скачать книгу бесплатно
– А завтра коли? – Вiка схилила голову до плеча.
– Я зателефоную, – вичавила Ірина.
За Вiкою нарештi зачинилися дверi; Ірина стояла одна посеред кухнi квартири-офiсу, неспроможна зробити й кроку.
– Замкни, – сказав демон.
Ірина покiрно пiшла до передпокою. Коли вона повернулася, демон робив екскурсiю по робочiй кiмнатi – зi столом, укритим парчею, з черепом, з не запаленою поки що новою свiчкою.
– Стильненько, – сказав крiзь зуби.
Ірина стояла, похитуючись. Шок, страх i безсонна нiч туманною завiсою стояли мiж нею та свiтом.
– Покажи фотографiю.
Ірина, мов сомнамбула, пiшла на кухню, взяла фотографiю в руки, вiдвертаючись, простягла демоновi.
– Сiдай за комп'ютер, – сказав вiн уривчасто. – За номером мобiльного довiдайся, хто така, iм'я, прiзвище – все.
Ірина спершу сiла за ноутбук, i тiльки потiм ризикнула заперечити:
– А якщо… номер зареестровано не на неi? І взагалi, якщо нема такоi послуги?!
– Така послуга е, – так само уривчасто кинув демон. – Платна, зрозумiло. І не для всiх. Але ти постарайся, вiдьмо… якщо хочеш жити.
* * *
Вона народилася пiд щасливою зiркою.
У п'ять рокiв тонула, але врятували, у дев'ять ii збила машина, але обiйшлося однiею тiльки зламаною рукою та легким струсом мозку. Замолоду ii двiчi ловили гопники в темному провулку, i обидва рази вдавалося вислизнути неушкодженою – серед ночi, напiдпитку, в короткiй спiдничцi. Ірина вмiла виживати iнстинктивно; можливо, тому пiсля години безладноi метушнi iй усе-таки вдалося довiдатися, що дiвчину з диктофоном звуть, найпевнiше, Катерина Катасонова.
– Шукай на «Однокласниках», «Вконтактi» – скрiзь, – звелiв демон.
Вiн не зникав нi на мить. Вiн був поруч. Вiн нависав над головою, i це позбавляло вiдьму здатностi мислити тверезо; на щастя, майже одразу, на «Однокласниках», Катерина знайшлася – причому перша ж фотографiя була знайома: те саме фото з чоловiком та собакою.
– Вони розлучились, але фото з сайта вона не зняла, – сказав демон, i з його голосу можна було б подумати, що вiн мiркуе.
– Скажи, – Ірина так утомилася, що й страх притупився. – Якщо ти потойбiчна iстота, ти повинен усе бачити й так? Навiщо тобi Інтернет? Якщо ти демон – пiди в астрал…
– Заткнись, – кинув ii спiврозмовник, i ii губи склеiлися. – Що я знаю, а чого не знаю… не твого розуму дiло, вiдьмо.
Вiн помовчав i раптом додав, важко й вагомо:
– Але я точно знаю, що сьогоднi вночi вона стрибне з даху.
– Що? – прошелестiла Ірина.
– Стрибне з даху! Вчинить самогубство!
– Е-е-е, – Ірина змигнула. – А чому?
– Не знаю, – вiдрiзав демон. – Знаю, що станеться це сьогоднi рiвно опiвночi.
– Я нiчого iй не робила, – Ірину знову почало трясти. – Я не винна.
– Тварюка ти, – сказав демон, i пiд його поглядом вона зiщулилась. – Тобi кажуть, що людина себе життя позбавить, а ти тiльки про свою шкуру!
«Моя шкура й так уже постраждала», – подумала Ірина, а вголос сказала твердiше:
– Я нiчого не знаю. Я нi до чого.
– До чого, – демон дивився на неi згори вниз, Ірина проти волi втупилася в його жовтi злi, лютi очi. – Тому, якщо вона все-таки стрибне з даху – за нею стрибнеш ти.
– Я?!
– Не сумнiвайся, я тобi допоможу.
Ірининi руки конвульсивно сiпнулися. Лiва пiдхопила ручку й, засмикавшись, почала писати просто на клейончастiй кухоннiй стiльницi: «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати…»
– Нi! – Ірина засмикалася, намагаючись звiльнитися, але клята рука все писала й писала. – Я… благаю! Я все зроблю!
– Тодi телефонуй iй, – демон навис над ii головою. – Призначай зустрiч. Пропонуй iнтерв'ю. Обiцяй, що хочеш. У твоiх iнтересах, щоб вона погодилася.
– Навiщо? Про що менi з нею говорити?!
– Ти повинна зрозумiти, що саме веде ii до смертi. Ти повинна це зупинити. Або вирушити вслiд за нею. Обирай.
