсе, друже мiй, цього разу ви не правi, – перервав його Портос, – через свою звичку жартувати з усякого приводу iнодi ви заходите надто далеко. Якби пан де Тревiль почув, вам би перепало вiд нього за такi слова.
– Ви, здаеться, повчаете мене, Портосе? – зухвало спитав Арамiс, у смиренному поглядi якого на мить спалахнула блискавка.
– Любий мiй друже, – вiдповiв Портос, – будьте мушкетером чи абатом, але не тим i тим водночас. Згадайте, Атос кiлька днiв тому сказав вам: ви iсте з усiх годiвниць… Нi, прошу вас, не будемо сваритися – це зовсiм нi до чого. Ви добре знаете про домовленiсть мiж вами, Атосом i мною. Адже ви буваете в панi д’Егiльйон i залицяетесь до неi; ви буваете в панi де Буа-Трасi, кузини панi де Шеврез, i, кажуть, маете особливу прихильнiсть цiеi дами. Бога ради, вам нема потреби зiзнаватися у своiх успiхах, нiхто не вимагае вiд вас сповiдi – усiм вiдома ваша поряднiсть! Але коли вже вам, нехай йому бiс, притаманна ця чеснота, не забувайте про неi, коли йдеться про ii величнiсть. Хай плещуть язиками що завгодно i хто завгодно про короля й кардинала, але королева священна, i коли вже говорити про неi, то тiльки хороше.
– Портосе, ви самозакоханi, як Нарцис[18 - Нарцис – персонаж давньогрецьких мiфiв, який закохався у власне вiдображення у водi й, не маючи змоги вiдвести вiд нього очей, кинувся у воду й загинув. Цим iм’ям називають самовпевнену i самозакохану людину.], майте це на увазi, – сказав Арамiс. – Вам вiдомо, що я не ненавиджу повчання i ладен вислуховувати iх тiльки вiд Атоса. Стосовно ж вас, чоловiче, то ваша перев’язь надто розкiшна, щоб можна було повiрити у вашi шляхетнi почуття. Я стану абатом, якщо вважатиму це за потрiбне. Але поки що я мушкетер i, як мушкетер, можу говорити все, що хочу. Зараз менi хочеться сказати вам, що ви менi страшенно набридли.
– Арамiсе!
– Портосе!
– Панове!.. Панове!.. – почулося з усiх бокiв.
– Пан де Тревiль чекае на пана д’Артаньяна! – перервав iх слуга, вiдчиняючи дверi кабiнету.
Почувши це, всi одразу замовкли, i в цiлковитiй тишi молодий гасконець, перетнувши довжелезний передпокiй, увiйшов до капiтана мушкетерiв, щиро вiтаючи себе з тим, що йому пощастило так вчасно уникнути розв’язки цiеi дивовижноi суперечки.
III
АУДІЄНЦІЯ
Того дня настрiй у капiтана королiвських мушкетерiв був не найкращий. Проте вiн чемно вiдповiв на привiтання юнака, що вклонився йому мало не до землi. Почувши беарнську говiрку, вiн усмiхнувся, бо вона нагадала йому молодiсть i рiднi краi – спогади, що можуть у будь-якому вiцi змусити людину усмiхнутися. Але, пiдiйшовши до дверей передпокою i зробивши рукою знак, нiби прохаючи в д’Артаньяна дозволу спочатку закiнчити з iншими вiдвiдувачами, а вже потiм придiлити увагу йому, вiн тричi гукнув, з кожним разом усе голоснiше, i щоразу з рiзними iнтонацiями – вiд наказовоi до повного роздратування:
– Атосе! Портосе! Арамiсе!
Обидва мушкетери, з якими ми вже встигли познайомитись i яким належали два останнiх iменi, одразу розкланялися зi своiми спiврозмовниками й заквапилися до кабiнету, дверi якого зачинилися за ними, щойно вони переступили порiг. ?хня манера триматися хоча й видавала деяке занепокоення, проте своею невимушенiстю, сповненою водночас i гiдностi i покiрностi, викликала захоплення д’Артаньяна, якому цi люди здавалися напiвбогами, а iхнiй начальник – Юпiтером-олiмпiйцем, що тримае в десницi своi блискавки.
