скачать книгу бесплатно
У тiсному примiщеннi мiсця йому не було, тому вiн вiдбивався в дзеркалi.
Ірина пустила воду у ванну й у раковину, щоб створити шумову завiсу.
– Я серйозно, – сказав демон, – ти вiд цiеi гидоти звалишся з копит, а часу в нас – до четвертоi ранку.
– Часу в нас? – буркнула Ірина, викочуючи на долоню бiлясту таблетку.
– Дехто повiситься сьогоднi о четвертiй тринадцять ранку. Якщо ти його не зупиниш.
Ірина засмiялася.
– Вiдьмо, – сказав демон. – Ти сумнiваешся, що я можу запроторити тебе до шизарнi назавжди?
Ірина потяглася губами до таблетки.
Рука ii сiпнулася, нiби долоню пiдбили знизу. Таблетка злетiла, покрутилася в повiтрi й упала у ванну, просто у вир бiля стоку. Ірина заточилася й трохи не гепнулася вслiд – як була, в одязi. Згорток з iще чотирма «колесами» випав, таблетки розкотилися по пiдлозi, забиваючись до щiлин, до запилюжених дiрок, проникаючи глибоко пiд ванну.
Ламаним жестом марiонетки Ірина мiцно схопила себе за волосся й кiлька разiв смикнула – так, що з очей линули сльози, а на пальцях залишилися видертi з корiнням пасма.
– Вистачить? – спитав демон. – Чи ще?
– За що?!
Їi руки знову потяглися до волосся.
– Вистачить!
– От i молодець, – демон у дзеркалi пiдiйшов зовсiм близько, майже вперся лобом у скло. Втупився в Ірину згори вниз. – Скорiше вiдiшли свою Вiкулю нафiг. Треба працювати.
– Як же я вiдiшлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Вiка на кухнi почуе голос або схлип. – Якщо я вiдiшлю – вона ж одразу все зрозумiе. Викличе санiтарiв. І тодi твiй самогубець точно повiситься, тому що з гамiвноi сорочки навiть ти мене не визволиш!
– Вiдьмо, – сказав демон iз дзеркала, – коли тобi треба, ти вирiзняешся розумом i кмiтливiстю. Придумай, як вiдiслати Вiку, щоб вона нiчого не запiдозрила! Це тобi треба, а не менi.
– Тобi це теж треба, – пробелькотiла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.
Демон дивився на неi з глибин задзеркалля, i погляд його потроху наливався такою люттю, вiд якоi в Іринi заболiв живiт.
– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.
* * *
На столi обiцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессi». Пiд вiкном репетувала сигналiзацiя на чужiй машинi i про щось радилися клiенти нотарiуса, чий офiс був на поверх нижче. Ірина зi смутком подумала, що там клiентiв тепер бiльше, а ще недавно все було навпаки…
Демон вийшов iз ванноi, причому зачиненi дверi не вiдчинялися. Зупинився за спиною у Вiки. Ірина облизнула губи.
– Ти чого така рум'яна? – Вiчина пильнiсть не слабшала.
– Блiда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотiла Ірина. – Таблетку я проковтнула, менi лiкар про всяк випадок iз собою дав. Для профiлактики.
– І що?
– І вiдчуваю, що розвезе мене зараз од цiеi таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я iх бiльше пити, в мене вiд них голова пухне… Вiк, вiдкладiмо свято на кiлька днiв?
– Тобi погано? – Вiка насупилася.
– Я втомилася, – зiзналась Ірина.
І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.
– Куди ти дивишся? – зразу вiдреагувала Вiка.
– Нiкуди. А що?
– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоiть!
– Вiко, хто з нас божевiльний – я чи ти?
Вiка обернулася, вивчила порожнiй простiр перед кухонними дверима.
– Нiхто, – пробурмотiла не надто впевнено. – То вiдвезти тебе додому?
– Накажи iй вимiтатися, – сказав демон.
– А в тебе на сьогоднi е якiсь плани? – лагiдно поцiкавилася Ірина.
– Та, – Вiка завагалась, – якi там плани. Нема…
– А мала твоя пiсля школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.
– Нi, у неi по вiвторках нема курсiв. Прямо зi школи додому…
– Погуляти захоче?
– Яке там! У неi стiльки урокiв…
Вiка замовкла, рiзко перемкнувшись. І раптом зiзналася:
– Вона так учиться, просто вiдмiнниця! Так стараеться! Усi кажуть здiбна, працьовита. Треба тiльки платити – там репетиторовi, тут на курси…
– Не переживай, грошi будуть, – упевнено пообiцяла Ірина.
Вiка раптом усмiхнулася теплiше, нiж звичайно:
– Та ясно… Я поки жива – зароблю…
Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в ii очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з вiдзнакою закiнчила унiверситет, вступила до аспiрантури й одночасно одержала роботу в солiднiй фiрмi. І все це, якщо помрiяти, всього через кiлька рокiв…
– Час iде, – демоновi плювати було на Вiчинi материнськi амбiцii. – Кожна секунда на вагу золота. Жени ii!