* * *
Катя Катасонова вийшла погуляти з собакою.
Вранцi Катя встигла вивести Джину всього на кiлька хвилин i тепер прагнула винагородити ii за терплячiсть. Джина стрибала, обнiмалася, крутилася, як дзига; Катя вiдвела ii далi вiд пiд'iзду, до скверика, де звичайно гуляли собачники, i вiдчепила повiдець.
Джину подарував iй тато, коли Катi виповнилося двадцять. Джина була схожа на лайку, але виявилася дворнягою принаймнi наполовину. «То й що, – сказала Катя, – нам не для виставок».
Через пiвроку тата не стало; Катя збожеволiла б вiд самотностi, якби не Джина. Собака приносила iй щастя; вона й iз Максом познайомилася на бульварi, коли гуляла з собакою. Макс пригальмував поруч i вдав, нiби в нього несправна машина.
Потiм Макс прийшов до них жити. Джина прийняла його, як рiдного. Якийсь час вони були дуже щасливi…
А потiм усе сталось. І тепер Макс жив окремо.
Сусiд винiс на прогулянку свого йорка. Румпель, ручний песик, рiдко торкався лапами землi. Зараз на песиковi був яскравий комбiнезон, хоч погода надворi стояла тепла.
– Вiн чхав сьогоднi, – сказав сусiд, нiби перепрошуючи. – А з-за будинку вiтер…
– Так, – погодилася Катя.
Вона весь час забувала, як звуть хазяiна Румпеля.
Джина гасала сквером, граючись у квача з Ямахою, молодою тер'еркою. Катя сiла на лаву, одвернулася вiд вiтру й намацала в кишенi куртки телефон.
Їй не заплатили за статтю про дитячу заiкуватiсть i, напевно, вже не заплатять. Рядки, крихти, крихти, рядки; вона так розраховувала на замовлення вiд Мiли. Мiлi потрiбний був для ii «глянцю» предметний нарис про сучасних вiдьом, i Катинi спроби пiдсунути iнших героiв виявилися марними. Здавалося б: зайди в Інтернет, пошукай пiвгодини й на основi живого матерiалу придумай iнтерв'ю з вiдьмою. Ба нi, Катине сумлiння здолало здоровий глузд.
Крiм вiдьми Ірини, Катя записалася ще й до цiлительки Євпраксii та знахарки Вiолетти, але пiсля того, що сталося пiд час першого ж вiзиту, йти на прийом до наступних двох уже не було сили. Крiм того, вiдьми виявилися страшенно дорогими – у Катi не було грошей нi на приворот, нi на зняття вiнця безшлюбностi.
Вона блiдо всмiхнулася, дивлячись, як радiе життю Джина. Хтось же серйозно в таке вiрить!
Вiдьма Ірина виявилася неприемно, нелюдськи проникливою. Катеринi було наплювати на всяку мiстику, але на згадку про пронизливий погляд цiеi жiнки iй щоразу ставало зле. І, що найгiрше – Катя примудрилася залишити там фотографiю. Збереглися, звiсно, скани, електронний варiант, усе можна видрукувати заново – але сама думка, що iхне з Максом щасливе фото пiдбере й викине хтось байдужий або недоброзичливий, була огидна Катi.
Стаття про вiдьом, здаеться, накрилась – i дуже шкода; Катя машинально привiталася з сусiдкою, хазяйкою Ямахи. Мiцнiше стиснула телефон; якщо Макс перетелефонуе, як вона багато разiв просила – це буде зараз. Упродовж кiлькох хвилин.
Плювала вона на жiночу гордiсть. Люди не можуть розiйтися, не поговоривши. Якщо треба буде Макса просити – Катя його проситиме; лише одна розмова. Знайти потрiбнi слова. Потрiбнi смисли.
Ну, телефонуй!
Джина раптом зiрвалася з мiсця й рвонула через сквер у напрямi до будинку. Катя схопилася, похолонувши – там поруч вулиця, рух, транспорт… І наступноi секунди побачила Макса: вiн вилазив з машини, припаркованоi на узбiччi.
Засмикався в кишенi телефон, але Катя бачила Макса – i вiн нiкому не телефонував. Вiн гладив Джину, яка стрибала йому на груди, мов божевiльна; Катя натисла «вiдбiй» i, слухаючи, як калатае серце, покрокувала назустрiч коханому – досi до болю любому! – чоловiковi.
* * *
– Вона не вiдповiдае, – в розпачi Ірина боялась дивитися на демона. – Що, як вона… ну… не вiдповiсть? Вимкне телефон?
– Дуже погано, – зауважив демон. – Дуже-дуже погано. Тодi ти помреш, Ірино.
