скачать книгу бесплатно
– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосi почулися дивнi, ностальгiйнi й водночас страшнi нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?
Вiн поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи марiонеткою на хрестовинi; Ірина засмикалася на пiдлозi, здiймаючи й опускаючи руки та ноги.
– Життя чудове, – демон рiзко встав, i Ірина встала услiд за ним, цiлковито втративши контроль над тiлом. – І так добре дивитися на свiт розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столi. – Ах, якi яскравi барви, як свiтить сонечко…
Корячись чужiй волi, Ірина схопила ножицi, повернула лезами до себе й пiднесла до обличчя. Вiд жаху до неi повернувся дар мови.
– Олегу, – пробурмотiла вона благально, – не треба. Я все зроблю.
– Двое очей – розкiш…
– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!
Ножицi завмерли за кiлька мiлiметрiв од вибалушених вiд жаху очей. Потiм рука ii впала батогом, ножицi випали, i Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.
– Вiзьми фотографiю, – скомандував демон.
Ірина схопила фото тремтячою рукою. Бiлобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.
– Невже тобi iх не шкода? Невже не цiкаво, чому людина, у якоi е все, раптом вирiшуе… поквитатися з життям?
– Дуже цiкаво, – пробелькотiла Ірина.
– Брешеш.
– Менi iх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нiчого не сталося…
– Лицемiриш, – гiрко визнав демон.
На кухнi задзвонив вiдьмин мобiльний. Ірина не поворухнулася, так i сидiла з фотографiею в руках; телефон дзвонив i дзвонив.
– Вiдповiдай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухнi було вiдчинене вiкно;
Ірина з тугою глянула у двiр – там зараз було стiльки народу, що жiнцi, яка раптово випала б iз вiкна другого поверху, не дозволили б заподiяти собi шкоду. Викликали б «Швидку», i ага: рецидив, палата, довгi рукава…
Номер на дисплеi висвiтився туманно знайомий, але не Вiчин.
– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.
– Ірина? – заговорила дiвчина на тому кiнцi дроту, i вiдьма моментально впiзнала голос.
– Катя, – пробурмотiла вона, вiд подиву трохи збадьорившись.
– Так, це я… Я так i не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували менi життя.
– Та нi, – Ірина захекалася. – Я просто…
– І… навiть бiльше, – Катин голос затремтiв. – Якби не ви, я б зробила величезну дурiсть… i пiдлiсть. Ви мене врятували. Просто знайте це, от i все.
– Е-е, – сказала Ірина.
– Я вас нiколи не забуду.
І Катя вiд'едналася. Вiдьма обережно поклала апарат на край стола.
– Бачиш, вiдьмо, – сказав демон. – На твоему рахунку добра справа. Тобi зарахуеться.
Ірина помовчала. Подивилась на своi долонi – вони досi тряслися. Звела очi; демон стояв за три кроки, як i ранiше схрестивши руки на грудях.
– Олегу, – сказала вiдьма, – хто тобi… – вона подивилась на телефон, – Катя?
– Нiхто.
– Тодi чому ти ii врятував?
– Це ти ii врятувала.
– Добре, – Ірина помовчала. – Я спитаю по-iншому… Як ти дiзнався, що Катя стрибне з даху, якщо вона сама про це не знала?
– А оце, – демон дивився iй у вiчi, – не твоя справа.
Ірина проковтнула клубок:
– Добре. Я питаю, бо, якби ти точно мiг сказати, хто на цiй фотографii, ну… мае проблеми, нам було б простiше, е-е-е…
– Просто не буде, вiдьмо, – сказав демон. – Не сподiвайся.
* * *
Отже, три рiзнi людини. Нi iмен, нi прiзвищ, жодних пiдказок. На годиннику – чверть на першу; до останнього подиху самогубцi залишилося шiстнадцять годин i двi хвилини.
– Де це мае статися?
– Не знаю.
– Хоч щось ти знаеш конкретно?
– Фотографiя. Краватка з Мiккi Маусом. Хтось iз них. Усе.
Ірина пройшлася по кухнi, розминаючи пальцi, наче фокусник перед виступом. Вiдкрила Вiчину телефонну базу. Насупилась. Узялася за телефон:
– Вiка? Цей мужик, що останнiм приходив, записувався по телефону?
– Нi, – вiдгукнулася в слухавцi Вiка. Чутно було, як шумить мотор i грае в маршрутцi «Радiо Шансон». – Записався на сайтi. Можеш подивитись… А навiщо?
– Для дiла, – вiдрiзала Ірина. – Ну все, вибач.
– Допомогти тобi?
– Сама впораюся.
Демон нависав над нею, заважаючи зосередитись. Ірина зайшла на свiй сайт, ввела пароль, переглянула записи. Останнiй вiдвiдувач зарееструвався на форумi пiд невимовним нiком i залишив для зв'язку електронну адресу, схоже, одноразову – iм'я скриньки звучало дико, безглуздий набiр букв i цифр.
– Фiгня, а не адреса, – буркнула Ірина.
– Якщо я хочу записатися на прийом до вiдьми, але не хочу виставляти своi координати, – мудро почав демон, – я створюю нову скриньку, спецiально для цього випадку…
– Або пишу, що в голову стукне.
– Нi. Я ж не малолiтнiй мережевий троль, я справдi збираюся пiти на прийом до цiеi вiдьми. Отже, я зацiкавлений у тому, щоб одержати iнформацiю… Просто напиши йому! Зараз!
Ірина, як загiпнотизована, набила в поле теми: «Новини вiд вiдьми Ірини». Потiм, майже не замислюючись над змiстом, однак шукаючи на клавiатурi кожну букву, настукала повiдомлення: «На твоiй фотцi – прокляття. Зателефонуй менi».
