скачать книгу бесплатно
– Ця жiнка була англiйкою?
– Вiн називав ii мiледi.
– Це вiн! – прошепотiв де Тревiль. – Це вiн! А я гадав, що вiн i досi в Брюсселi.
– О, пане, якщо ви знаете, хто цей чоловiк, – вигукнув д’Артаньян, – скажiть менi, хто вiн i звiдки, i я звiльняю вас вiд обов’язку виконати вашi обiцянки, навiть обiцянку зарахувати мене в мушкетери! Бо передусiм я хочу йому помститися.
– Обережнiше, юначе! – сказав де Тревiль. – Навпаки, якщо ви зустрiнете його на вулицi, перейдiть на другий бiк. Не налiтайте на цю скелю: вiн розiб’е вас, як розбив би звичайнiсiнький скляний келих.
– Хай i так, – уперто мовив д’Артаньян, – та якщо тiльки я його зустрiну…
– А поки що, – перебив його де Тревiль, – я порадив би вам не шукати його.
Раптом несподiвана пiдозра змусила де Тревiля замовкнути. Ця ненависть, яку юнак так одверто демонстрував до людини, котра викрала – що малоймовiрно – лист його батька… Чи не приховуеться за цiею ненавистю якийсь пiдступ? Чи не пiдiсланий цей юнак його високопреосвященством? Чи не прийшов вiн для того, щоб улаштувати йому якусь пастку? Ця людина, що називае себе д’Артаньяном, – чи не е вiн посланником кардинала, якого намагаються ввести в його дiм i якого наближають до нього, щоб завоювати його довiру, а потiм занапастити, як це вже бувало тисячу разiв? Вiн знову глянув на д’Артаньяна, але вже пильнiше, нiж першого разу. Нi лукавi очi, що iскрилися дотепнiстю, нi обличчя молодого гасконця з удаваною смиреннiстю не змогли розвiяти його сумнiвiв.
«Я напевне знаю, що вiн гасконець, – мiркував де Тревiль. – Але вiн з однаковим успiхом може використати своi здiбностi як на користь кардиналовi, так i на мою користь. Що ж, випробуемо його…»
– Друже мiй, – промовив вiн повiльно, – як синовi мого давнього друга – бо я вважаю правдоподiбною цю iсторiю з листом, – i бажаючи спокутувати ту холоднiсть, яку ви спочатку вiдчули в моему прийомi, я хочу вiдкрити вам таемницi нашоi полiтики. Король i кардинал – найкращi друзi. Тi непорозумiння, якi, як усiм здаеться, iснують мiж ними, служать лише для того, щоб увести в оману дурнiв. Я не бажаю, щоб мiй земляк, гарний i смiливий, створений для успiху, був ошуканий цими хитрощами i попався на гачок, як багато iнших, що скрутили собi на цьому в’язи. Запевняю вас, що я вiдданий цим двом могутнiм володарям i все, що я роблю, мае на метi служити королю та пановi кардиналу, одному з найвидатнiших людей, яких коли-небудь народжувала французька земля. Вiдтепер, юначе, вiзьмiть це до уваги, i якщо через упередженi думки, що iснують у вашiй родинi або серед ваших друзiв, чи пiдсвiдомо ви вiдчуваете до кардинала почуття ворожостi, як це нерiдко демонструють деякi дворяни, – то вiдразу ж попрощаймося i розiйдiмось. Я тисячу разiв прийду вам на допомогу, але не наближу вас до себе. У всякому разi, я сподiваюся, що моя щирiсть зробить вас моiм другом, бо ви едина людина в такому молодому вiцi, з якою я коли-небудь говорив так одверто.
«Якщо цього юного крутiя пiдiслав до мене кардинал, – думав де Тревiль, – то вiн, знаючи, як я його ненавиджу, безперечно не забув сказати своему шпигуну, що найкращий спосiб завоювати мою довiру – це наговорити про нього всяких гидот. І звичайно, цей хитрун, незважаючи на моi запевнення, мабуть, почне переконувати мене, що й духу його преосвященства не може терпiти».
