скачать книгу бесплатно
Їi рука, раптом здобувши власну волю, схопила зi стола зубочистку. Ірина не встигла iй завадити, i, напевно, не змогла б: ii права рука з розмаху тицьнула зубочистку в долоню лiвоi – мiж великим i вказiвним пальцями. Ірина верескнула; всi люди, скiльки iх було в залi, пiдстрибнули на стiльцях i обернулися.
Вона висмикнула зубочистку. Простежила очима за крапелькою кровi, що скотилася на зап'ястя й далi, пiд рукав.
– Не треба, – прошепотiла ледь чутно. – Зроблю, як ти скажеш. Куди ii везти?
* * *
Стежкою, з обох бокiв порослою лопухами, вони пройшли вiд хвiртки до будинку. Дача була стара: городик, де колись вирощували картоплю, за минулi роки перетворили на газон, а потiм забули й геть запустили. Трава росла тут уперемiш iз буйними бур'янами, а незарослим лишилося едине мiсце – бетонна опора для пляжноi парасолi.
– Навiщо ми сюди приiхали? – запитала Катя. У руцi в неi побрязкувала зв'язка ключiв.
– Навiщо? – голосно перепитала Ірина, звертаючись до демона, що замикав ходу.
– Тут ключове мiсце iхнiх вiдносин, – вiдгукнувся демон. – Вона повинна все згадати, заново пережити й пробачити собi. Усвiдомити, що немае ii провини…
Рука, проколота зубочисткою, болiла. Ірина поморщилася.
– Тут вони бачилися востанне, – знову заговорив демон. Ірина рiзко зупинилася, розкинула руки, звела лице до бiлого похмурого неба:
– Тут! Тут ви бачилися востанне!
Катя помовчала секунду. Потiм зiзналася:
– Так. І вона… стояла саме там, де ви зараз стоiте. Як ви дiзналися?
* * *
У будинку було задушливо й запилюжено. Вiкна затягло павутинням. На поличцi бiля входу лежав перекидний календар, що назавжди застряг у торiшньому серпнi. На кухонному столi валялися старi газети, пластиковi стаканчики, самотньо лежав на блюдцi засушений пакетик випитого чаю, ниточка з жовтою етикеткою звисала, наче хвiст померлоi мишi.
– Нiколи цiеi дачi не любила, – сказала Катя. – Я б краще до лiсу з наметом або на море. Але вона казала – на дачу, i ми iхали на дачу…
«Як я тут опинилася?» – з тугою подумала Ірина, а вголос сказала:
– Ох, як тут багато негативноi енергii назбиралося.
Демон бродив навколо, ледь не натикаючись на Катю, яка його не помiчала. Вiн дивився й, здаеться, обнюхував предмети, але нi до чого не торкався руками. «Мабуть, вiн безтiлесний, – з iще бiльшою тугою подумала Ірина. – Але мацати, щоб переконатися – нехай його нашi вороги мацають».
– З'ясуй – свекруха хворiла? – сухо, голосом слiдчого почав демон. – Була на облiку в кардiолога? Скiльки iй було рокiв? Скiльки часу минуло вiд сварки до аварii? Коли настала смерть? Чи робили розтин, i якщо так, то де?
– Надто багато запитань, – пробурмотiла Ірина.
У неi в кишенi задзвонив телефон. Демон насторожився; Ірина глянула на дисплей: висвiтився Вiчин номер.
– Хто це? – спитав демон.
– Вiка, – вiдповiла Ірина пiдкреслено спокiйно. Подумала – i натисла вiдбiй.
– Я ii вiдпустила на сьогоднi, – пояснила Катi, а насправдi демоновi, щоб остаточно уникнути пiдозр. – Потiм перетелефоною.
Демон прискалив око. Невiдомо, що було в нього на думцi, але дiвчина заговорила знову:
– Тепер я не хочу на море. Якби вона була жива – я б на дачi сидiла навiть узимку!
– Працюй, вiдьмо! – гаркнув демон. – Якi лiки вона приймала? Як це вiдомо, що аварiю спричинив серцевий напад, що написано у свiдоцтвi про смерть?
– Якщо я не можу собi вибачити, що я ii довела, то вiн менi тим паче не вибачить, – монотонно тягла Катя.
– Ану тихо! – гаркнула Ірина на обох, i обое, на диво, замовкли. Вiдьма вiдчула миттеве, проте виразне задоволення.
