скачать книгу бесплатно
– Тобi зарахуеться, вiдьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!
Широко крокуючи по намальованих на асфальтi колах, по гравiю i по травi, Ірина перетнула двiр i обережно наблизилася до Лiзи.
– Лiзо, добрий день! Ви мене пам'ятаете?
Вiдьма всмiхалася так привiтно, що дiвчина знiяковiла. Їй було незручно зiзнатися, що вона не пам'ятае такоi милоi, гарноi жiнки.
– Я Ірина, – вiд бажання сподобатися вiдьма мало не навшпиньки стала. – Нас познайомив Митя Чеканкiн, пам'ятаете?
Дiвоча усмiшка у вiдповiдь застигла на ii губах:
– Вибачте, я не пам'ятаю. Ми з Митею… давно не спiлкуемось.
Ірина кинула яструбиний погляд на вiзочок. Там лежало й спокiйно сопiло немовля мiсяцiв шести, вгодоване, здорове.
– Вибачте, – Лiза моментальним рухом засмикнула мереживну завiсочку. – Мошка…
«Вiримо в пристрiт, – вiдзначила Ірина. – Правильно робимо. Наша людина».
– Але ж ви на Великдень начебто добре посидiли? – здивувалась Ірина.
– На Великдень? – дiвчина знiяковiла. – Ну так. Тiльки потiм ми… не зустрiчалися.
– І звичайно, немае часу, – з розумiнням кивнула Ірина. – Дитина забирае всi сили.
– Нi, – Лiза пильно подивилася на вiдьму. – Тiльки з десятоi до першоi i з другоi до четвертоi. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляемо…
Ірина часто заклiпала. Лiза раптом широко всмiхнулася:
– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…
Поки Ірина перетравлювала новину, Лiза знову покрокувала по дорiжцi. Вiдьма пристосувалася до ii крокiв; поруч iшов демон. Ірина кинула на нього докiрливий погляд, той знизав плечима.
– Отож я й здивувалася, – зiзналась Ірина, переводячи подих. – Митя менi не казав… втiм, не будемо про нього, якщо ви посварилися.
– Ми не сварилися. Ми просто розiйшлися.
Ірина вп'ялася очима в ii лице. Нi, ця дiвчина не страждае. Спогади про Митька викликають у неi досаду, i край.
– Я телефонувала вам, – довiрливо сказала Ірина. – Мобiльний вимкнений, домашнiй не вiдповiдае.
– У мене телефон виправся у пральнiй машинi разом iз джинсами, – весело зiзналася дiвчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працюе. Івасиковi батьки, – вона кивнула на вiзочок, – менi поки що свiй дали, для зв'язку.
– А автовiдповiдач ти iнодi прослуховуеш? – м'яко запитала Ірина.
– Автовiдповiдач?
– Ну, на домашньому телефонi повiдомлення…
– Нi. Вiн не працюе.
– Он як, – сказав демон за спиною, i Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не мае, що ii фото е в мережi.
– А звiдки у вас мiй номер? – дiвчина вповiльнила крок.
– Вiд Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.
Лiза насупилася:
– А навiщо вiн роздае мiй телефон?
– Вiн не роздае, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Вiн…
Лiза дивилася тепер уже з вiдвертою пiдозрою.
– Бiльше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.
– Я випадково побачила в Митi вашу фотографiю, – пробурмотiла Ірина. – Оцю, – витягла знiмок. – А я, розумiете, ясновидиця… вiдьма.
Лiза мимоволi позадкувала.
– І на цiй фотографii, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я знiму. Безкоштовно!
Лiза повернулася так, що мiж нею й Іриною опинився вiзочок:
– Нiчого менi не наврочено! Взагалi, я вас не знаю, у мене немае грошей, з мене нiчого взяти!
– Та не треба менi ваших грошей!
Завовтузилось у вiзочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекi перекати грози.
Одночасно в Лiзинiй кишенi задзвонив телефон.
Немовля розплакалось.
Лiза витягла мобiльний:
– Алло! Так, Свiтлано, ми гуляемо у дворi!
Дитина плакала. Лiза метушливо трусила вiзочок:
– Так, заплакав. Нi, вiн увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Якi фотографii?
Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.
– Не знаю, – голос ii раптом ослаб i потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…
Дитина плакала. Забувши про вiзочок, забувши про все, Лiза стояла з телефоном у руцi й iз жахом дивилася на Ірину.
– Я ж кажу, тобi пороблено, – впевнено сказала вiдьма. – Але ми вроки знiмемо, вiр менi!
На очах у дiвчини виступили сльози:
– Вона щось говорить про фотографii в Інтернетi… що я в них бiльше не працюватиму… якась маячня!
* * *
Каталка безшумно котилася на гумових колесах лiкарняним коридором. Черговий лiкар, худорлявий блондин, слухав чоловiка з довгим хвостом за плечима:
– Ми розмовляли по телефону, потiм вона замовкла. Я скоренько до неi приiхав i бачу…
– У тебе й досi ii ключ? – худий, здаеться, здивувався.
– Ну… так. Вона збиралася помiняти замок, але…
– Про що ви говорили?
– Ми сварилися, – зiзнався чоловiк iз хвостом за плечима. – Потiм вона скрикнула. Потiм – «рятуйте»…
– У неi е родичi?
– У неi мати у Воронежi.
