скачать книгу бесплатно
* * *
Частку секунди Ірина слухала короткi гудки.
– Дурна, – сказав демон з огидою. – У тебе фотографiя! Яка iй дорога!
– Ага, – пробурмотiла Ірина.
Вона натисла на повтор, заздалегiдь знаючи, що почуе: «Телефон абонента вимкнений або перебувае поза зоною досяжностi…»
Але Катя – диво! – знову вiдповiла.
– У мене ваша фотографiя! – закричала Ірина, i голос ii задзвенiв, вiдбиваючись вiд стiн кухнi. – Ви загубили фотографiю! Я пiд'iду, куди ви скажете, i вiддам!
– Не треба, – збайдужiло вiдгукнувся в слухавцi Катин голос. – Уже не треба.
– Катю! – заблагала Ірина. – Я можу допомогти! Чесне слово! Дозволь менi допомогти!
Пiшла довга пауза. Катя не натискала вiдбiй, i тиша тяглась, як остання ниточка надii.
* * *
Дiвчина сидiла на автобуснiй зупинцi згорбившись, засунувши руки в кишенi куртки. Бiля ii нiг лежала собака на повiдку – начебто лайка, з пухнастим бiлим хвостом. Ірина побачила ii здалеку й квапливо звелiла таксистовi триматися правiше.
Демон мовчки iхав на задньому сидiннi. Таксист його не бачив; варто було Іринi вилiзти з машини на зупинку – як демон опинився поруч, моментально й безшумно.
«Вiн iснуе в моiй свiдомостi, – приречено подумала Ірина. – Тiльки я його бачу, тiльки я його чую; я сама себе б'ю, i з даху, раптом що, стрибну теж сама…»
Бридкий холод продер мiж лопатками. Вона вiдкашлялася:
– Привiт, Катю. Все буде добре. Ми все зробимо, навiть не сумнiвайся!
Дiвчина вiдповiла iй похмурим, затуманеним поглядом. «Ой, гадство, – подумала Ірина. – Щось сталося… щось нове».
– Що вам треба? – глухо спитала дiвчина.
Ірина сiла поруч. Витягла фото з сумки:
– На.
– Можете залишити собi, – дiвчина говорила розмiрено й байдужо.
Ірина подивилася на собаку; та лежала на брудному асфальтi, притиснувшись до Катиних нiг, i насторожено дивилася на вiдьму. Демон стояв поруч, заклавши руки за спину; собака не звертала на нього уваги.
«Навiть собаки його не бачать», – подумала Ірина, i плечi ii опустилися.
– Так не годиться, – сказала вона, звертаючись, зокрема, й до себе, борючись iз легкодухiстю. – Гарна собачка… Як звуть песика?
– Джина.
– У-у, гарна… Гарна собака, очi розумнi… Так, сонечко, почнемо спочатку. Ти хочеш повернути чоловiка. Ти цього хочеш – ти його повернеш…
Катя вiдсунулася на лавцi.
– Не називай ii «сонечку», «кицю» або «зайчику», – пiвголосом сказав демон. – Невже важко здогадатися?
Ірина зцiпила зуби. Не дивлячись на демона, знову звернулася до дiвчини:
– Думаеш, менi це вперше? Та я й таким допомагала! Знаеш, скiльки щасливих пар живуть, бiди не знають, тому, що дехто до мене вчасно прийшов? Не знаеш…
Катя мовчала й дивилася вперед невидющим поглядом.
– Отже, свекруха померла, ви з чоловiком посварилися, тепер тобi треба…
– Менi вiд вас нiчого не треба, – крiзь зуби сказала Катя. Ірина подивилася на фото у своiй руцi. Звела очi:
– Тодi чому не йдеш?
Катя знизала плечима й пiдвелася. Вiдразу схопилася собака, замахала хвостом; демон саркастично гмикнув.
Ірина залишилася сидiти.
Катя, намотавши на руку повiдець, пiдтягла собаку ближче до себе й покрокувала до переходу через вулицю; Ірина сидiла, закусивши губу.
– Дурна, – повiдомив демон.
Вона ледь стрималася, щоб не крикнути йому заткнутися.
Катя зупинилася перед свiтлофором. Червоний, червоний, повз неi проповзають стада машин, реве й гуркоче вулиця…
Зелений.