Мушкетери ввiйшли, i дверi за ними зачинилися, а передпокiй знову сповнився гамором вiд розмов, поживою для яких став, безперечно, виклик мушкетерiв. Пан де Тревiль, насупивши брови, кiлька разiв мовчки пройшовся по кабiнету повз Портоса й Арамiса, що завмерли, виструнчившись, мов на плацу, а потiм нараз зупинився навпроти i, змiрявши iх поглядом вiд голови до п’ят, роздратовано спитав:
– Чи вiдомо вам, панове, що сказав менi король учора ввечерi? Чи вiдомо вам про це?
– Нi, – помовчавши трохи, вiдповiли обидва мушкетери. – Нi, пане капiтан, нам нiчого про це невiдомо.
– Але я сподiваюсь, що ви зробите нам честь i розповiсте про це, – ввiчливо додав Арамiс, гречно вклоняючись.
– Король сказав менi, що вiдтепер набиратиме собi мушкетерiв iз гвардiйцiв пана кардинала.
– Із гвардiйцiв пана кардинала? А чому ж так? – здивувався Портос..
– Його величнiсть певен, що його поганеньке винце можна полiпшити, лише розбавивши порцiею справжнього доброго вина.
Обидва мушкетери почервонiли по самiсiнькi вуха. Д’Артаньян не знав, куди йому подiтись, i ладен був провалитися крiзь землю.
– Так-так, – вiв далi пан де Тревiль, усе дужче запалюючись. – І його величнiсть мае рацiю, бо, присягаюся честю, сором дивитися на королiвських мушкетерiв. Пан кардинал учора ввечерi за грою в шахи спiвчутливим тоном, що було менi дуже неприемно, почав розповiдати, що цi клятi мушкетери, цi шибайголови – вiн вимовляв цi слова з особливим глузуванням, що було менi ще неприемнiше, – цi рубаки, додав вiн, поглядаючи на мене своiми очима, як у дикоi кiшки, засидiлися довше, нiж треба, в шинку на вулицi Феру. Його гвардiйцi, роблячи обхiд, – я подумав, що вiн розрегочеться менi просто в обличчя, – були змушенi затримати цих порушникiв нiчного спокою. Хай йому бiс! Ви чудово про все це знаете! Заарештувати мушкетерiв! Ви були в цiй компанii… так, ви, не вiдмагайтеся, вас упiзнали, i кардинал назвав вашi iмена. Так, це моя помилка, моя, адже я сам пiдбираю собi людей. Ось ви, Арамiсе: на бiса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутанi вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкiшна золота перев’язь? Щоб носити на нiй солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де вiн?
– Добродiю, – скрушно мовив Арамiс, – вiн хворий, дуже хворий.
– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?
– Припускають, що в нього вiспа, добродiю, – сказав Портос, щоб i собi докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.
– Вiспа! Гарненьку iсторiю ви менi тут розповiдаете, Портосе! Хворiти на вiспу в його роки? Та нi!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я мiг знати!.. Сто чортiв! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб моi люди вешталися по сумнiвних закладах, встрявали у бiйки на вулицях i хапалися за шпаги, коли iм заманеться! І нарештi, я не бажаю, щоб моiх людей мали за посмiховисько гвардiйцi пана кардинала! Цi гвардiйцi – бравi хлопцi, вони поряднi люди й умiлi воiни. ?х нема за що арештовувати, та, крiм того, вони й не далися б, щоб iх арештували. Я цього певен! Вони ладнi скорiше вмерти на мiсцi, нiж вiдступити бодай на крок. Рятуватися, бiгти, тiкати – на це здатнi тiльки королiвськi мушкетери!
Портос i Арамiс аж тремтiли вiд лютi. Вони охоче задушили б пана де Тревiля, якби в глибинi душi не усвiдомлювали, що тiльки палка любов до них змушуе його так говорити. Каблуками чобiт вони дрiбно витанцьовували на килимi, кусали до кровi губи й щосили стискали ефеси своiх шпаг.
У передпокоi чули, що викликали Атоса, Портоса й Арамiса, а голос пана де Тревiля був такий розлючений, що десяток цiкавих одразу пiдступилися до самих дверей. Неважко було помiтити, як зблiдли iхнi обличчя вiд лютi, коли вони, прислухаючись до кожного звуку з розмови, слово за словом переказували рештi капiтановi образи. За мить уже весь будинок, вiд дверей кабiнету аж до пiд’iзду, гудiв, як потривожений вулик.
