скачать книгу бесплатно
– Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобi: якщо хтось на цiй фотцi потенцiйний самогубець – то це вона.
– Перевiр пошту.
Ірина скорилася, заздалегiдь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольоровi рекламнi вставки.
Вiдкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав iнтимнi фото».
Знайшлося чотириста шiстдесят чотири тисячi сторiнок.
Демон моментально навис над лiвим плечем:
– Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…
– Сама знаю, – вiдгукнулася крiзь зуби. – Не заважай.
***-
Антивiрус працював, як галерний раб: фальшивi скарги на хлопцiв, що нiбито помiстили в мережу фото покинутих жiнок, вели просто на порносайти. Маневруючи мiж випещеними Демi Мур, Наомi Кемпбелл та любительськими знiмками домогосподарок – голих, iз гусячою шкiрою, – струшуючи налиплi по дорозi вiруси, вiдьма хвилин через п'ятнадцять вiдшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best вiд Митi Чеканкiна».
Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут мiстилося парадне фото Митi з камерою на грудях: довге волосся зiбране у хвiст, широкi плечi розправленi, блакитнi очi iнтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нiчого спiльного не мала з тiею одноразовою, на яку Ірина вже надiслала листа.
Серед знiмкiв, викладених для ознайомлення, голоi натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зарееструвалась i настукала повiдомлення: «Привiт, а де ця галерея, про яку говорять?»
Їй дали посилання, i за кiлька секунд вiдьма побачила те, що шукала.
Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – вiд досить-таки скромних у жанрi м'якоi еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознiмкiв. Дами, незалежно вiд форм i об'емiв, зухвало дивилися в об'ектив; тiльки одна дивилася без виклику, повз камеру. Пiд фото був пiдпис: Лiза. Телефон такий-то.
– Скотина, – прошипiла Ірина. – Усе ясно: дiвчина скромна, та ще й вiруюча, Митя Чеканкiн ii спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – вiдьма перевiрила дату, – позавчора… Двох днiв вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рiднi, мабуть, додали перцю.
– Думаеш, це справжнiй мiський телефон?
– Аякже. У цьому сутнiсть помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найiмовiрнiше… Ясно, чому нещасна в петлю полiзла!
– Ще не полiзла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неi е. А за номером телефону можна дiзнатися адресу.
– Я вiдьма, а не хакер.
– Сучасна вiдьма не може не бути хакером! Давай.
* * *
– Я знала, що тобi сподобаеться, Митьочку.
Машина стояла правими колесами на тротуарi, тому свiт здавався перекошеним. Чоловiк на водiиському сидiннi стискав мобiльник i силою волi змушував себе здаватися спокiйним.
– Мене поставили на бабки, i це лише початок.
– Ну, ти ж творча людина. Для творчостi необхiднi сильнi враження.
Жiночий голос в апаратi тремтiв од пристрастi. Так кiшка захоплено вуркоче, граючись iз мишкою.
Чоловiк вiдсунув телефон вiд лиця. Глибоко зiтхнув, заспокоюючись.
– Менi шкода, що так вийшло, – сказав у мiкрофончик якомога спокiйнiше.
– Справдi?
– Справдi, шкода. Ти будеш покарана, Юлiе.
* * *
Його спiврозмовниця на тому кiнцi дроту – блондинка в крiслi перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вiкно. Прийняла зi стола окуляри:
– Що може бути жалюгiднiшим за безглуздi погрози?
– Сука, – прохрипiла слухавка. – Ти ослiпнеш, оглухнеш, тебе паралiзуе!
– Фу, Митю. Це вульгарно.
– Ти згниеш заживо! Ти збожеволiеш, ти…
Жiнка торкнулася скронi. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, вiддавався головним болем…
Вона подивилася на екран монiтора.
Виставка голих дiвок раптом утратила рiзкiсть. Затяглася нiби флером. Розмазалася перед очима, а вслiд за нею розмазалися стiл i стiни, вiкно й дверi, кiмната й люстра…
Вона пiдскочила вiд жаху, i пiдлога захиталася в неi пiд ногами. Упали на пiдлогу прямокутнi окуляри…
– Рятуйте!
Стало темно; вона побачила, що лежить на паркетi, i за кiлька сантиметрiв од лиця валялася слухавка.