Пiшоходи, скiльки iх було, покрокували по «зебрi». Катя пiдняла ногу – й поставила назад.
Озирнулася через плече.
Повернулася й пiшла назад, до зупинки.
– Навчи вченого, – сказала Ірина зi стриманим торжеством.
Їй дуже хотiлося брудно нагрубiянити демоновi. Але вона боялася.
* * *
Ірина триста рокiв не бувала в «Макдональдсi» й не любила його, але вибору в неi не було; заклад о цiй порi був вiдносно вiльним. Зграйка школярiв галасувала в протилежному кутку, але навiть iхнiй галас не дратував – звучав життествердно.
– Моя свекруха не померла, – сказала Катя. – Вона загинула.
– Як це сталося? – Ірина крутила в руках пластикову чашечку з колою. Демон стояв, склавши руки, у Катi за спиною, i його погляд Іринi дуже заважав.
– У неi стався серцевий напад за кермом, – Катя говорила неохоче, сама, здаеться, здивована своею вiдвертiстю. – Вона iхала з дачi, одна, машиною…
Дiвчина замовкла. Ірина напружилась, вiдчуваючи за цим мовчанням важливе:
– Ну i?
– А перед цим ми з нею посварилися, – дуже тихо сказала Катя. – На дачi. Вона поiхала дуже зла.
– Почуття провини, – похмуро сказав демон за ii спиною. Ірина кивнула:
– Ти почуваешся винною?
Катя вiдвела очi.
– І чоловiк теж? Вiн тебе звинувачуе?
Катя навпiл розiрвала серветку.
– Стривай-стривай, – Ірина примружилась. – А як вiн дiзнався про вашу сварку?
– Ми одне вiд одного нiколи нiчого не приховували, – сказала Катя где тихiше.
– Дурна, – з тугою сказав демон. – Ну що за молода iдiотка…
– Ти менi заважаеш! – Ірина рiзко пiдвела голову; Катя подумала, що реплiка адресована iй, i лице в неi витягнулось. Наступноi секунди вона впiймала Іринин погляд й обернулася через плече.
По проходу мiж столами вiддалялася прибиральниця з ганчiркою.
– Ходить тут зi шваброю й заважае, – пояснила Ірина, червона й зла.
Катя опустила плечi, знову закрилася, пiрнула в себе, i було ясно, що кожне слово доведеться тягти обценьками.
– Доля привела тебе до мене, – сказала Ірина якомога впевненiше. – Ти думала, що йдеш по iнтерв'ю, по матерiал для нарису. А це доля. На, забери все-таки свою фотку. Вона, можливо, тобi життя врятувала…
Демон скорчив гримасу. Не звертаючи на нього уваги, Ірина простягла фото через стiл; Катя, повагавшись, узяла його.
– Натерпiлася вiд свекрухи, так? – вкрадливо запитала Ірина в момент, коли Катинi пальцi торкнулися паперу.
Дiвчина швидко звела вогкi очi:
– Вона сама ростила сина. Єдиного. Макс дуже добрий i дуже любить… дуже любив маму. Я не хотiла його засмучувати. Я мовчала. Поiхали на дачу, Максовi треба було повернутися ранiше, йому на роботу… Вона його вiдвезла й приiхала назад. Слово за слово… Я iй виклала все. І вона менi все виклала. Грюкнула дверима, завела машину… А через кiлька годин зателефонував Макс, що вона… вона…
Катя закрила лице серветкою, плечi беззвучно застрибали. Ірина дивилась, як вона плаче; iй багато разiв доводилося бачити, як ревiли жiнки рiзного вiку, бувало, й сама викликала чужi сльози. Траплялося використовувати сльозливих, залякувати й обнадiювати, i брати грошi за надiю; тепер вона дивилася на Катю й не знала, що з нею робити.
– Я тепер дачi цiеi бачити не можу, – Катя говорила пошепки, борючись iз риданнями. – Ми там не бували вiдтодi, як… Та це вже все одно. Максим… зi мною… не хоче… Мати йому завжди казала, яка я погана, так i вийшло… Менi треба до туалету…
І далi прикриваючи лице, вона вислизнула в бiчний коридорчик, щоб у вбиральнi, у замкненому просторi, наодинцi з собою беззвучно виплакатися. Ірина пожувала пластикову соломинку; лiд у стаканчику з колою розтав. Ірина ковтнула раз, другий, поморщилася, поставила посудинку на тацю.