– Тодi йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що пiсля таблетки iй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи iй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.
– А як же ти?
– А менi ще пристрiт насилати, – згадала Ірина.
Вiка потемнiла на виду. Пiдiбгала губи; виклала на стiл загорнутi в папiрець грошi:
– Цей мужик десять тисяч залишив!
– І воно того варте, – Іринин голос посуворiшав. – І… ось. На, ти заробила. Потiм зведемо рахунки.
Одержавши на руки пристойну суму, Вiка остаточно забула про свою пiдозрiливiсть. Можливо, наказовi нотки в Ірининому голосi переконали ii, що з вiдьмою все гаразд, а може, грошi перемкнули в головi крихiтний важiлець; хай там як, а Вiка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона i, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:
– Іринко, ти б той пристрiт… Усе-таки не треба, га?
– Але ж вiн заплатив. Нам же грошi потрiбнi, – Ірина не втрималася, щоб не пiдколоти.
Вiка зiтхнула:
– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?
«Учора вона забирала мене з шизарнi, – подумала Ірина. – А сьогоднi вiрить у мое чаклунство, як вiрять коханцевi, котрий сто разiв зраджував».
– Тебе попiдганяти? – крiзь зуби поцiкавився демон.
– Добре, – квапливо сказала Ірина Вiцi. – Не назавжди. Я ж не звiр.
Вiка кивнула, вiдчинила дверi – i лишилася так стояти, однiеi ногою на порозi:
– Ти зателефонуй у разi чого. Я приiду, допоможу тобi.
– Ага.
– Якщо стане погано – викликай «швидку».
– Ага.
– І напоготовi тримай своi документи з клiнiки: виписку, висновок, список препаратiв…
– Жени ii! – страшно гаркнув демон. – Або гiрше буде!
– Згадуються менi вiршi улюбленого поета Єсенiна, – сказала Ірина, звiвши очi до стелi. – Вiдшумiла дiброва, облетiла, не реви, як корова, бо не буде дiла. Бувай, Вiко, до завтра.
І, перш нiж Вiка встигла ще щось сказати, зачинила дверi.
* * *
Дивлячись у двiр крiзь щiлину в портьерах, вона переконалася, що Вiка справдi пiшла. У кiмнатi iз черепом панувала напiвтемрява, на душi була дивна порожнеча: найстрашнiше сталося, демон повернувся, а чи прийшов вiн з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливоi ролi не грае. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.
– Я тебе слухаю, – вона сiла за стiл. Вiтер iз вiдчиненоi кватирки грався краем портьери.
– Фотографiя, – нагадав демон.
Ірина взяла зi скатерки роздруковане на принтерi фото: застiлля, пляшка мартiнi, бiлявий худорлявий чоловiчок, зубата дiвчина всмiхаеться, красива стервоза в окулярах поклала руку iй на плече.
Багатозначний жест.
– Ну i?
– Хтось iз них повiситься о четвертiй тринадцять.
– Як це – хтось iз них?
– Хтось iз цих, на фотографii, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тiльки знаю, що повiситься на смугастiй краватцi, чорно-синiй, iз Мiккi Маусом.
– Краватка з Мiккi Маусом?!
– Що, нiколи таких не бачила?
Ірина придивилася до фото. Чоловiчок був у сорочцi з розстiбнутим комiром, зубата – у светрi, блондинка – у блузцi. Нiяких краваток.
– І що ти вiд мене хочеш?
– Щоб ти довiдалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.
– Спасибi за щиру вдячнiсть, я дуже зворушена.
– Тобi нема за що дякувати, – процiдив демон. – Ти боролася за свою шкуру, i тобi вдалося вижити. Один раз.
Іринi здалося, що в кiмнатi холодно, дуже холодно, що крижаний вiтер несе з кватирки колюче арктичне повiтря.
– Якщо до четвертоi ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивцi… – голос демона звучав, як iз пекла.
– І Мiккi Мауса…
– Так. Якщо ти не розв'яжеш цiеi проблеми – повiсишся, на тому, що пiд руку потрапить. На телефонному шнурi, на мотузцi для бiлизни.
– Тодi я краще пiду до шизарнi, – твердо сказала Ірина.
– Спершу зробиш, що я сказав, а потiм пiдеш до шизарнi. З почуттям виконаного обов'язку.
– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохiдливо…
Не змiнюючи виразу обличчя, не гублячи усмiшки, вона зiрвалася з мiсця й кинулася до вiкна:
– Ряту…
Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вiкна, потрапити на очi перехожим, привернути увагу матусь, що гуляють у дворi з вiзочками, та клiентiв нотарiуса. Розрахунок не виправдався: на третьому кроцi в Ірини пiдкосилися ноги, а в горло наче хтось iз силою ввiгнав невидимий кляп. Ірина гепнулась, старий паркет опинився просто перед носом; демон пiдiйшов i присiв поруч навпочiпки.