Але все сталося зовсiм не так, як очiкував де Тревiль. Д’Артаньян вiдповiв, нiтрохи не лукавлячи:
– Добродiю, – сказав вiн, – я прибув до Парижа саме з такими переконаннями. Батько мiй велiв менi не коритися нiкому, крiм короля, пана кардинала i вас, кого вiн вважае першими людьми у Францii.
Читач, певно, помiтив, що д’Артаньян додав iм’я де Тревiля до двох перших. Але вiн подумав, що це додавання напевно не буде зайвим.
– Тому, – казав вiн далi, – я дуже шаную пана кардинала i схиляюся перед його дiяннями… Тож краще для мене, коли ви, як ви про це самi щойно сказали, вiдвертi зi мною – отже, ви робите менi честь, оцiнивши подiбнiсть наших поглядiв. Але якщо у вас виникли якiсь пiдозри щодо мене – що, втiм, цiлком природно, – тодi я вiдчуваю, що завдаю собi непоправноi шкоди, кажучи правду. Нехай i так. Але через це ви не станете менше поважати мене, а цю повагу я цiную найбiльше у свiтi.
Де Тревiль був украй здивований. Стiльки проникливостi, стiльки щиростi, зрештою, вiдчув вiн у словах д’Артаньяна, якi, проте, не розвiяли остаточно сумнiвiв. Що бiльшою була перевага цього юнака над iншими його ровесниками, то бiльше треба було остерiгатися його, якщо де Тревiль помилявся в ньому. Хоч би як там воно було, але вiн мiцно потис д’Артаньяновi руку i сказав:
– Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тiльки те, про що я вже вам сказав. Дверi мого будинку завжди будуть для вас вiдчиненi. Згодом, маючи можливiсть бачити мене будь-коли, а отже, i маючи змогу скористатися слушним моментом, ви, можливо, дiстанете те, чого так прагнете.
– Ви хочете сказати, добродiю, – мовив д’Артаньян, – що ви чекаете, щоб я виявився гiдний цiеi честi. То що ж, – додав вiн з тiею невимушенiстю, що так властива гасконцям, – мушу запевнити вас, що чекати вам доведеться недовго.
І вже збираючись вийти, вiн уклонився з виглядом людини, яка вважае, що з рештою вона впораеться сама.
– Та заждiть же, – сказав де Тревiль, зупиняючи його. – Я обiцяв вам листа до начальника академii. Чи ви, мiй юний друже, надто гордi, щоб узяти його?
– Нi, добродiю, – заперечив д’Артаньян. – І запевняю вас, що з ним не станеться того, що сталося з листом мого батька. Я берегтиму його якнайпильнiше, i вiн, клянуся вам, потрапить у потрiбнi руки, i горе тому, хто спробуе вiдняти його в мене!
Почувши цi слова, де Тревiль усмiхнувся i, залишивши свого молодого земляка бiля вiконноi нiшi, де вони щойно розмовляли, сiв за стiл, щоб написати обiцяного рекомендацiйного листа. Д’Артаньян у цей час, вiд нiчого робити, заходився вистукувати по шибцi якийсь марш, спостерiгаючи за мушкетерами, що один по одному виходили з будинку, i проводжаючи iх поглядом доти, поки вони не зникали за рогом вулицi.
Написавши листа, пан де Тревiль запечатав його, пiдвiвся i пiдiйшов до юнака, щоб вручити йому конверт. Але тiеi митi, коли д’Артаньян простяг руку за листом, де Тревiль iз подивом побачив, як юнак раптом пiдстрибнув на мiсцi i, почервонiвши вiд гнiву, вибiг з кабiнету з криком:
– Нi, тисячу чортiв! Цього разу вiн од мене не втече!
– Хто вiн? – спитав де Тревiль.
– Той, хто вкрав у мене листа! – не спиняючись, вiдповiв д’Артаньян. – Негiдник! – І з цими словами вiн зник за дверима.
– Божевiльний! – пробурмотiв де Тревiль. – Якщо тiльки… – додав вiн, – це не спритний привiд утекти, бачачи, що його хитрiсть нi до чого не привела.
