скачать книгу бесплатно
* * *
Дорогою до офiсу Ірина розжилася на пiцу з грибами та на пляшку коньяку. Лiки допомогли: коли вiд пiци лишилося кiлька шматочкiв тiста по краях, а пляшка спорожнiла майже наполовину, вiдьма знову вiдчула себе людиною.
– Нi слова доброго, – вона роззирнулася. – Нi тобi «спасибi», нi «молодець»… Це ж була моя iдея! Моя! Генiальна! Хоч би похвалив!
Нiхто не вiдповiв. Демона Олега не було в полi зору.
П'яно всмiхаючись, Ірина дiстала пудреницю. Мигцем поморщилася, побачивши свою фiзiономiю; наблизивши дзеркальце до очей, оглянула вiдбиття кухнi:
– Агов!
Але демон не вiдбивався i в дзеркалi.
Ірина пройшла до приймальнi. Торкнулася черепа. Ширше розчинила кватирку; демона не було.
– Гей-гей!
Навчена гiрким досвiдом, вона не поспiшала радiти. Повернулася на кухню, зазирнула пiд стiл i знайшла пiд стiною пачку сигарет, яку стусаном загнала туди ще вранцi.
– Ага!
Допомагаючи собi рукiв'ям швабри, Ірина витягла пачку. Нiгтями пiд чорним облупленим лаком пiдчепила сигарету, затиснула в зубах. Клацнула запальничкою. З насолодою закурила…
Нiчого не сталося. Нi стусана, нi окрику.
– Слава тобi, Господи, – сказала вона вiд усiеi душi й, переклавши сигарету в лiву руку, широко перехрестилася. – Пiшов, гад. Немае його! Слава Богу…
Регочучи, захлинаючись, вона зробила кiлька кiл кухнею. Розчавила сигарету в попiльницi; стрибала, здiйнявши руки до стелi, i бурмотiла невиразно:
– Тепер усе… тепер усе… тепер пiшов… усе… свобода…
Задеренчав дзвiнок у дверях.
Демони не дзвонять; гадки не маючи, хто це мiг би бути, але заздалегiдь готова обiйняти й розцiлувати гостя, Ірина вiдчинила дверi.
Два медики в синьому ввiрвались, як нiндзя, i моментально – не встигла Ірина клiпнути – натягли на неi гамiвну сорочку. Услiд за санiтарами зайшла блiда, змарнiла Вiка:
– Усе добре, Ір. Спокiйно. Усе буде добре…
– Гей-гей-гей! – заволала обурена Ірина. – Вiдбiй тривоги! Зi мною вже все нормально, уже все, здорова!
Старший з людей у синьому, пройшовши на середину кухнi, роззирнувся. Подивився на пiвпляшки коньяку, покивав головою; його погляд зупинився на кривому написi впоперек стола: «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати»…
– Господи, – простогнала Вiка. – Цього я й боялася!
– Бiла гарячка, – сказав старший медик. – У машину!
Ірина розсмiялася.
Вона смiялася весь час, поки ii обережно зводили сходами й пакували в карету «Швидкоi допомоги».
* * *
Двое людей сидiли поруч на лавi у дворi, i поруч перебували нiч двi собаки.
Займався свiтанок.
Історiя друга
Гра в наперстки
– Якщо чесно, то треба менi у вiдпустку…
Поки спускалися сходами лiкарнi, Вiка все намагалася пiдтримати Ірину пiд лiкоть. «Невже в мене такий жахливий вигляд? – думала вiдьма. – Невже я схожа на людину, нездатну здолати трьох сходинок?»
Ледь одiйшовши вiд порога, вона вивiльнила руку:
– Сигарети принесла?
Вiка простягла iй пачку «Вiнстона» й запальничку. Ірина затягнулася; згори, з вiкон, затягнутих у фiгурнi грати, на неi дивились iз заздрiстю.
– Клiентки телефонували, – повiдомила Вiка, явно бажаючи пiдбадьорити. – Одна плакала, дякувала – до неi чоловiк повернувся. Друга хоче ще раз прийти – не дотримувалася твоiх приписiв, не постувала, тому й досi роботи не знайшла.
– Ага, – безбарвно вiдгукнулась Ірина.
– На сайт пишуть, новi щодня телефонують… Вiдпустка, звiсно, це добре. Але оренди за офiс ще нiхто не скасував.
