скачать книгу бесплатно
– Катрусю! – весело закричала Мiла. – Прийняли твiй старий нарис про дитячу заiкуватiсть i добре заплатять, правда, вже наступного мiсяця!
– Тiльки не пiзнiше, – твердо сказала Катя. – І пiдкинь менi ще замовлень, будь ласка, яких завгодно замовлень: я з чоловiком розлучаюся остаточно.
Мiла була вражена:
– Та ну! Слухай, поважаю, респект, давно час. Пiд'iдеш завтра до редакцii?
– Ага, дякую!
Вона дочекалася зеленого свiтла. Перетнула магiстраль. Уповiльнила крок, набрала Максiв номер; вiн, як нiколи, вiдгукнувся зразу:
– Катю, ти де?!
– Вибач, зателефонували в термiновiй справi, – сказала, дуже задоволена своiм спокоем. – Довелося пiти. Знаеш, нам треба одержати офiцiйне свiдоцтво про розлучення, щоб не було нi проблем, нi питань.
Тиша у слухавцi була красномовнiшою за будь-який крик.
– Вибач, це все, – сказала Катя. – Я там за себе розплатилася… на добранiч.
Вона перервала зв'язок, i одразу прорвався дзвiнок од вiдьми. Катя, поморщившись, знову натиснула вiдбiй.
* * *
Дiвуля могла взяти машину. Могла пiти куди завгодно; навколо топтали брук тисячi шин, i тисячi нiг топтали тротуар.
Демон був тут, за плечем. Мовчазний.
Ірина знову набрала ii номер. Вiдповiдi не було. І не буде.
– Падлюка! – закричала вона вголос. – Падлюка цей Макс… Якi ж падлюки мужики, якi гади, вона тебе кохае, паскуднику ти такий!.. Ба нi… i ту йому треба, i цю… Жеребцi, жеребцi безсовiснi!
Вiд неi сахались, наче вiд припадочноi. Навколо впиралися в небо висотнi будинки: самогубець тут знайде вихiд, бодай якийсь дах…
– Що тепер робити?!
Демон мовчав. Ірина знову й знову повторювала дзвiнок; нiхто не вiдповiдав.
* * *
Слухаючи, як смикаеться в кишенi телефон, Катя зупинилася перед вiтриною. Сувенiри й ласощi; Катя пройшлася залою, вибрала шоколадний торт, ароматичну свiчку iз запахом меду i насамкiнець – величезну троянду.
– Йдете в гостi? – запитала привiтна касирка.
Катя всмiхнулася iй:
– Нi, це я собi.
– Оце правильно! – касирка навiть спину випрямила. – На здоров'я!
Усмiхаючись, iй запакували торт i свiчку. Катя вийшла з магазину, притискаючи до грудей ароматне й нiжне, обережно стискаючи стебло з пiдрiзаними шипами. На годиннику було пiв на одинадцяту; Катя подумала, що краще проiхатися кiлька зупинок на метро, нiж…
Поруч грюкнули дверцята машини. Здоровенний гевал рвонув до входу в магазин, як ядро з гармати, i Катя опинилася на шляху цього ядра. Кругле тверде плече вiдкинуло ii вбiк, згорток випав з рук, пластик лопнув.
– Чого розчепiрилась на дорозi, суко? – на ходу кинув гевал i зник за дверима.
Катя залишилася стояти. Механiчно пiдняла згорток…
І знову впустила.
Зверху впустила троянду.
Доля наздогнала ii цiеi митi – наздогнала й накрила непроглядною чорнотою.
* * *
– Ви не бачили тут дiвчини в червонiй курточцi? Ви не бачили тут… Сам такий. Стривай… Панi, панi! Ви не бачили тут дiвчини в червонiй… Чорт!
Ірина зупинилася посеред вулицi. Прямо перед нею була вiтрина дорогого супермаркету – сувенiри й ласощi; на ганку лежала загублена кимось велика троянда.
Вона ввiйшла до магазину. Слiпо озирнулась, нiкого не знайшла, заслужила пiдозрiливий погляд охоронця.
Вийшла.
Стрiлки всiх мiських годинникiв пiдповзали до одинадцятоi.
Катин телефон не вiдповiдав.
* * *
Машина – фургончик iз логотипом на борту – зупинилася бiля пiд'iзду багатоповерхiвки. Скуйовджений чоловiк у картатiй сорочцi вiдразу почав гасати туди-сюди, задоволений i обурений водночас:
– Чого так пiзно? Уже одинадцята година! Я вас чекав цiлий день!
– Ну, вибачте, – примирливо сказав працiвник. – Ми не виннi, нам пiзно зателефонували, пiзно привезли…
– Це неподобство! Я не чекатиму до завтра!
– А не треба чекати, зараз установимо, хiба довго?… Ключi вiд даху е?
Катя зупинилася, дивлячись, як працiвники вивантажують iз фургончика супутникову тарiлку в упаковцi. Нi, вона нi про що не думала. Вона просто дивилася; звично вiбрував у кишенi телефон.
– Є, е ключi вiд горища!
– Давайте швиденько… Взяли, пiшли!
Катя звела очi до неба. Високо над нею вимальовувався на тлi фiалкового марева темний край даху.
* * *
– Що тепер робити? – Ірина стояла, дивлячись на свiй телефон. На шкалi акумулятора залишилася остання подiлка: ще трiшки, i апарат розрядиться.