* * *
Катi хотiлося його обiйняти, i це було б природно, i вона готова була його обiйняти – проте останньоi митi злякалась. Якщо вона обiйме Макса, а той не пiдведе рук i стоятиме, чужий… Даючи цим зрозумiти, якi недоречнi цi нiжностi… Тодi Катя не зможе сказати йому того, що давно збиралася.
Тому вона зупинилася за крок од нього, затамувавши подих, усмiхаючись так, що трiскалися губи:
– Привiт… Як добре, що ти приiхав! Пiднiмемось?
– Вибач, я на хвилину, – вiн не здався роздратованим, але й тепла в його голосi не було. – У мене нарада через годину в iншому кiнцi мiста… Я просто подумав, що цi дзвiнки затяглись i нам треба нормально поговорити.
– Так, – сказала Катя.
Вiн слово в слово повторював те, що вона сама йому говорила – але в його вустах слова не давали надii. Навпаки – слова були, наче замкненi дверi.
Засмикався в кишенi телефон. Хтось наполегливо намагався додзвонитись; Катя знову дала вiдбiй. Ех, треба було заздалегiдь вимкнути мобiлку.
Вони сiли на лаву; Джина крутилася поруч. Свята собака була щаслива бачити Макса, свого, рiдного, звичного; Джина, мабуть, думала, що вiн повернувся з вiдрядження чи з тривалоi вiдпустки.
– Я дуже рада тебе бачити, – сказала Катя.
Макс ледь розтяг губи:
– Ти схудла.
– Спасибi, – сказала Катя.
– Але тобi не треба бiльше худнути. У тебе синцi пiд очима.
– Я просто втомилася, – сказала Катя й подивилася на нього знизу вгору: – Максе… Рiч у тiм, що… я була у вiдьми.
Слова вирвалися самi собою. Катя навiть сама злякалась. Але Макс, який наперед знав усi можливi слова, здивувався, випав iз чемноi шкаралупи:
– Де?!
– У вiдьми, – Катя всмiхалась. – У справi. Я хотiла писати нарис, для Мiли, ну, ти знаеш…
– І що? – Макс насупився.
– І вiдьма менi розповiла про все наше життя, – Катi раптом захотiлося прикрасити. – Все-все, як ми були щасливi, i як ми розiйшлись, i що мiж нами стоiть жiнка, i що ця жiнка… твоя мама…
Вона майже одразу зрозумiла, що помилилася. Макс вирiшив, що вона бреше; Макс вирiшив, що, намагаючись його повернути, Катя вдалася до вульгарних жiночих хитрощiв.
– Менi дуже прикро, що ти розмовляеш про це зi стороннiми, – сказав вiн дуже холодно.
– Я не розмовляла, – Катя розгубилася. – Вона сама, розумiеш? Я нiколи не вiрила нi в яких вiдьом, але вона…
– І ти мене витягла, щоб оце все розповiсти? – Макс сидiв поруч на лавцi, далекий, як чужа галактика.
– Я тебе витягла, – у Катi стиснуло горло, – щоб… Я тебе кохаю. Давай… спробуемо… ще? Спочатку?
Джина гасала парком тепер уже з крихiтним Румпелем, Йорком у яскравому комбiнезончику. Тяглася довга, довга, довга пауза.
– Катерино, – сказав Макс, – ми не можемо почати спочатку. Фарш неможливо прокрутити назад, як стверджуе народна приказка. Домовимося раз i назавжди: ти вiльна, я вiльний, ми друзi, заради пам'ятi про час, коли…
Катя дивилась, як вiн говорить, як його губи змикаються й розмикаються. У кишенi куртки вiбрував телефон – тепер уже не переставаючи; дзижчав, наче велетенська впiймана бджола.
Макс iшов до машини, не обертаючись, не звертаючи уваги на Джину. Катя сидiла на лавi й щосили пам'ятала, що навколо люди i що треба тримати себе в руках. Якщо ридати – то вдома, обiйнявши, щоб нiхто не бачив…
Телефон затих на кiлька секунд i знову почав смикатися, трястися, лоскотати.
Вона сягнула рукою в кишеню. Вийняла апаратик. Хотiла вимкнути, але промахнулась i натисла кнопку вiдповiдi.
– Катю! – трубка закричала iз незрозумiлим захватом. – Катрусю! Нарештi!
– Хто це? – Катя розгубилася.
– Вiдьма! – радiла слухавка. – Ірина! Вчора ми з вами зустрiчалися!
Катя здригнулася:
– Звiдки у вас номер мого…
– Висвiтився ваш номер! – вiдьмин голос налився медом. – Катрусю, якщо вам треба допомогти – я допоможу безкоштовно. Хочете – поверну чоловiка, а хочете…