– То хто сказав, що ти ii довела? – заговорила м'якше, звертаючись до Катi. – Не пхинькай, зараз усе з'ясуемо…
Вона зазирнула до кiмнат, проте заходити не стала. Повернулася на кухню, знайшла в буфетi рудi чашки й картонну коробку з чайними пакетиками. Вiдшукала – диво! – непочату пластикову пляшку з водою. Вiдкрутила кран на кухнi, почекала, доки стече iржава вода, сполоснула електрочайник.
– Ти повинна собi пробачити! – вона говорила владно, впевнено, як на прийомi. – Ти собi пробачиш – i вiн тобi пробачить!
Проста думка раптом змусила ii завмерти з чайним пакетиком у руцi:
– А ти, бува, не вагiтна?
Катя здригнулася:
– Нi.
– Шкода, – пробурмотiла Ірина. – Для дiла можна було б йому сказати, що чекаеш дитину.
Демон свиснув з огидою i кинув на Ірину погляд, якого вона волiла б не бачити.
– Для якого дiла? – сухо поцiкавилася Катя.
– Для нашого спiльного дiла, – Іринi стало прикро. – Для його повернення.
– Брехня нiкого не рятувала, – повiдомила Катя ще сухiше.
Ірина зiтхнула; вона багато чого могла розповiсти про цiлющi властивостi неправди, але боялася, що слухачi в неi невiдповiднi.
– Ну i як ви розсталися зi свекрухою? Що ти iй наостанок сказала?
Катя набрала в груди повiтря:
– Сказала, що з мене годi, що я ii бiльше бачити не можу, що вона життя ламае своему синовi й менi…
Голос ii обiрвався. Очi знов змокрiли.
– А вона… вона сказала, що я змiя й безвiдповiдальна скотина i що вона зi мною в одному домi не залишиться… Що я дивлюся на неi, нiби смертi бажаю!
Катя стиснула кулаки. З силою опустила на стiл:
– Навiщо я це говорю? Що це змiнить? На що я сподiваюся?!
– Цукор е? – лагiдно спитала Ірина.
Вона заново перетрусила розсохлу кухонну тумбу. В однiй шухлядi знайшлася картонна коробка з намальованим вiд руки хрестом. Ірина вiдкинула кришку: це була аптечка. Звичайний набiр городника: бинт, пластир, анальгiн, зеленка, льодяники вiд ангiни…
– А це чиi таблетки? – Ірина витягла з коробки бiлу упаковку з яскравою смугою.
– Свекрушинi, мабуть, – не дивлячись, сказала Катя. – Вона звичайно приймала цей… як його… кардостатин.
– Кардофiбрат, – прочитала Ірина на упаковцi. Демон опинився раптом дуже близько, бiля самого лиця:
– Вона помiняла лiки?!
Тремтячою рукою Ірина вiдкрила коробочку. Витягла пластинку з таблетками – двох бракувало.
– Кардофiбрат! – демон трiумфував. – Двi таблетки! Вiд змiни препарату могло статися запаморочення! Потьмарення! Сварка нi до чого: вона просто невдало помiняла лiки! І невчасно сiла за кермо! Скажи дiвчинi: вона не винна, причина в тому…
– Але протягом останнього мiсяця вона нiяких лiкiв не приймала, – сказала Катя, не чуючи його. – Тiльки валер'янку.
Ірина вперше побачила розчарування на обличчi демона. Не просте розчарування – тугу.
– А яка гарна версiя, – сказав вiн тихо.
– Це точно? – Ірина строго глянула на Катю. – Може, вона з'iла цi двi таблетки, а тобi не сказала?
– Вона цю коробку взагалi сто рокiв не вiдкривала, – твердо вiдповiла дiвчина. – Своi лiки носила при собi.
Демон вiдiйшов у дальнiй кiнець кухнi. Вигляд у нього був пригнiчений. Спостерiгаючи за ним краем ока, Ірина вперше поставила собi запитання: а йому яке дiло до цiеi Катi? Вiн начебто не знав ii до вчора, не знав ii iменi, гадки не мав, хто така.
«Це не демон, – сказала вона собi, перевiвши погляд на клейончасту скатертину. Це, найпевнiше, моя душевна хвороба…
Але яке дiло моiй душевнiй хворобi до цiеi дурноi дiвки з ii свекрухою, дачею, шмарклями, з ii собакою?!»
– Ну от, – знов почала Катя, – вона поiхала, я пiшла до себе й дверi зачинила. Надiла навушники… а тут, як на зло, у плеерi сiв акумулятор. Я лягла, заплющила очi й чула, як вона поiхала… Потiм вона повернулася, хвилин через п'ятнадцять… Заганяти машину не стала, зайшла, вийшла i знов поiхала.