IV
ПЛЕЧЕ АТОСА, ПЕРЕВ’ЯЗЬ ПОРТОСА І ХУСТОЧКА АРАМІСА
Д’Артаньян, не тямлячи себе вiд лютi, трьома стрибками перетнув передпокiй i кинувся щодуху вниз, сподiваючись так само швидко подолати й цi сходинки, та зненацька вiн налетiв на мушкетера, що виходив од пана де Тревiля через бiчнi дверi, i головою так буцнув його в плече, що мушкетер аж закричав або, точнiше, завив од болю.
– Пробачте… – сказав д’Артаньян, намагаючись його обминути, – пробачте менi, але я поспiшаю.
Вiн проскочив iще кiлька сходинок, аж тут чиясь залiзна рука мiцно схопила його за перев’язь, примусивши зупинитись.
– Ви поспiшаете! – вигукнув мушкетер, блiдий, немов похоронний саван. – І тому ви штовхаете мене, кажете «пробачте» i вважаете, що цього досить? Нi, юначе, ви помиляетесь. Чи, може, ви гадаете, що коли пан де Тревiль у вашiй присутностi сьогоднi трохи безцеремонно повiвся в розмовi з нами, то й вам дозволено говорити з нами так само? Е нi, друже! Ви – не пан де Тревiль.
– Слово честi… – вiдповiв д’Артаньян, упiзнавши Атоса, який повертався до себе пiсля перев’язки, зробленоi йому лiкарем, – запевняю вас, це ненавмисно, i до того ж я вибачився. Хiба цього не досить? А втiм, я ще раз кажу вам – i це вже, мабуть, зайве, – що я поспiшаю, дуже поспiшаю. Тому прошу вас: вiдпустiть мене i дозвольте менi йти у своiх справах.
– Добродiю, – сказав Атос, вiдпускаючи його, – ви неввiчлива людина. Вiдразу видно, що ви приiхали сюди здалеку.
Д’Артаньян, який уже встиг перескочити через три або й чотири сходинки, почувши зауваження Атоса, зупинився як вкопаний.
– До бiса, добродiю! – вигукнув вiн. – Хоч би звiдки я приiхав, але, попереджаю, не вам учити мене хороших манер.
– Хтозна! – сказав Атос.
– О, коли б я не так поспiшав, – вигукнув д’Артаньян, – i коли б я не гнався за одним типом…
– Пане Доганяйло, мене ви знайдете, не ганяючись за мною. Чуете?
– Будьте ласкавi сказати, де саме?
– Бiля монастиря Дешо.
– О котрiй годинi?
– О дванадцятiй.
– О дванадцятiй? Гаразд, я буду там.
– І не змушуйте на себе чекати. Бо вже о чверть на першу я сам вас наздожену, а наздогнавши – добряче намну вам вуха.
– Чудово! – вигукнув д’Артаньян. – Я буду за десять хвилин до дванадцятоi!
І вiн ушкварив так, наче його сам бiс нiс на собi, все ще сподiваючись наздогнати незнайомця, бо, як устиг помiтити д’Артаньян, той iшов повiльно, а отже, мав бути десь недалеко.
Але тут, бiля парадних дверей, вiн побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Спiврозмовники стояли близько один вiд одного, так, що мiж ними ледве могла протиснутися людина. Д’Артаньян вирiшив, що цього простору для нього цiлком досить, i рвонув уперед, сподiваючись стрiлою пронестися мiж ними. Але д’Артаньян не врахував сили вiтру. Вiн уже майже прослизнув мiж ними, як порив вiтру пiдхопив довгий плащ Портоса, i д’Артаньян заплутався в його складках. Можливо, в Портоса були причини не розставатися з цiею важливою частиною свого вбрання, бо, замiсть того щоб випустити з рук полу, яку вiн притримував, вiн потягнув ii до себе i так крутнув д’Артаньяна, що остаточно загорнув гасконця в оксамит свого плаща.
Д’Артаньян, чуючи, як мушкетер лаеться на всi заставки, намагався напомацки вивiльнитися з-пiд плаща i ще бiльше заплутувався в його складках. У цю хвилину вiн найдужче боявся пошкодити чудову перев’язь, про яку ми вже розповiдали. Боязко розплющивши очi, вiн побачив, що впираеться носом у Портосову спину, якраз мiж лопатками, тобто – в саму перев’язь.