– Зараз полудень, а стрибнути з даху вона повинна опiвночi, – сказав демон. – Тобi треба зняти з неi почуття провини й помирити з чоловiком. На все маеш дванадцять годин.
Ірина слухала, обм'якнувши, нiби злившись iз крiслом, iз пiдлогою, з «Макдональдсом», ставши частиною iнтер'еру, мовчазного й безмовного.
– Якщо впораешся, вiдьмо, якщо опiвночi вона буде жива… Тодi можна буде тебе привiтати. Попрацюй заради цього, добре?
– А чом би не пiдсипати iй у чай снодiйного? – Ірина пiдвела голову. – Або замкнути де-небудь, щоб вона не могла опiвночi стрибнути з даху?
Демона пересмикнуло вiд вiдрази:
– Шарлатанка ти. Липова вiдьма, простих речей не знаеш.
– А конкретно? – Ірина зцiпила зуби.
– iй треба змiнити долю, – дуже серйозно сказав демон. – Це може зробити людина, самостiйно прийнявши рiшення. Якщо ти, дурна, ii замкнеш, буде тiльки гiрше. Вона все одно знайде свою смерть, та ще й iнших за собою потягне. Тебе – точно.
– Ясно, – Ірина зцiпила зуби ще мiцнiше i встала.
– Ти куди? – демон насупився.
– До нужника! – вона гаркнула так голосно, що навiть школярi за дальнiм столиком озирнулися. – Сподiваюсь, до жiночого туалету ти за мною не попрешся?
* * *
У туалетi не було нiкого, крiм Катi; дiвчина ледь чутно схлипувала за зачиненими дверима.
«Шмаркачка, тютя. Менi б твоi проблеми, – подумала Ірина, стискаючи кулаки. – Подумаеш, свекруха вбилася. Ти ii ненавидiла – туди iй i дорога! Подумаеш, чоловiк пiшов. Мужикiв навколо – зграi, тiльки помани. Жонатi, нежонатi, розведенi, бiднi, багатi, багатiючi… Молодi, старi. А ти, дурноверха, через Макса свого ридаеш та через свекруху журишся, i полiзеш, скотино, на дах… Та й хрiн би з тобою… Але ж ти й мене за собою потягнеш! А мене за що?!»
Вона зайшла до порожньоi кабiнки. Замкнулася. Ледве стрималася, щоб не загарчати, слухаючи Катине хлипання, щоб не крикнути на неi; нехай слабкi вмирають. Нехай стрибають iз дахiв. А я сильна, менi добре, життя влаштоване, i нема проблем! Не було до вчорашнього дня…
Вона вийняла телефон. Секунду вагалася. Потiм, закусивши губу, набрала повiдомлення Вiцi: «Усе погано, викликай до контори санiтарiв з гамiвною, я можу себе вбити».
Знову замислилася на мить; нi, не бувае демонiв у сiрих костюмах iз краваткою. А якщо бувають, то…Нiчого не шкода, увесь свiт летить догори дригом. Будемо вiрити в гострий психiчний розлад, але зробимо все, щоб вижити. Абсолютно все.
Вона написала ще одне повiдомлення, навздогiн: «Це не жарт! Вiкусю, виручай!»
Катя тихо висякалась у себе в кабiнцi. Добрий знак: зiбралася виходити. Ірина для годиться спустила воду, вийшла до вмивальникiв – i зустрiлася очима з демоном.
У дзеркалi.
Там же, у дзеркальних глибинах, вiдчинилися дверi i зайшли двi незнайомi жiнки. Розмовляючи, вони пройшли далi, не зважаючи на чоловiка у жiночiй вбиральнi.
Ірина зобразила усмiшку. Вийняла помаду й ретельно нафарбувала губи; якщо руки й тремтiли, то трохи. Демон нiчого не сказав – тiльки дивився пiдозрiливо.
Вона повернулася за столик ранiше вiд Катi. Демон iшов по п'ятах. Ірина сiла, посмiхнулася, легко закинула ногу на ногу:
– Зараз повезу ii до себе в контору, замовляння почитаю, забалакаю, заспокою, те-се…
– Нема часу, – прошелестiв демон.
– Менi краще знати, – впевнено заявила Ірина. – Я вiдьма, я iх усiх наскрiзь…