– А навiщо вона поверталася? – для порядку запитала Ірина.
Катя байдужо знизала плечима:
– Забула щось. Мало чого.
Демон знову оживився:
– Що? Що вона могла забути?
Задзвонив телефон в Ірининiй кишенi. Знову викликала Вiка; з незворушним лицем Ірина натиснула вiдбiй.
«Ну – зорiентуйся, подумки зверталася вона до Вiки. – Ну зрозумiй, що сталося. Ну допоможи менi якось… Не знаю як… Тiльки не надзвонюй менi, будь ласка, бо вiн усе зрозумiе i я ненароком виколю собi око…»
– Вона врiзалась у стовп, – ледь чутно сказала Катя. – Але лiкарi казали, що серце зупинилося ранiше…
«Ми в глухому кутi, – подумала Ірина. – Ну, знаю я, як загинула ii свекруха. Ну, знаю, що дiвчинка себе звинувачуе… Що ж робити?»
Вона примружила повiки, питаючи поради в натхнення. Демон стояв бiля вiкна веранди, його довга фiгура виразно темнiла проти свiтла…
– Бачу! – Ірина вказала пальцем демоновi в груди. – Бачу!
Демон, здаеться, здригнувся й позадкував.
– Що? – злякалася Катя.
– Бачу ii примару! – натхненно вiщала Ірина. – Вона тут! Вона прийшла до тебе… Зараз я з нею поговорю! Як ii iм'я й по батьковi?
Катя мовчала цiлу секунду.
– Припинiть, – сказала нарештi. – Ви ж самi в це не вiрите. Немае там нiякоi примари.
Шкода, що вона не могла бачити обличчя демона: той поморщився з непередаваним сарказмом.
* * *
Катине зацiпенiння нарештi урвалось. Немов сновида, вона дозволяла манiпулювати собою; вражена розмовою з Максом, навiщось повелася на розмову з вiдьмою. Тепер усе стало ясно, як день, i в цьому денному свiтлi нiкуди було ховатися.
– Спасибi, ви менi дуже допомогли.
Головне було – викурити вiдьму за порiг. Тягти ii силою Катя не збиралася, та й не подужала б. Та коли вона замкне вхiднi дверi, вiдьма залишиться надворi.
– Спасибi, ви менi дуже допомогли, – фраза звучала чи то як знущання, чи то як проклiн.
– Катю, стривай! – масним голосом кричала вiдьма.
– Усе, годi. Ви менi дуже допомогли, я щаслива, iдьмо звiдси.
Вiдьма чомусь була налякана. Ранiше Катя, у своему гiркому зацiпенiннi, не замислювалася над тим, чому вiдьма так причепилася до неi, чого хоче – бо ж не грошей. У Катi немае грошей, щоб оплатити такi зусилля. Щастя для Катi? Чому раптом? І чому вона так нервуеться, явно чогось боiться, не Катиного ж гнiву?
– Зараз поiдемо, – примирливо сказала вiдьма. – Катю, одну хвилинку. Одну секундочку, тiльки…
Стоячи на порозi, Катя втратила пильнiсть.
Продовжуючи солодко всмiхатися, вiдьма стрибнула до неi, схопила за лiкоть i сильно рвонула на себе – в будинок. Катя заточилася й ледь не впала, а вiдьма чiпким мавпячим рухом вихопила в неi ключi вiд дачi, два здоровенних сталевих стрижнi на кiльцi.
Катя злякалася по-справжньому.
Вiдьма була вже на порозi, по той бiк дверей. Катя навалилася на дверi зсередини, намагалася не дати iх зачинити, але вiдьма була масивнiшою й сильнiшою.
Нiхто не кричав. Катя онiмiла з жаху й тiльки боролась, наче востанне, за свою волю. Вiдьма встромила ключа в шпару й помилилася: жовтий ключ вiд верхнього замка, а бiлий вiд нижнього, а не навпаки. Поки вiдьма поспiхом опанувала цю нехитру науку, Катя вiдскочила вглиб будинку, розбiглася – i всiм тiлом гахнулася об дверi.
I перемогла.
Затрiщали завiси. Заходив ходором одвiрок. Вiдьма вiдсахнулася, оступилася й скотилася з дерев'яного порiжка; Катя вирвалася на волю, мокра, тремтяча, люта.