Вона залишила в тiлi листа номер свого мобiльного й надiслала повiдомлення – можливо, в нiкуди.
– Якщо лист повернеться – значить, скриньки нема, – сказав демон, нiби вiдповiдаючи на ii думки.
– І що тодi робити?
Демон мовчав.
– Ти знав, що в базi немае його телефону? – раптом запитала Ірина.
Демон мовчав.
– Чому ти менi не сказав? Чому сам його не вистежив? Чому не запам'ятав номер його машини? Вiн же едина ниточка! Чому ти…
– Через те, що я вселився в тебе! – гаркнув демон. – Я знаю те, що знаеш ти, дивлюся твоiми очима i слухаю твоiми вухами! Якби я мiг сам щось довiдатися – не став би бруднитися!
– Використовувати мене – значить бруднитись? – тихо уточнила вiдьма.
– Саме так, – демон пройшовся по кухнi.
Ірина опустила очi. Поки демон лякав ii, мучив, знущався – можна було прикидатися покiрною i шукати шляху до порятунку. Але тепер демон не приховував огиди; вона раптом вiдчула себе глибоко й несправедливо скривдженою. «Я помщуся, – подумала вона, щоб подолати лють. – Я знайду, як помститися. Вiн ще не знае, з ким завiвся».
Зцiпивши зуби, вона перевiрила пошту, раз i вдруге. Лист не повернувся.
– Принаймнi скринька iснуе, – сказав демон.
«Але вiдповiдi нема, – подумала Ірина. – Може, вiн створив собi електронну адресу на один раз та й забув про неi?»
– Я помилився, – визнав демон, помовчавши. – Я пам'ятав, що з Катею минулося легко… Ми ii знайшли просто.
«Нiчого собi "просто"», – подумала Ірина, але нiчого не сказала.
Фото застiлля лежало на клавiатурi. Крiм пляшки мартiнi, того дня гостям запропонували бутерброди з iкрою, нарiзку сирiв, салат зi свiжими овочами, заливну рибу…
– Що вони святкують? – запитав демон.
Ірина знизала плечима:
– Не Новий рiк – це точно, на Новий рiк люди вдягаються iнакше. Чийсь день народження? Восьме березня? Може бути що завгодно, тiльки…
Вона замовкла, вдивляючись у знiмок. Те, що ii зацiкавило, ледь потрапило в кадр – самим краечком.
– Це Великдень, – сказала вона впевнено. – Ось паска на столi. І отут шматочок паски, за пляшкою. Цього року Великдень припав на четверте квiтня.
– А що, як це торiшнiй знiмок?
– Яке це взагалi мае значення?
Демон не вiдповiв. Ірина знову перевiрила пошту – лист не повернувся, але й вiдповiдi не було.
– Глухий кут, – сказала вона крiзь зуби.
– Не глухий кут, – демон зупинився в неi за спиною. – Хто цi люди? Що ти про них знаеш?
– Цей бiлявий – бабiй, – знехотя почала Ірина. – На вигляд – здохлика, грибок кривоногий, де воно й береться. Рокiв йому близько тридцяти, за професiею – офiсний щур…
Почавши говорити, вона не могла зупинитися. Демон знову описав коло по кухнi й сiв перед вiдьмою. Його лице з уважного стало недовiрливим, потiм здивованим.
– Самотнiй, обручки на пальцi немае… звiсно, – Ірина, мружачись, дивилася на фото. – Найiмовiрнiше, ви наймае квартиру. Однокiмнатну. П'е… середньо. Незадоволений життям. Розраховуе на цю чорненьку дiвицю, яка сидить поруч, але, судячи з пози дiвицi, йому нiчого не обломиться. Мабуть, з цим усе… Тепер дiвчина. Трiшки за двадцять. Незамiжня. Дурненька. Але добра. От iще: вона постувала принаймнi два тижнi перед Великоднем, постувала ретельно. Тому дуже пишаеться собою… Не студентка. Освiта середня. У цiй компанii постiйного бойфренда не мае… Найiмовiрнiше, в пошуку. Але бiлявий ii не влаштовуе.
Ірина помовчала.
– І козi ясно, – сказала повiльно, – що дiвчина запала на нашого фотографа. І дивиться так трiшки мимо… значущо.
– Як ти знаеш, що вона постувала? – подав голос демон. – Я тобi не клiент. Не мороч менi голову.
Ірина й не подумала вiдповiдати.
– Тепер блондинка… Руку поклала на плече дiвицi, що означае ця рука? Нiякого сексуального пiдтексту. Радше, неусвiдомлене застереження: не заривайся, кицю, цей мiй. Пiдсвiдомо вiдчувае в дiвчинi суперницю… Бо блондинка старша за брюнетку, трiшки поправилася за минулi мiсяцi: сидячий спосiб життя, коктейлi, тiстечка, – Ірина перевела подих. – Вирiшила худнути, тому на тарiлцi в неi тiльки салат. Сама вона штучка ще та, розумна, зараза. Дами такого типу не вiшаються нi за яких умов. Таким чином, пiд пiдозрою двое: дiвчина й грибок. Причому дiвчина на першому мiсцi.
– Чому ти вирiшила, що дiвчина постувала? – уперто перепитав демон.
Ірина зiтхнула:
– Подивись на ii тарiлку. Ти коли-небудь бачив, щоб людина за святковим столом iла саму ковбасу?
– Може, вона просто любить…
– Ага-ага. Ще колiр обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.
– Непереконливо.
– Не збираюся тебе переконувати.
Демон замислився.
