скачать книгу бесплатно
– Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотiла знову закурити, та раптом вiдчула вiдразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самi цього хочуть, я iм роблю краще, по-чесному допомагаю!
Вона питально озирнулася, нiби чекаючи, що Той, до кого вона звертаеться, пiдслухуе пiд вiкном i схвально кивне у вiдповiдь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:
– Знаеш… Там е цукерки шоколаднi заниканi, i десь iще був коньяк. Вiдсвяткуемо, iхали-возили, повернення в професiю!
Продзвенiв дзвiнок у дверях.
На порозi стояв чоловiк.
* * *
Вона не те щоб не любила працювати з чоловiками – певною мiрою з ними було простiше. Але тi, що траплялися Іринi в ii практицi, були зазвичай iстериками, i тому iхнi реакцii, траплялося, заганяли ii в глухий кут.
Цей новий не був нi iстериком, нi пiдкаблучником. Довговолосий, але з твердим пiдборiддям; плечистий, але не культурист. Було йому рокiв тридцять, й Ірина впiймала себе на несподiванiй бабськiй цiкавостi, що не мала нiчого спiльного з роботою.
– Бачу, бiда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловiк сiв; таким, як вiн, важко першим почати скаржитися.
– Неприемнiсть, – пiдтвердив вiн крiзь зуби.
– Жiнка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадiв – i не промахнулася. Нiздрi клiента роздулись, очi сказали «так».
– Любовний iнтерес…
Нi.
– Зрада!
Точно. Першу серiю розмови з клiентом вiдьма любила найбiльше – гра в «морський бiй» на живiй людинi.
– Вона тобi зрадила…
Але не просто покинула. Немае однозначноi реакцii.
– Але ти ii досi… любиш?
– Ненавиджу, – сказав чоловiк крiзь зуби.
– Вiд любовi до ненавистi, – Ірина проникливо всмiхнулася. – Ну, розказуй, як ви розiйшлись.
– Я фотограф, – вiн подивився на череп. – Роблю на замовлення фотосесii… портфолiо… Еротика. Деякi вдалi фото залишаю собi.
– Еротика, – повторила Ірина, нiби прислухаючись до звучання.
– Порнуха! – з викликом сказав клiент. – Але на замовлення, iндивiдуально, розумiете?
– Розумiю, – Ірина прискалила око. – Вдалi залишаеш собi.
– А вона залiзла до мене в камеру й скачала мою добiрку, – важко, нiби шпурляючи камiння, заговорив чоловiк. – І виклала в мережу.
Затрiщав гнотик свiчки.
– Ох, тяжка справа, чоловiче, – пригнiченим голосом сказала Ірина. – З Інтернету нiяка вiдьма тобi не позбирае… Що з воза впало…
– Знаю, – погляд став колючим. – У мене тепер проблеми з клiентами. Великi проблеми.
– Можна очi вiдвести, – подумавши, запропонувала Ірина. – Хто тебе не любить – щоб забув про тебе. Спершу свiчку в церквi поставити й помолитися за iхне здоров'я, а потiм…
– Не треба! – чоловiк стис у кулак руку на колiнi. – Менi помститися iй треба, цiй суцi.
Ірина зустрiлася з ним очима.
Їй траплялося в життi бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалiчити для дiла й заради задоволення. Вона iх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалi. Зараз, дивлячись у блакитнi очi довговолосого фотографа, вiдьма здригнулася.
– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловiк, – щоб вона ослiпла, щоб ii паралiзувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристрiт дiе, заплачу ще бiльше.
Ірина перша вiдвела очi:
– Не шкода? Вона ж… од ревнощiв, мабуть. Любить, отже, ревнуе.
Похитнувся стiл; здригнулося полум'я свiчки, похитнувся череп.
– Я не хочу, щоб вона померла, – крiзь зуби сказав чоловiк. – Нехай помучиться.
– Фотографiя е? – пiсля паузи запитала Ірина.
