скачать книгу бесплатно
Бом, сказав антикварний годинник iз боем. Бом, бом, бом; хiба вже дванадцята?!
На кухнi лунко розбилася порцеляна.
Насамперед вона перехрестилася. І ще раз. Устала, запхнула ноги в капцi… Увiмкнула верхне свiтло в кiмнатi, потiм у передпокоi, тодi на кухнi.
Потiм, затамувавши подих, зазирнула до середини. Уся кухонна пiдлога була всипана скалками. Щiльно затягнутi штори матово поблискували. На полицi цокав годинник i теж показував дванадцяту.
Повiльно ступаючи, прислухаючись до тишi, Ірина пройшла до ванноi. Спершу ввiмкнула свiтло; тодi рвучко вiдчинила дверi. Нiкого; Ірина зайшла й стала перед дзеркалом.
І майже одразу побачила його.
Обернулася; його не було. Знову подивилася в дзеркало; вiн вийшов iз глибини:
– Я попереджав, що буде гiрше?
Там, у дзеркалi, у задзеркаллi, ця незнайома й страшна людина взяла за голову Іринине вiдбиття – i вона вiдчула, як чужi руки впиваються iй у волосся. Вiн сильно, грубо штовхнув ii, ударив лобом об дзеркало; посипалися скалки, полилася кров, але дзеркало, розсипавшись, перестало вiддзеркалювати ванну, i зник задзеркальний демон.
Крапаючи кров'ю, вона вискочила з ванноi. Кинулася до вхiдних дверей – але замок заклинило; зiрвала слухавку – проте та мовчала. Схопила мобiльник – той вирвався з рук, нiби живий, упав на пiдлогу й розлетiвся. Полетiв пiд диван акумулятор.
Заблимав торшер – неначе вiтром гойдало далекi дроти. Увiмкнувся й вимкнувся телевiзор. Ірина кинулася до вiкна, вiдчинила – восьмий поверх…
За спиною, в кiмнатi, антикварний годинник почав бити невлад.
* * *
До сьомоi ранку порiз на лобi давно затягся.
Вона сидiла скорчившись перед журнальним столом, i перед нею, i на пiдлозi, i по всiй кiмнатi валялися папiрцi: сторiнки з блокнота, магазиннi чеки, рекламнi проспекти, серветки, – все паперове смiття, яке тiльки було в квартирi, пiшло тепер у дiло. Ірина сидiла й писала не спиняючись лiвою рукою: «Роби, як я скажу». «Слухай мене, не думай пручатися». «Ти шахрайка, брехуха, гидота».
У ручцi закiнчилася паста. Ірина писала без пасти, витискала на глянцевiй рекламнiй картцi, впоперек дiвчини на серфi, впоперек хлопця на скейтбордi: «Тiльки спробуй комусь дзявкнути». «Тiльки спробуй комусь сказати».
А вiн сидiв у крiслi навпроти, i вже не потрiбне було дзеркало, щоб його бачити. Сухорлявий, жовчний, у сiрому костюмi з краваткою, безжальний, мов тесак.
За вiкнами свiтало. Годинник пробемкав сьому; коли Ірина остаточно переконалася, що померла й потрапила до пекла, вiн уперше за багато годин заговорив:
– Дiйшло, гадино? Все зрозумiла? Ірина часто задихала:
– Зрозумiла… Бла… бла… гаю, вiдпустiть… мене… я все зрозумiла…
Вона з новим жахом зрозумiла, що не може навiть розридатися.
– Я бiльше не буду! – вирвалося в неi, звiдкись iз дитячих ще, з давнiх страшних спогадiв.
– Що ти не будеш? – запитав кат у сiрому костюмi.
– Нiчого! – вона спробувала перехреститись, але не змогла. – Я кластиму асфальт. Носитиму шпали. Завжди дотримуватимуся посту… Я…
У розпачi вона готова була пообiцяти, що пiде до монастиря, але демон у сiрому процiдив, наче сплюнув:
– Заткнись.
І вона замовкла, нiби iй справдi заткнули рота.
– Ти робитимеш те, що я скажу, з першого разу й моментально, – сказав чоловiк у крiслi. – Так чи нi?
– Так, – простогнала Іра.
Ручка нарештi випала з ii лiвоi руки. Рука зависла, мов перебита обухом.
– Приведи себе до ладу, – гидливо сказав демон у сiрому. – Лице напудри й заклей пластиром. Одягнися. На все маеш пiвгодини, i спробуй спiзнитись хоч на секунду.
* * *
О сьомiй сорок п'ять вона була готова. Тональний крем, макiяж, акуратний пластир на мiсцi порiзу; повнiстю вдягнена й зачесана, вона стояла посеред кiмнати, з жахом дивлячись на порожне крiсло.