На жаль, як i багато чого в цьому свiтi, що лише зовнi здаеться прекрасним, перев’язь Портоса блищала золотом лише спереду, а ззаду була з простоi буйволячоi шкiри. Гоноровитий Портос, не маючи змоги придбати перев’язь iз суцiльного золотого шитва, купив таку, яка була золотою наполовину. Тепер ставали зрозумiлими i його вдавана застуда, i потреба весь час носити плаща.
– Якого бiса! – репетував Портос, щосили намагаючись здихатися д’Артаньяна, який вовтузився в нього за спиною. – Чи ви блекоти об’iлися, що отак накидаетеся на людей?
– Вибачте, – сказав д’Артаньян, визираючи з-пiд руки велетня, – але я дуже поспiшаю. Я женуся за одним типом…
– І, женучись, очi залишаете вдома? – не заспокоювався Портос.
– Нi… – вiдповiв ображений таким зауваженням д’Артаньян, – моi очi при менi i, дякуючи iм, я бачу те, чого не бачать iншi.
Хтозна, чи зрозумiв Портос цей тонкий натяк, але вiн дав волю своему гнiвовi.
– Добродiю, – гарикнув вiн, – запевняю вас: якщо ви отак i далi налiтатимете на мушкетерiв, то вас добряче вiддухопелять!
– Вiдлупцюють? – перепитав д’Артаньян. – Чи не сильно сказано?
– Сказано так, як личить людинi, що звикла дивитися в обличчя своiм ворогам.
– Ще б пак, хай йому бiс! Я ж бо знаю, що спиною ви нi до кого не повернетесь.
І юнак, у захватi вiд свого дотепу, побiг далi, голосно регочучи.
Розлючений Портос хотiв був уже побiгти за д’Артаньяном.
– Пiзнiше, пiзнiше! – гукнув йому молодий гасконець. – Коли на вас не буде плаща!
– О першiй годинi, за Люксембурзьким палацом!
– Чудово, о першiй! – вiдповiв д’Артаньян, повертаючи за рiг.
Але нi на тiй вулицi, якою вiн щойно пробiг, нi на тiй, яка була перед його очима тепер, вiн нiкого не побачив. Хоч як повiльно йшов незнайомий, вiн таки встиг зникнути або зайти до якогось будинку. Д’Артаньян розпитував про нього кожного зустрiчного, спустився до перевозу, пiднявся спершу вулицею Сени, а потiм i Червоного Хреста. Незнайомий мов крiзь землю провалився! Попри неуспiх, ця погоня, проте, була не марною: в мiру того як пiт усе ряснiше стiкав з його чола, серце його охолоняло.
І вiн почав обмiрковувати подii, що сталися, – iхнi наслiдки були несприятливими або такими невдовзi стануть: зараз лише одинадцята година, а вiн уже встиг здобути неласку пана де Тревiля, який, безперечно, сприйме вкрай негативно те, як вiн його залишив.
Окрiм того, вiн наразився на двi дуелi з людьми, здатними вбити трьох д’Артаньянiв кожен, – тобто з двома мушкетерами – тими, кого вiн шанував так глибоко, що в глибинi своеi душi ставив iх понад усiх.
Така ситуацiя навiвала невеселi роздуми. Певен, що його вб’е Атос, вiн, звiсно, мало турбувався про дуель з Портосом. Проте надiя останньою згасае в людському серцi, i невдовзi йому спало на думку, що, незважаючи на страшнi рани, якi судилися йому в цих поединках, вiн усе-таки виживе. Окрилений цiею надiею, хлопець почав собi гiрко докоряти:
«Я вчинив, як останнiй селюк! Цей смiливий i шляхетний Атос поранений саме в те плече, в яке я, мов баран, стусонув головою. Дивно, що вiн не порiшив мене на мiсцi, адже мав на це цiлковите право: бiль, якого я йому завдав, був, напевно, жахливий. Що ж до Портоса… О, з Портосом то просто весела пригода!..»
І юнак мимоволi розсмiявся, та вiдразу й умовк, роззираючись урiзнобiч: чи хтось, бува, не сприйме цей безпричинний – як дивитися збоку – смiх за власну образу.