– Молитися, – сказав демон, i вiд звуку його голосу в Ірини волосся стало сторч. – Заупокiйну читати. Я тобi ще вранцi сказав, що вона накладе на себе руки! Я тебе заздалегiдь попередив, паскудо! Що ти зробила, аби ii втримати?!
Пiд його напором Ірина наiжачилася – з останньоi сили:
– Що я зробила?! Та я цiлий день тiльки те й робила! Я ii хiба що на руках не носила! Вона що, маленька? Якщо грiха не боiться i нiкого iй не шкода, то нехай стрибае!
Демон зробив крок уперед – i раптом навис над Іриною, безжальний i страшний:
– А тобi когось шкода? Що ти знаеш про життя i смерть, цвiль? Що ти знаеш про самогубцiв? Коли нiщо не прив'язуе до життя, лише бiль, коли тiльки й чекаеш, щоб це швидше закiнчилося?!
Ірина оступилася. Позадкувала. Притислася спиною до лiхтарного стовпа; люди навколо мали ii за божевiльну.
– Нiщо не прив'язуе, – пробурмотiла Ірина.
І раптом з розмаху вдарила себе по зраненому лобi; демон тут був нi до чого.
* * *
Катя нерiшуче пiднялася на чуже горище. Тут було вiдносно чисто й просторо, пахло пилом i вологою, пахло вiтром великого мiста. Працiвники робили свою справу, поспiшали, пiдсвiчуючи лiхтарями, i якщо й зиркнули на Катю, то одразу ж про неi забули.
Вона мала вигляд пристойноi дiвчини. Спокiйноi, впевненоi в собi, забезпеченоi, нормальноi дiвчини, якiй захотiлося подивитись, як пораються працiвники на даху i чи правильно встановлено тарiлку…
Вона вiдiйшла в тiнь. На даху було таемничо, як у дитинствi; лiсом стояли антени, великi й малi. Працiвники квапилися, матюкалися, водили променями лiхтарiв; Катя вiдiйшла, зникла за цегельною башточкою, розчинилася – наче ii нiколи тут i не було.
* * *
Намагаючись зупинити машину, Ірина вискочила далеко на проiзну частину. Хтось вилаяв ii, опустивши скло. Хтось завищав гальмами…
Нарештi зупинилися пошарпанi «Жигулi».
На годиннику у водiя було пiв на дванадцяту.
* * *
Катя нiколи не боялася висоти. Тепер це було як нiколи доречно.
Вона стояла майже на самому краечку, милуючись мiстом. Милуючись гострими вогнями, далекими й близькими. Кольоровими й бiлими. Усе вiдбувалося само собою; так i треба. Так легко; скинути бiль, мов ношу. Вимкнутись, наче зiпсований прилад. Нiчого нема, нiчого нема, порожнеча…
* * *
Ірина бiгла через двiр, задихаючись, кашляючи, тримаючись за серце.
* * *
Раптом защемив, засмикався телефон. Вона забула про нього. Пiсля довгоi безплiдноi атаки вiн затих, а тепер знову вiбрував у кишенi куртки, надсадно, як друге серце. І в порожнечi, у безчассi й бездумностi, що поглинули Катю, цей рух – i цей звук – здалися раптом важливими.
Вiдстрочка? Хвилина, двi?
Вона вийняла телефон; не дивлячись, хто телефонуе, натиснула кнопку:
– Алло.
І раптом почула.
* * *
Вона сидiла на кам'янiй пiдлозi, притиснувшись плечем до дверей. Притиснувши до цих дверей телефон.
А собака, почувши свое iм'я – забута собака, яку сьогоднi ввечерi не виводили – скиглила й дряпала дверi зсередини пазурами, гавкала, скавчала i кликала.
– Джина, – хрипко повторювала вiдьма. – Джина…
* * *
– Джина, – прошепотiла Катя в слухавку.
Навряд чи собака ii чула – радше, вiдчула i зайшлася новим гавкотом, заскавчала, завила.
Телефон вирвався з Катиноi руки й полетiв униз, у порожнечу. Дiвчинi здалося, що вона дивиться на нього довгi хвилини – як вiн падае зi страшноi висоти, як свище вiтер, як наближаеться чорна земля…
Телефон упав на асфальт.
По всьому мiсту пробило пiвнiч. Запищали електроннi годинники, застукали баштовi, електроннi злилися в серiю нулiв.
Точка вiдлiку.
* * *
Ще через годину Катя сидiла в нiчному дворi, на лавi, стискаючи в руках повiдець, а Джина сидiла поруч, не наважуючись вiдiйти нi на крок.
– Пробач менi, – шепотiла Катя, зарившись пальцями в густу вологу шерсть.
І пiдводячи лице до неба, повторювала:
– Пробач менi…
У будинку свiтилося всього п'ятеро чи шестеро вiкон. Спустився сусiд, хазяiн Румпеля; поставив йорка на землю поруч iз Джиною. Маленький пес здивувався.
– Можна? – запитав сусiд.
Катя кивнула. Вiн сiв поруч iз нею, плiч-о-плiч; мiж iхнiми лiктями було кiлька сантиметрiв.
– Ви сьогоднi дуже пiзно, – сказав сусiд. – Я подумав… Краще б вам тут самiй не сидiти.
Катя швидко на нього глянула. На його серйозне, вiдкрите, уважне лице; вона й досi не знала iменi цiеi людини.
– Я не сама, – сказала вона й заплакала.