– Он як! Королiвськi мушкетери дозволяють гвардiйцям кардинала себе арештовувати! – вiв далi пан де Тревiль, розлючений не менше, нiж його солдати, карбуючи кожне слово i, немов убивчi кинджали, встромляючи iх одне за одним у груди своiх слухачiв. – Он як! Шiсть гвардiйцiв кардинала арештовують шiстьох мушкетерiв його величностi! Побий мене грiм! Я прийняв рiшення. Я зараз же йду до Лувру, подаю у вiдставку з посади капiтана мушкетерiв короля i проситимусь лейтенантом до кардиналових гвардiйцiв. А якщо король менi вiдмовить, я, хай йому чорт, пiду в монастир!
Цi слова подiяли, мов вибух. Звiдусюди лунали лайка й прокльони. Вигуки: «Сто чортiв!», «Бог i всi його ангели!», «Смерть i пекло!» – злетiли в повiтря над розлюченою юрбою.
Д’Артаньян гарячково нишпорив очима по кiмнатi, шукаючи бодай якоiсь портьери, за яку вiн мiг би сховатися, i вiдчував непереборне бажання залiзти пiд стiл.
– Так ось, пане капiтан! – роздратовано вигукнув Портос. – Ваша правда, нас було шестеро проти шести, але на нас напали зненацька, i ми ще не встигли вихопити шпаги, як двое наших упали мертвими, а тяжко поранений Атос нiчим не мiг нам допомогти. Але ви знаете Атоса: вiн двiчi намагався пiдвестись i двiчi знову падав. І ми не здалися. Нi! Нас потягли силою. По дорозi ми втекли. Що ж до Атоса, то гвардiйцi вважали його мертвим i лишили спокiйнiсiнько лежати на полi бою, гадаючи, що його не варто тягти iз собою. Ось як було насправдi. Якого бiса, капiтане! Не можна щоразу перемагати. Великий Помпей[19 - Помпей Гней (106–48 рр. до н. е.) – римський полiтичний дiяч i полководець. Був розгромлений Цезарем пiд час битви поблизу мiста Фарсала у Фессалii i втiк до Єгипту, де його вбили прибiчники египетського царя.] програв Фарсальську битву, а король Франциск[20 - Франциск I (1494–1547) – король Францii з 1515 по 1547 рiк. У 1525 роцi в битвi бiля мiста Павiя (Італiя) був захоплений iспанцями у полон, пiсля чого написав у листi знамениту фразу: «Все втрачено, крiм честi».], котрий, як я чув, був дечого вартий, – бiй пiд Павiею.
– А я маю честь запевнити вас, – сказав Арамiс, – що одного з нападникiв я заколов його власною шпагою, бо моя зламалася пiсля першого ж випаду. Убив чи заколов – як вам бiльше подобаеться, добродiю.
– Я не знав цього, – уже примирливiше мовив пан де Тревiль. – Пан кардинал, як я бачу, трохи перебiльшив.
– Але ради бога, добродiю… – вiв далi Арамiс, помiтивши, що де Тревiль почав заспокоюватись, i маючи намiр звернутися до нього з проханням, – ради бога, не кажiть нiкому, що Атоса поранено! Вiн буде в розпачi, якщо король про це довiдаеться. А оскiльки рана дуже тяжка – лезо, проколовши плече, пройшло в груди, – можна побоюватися…
Цiеi митi край портьери пiднявся, i на порозi з’явився мушкетер: його обличчя було шляхетне й гарне, але смертельно блiде.
– Атос! – скрикнули обидва мушкетери.
– Атос! – повторив за ними i пан де Тревiль.
– Ви мене викликали, пане капiтан, – сказав Атос, звертаючись до Тревiля. Голос його лунав слабко, але зовсiм спокiйно. – Ви мене викликали, як повiдомили менi товаришi, i я поквапився прийти. До ваших послуг, добродiю!
І з цими словами мушкетер, бездоганно вдягнений i, як завжди, пiдiбраний, твердим кроком увiйшов до кабiнету. Де Тревiль, до глибини душi схвильований таким проявом мужностi, кинувся до нього.
