скачать книгу бесплатно
Горопашна репортерка вискочила з кiмнати. Іринi хотiлося крикнути iй у спину – «Ату», але замiсть цього заревiла мiддю:
– Так i ходитиме за тобою! Не пiдпустить до тебе щастя, так i знай!
Грюкнули вхiднi дверi. Майже вiдразу зазирнула Вiка:
– Слухай, чого це вона? Як ошпарена… Не заплатила!
– Психована, – Іра стягла з голови хустину. – Ще й журналiстка…
Кiлька хвилин вона сидiла, переводячи подих, слухала, як стишуеться серце. І таке бувае в нашiй практицi: ми блискуче працювали, ми спiзнали натхнення; з другого боку, клiент пiшов не заплативши – професiйний прокол. Неприемно.
– Втомилася? – Вiка поставила чашку на стiл – просто на церковну парчу.
– Вiкусю, – сказала Іра, – зателефонуй, будь ласка, Льошi з турагентства, хай пiдбере менi готель у Хургадi… або краще в Шармi, днiв на десять.
Гримнув дзвiнок у дверях.
– А це хто? – насторожилася Ірина. – До четвертоi ще…
– Це пiцу привезли, – Вiка посмiхнулася. – Ходiмо обiдати.
* * *
Вони iли пiцу з грибами, пили апельсиновий сiк на кухнi й говорили про цiни, про Вiчину дочку, котра майже виросла i якiй час уже думати про майбутне, а ii батько, тварюка така, вже три роки носа не потикае i не вiдповiдае на дзвiнки. Вiка, як завжди, зажурилася вiд того, що важко самiй пiднiмати дiвчинку, а потiм повеселiшала, бо вона, дама без вищоi освiти i взагалi без професii, якось дае раду, тягне й пiднiмае. Потiм Вiка зателефонувала в турфiрму й замовила для Ірини п'ятизiрковий готель у Шарм-ель-Шейху.
Тим часом столик пiд церковною парчею, де так i залишилася стояти чашка з недопитим чаем, раптом почав трястись, наче у вагонi. Дверi до кiмнати були причиненi, ноутбук грав ретро-композицiю «Дискотека вiсiмдесятих»; тiльки коли чашка зiсковзнула зi стола i з гуркотом розсипалася на друзки, Ірина й Вiка вiдчули лихо.
На темнiй паркетнiй пiдлозi розтеклася калюжка, схожа на зiрку. Бiлi скалки з золотою смужкою розлетiлися по всiй кiмнатi.
– Протягом скинуло? – припустила Вiка.
– Наче ж не було нiякого протягу…
Вiдчинена кватирка цiдила денне повiтря. Аромат пахощiв послабшав; нi жаб'ячий кiстяк, нi диплом на стiнi, нi череп, нi сушене зiлля не постраждали.
– Поривчастий вiтер, – сказала Вiка, повертаючись iз кухнi зi щiткою в однiй руцi i шваброю в другiй. – Сьогоднi в прогнозi…
– Чашки шкода, – сказала Іра. – Зручна була.
* * *
Їй траплялося зустрiчатись iз незадоволеними родичами клiенток, iз дружинами вiдбитих чоловiкiв i з нареченими вкрадених женихiв. Бували скандали, iнодi мордобоi, але такi iнциденти потрапляли до розряду неприемностей, а не серйозних проблем.
Кiлька разiв у ii практицi запах смаленого з'являвся зовсiм близько, густий i iдкий. Бувало, тiкала темними вулицями вiд гопникiв, найнятих ii побити, часом доводилося мiняти офiс i термiново виселятися з винайнятоi квартири. Їй вдавалося втрясати проблеми з мiлiцiею, бандитами, податкiвцями; щоразу вона ясно розумiла, звiдки йде небезпека i що треба робити, аби ii уникнути.
Чомусь розбита чашка, предмет простий i неважливий, змусила ii знову вiдчути запах смаленого. Ледве вловимий. Та – найгiрше – вона не могла збагнути, звiдки загрожуе небезпека.
Починала болiти голова.
Рiвно о четвертiй з'явилася наступна клiентка – провiнцiалка рокiв п'ятдесяти, на вигляд простувата, але чiпка й розумна. Їi дочка жила в Америцi й нiяк не могла вийти замiж – хоч мужикiв, здавалося б, не бракувало.
– Ти подивись! – жiнка з порога стала звертатися до Іри на «ти», одразу зрiвнюючи iхнi позицii. – І фiгурою Бог не обдiлив, i личком, робота грошова, i вiчно бiля неi то один, то другий крутиться. А замiж – увесь час зриваеться! Оцей, останнiй, уже й обручку купив. А потiм злиняв, наче водою змило… Чи це не вiнець безшлюбностi, бува?
– Вiн, – Ірина уважно розглядала фото дiвчини. – Вiнець. Так i е, – вона скорботно покивала. – Хто наклав, е пiдозри?