Клiент витяг iз внутрiшньоi кишенi роздруковане на принтерi фото. Ірина пiднесла фотографiю до свiтла; миловида дiвчина з великими зубами сидiла за святковим столом, широко всмiхалася, на ii плечi лежала чиясь рука. Очевидно, дiвчину вирiзали з груповоi фотографii, не шкодуючи чужих кiнцiвок.
Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клiента; нюанс у русi його брiв, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили ii насторожитися.
Вона знову поглянула на фото. Зубаста дiвчина дивилася не прямо в камеру, а трiшки повз; ii невелика, але щира особистiсть вiдбилася на обличчi, у пiвколах бiля губiв, у малюнку тiней навколо повiк, у блиску невеликих пiдфарбованих очей. Дiвчина могла бути ким завгодно – тiльки не авантюристкою, що викладае в мережу чужi iнтимнi знiмки.
– Що ж ти, милий, чужу фотку менi пiдсовуеш? Фотограф на секунду перестав дихати.
– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папiрець витягся.
– Перевiряеш? – Ірина пiдвищила голос. Вiд звертання «стара» ii аж перекосило. – Та перевiряй-перевiряй. Думаеш, не бачу? Я все бачу!
Фотограф уперто стис губи.
– А ти як думав?! – Ірина пiдвищила голос ще на пiвтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твое через людей i повертаеться…
Стiл знову затрясся. Захиталася свiчка; череп пiдстрибував i хiба що не стукав зубами.
– Дешевих трюкiв не треба, – злiсно сказав чоловiк.
Ірина обома руками вчепилася в стiльницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кiмнату, намагаючись побачити, чи не тремтить iще щось, чи не гойдаеться лампа…
І завмерла, втупившись у дальнiй куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловiк хотiв щось сказати, але, побачивши вираз ii обличчя, замовк.
Стiл припинив трястися раптово, як i почав. Ірина замружилась – i знову розплющила очi. Потiм протерла iх, розминаючи повiки пальцями. Нi; в тому кутку нiкого не було. Нiкого й нiчого.
– Я на таке не купуюся, – голос клiента здригнувся.
– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав ii голос. – Забери свою фоточку.
Чоловiк невпевнено взяв фотографiю зубатоi дiвчини. Повагавшись, вийняв iз внутрiшньоi кишенi iнший знiмок: те саме застiлля. Групове фото, не порiзане ножицями, а цiле; за накритим столом, де царювала над тарiлками величезна пляшка мартiнi, сидiли рядком бiлявий чоловiчок, худий i низькорослий, дiвчина з великими зубами, а поруч iз нею, поклавши iй руку на плече, – жiнка трохи старша, фарбована блондинка рокiв тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсiею: не тiльки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливiй суперницi чи навiть хлюпнути в очi кислотою.
– Ця? – строго запитала Ірина.
– Вона.
– Таки хочеш покарати? Бо дивись: усi пiд Богом ходимо. Щоб вiдповiдати не довелося.
– А тобi не доведеться? – чоловiк поборов страх i тепер соромився його. – Вiдповiдати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гiрше?
– Гiрше – нi, – Ірина, миттю змiнивши тон, масно всмiхнулася. – Фотографii мало для твоеi справи. Треба ще щось – волосся, нiгтi…
Клiент пограв жовнами i вийняв з тiеi ж таки кишенi бiлий пластиковий гребiнець. У зубцях заплуталися двi-три волосинки; Ірина була неприемно вражена його передбачливiстю.
– Це точно ii волосся? Ти не чуже менi принiс?
– Їi, – чоловiк одвiв очi.
– Отже, так, – Ірина мiркувала, – для початку…
Стiл сiпнувся. Чоловiк напружився. Ірина до останньоi секунди сподiвалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, вiдчуваючи, як усе ii життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.
Коли вона розплющила очi, демон на iм'я Олег стояв за кiлька крокiв, i його сiрий костюм у напiвтемрявi здавався свiтлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клiент мовчав теж. Не бачачи демона, вiн примудрився вiдчути його присутнiсть i тепер дедалi бiльше нервувався.
– Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крiзь зуби. – Що тобi треба?!