«Так, з Портосом справдi вийшла кумедна штука. Але який же я все-таки йолоп! Ну, хiба можна так, нi сiло нi впало, налiтати на людей? А хiба пристойно заглядати iм пiд плащi, щоб побачити те, чого там немае! Вiн, звичайно, пробачив би менi… так, пробачив, коли б я не почав казати йому про цю кляту перев’язь. Щоправда, я казав натяками, проте якими! Ех! Побий мене грiм, але я гасконець i жартуватиму навiть тодi, коли мене смажитимуть на пательнi… Отож, друже мiй д’Артаньяне, – вiв далi вiн, звертаючись до себе з усiею чемнiстю, на яку, здавалось йому, заслуговуе його персона, – якщо тобi пощастить зберегти голову на плечах, у що важко повiрити, ти станеш взiрцем ввiчливостi. Треба, щоб усi тобою захоплювались i ставили тебе за приклад. Бути люб’язним i ввiчливим зовсiм не означае бути боягузом. Поглянь-но хоча б на Арамiса! Арамiс – сама лагiднiсть, сама вишуканiсть. А хiба може комусь спасти на думку назвати Арамiса боягузом? Звичайно, нi! І вiдтепер я в усьому наслiдуватиму його… До речi, он i вiн, власною персоною!»
Отак розмовляючи сам iз собою, д’Артаньян дiйшов до будинку д’Егiльйона i тут побачив Арамiса: той весело про щось базiкав iз трьома королiвськими гвардiйцями. Арамiс теж помiтив д’Артаньяна, але вдав, що не впiзнав його. Ще б пак, хiба мiг вiн забути те, як сьогоднi вранцi пан де Тревiль при цьому юнаковi суворо розпiкав його разом з Портосом! Звiсно, що той був йому неприемний, бодай уже тому, що мав можливiсть чути, якi докори сипалися на голови мушкетерiв. А д’Артаньян, навпаки, прагнучи якнайшвидшого примирення i подумки вирiшивши стати взiрцем чемностi та порядностi, пiдiйшов до молодикiв i вклонився iм, якнайприязнiше усмiхнувшись. Арамiс ледь помiтно кивнув головою, але при тому не виказуючи привiтностi. Усi четверо вiдразу ж припинили розмову й мовчки втупилися в нього.
Д’Артаньян був не якийсь там бевзь, аби не помiтити, що вiн тут зайвий. Але вiн був ще зовсiм мало обiзнаний з манерами вищого свiту, щоб з гiднiстю вийти з того скрутного становища, в яке, як правило, потрапляе людина, що, зустрiвшись з малознайомими людьми, втручаеться в чужу розмову. Вiн гарячково шукав спосiб, як, не принизивши себе, чкурнути звiдси, i раптом помiтив, що Арамiс упустив хусточку i, мабуть, через неуважнiсть наступив на неi ногою. Д’Артаньяновi здалося, що доля, нарештi, подарувала йому чудову нагоду виправити свою помилку. Нахилившись, вiн з найлюб’язнiшим виглядом висмикнув хусточку з-пiд ноги мушкетера, хоч той, здаеться, щосили намагався цьому протидiяти, i, простягаючи ii Арамiсовi, сказав:
– Здаеться, це ваша хусточка, добродiю. Для вас, певне, було б дуже прикро ii загубити.
Хусточка й справдi була розкiшно вигаптувана, а на одному з ii рiжечкiв виднiлися корона i герб. Арамiс густо почервонiв i скорiше вихопив, нiж узяв хусточку з рук гасконця.
– Овва! – вигукнув один iз гвардiйцiв. – І пiсля цього ти, Арамiсе, будеш запевняти, що не знаешся з панi де Буа-Трасi, тодi як ця мила дама люб’язно позичила тобi свою хусточку! Га?
Арамiс зиркнув на д’Артаньяна так, аби той зрозумiв, що в нього з’явився смертельний ворог, але вiдразу перейшов на звичайний для нього веселий тон.
– Ви помиляетеся, пане, – запевнив вiн. – Бо ця хусточка нiяк мене не стосуеться, i я не знаю, чому цей добродiй дав ii саме менi, а не комусь iз вас. До речi, моя хусточка ось, у мене.