– Нема, – жiнка безпорадно розвела руками. – Вона… нi з ким не сварилася, щоб аж так…
– Вона хрещена?
– Аякже!
– Ех, шкода, що вона в Америцi, тут би я iй за двi секунди зняла… – Ірина замислилась, звiвши очi до стелi, i машинально помiтила, що побiлка потемнiла й невдовзi вимагатиме ремонту. – Тодi так. Пiди до церкви, вiзьми три свiчки…
Стiл здригнувся пiд руками. Похитнувся череп. Сiпнувся язичок свiчки. «Кватирку слабко причинила, – приречено подумала Іра. – Зараз як розчахнеться, як дмухне…»
Вона потрясла головою. У вухах гуло, i гуркотiння наростало; Іра стурбовано торкнулася вух кiнчиками пальцiв.
Тиск? Змiна погоди?
– Що це? – запитала вона, суплячись. – Чуеш?
– Нi, – несподiвано боязко вiдгукнулася клiентка. – А що?
– Гуде…
Землетрус? О, ще…
ІРА ІРА ІРА ІРА ІРА
Вiдьма пiдстрибнула на стiльцi й сильнiше потерла вуха:
– І зараз не чуе… те?
Клiентка дивилася здивовано. Тим часом низький чужий голос повторював i повторював iм'я вiдьми, i тонкий звук «i» лунав у його виконаннi басовитим ревом.
Стiл трясся, i череп нестримно iхав до його краю. Вогник свiчки застрибав i згас. Ірина пiдхопилася, перекинувши стiлець; тривалий бiль пронизав уздовж хребта, розтiкся по руках i ногах. Нiколи в життi вона не знала таких конвульсiй, нiколи ii так не корчило.
ІРА! ІРА!
– Hi! – заволала вона, в панiцi забувши, що повинна мати владу над демонами. – Щезни! Нi! Мамочко! Матусю! Поможiть!
Нiхто не допомiг. Ірина впала на пiдлогу, вхопилася за край скатертини, нiби намагаючись за неi втриматися. Повз лице пробiгли запилюженi чобiтки зi збитими каблуками, грюкнули дверi, i слiду клiентки не було; Іра корчилася, стукаючи п'ятами по паркету, права туфля злетiла з ноги. Череп звалився з краю стола, стукнув по лобi й пострибав у темний куток.
– Помо…
І все закiнчилося раптово. Ущухло гуркотiння. Припинилися корчi. Вiдчинилися дверi, зазирнула Вiка:
– Чого вона… Що з тобою?!
Ірина сiла. Руки тряслися. Спину заливало потом, губи здалися чужими, коли Іра через силу розтягла iх до вух:
– Подивися… у мене усмiшка не крива?
– Це що, усмiшка?!
– Це тест на iнсульт, – простогнала Іра. – А руки…
Насилу пiдвiвшись, вона випростала руки перед собою. Долонi тремтiли. Вiдьма заплющила очi й дотяглася пальцем до кiнчика носа.
– Що з тобою? – Вiка допомогла iй пiдвестися, посадила на стiлець. – Вона тебе що, по головi стукнула?
– Нi, – Іра потерла чоло. – Це череп…
– Що в тебе з черепом?
– Не в мене! Череп зi стола впав…
Вона глибоко зiтхнула. І ще раз. І ще.
– Попустило, – сказала нарештi. – Такий, знаеш, напад… Завари менi чаю, добре?
Вiка ретельно ii оглянула. Вiдтягла повiку. Помацала лоба. Вийшла; Ірина вiдчинила кватирку, пройшлася кiмнатою, iз задоволенням помiчаючи, що в головi бiльше не паморочиться, що у вухах не дзвенить, що руки трясуться дедалi менше. Пiдiбрала загублену туфлю; потiм вiдчинила шафу, замасковану чорною тканиною, вийняла сумку, з сумки косметичку, розкрила пудреницю…
Спершу вона побачила червону гулю в себе на лобi, блiде обличчя, хустку, що сповзла з голови, потiм, краем ока, вона побачила в кутку кiмнати, бiля самих дверей, щось таке, вiд чого волосся пiд хусткою стало дибки.
– А-а!
Пудрениця дзвiнко хряснулась об пiдлогу. Розлетiлися скалочки пудри, навпiл трiснуло дзеркальце. Ірина з жахом озирнулася; того, що привидiлось iй у вiддзеркаленнi, в кiмнатi не було й бути не могло. Це глюки, це морок, це…
Сумка зiсковзнула з краю стола. Викотилась парасолька, вивалився блокнот, застрибала по паркету ручка. Ірининi руки, самi собою, витягайся вперед i вiдразу ж конвульсивно притислися до грудей; вона спробувала закричати й зрозумiла, що онiмiла, що язик провалився, що в горлi – бездонна вирва.