– Менi? – вразився фотограф. – Та я ж…
– Фотографiю лиши собi, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.
– Знову?!
– Що?! – викрикнув роздратований клiент у панiцi. – Я щось незрозумiле сказав?
Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зцiпивши зуби, знову подивилася на клiента. Той злився, нервувався й пiтнiв, i запах поту пробивався крiзь дух димучих пахощiв.
– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Грошi поклади бiля порога. Триста баксiв, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарiкай на себе.
– Ми так не домовлялися, – чоловiк говорив крiзь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.
– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристрiт, якщо хочеш, на цю тiтку в окулярах. Три днi мине – побачиш першi ознаки.
Фотограф глибоко зiтхнув, аж загойдався вогник свiчки. Ірина дивилася незворушно, як череп.
Чоловiк уривчасто кивнув, устав i вийшов. За ним зачинилися дверi. Демон, нiби тiльки цього й чекав, широко пройшовся кiмнатою. Старий паркет пiд його ногами не рипiв.
– Що ти хочеш? – швидко пробурмотiла Ірина. – Чого ти знову…
– Тобi сподобалося в шизарнi?
– Нi! – Ірина здригнулася.
– Хочеш провести там решту життя?
Череп сам по собi пiдстрибнув на столi, i блимнула свiчка, наче лампочка на вiтрi. Через частку секунди Ірина зрозумiла, що це вона сама гойднула стiл – рiзким мимовiльним рухом.
– Ірино! – у дверi зазирнула Вiка. – Мужик нiчого так бабок пiдкинув… Ти в порядку?
– Так, – Ірина нахилилася, нiби щось пiдбираючи з пiдлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.
Багаторiчна школа лицемiрства могла б пишатися вiдьмою як найкращою ученицею. Але Вiка, досвiдчена помiчниця, щодо iнтуiцii не набагато поступалася патронесi.
– Точно? – Вiчин голос затремтiв. – Ірино, ану глянь на мене.
Ірина випросталася. Пройшлася кiмнатою, розсунула штори, впускаючи денне свiтло. Подивилася Вiцi просто у вiчi:
– Ну що ти, Вiкусю, мимо каси переживаеш? Тип цей – рiдкiсна погань, хоче пристрiт наслати на свою колишню.
– Ірочко! – Вiка не вiдводила погляду. – А ти ж начебто пристрiту… не насилаеш… Чи як?
«Шарлатанка я все-таки чи нi? – запитала себе Ірина. – 3 одного боку, Вiка все про мене знае, про моi замовляння й про закляття, i вiдгуки вдячних клiентiв сама ж пише на сайт. З другого боку… а хто його знае? Пристрiт наслати – раз плюнути. Хтось устоiть, а хтось упаде. І доводь потiм, що вiдьма насправдi – авантюристка».
– Пристрiту досi не насилала, – Ірина стягла з голови хустину. – Знаеш, треба б iконку в кiмнату. Так, щоб… ну, щоб так.
– Ага, – погодилася Вiка. – А ти ж вiдьма – це як, нiчого? Іконка тут доречна?
– Я цiлителька, – промимрила Ірина.
Нiколи й нiкого не тривожила та каша, яку вона заварювала на замовлення з православних, язичницьких та вудуiстських обрядiв. Допомагае тобi Христос, Перун чи Гандальф – байдуже, аби допомагали, тому що ти – хороший i заслуговуеш на краще, а сусiди, рiдня чи колеги – сумнiвнi; подекуди просто справжнi негiдники, тому Христос, Перун чи Гандальф тобi допоможуть, а винних покарають…
Демон Олег стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, як суддя чи навiть кат.
– То будемо святкувати? – все ще напружено запитала Вiка. – Повернення в професiю?
Ірина звела пiдборiддя:
– Будемо. Наливай.
* * *
Поки Вiка поралася на кухнi, Ірина пройшла до сумiщеного санвузла найманоi квартирки-офiсу. Сiла на край ванни, вийняла з сумки паперовий згорток, заклеений скотчем. У згортку лежали таблетки – всього п'ять штук.
– Не смiй, – сказав демон.