І вiн витяг з кишенi власну хусточку, також дуже вишукану i з тонкого батисту, – хоча батист у тi роки коштував дуже дорого, – але без усякоi вишивки i герба, а лише прикрашену вензелем свого власника.
На цей раз д’Артаньян не пустив i пари з вуст: вiн зрозумiв, що вскочив у нову халепу. Але запевнення Арамiса нiяк не вплинули на його приятелiв. Один з них з пiдкресленою серйознiстю звернувся до мушкетера.
– Коли це так, як ти кажеш, – мовив вiн, – то я змушений, любий мiй Арамiсе, просити тебе повернути цю хусточку. Адже Буа-Трасi, як тобi вiдомо, – один з моiх найближчих друзiв, i я не хочу, щоб хтось хизувався, що в нього е речi його дружини.
– Твоi претензii безпiдставнi, – вiдповiв Арамiс. – І, визнаючи справедливiсть твоеi вимоги, я все-таки вiдмовлю тобi через форму, в якiй ти ii подав.
– Рiч у тiм, – несмiливо втрутився д’Артаньян, – що я не бачив, щоб хусточка випала з кишенi пана Арамiса. Просто пан Арамiс наступив на неi ногою – от я i подумав, що ця хусточка належить йому.
– І ви помилилися, добродiю, – холодно вiдповiв Арамiс, не звертаючи уваги на бажання д’Артаньяна загладити свою провину.
Потiм, повернувшись до гвардiйця, який претендував на роль друга пана Буа-Трасi, вiн продовжив:
– Мiж iншим, я оце подумав i вирiшив, дорогенький мiй, що я пов’язаний з де Буа-Трасi не менш нiжною дружбою, нiж ти, найближчий його друг, тож хусточка з таким же успiхом могла випасти з твоеi кишенi, як i з моеi.
– Нi, присягаюся честю! – запально вигукнув гвардiець його величностi.
– Ти присягатимешся честю, а я – чесним словом, i тодi хтось iз нас, цiлком очевидно, виявиться брехуном. Знаеш що, Монтаране, зробимо iнакше. Давай подiлимо ii на двох.
– Хусточку?
– Авжеж.
– Чудово! – в один голос вигукнули двое iнших гвардiйцiв. – Це рiшення гiдне самого царя Соломона! Арамiсе, ти справжнiй мудрець!
Молодi люди розреготались, i, схоже, на тому все й закiнчилося. За кiлька хвилин розмова урвалася, i спiврозмовники, дружньо потиснувши один одному руки, розiйшлися. Трое гвардiйцiв подалися в один бiк, Арамiс – у другий.
«Ось нагода помиритися з цiею чемною людиною», – подумав д’Артаньян, який, пiсля свого невдалого втручання, решту часу тримався осторонь. І, сповнений шляхетного пориву, вiн поспiшив услiд за мушкетером, що крокував собi, не зважаючи бiльше на нього.
– Добродiю, – звернувся до нього д’Артаньян, – сподiваюся, ви пробачите менi…
– Юначе, – перебив його Арамiс, – дозвольте вам зауважити, що в цiй справi ви повелися не так, як належить поряднiй людинi.
– Хiба, пане! – вигукнув д’Артаньян. – Ви гадаете…
– Я гадаю, добродiю, що ви, хоч i приiхали з Гасконi, проте не якийсь там телепень, отож добре знаете, що носовi хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому бiс, аж нiяк не вимощений батистовими хусточками.
– Добродiю, ви даремно хочете принизити мене, – вiдповiв д’Артаньян, вiдчуваючи, як його природна задириста вдача починае вже брати гору над мирними намiрами. – Я справдi прибув з Гасконi, i менi не треба, раз ви про це знаете, нагадувати вам, що у гасконцiв дуже швидко уриваеться терпець. А тому, вибачившись раз за свiй вчинок, хай i нерозважний, вони переконанi, що зробили й так забагато.
– Добродiю, – вiдповiв Арамiс, – я сказав це зовсiм не для того, щоб з вами посваритися. Я, дякувати Богу, не якийсь вуличний розбишака, та й мушкетер я лише тимчасово. Б’юся я, тiльки коли мене до цього змушують, i роблю це з вiдразою. Але цього разу справа куди серйознiша, бо йдеться про честь дами, яку ви скомпрометували.