Їi руки, наче чужi, наче на тросиках, наче з примусу потяглися до ручки. Вона, праворука, схопила ручку лiвою i поповзла, мов жебрачка, мов калiка, навколiшки поповзла через кiмнату – до блокнота, що розгорнувся на чистiй сторiнцi…
«Ірино, ти влетiла».
Вона дивилась, аж очi вилазили з орбiт, як ii лiва рука виводить нерiвний рядок, у якому повторюються три слова: «Гро, ти влетiла, Іро, ти влетiла».
Правою рукою вона перехопила лiву. Ривком одiрвала вiд паперу, затрясла, сподiваючись витрусити ручку; дарма. Зведена корчем, кострубата, мов пташина лапа, лiва рука бажала писати, i лiва рука перемогла.
«Слухайся мене, гадино, корись, бо гiрше буде».
Зайшла Вiка – й сахнулася з жаху.
– «Швидку!» – зумiла вичавити Іра. – Шви…
І закашлялась.
* * *
«Швидка» приiхала на диво швидко – видно, Вiка по телефону красномовно описала стан хвороi. Машина зупинилася перед пiд'iздом iз двома вивiсками: праворуч – «Нотарiус Попова А. Н.», лiворуч – «Вiдьма й цiлителька Ірина».
Лiкар, серйозний чоловiк близько сорока рокiв, був на диво непривiтним. Іринин диплом вiдьми, череп, дбайливо покладений назад на стiл, та iншi атрибути професii дратували його неймовiрно. Вислухавши плутану Іринину розповiдь, вiн крiзь зуби звелiв сестрi вимiряти тиск, не став слухати белькотiння пацiентки про те, що вона гiпотонiк, i звелiв звернутися до фахiвця:
– До невролога. Або до психiатра. Це у вас, схоже, професiйне!
Ірина, змучена й ледь жива, не чула дiалогу лiкаря й лiтньоi сестри, коли машина вiд'iжджала вiд пiд'iзду:
– Чого ти так на неi визвiрився?
– У мене теща лiкуе в такоi самоi вiдьми рак шлунка. Уже п'ять рокiв. Добре, що раку в неi нема. А якби був?!
* * *
Востанне вона була в церквi пiвроку тому – одружувався троюрiдний племiнник, i його мати запросила на вiнчання всiх родичiв, за списком. Весiлля було бучним i людним; принаймнi у церквi натовп був, наче в автобусi.
Сьогоднi людей майже не було. У пiвтемрявi горiли свiчки.
Вона зайшла i стала на порозi; подумавши, перехрестилася. Прислухалася до себе; нiчого.
Осмiлiвши, пiдiйшла ближче до вiвтаря. Перехрестилася ще раз. Купила десять воскових свiчок, наитонших, i розставила перед iконами, щоразу ревно хрестячись i глибоко вдихаючи запах ладану.
Нiчого не вiдбувалося.
«Якби це був… бiс, – мiркувала вона з острахом, – або… демон, вiн би менi до храму не дозволив навiть зайти. Мене знов би почало корчити, мучити… А я в храмi, хрещуся, ставлю свiчки – i нема нiяких припадкiв!
Менi треба до невролога, а не до батюшки. Якi бiси? Якi демони?! Це професiйне, лiкар правду сказав, але не в тому розумiннi, що я вiдьма, а в тому, що я сама себе випадково загiпнотизувала. Завтра ж запишуся на прийом… А як iз Єгиптом? Летiти чи нi? З одного боку, вiдпочинок менi потрiбен…»
Вона ще раз механiчно перехрестилася на iкону.
«…Вiдпочинок потрiбен, але що, як мене скрутить у лiтаку?! Нi, треба спочатку поставити дiагноз, пiдлiкуватися…»
Вона встромила запалену свiчку в металевий тримач. Тричi перехрестилася. Зiтхнула з полегкiстю.
Вийшла на свiже повiтря, без упину хрестячись i всмiхаючись. Щедро роздала милостиню.
Бабусi дивилися на неi, мов на святу.
* * *
Вона жила сама, квартиру винаймала, готувала рiдко. А сьогоднi апетит узагалi зник; Ірина вийняла з холодильника стосик заморожених сирникiв, подивилася на нього, сховала назад. Дiстала пакет кефiру, заварила чай i вляглася перед телевiзором.
Спершу захопилася серiалом. А потiм потихеньку стала засинати.
Злипалися очi. Треба було встати, вмитися, перевдягтися, намастити лице кремом, розстелити лiжко; вона лежала, розумiючи, що зараз не встане. Нарештi вiдпустив нервовий дрож, нарештi так добре, так спокiйно… От тiльки щось деренчить у телевiзорi…
Не встаючи, вона дотяглася до пульта. Натисла червону кнопку; припинили бурмотiти диктори новин. Але деренчання не зникло; Ірина не вiдразу зрозумiла, що деренчать тарiлки на кухнi.
Вона звелася на лiктi.