«Капiталiзм, – похмуро подумала Ірина. – Потогiнна система, як у дев'ятнадцятому столiттi. Нi тобi оплаченого лiкарняного, нi тобi соцпакета, нi профспiлковоi путiвки до санаторiю. Працюй, працюй, наче раб на галерах. Бо клiентура розбiжиться, оренда зжере весь прибуток, а у Вiки, до речi, дочка шiстнадцятирiчна, iй наступного року до iнституту вступати…»
Вiдразу подумки вона роздратовано себе урвала: «А чому це я повинна дбати про Вiчину дочку? Що, своiх проблем мало? У мене задниця сколота, повна сумка таблеток, та ще й дiагноз пiд сумнiвом. От замкнули б мене до шизарнi мiсяцi на три, якоi б Вiка тодi заспiвала? Добре, що згоди на лiкування я не пiдписала, а той факт, що я небезпечна для себе й оточення, у станi ремiсii виявити не вдалося. А якби я розказала чесно, що i як зi мною було – застосували б, не вагаючись, статтю двадцять дев'яту про примусове лiкування, i сидiла б я в палатi, i з нудьги знiмала б вiнець безшлюбностi подругам по нещастю…
Добре, що я прикусила язика й не розказала iм правди про демона. Не зiзналася, хто менi лоба об дзеркало розбив, хто синця пiд оком поставив. Утiм, синець уже майже зiйшов…»
– Іринко, – Вiка стурбовано зазирнула iй в обличчя. – Ти взагалi як?
– Нормально.
– Ти вибач, раптом що. Я за тебе злякалася. Подумай сама. Припадок, потiм лице розбите, неадекватна поведiнка, потiм тi твоi есемески…
– Ти все правильно зробила, – вимушено погодилася Ірина.
– А тепер ти… здорова?
– Сподiваюсь, – Ірина намацала на днi сумки, пiд капцями в пакетi, перемотаний скотчем паперовий згорток з таблетками. Однiею з перших лiкаревих версiй була «симуляцiя наркоманки в надii одержати своi колеса…» Помилився ескулап. Нiякоi радостi вiд цих таблеток менi нема. Чи iх треба горiлкою запивати?
Одна надiя – якщо, боронь Боже, знову з'явиться цей… демон на iм'я Олег, – таблетки виженуть його крутiше за будь-який екзорцизм.
– Добре, – вона кинула сигарету повз урну, – iдьмо.
* * *
Якщо чесно, вiдьмi треба було не у вiдпустку, а на пенсiю.
За три довгi ночi, проведенi в клiнiцi, вона встигла багато про що передумати. І, як бувае в складних ситуацiях, щохвилини всерединi розгойдувався величезний маятник. Праворуч – i вона вiрила, що в неi стався нервовий зрив, загострення невiдомо де набутоi шизофренii, обтяжене маренням. Лiворуч – i вона точно знала, що iй явився натуральний демон – потойбiчна iстота – чомусь стурбований порятунком самогубцi Катi.
Демон досяг успiху, Катю врятовано Ірининими руками, зате рятiвниця опинилась у шизарнi. Заради справедливостi – сама винна; якби вiдьма не намагалася так затято позбутися демона, не довелось би красуватися в гамiвнiй сорочцi.
А якби Катю, зовсiм чужу дiвчину, врятувати не вдалося?
Ледь задрiмавши, Ірина прокидалася на твердому лiжку вiд страшного сну – вона стоiть на даху, i ноги самi собою роблять крок у порожнечу. Хiба е сумнiв, що демон вiдьми не пощадив би?
А скiлькох вiн уже не пощадив?!
«Чому саме я? – питала себе Ірина i щоразу доходила невтiшного висновку: через те, що я вiдьма. Я стою над пеклом, упевнена, що це порожня бульдозерна яма, i за грошi придурююся, що говорю з духами. І раптом iз ями вилазить… не хочу знати хто. Вiн вилазить, бо я говорю з духами, в яких не вiрю, але вiн вилазить…»
Залишившись, нарештi, сама, Ірина довго прибирала в квартирi: збирала, вигрiбала звiдусiль аркушi, клаптики, обривки паперу, на яких олiвцем i кульковою ручкою було написано одне й те ж: «Гро, ти влетiла». Збирала iх, намагаючись не дивитися, скосивши очi, затамувавши подих; зав'язала все у два великих полiетиленових пакети й винесла, хитаючись, на смiтник.
Сусiдка подивилася спiвчутливо. За час, проведений у лiкарнi, Ірина схудла так, що одяг висiв на нiй мiшком. Це для клiентiв добре: у iхнiх очах худа вiдьма краща за ситу.
«Хоча – якi там клiенти! Я ж клялася зав'язати!»