– Я саме казав цим добродiям, – сказав де Тревiль, – що забороняю моiм мушкетерам без потреби ризикувати життям. Король дорожить хоробрими людьми, а його величнiсть знае, що мушкетери – найхоробрiшi люди на землi. Вашу руку, Атосе!
І, не чекаючи, поки той вiдповiсть на цей прояв дружнiх почуттiв, де Тревiль схопив праву руку Атоса i мiцно стиснув ii, не помiчаючи, що Атос, попри свое самовладання, здригнувся вiд болю i ще дужче зблiд, хоч це й здавалося неможливим.
Вiдтодi, як увiйшов Атос, дверi до кабiнету залишалися напiввiдчиненi. Його прихiд викликав справжню бурю захоплення, оскiльки про його поранення, незважаючи на всi спроби зберегти це в таемницi, було всiм вiдомо. По останнiх словах капiтана в передпокоi почувся гомiн задоволення, i два чи три збуджених обличчя просунулося мiж портьерами. Де Тревiль уже збирався зробити рiзке зауваження порушникам етикету, але раптом вiдчув, як Атос судорожно вчепився в його руку, i, перевiвши погляд на мушкетера, побачив, що той ось-ось знепритомнiе. Тiеi ж митi Атос, який напружував усi сили, щоб перебороти бiль, i все-таки подоланий ним, упав на пiдлогу як мертвий.
– Лiкаря! – закричав пан де Тревiль. – Мого, королiвського – найкращого! Мерщiй приведiть лiкаря, бо, побий мене грiм, мiй хоробрий Атос помре!
На поклик де Тревiля всi, хто був у передпокоi, кинулися до його кабiнету, дверi якого вiн так i не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочi допомогти. Але всi iхнi зусилля були б марними, якби лiкаря не знайшли в самому будинку. Продершись крiзь юрбу, вiн схилився над Атосом, який досi був непритомний, i зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусiдньоi кiмнати, де йому не докучали б цей гамiр i метушня. Пан де Тревiль сам вiдчинив дверi i пройшов уперед, показуючи шлях Портосовi та Арамiсовi, якi на руках винесли свого друга. Лiкар заквапився слiдом, i дверi за ним зачинилися.
А кабiнет пана Тревiля, ця святая святих, тiеi ж миттi перетворився на вiддiлення передпокою. Всi голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардiйцiв пiд три чорти.
За кiлька хвилин повернулися Портос та Арамiс. Бiля пораненого залишилися тiльки де Тревiль i лiкар.
Нарештi з’явився i пан де Тревiль. Поранений прийшов до тями, i лiкар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоiти його друзiв, бо вiн знепритомнiв тiльки вiд великоi втрати кровi.
Потiм пан де Тревiль зробив знак усiм вийти, i лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудiенцiю, як справжнiй гасконець, попри все, що тiльки-но вiдбулося, стояв, не рухаючись з мiсця.
Коли всi вийшли i дверi зачинилися, де Тревiль обернувся до юнака. Останнi подii перервали нитку його думок. Вiн спитав у наполегливого прохача, чого йому треба вiд нього. Д’Артаньян назвався, i пан де Тревiль вiдразу пригадав, що вiн так i не вислухав його.
– Пробачте, мiй любий земляче, – сказав вiн усмiхаючись, – я зовсiм забув про вас. Нiчого не вдiеш! Капiтан – це той самий батько сiмейства, тiльки на ньому лежить тягар набагато бiльшоi вiдповiдальностi, нiж на звичайному батьковi. Солдати – дорослi дiти, та оскiльки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…
Тут д’Артаньян не стримався вiд усмiшки. Помiтивши ii, пан де Тревiль зрозумiв, що перед ним не якийсь там дурисвiт, i, змiнивши тему розмови, одразу перейшов до справи.
– Я дуже любив вашого батька, – сказав вiн. – Що я можу зробити для його сина? Кажiть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своiм часом.
– Пане, – мовив д’Артаньян, – iдучи з Тарба до Парижа, я мав намiр в iм’я пам’ятi тiеi дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але пiсля всього, що менi довелося побачити за останнi двi години, я зрозумiв, що ця милiсть була б надто велика, i я боюся, що не заслужив ii.