– Рятуйте, – прошепотiла вона. – Ряту…
* * *
Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхiвка – загубився серед висотних новобудов, i в густому, наче лiс, дворi все було зайнято: парковка – машинами, гiрка й гойдалка – дошкiльнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палiсадника гуляла жiнка з дитячим возиком.
Ірина нервово пройшлася пiд липами. Набрала Лiзин номер. Послухала автовiдповiдач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свiдкiв? Чи швидко приiде «швидка»?
Демон був поруч, усiм своiм виглядом застерiгаючи вiд необдуманих учинкiв.
– Послухай… – почала вона.
Озирнулася. Вийняла мобiльний, приклала до вуха, нiби вiдповiдаючи на дзвiнок, i заговорила пiвголосом:
– Коли ми цю дурну врятуемо, ти мене вiдпустиш чи нi?
– Зайве питання.
– Отже, не вiдпустиш.
– Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобi ii не шкода?
– А мене хто пожалiе?
– Ти нiкого – i тебе нiхто.
– Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фрiкiв?
– Це не фрiки, а люди. Слабкi, так, але вони ще можуть…
– Олегу, – обiрвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крiм мене?
Демон промовчав.
– Що, не можеш?
– Можу.
– Чому не вселяешся?
– Тiльки пiсля твоеi смертi.
– Що?!
– Я можу вселитися в когось пiсля твоеi смертi, – похмуро зiзнався демон.
Повз неi пробiгли за м'ячем двое хлопчакiв, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»
– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землi й проситиму викликати «швидку»?
– Кричи.
– І що буде?
– Нiчого! – виплюнув демон. – Розбiжишся й об стiну головою. Дiтей шкода – iм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приiде «швидка», я буду вже вiльним. І абсолютно безсилим. А вранцi, о четвертiй тринадцять, Лiза помре. От що буде.
Ірина опустила мобiльний.
У гiлках липи над ii головою щебетали горобцi. У пiсочницi вовтузилися карапузи.
– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гiрко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дiвчинка, що малювала на асфальтi кола, пiдiбралася близько до ii нiг.
– Мала, – звернулася Ірина фамiльярно й привiтно, – ти знаеш Лiзу з шiстнадцятоi квартири?
Дiвчинка подивилася переляканими очима i втекла на майданчик. Ірина зiтхнула: все правильно, не розмовляй iз незнайомими…
– А навiщо вам Лiза з шiстнадцятоi? – бабуся з повiдцем у руках iз готовнiстю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.
– А, – Ірина широко всмiхнулася, – просто я телефоную iй цiлий день, а нiхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаете?
– Гуляють вони, – повiдомила бабуся, i пiдозрiливiсть на ii обличчi трiшки розгладилася.
«Ну, процес пiшов», – подумала Ірина.
– Гуляють? Де?
– Та он же, – бабуся вказала в бiк палiсадника.
Жiнка з вiзком тим часом розвернулася, вкотре дiйшовши до кiнця дорiжки, i Ірина побачила ii лице; iй знадобилося кiлька довгих секунд, щоб упiзнати дiвчину з фотографii.
– Дякую, – сказала вона, сподiваючись, що бабуся пiде, але та все стояла поруч i говорила без упину, як забуте радiо. Ірина не чула нi слова.
Возик. Дитина. Коли Лiза встигла народити? Хто батько дитини?
Чи не Митя Чеканкiн постарався?!
– Їхали-возили, – сказав демон.
Бабуся чекала вiдповiдi. Дивилася вимогливо.
– Так, – сказала Ірина.
– Вона спитала, чи давно ти знаеш Лiзу, – пiдказав демон.
– Не дуже, – зiзналася Ірина.
Бабуся знову заговорила.
Лiза тим часом iшла, котила перед собою вiзок i думала про свое. Лице ii було спокiйним; Ірина нiколи б не повiрила, що ця жiнка страждае, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знiмок в Інтернетi.
– Дякую, – сказала вона бабусi. – Ваша собачка…
Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:
– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!
Пес тiшився цiею бiганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина вiдiйшла далi вiд дитячого майданчика й знов зупинилася.
– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неi дитина? – демон, здавалося, не вiрив власним очам.
– Може, пiсляпологова депресiя?
– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляеш, яка в тебе мiсiя? Ти розумiеш, що ти рятуеш уже двох? Жiнку – вiд смертi й манюсiньку дитину – вiд сирiтства!
Ірина мимоволi розправила плечi.