* * *
В офiсi нiчого не змiнилося. Хiба що з кухонного стола зникла клейончаста скатертина з написом «У моiй смертi прошу нiкого не звинувачувати», а на ii мiсцi з'явилися пластиковi серветки з голландськими краевидами: млин, пастушки, корови.
– Дивися, – Вiка ввiмкнула ноутбук, вiдкрила для Ірини таблицю. – Цiй, цiй i оцiй я обiцяла перетелефонувати сьогоднi о дванадцятiй… От зараз i телефонуватиму. Їм треба термiново. Платити готовi. Їм тебе рекомендували, розумiеш, як справжню вiдьму.
– Хто рекомендував?
– Колишнi клiентки.
– Ти ба, якi ми, – Ірина важко опустилася на стiлець.
– Іринко, – Вiка сiла навпроти, – я ж говорила з твоiм лiкарем. Вiн каже – нема в тебе шизофренii, йому, каже, весь його досвiд пiдказуе, що нема. Вiн узагалi був переконаний, що ти симулянтка – тiльки не розумiе, нащо тобi симулювати.
– Якщо чесно, – Ірина нарештi наважилася вимовити вголос те, що не давало iй спокою, – якщо чесно, Вiкусю, треба б менi покинути практику. Якось це все… Це дзвiночок.
Вiка помовчала.
– А жити на що? – нарештi спитала.
– Ну, – Ірина подумала, – ти що, роботи не знайдеш?
– Знайду, – Вiка насупилась. – Хоча… А ти на що житимеш?
– А тобi хiба не однаково? – Ірина витягла з пачки нову сигарету. – Усi наче подурiли: думають i думають, бачиш, про iнших, рятують iх, переживають за них…
– Я за тебе не переживаю, – Вiка ображено пiдiбгала губи. – Це твое власне рiшення.
Ірина курила, дивлячись у стелю.
– Я тобi щось винна? – запитала нарештi. – По грошах?
Вiка змiнилася на лицi. Тонкi губи взагалi зникли, втяглися пiд шкiру; вона вийняла паперовий блокнот (особливо важливi розрахунки Вiка комп'ютерам не довiряла), послинила палець, перегорнула кiлька сторiнок; показала Іринi.
Ірина так само мовчки витягла гаманець. Вiдрахувала грошi. У гаманцi пiсля цього майже нiчого не лишилося.
– Дякую, – бiла й сувора, як статуя, Вiка сховала грошi й поклала на стiл ключi вiд офiсу. – Сплаченi рахунки за електрику в нижнiй шухлядi стола. Щось iще?
Ірина люто затяглася.
– Дякую, – з гiрким сарказмом повторила Вiка.
І рушила до дверей. Ішла дуже довго, як по злiтнiй смузi – хоч у тiснiй квартирi вiд кухнi до виходу було близько трьох метрiв, не бiльше.
– Стривай!
Вiка з готовнiстю зупинилась, але обертатися не стала.
Ірина вiдклала сигарету:
– Ти, той… Шизофренii в мене нема, але нерви не в порядку. Спробуемо… Помаленьку. Ану ж я ще на щось згоджуся?
* * *
– Як листя на деревi, як золото в кришталi, так збiльшаться грошi раби Божоi Анни!
Горiла свiчка, масно дихали пахощi. Наче нiчого й не було, щирився старий череп на столi, вкритому церковною парчею. У кришталевiй вазi, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.
– Як зiрки на небi, як золото в дзеркалi, так збiльшаться грошi раби Божоi Анни!
Монета лягла на кругле дзеркальце.
– Як сильна рiчка притягуе струмочки, а море – сильнi рiчки, як жiнка притягуе чоловiка, а чоловiк – жiнку, як нiч притягуе день, а день – нiч, так щоб i ти, грошику, притягував рублi та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, i хай буде так завжди!
У пальцях з оновленим манiкюром з'явився зелений гаманець iз зображенням Бенджамiна Франклiна.
– Грошi течуть золотою рiчкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобi амулет твiй. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нiкому не вiддавай у жодному разi, з ним i грошi твоi пiдуть!
Клiентка – висока плечиста дама, в минулому, здаеться, спортсменка – енергiйно закивала.
– Ітимеш – на порiг поклади двiстi баксiв. А як покладеш – скажи: «Скiльки кладу, тисячу разiв по стiльки хай повернеться менi». І хай буде так!
Очi в клiентки стали геть скляними.
Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину вiдправила клiентку назустрiч незлiченним багатствам; та залишила на порозi п'ять тисяч рублiв дрiбними купюрами – очевидно, все, що в неi було.
– А чого, добре, – стримано похвалила Вiка. – Ір, ти ж сама маеш вiдчувати – пруха йде. Хiба нi?