– Це й справдi милiсть, юначе, – вiдповiв пан де Тревiль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаете або як вдаете, що гадаете. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величностi передбачае подiбний випадок, i я мушу, на жаль, сказати вам, що нiкого не зараховують у мушкетери перш, нiж вiн не вiзьме участi в кiлькох вiйськових кампанiях, не вiдзначиться на полi бою або не прослужить два роки в iншому полку, менш привiлейованому, нiж наш.
Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило вiдтодi, як вiн дiзнався, як важко цього досягти.
– Але… – вiв далi де Тревiль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотiв дiстатися до самих глибин його душi, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Нашi беарнськi хлопцi звичайно небагатi, i я сумнiваюся, що з того часу, як я поiхав з провiнцii, щось помiтно змiнилося. Тому менi здаеться, що тих грошей, якi ви припасли, надовго не вистачить…
Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свiдчив, що вiн нi в кого не проситиме милостиню.
– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далi де Тревiль, – менi це добре знайомо. Я приiхав до Парижа з чотирма екю в кишенi i ладен був битися з кожним, хто сказав би менi, що я неспроможний купити Лувр.
Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня вiн починав свою кар’еру, маючи на чотири екю бiльше, нiж мав пан де Тревiль на початку своеi.
– Отож, – вiв далi капiтан, – ви повиннi зберегти своi грошi, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повиннi вдосконалюватися в усьому, що належить умiти дворяниновi. Я сьогоднi ж напишу листа начальниковi Королiвськоi академii, i вже завтра вiн прийме вас на навчання без усякоi плати. Не вiдмовляйтеся вiд цiеi маленькоi послуги. Нашi дворяни, навiть найiменитiшi та найбагатшi, нерiдко марно домагаються, щоб iх прийняли туди. Ви навчитеся iздити верхи, фехтувати й танцювати. Ви заприятелюете з потрiбними людьми i час од часу будете приходити до мене, доповiдати, як у вас посуваються справи i чи можу я чимось вам допомогти.
Д’Артаньян ще погано розумiвся на придворних манерах, але й вiн помiтив, що прийняв його де Тревiль досить прохолодно.
– На жаль, добродiю, – сказав вiн, – я розумiю, як менi зараз бракуе рекомендацiйного листа, що його вручив менi батько перед моiм вiд’iздом.
– Справдi, – вiдповiв де Тревiль, – я здивований, що ви рушили в таку тривалу подорож, не прихопивши з собою цього дивовижного зiлля, так необхiдного нашому братовi беарнцю.
– Лист був при менi, добродiю, i, хвалити Бога, написано його було як слiд! – вигукнув д’Артаньян. – Але його в мене пiдступно викрали!
І вiн розповiв про все, що сталося в Мензi, якнайдокладнiше описавши незнайомого дворянина, i все це з таким запалом i щирiстю, якi просто зачарували де Тревiля.
– Дивно… – задумливо сказав капiтан мушкетерiв. – Отже, ви вголос називали мое iм’я?
– Визнаю, це було необачно з мого боку. Але не дивуйтесь! Таке iм’я, як ваше, мало правити менi в дорозi щитом, i вам судити, чи часто я ним прикривався.
Лестощi високо цiнували в тi днi, i де Тревiль був так само чутливий до iх запашного аромату, як i будь-який король або кардинал. Тому вiн не мiг стримати задоволеноi усмiшки, але вона швидко злетiла з його обличчя, i вiн знову повернувся до подiй у Мензi.
– Скажiть менi… – провадив вiн, – скажiть, чи не було в цього дворянина невеличкого шраму на скронi?
– Так, схожого на слiд вiд кулi.
– Це був показний чоловiк?
– Так.
– Високий на зрiст?
– Так.
– З блiдим обличчям i темним волоссям?
– Саме такий. Звiдки, добродiю, ви знаете цю людину? О, якщо я колись розшукаю його, а я розшукаю його – клянуся вам – хай навiть у пеклi…
– Вiн чекав на жiнку? – перебив його де Тревiль.
– У всякому разi, вiн поiхав тiльки пiсля того, як перекинувся кiлькома словами з тiею, на яку чекав.
– Ви не знаете, про що була iхня розмова?
– Вiн вручив iй скриньку, сказавши, що в нiй його розпорядження, i порадив не вiдкривати ii, аж поки вона не приiде до Лондона.