Повiльно повзла хвилинна стрiлка. За вiкном тривав ранок: поспiшали дiти до школи, роз'iжджалися машини, що ночували бiля пiд'iзду. Пенсiонери виходили гуляти з собачками, матусi – з маленькими дiтьми; годинник пробив восьму. Крiсло порожне, в кiмнатi тихо та спокiйно.
Вона чекала.
Потiм, не витримавши, вийняла з сумки нову пудреницю, куплену вчора замiсть розбитоi. Пiднесла дзеркальце до очей; оглянула вiдбиття кiмнати. Але вiддзеркалена кiмната теж була порожня. Пописанi папiрцi, розлетiвшись по кутках, надавали iй дикого вигляду.
Ірина пiдняла з пiдлоги свiй мобiльник. Намацала пiд диваном одлетiлий акумулятор; щосекунди вона завмирала, прислухалася й озиралась, однак нiчого не вiдбувалося. Пiд вiкнами курликала сигналiзацiя, i звичний звук гнав злi тiнi надiйнiше, нiж пiвнячий спiв.
Стискаючи в руках розiбраний телефон, Ірина вийшла до передпокою. Тут теж було дзеркало, i нiхто, крiм Ірини, не вiддзеркалювався в ньому.
Млiючи, вона взялася за ручку дверей. І дверi вiдчинилися!
Затамувавши подих, Ірина вислизнула з квартири. Захряснула дверi; стрiмголов, мов божевiльна, кинулася геть iз будинку.
Сусiди озиралися на неi, коли вона, задихаючись i нi з ким не вiтаючись, мчала через двiр, не зважаючи на газони й на калюжi. Ледь добiгши до дороги, вона вдало зупинила машину; гепнулась на потерте сидiння, грюкнула дверцятами:
– Їдьте!
– Куди? – здивувався водiй, чорнявий чоловiк рокiв тридцяти.
– Їдьте, потiм скажу!
Машина влилася в потiк транспорту. Ірина кiлька хвилин сидiла, закусивши губу, прислухаючись; потiм тремтливими руками зiбрала телефон: вклала акумулятор, заклацнула кришку.
– Вiка?
Сонне «привiт», що пролунало на тому кiнцi дроту, здалося Іринi солодким, мов янгольський спiв.
– Вiкусю! Зайди в Інтернет, негайно… подивися… менi потрiбна консультацiя психiатра! Термiново!
Водiй витрiщив очi. Подивився на Ірину – i зразу ж знову на дорогу; ледь не врiзався в круту тачку, що проiжджала повз нього.
– Краще знайомого лiкаря, – бурмотiла Ірина, – а якщо знайомого нема, то якого-небудь… Нi, не булiмiя! Не депресiя! Дай менi номер, я сама все поясню!
Вiка, людина зiбрана й чiтка, через тридцять секунд продиктувала телефонний номер. Ірина набрала його, промахуючись повз клавiшi; вiдповiв чоловiчий голос, низький, упевнений i спокiйний.
– Менi термiново потрiбна допомога, – квапливо почала Ірина. – У мене… марення, видiння. Я сама себе калiчу, i…
У широкому водiйському дзеркалi вiдбивався пасажир на задньому сидiннi. Похмурий, жовчний, у сiрому костюмi; Ірина завмерла з вiдкритим ротом, притискаючи до вуха телефон.
Той, хто сидiв позаду, дивився в дзеркало – iй у вiчi.
– Ти його бачиш? – запитала Ірина водiя.
Вiн дико зиркнув на неi й ледь не врiзався в самоскид.
– Алло! – наполягала слухавка. – Ви мене чуете? Алло!
– Зупини! – викрикнула Ірина.
Водiй метнувся до узбiччя, нiби тiльки цього й чекав; Ірина вивалилася з машини. Дверцята грюкнули один раз – другого стуку не було, але той, у сiрому костюмi, вже стояв поруч, мовчазний i суворий.
Ірина глянула на нього – й одразу, не розмахуючись, сильно вдарила себе правою рукою по обличчю: несподiвано для себе. І дуже боляче.
* * *
О десятiй ранку Ірина зайшла до пiд'iзду з двома вивiсками: «Нотарiус Попова А. Н.» та «Вiдьма й цiлителька Ірина».
Вiка вiдчинила iй дверi й позадкувала:
– Що з тобою?
Ірина годину не дивилася в дзеркало, але здогадувалася, що на лицi синець.
– Ти додзвонилася до психiатра?!
– Уже не треба, – глухо вiдгукнулась Ірина. – Все минулося. Я здорова.
– Здорова?!
Вiка змусила ii розвернутися до свiтла:
– Хто це тебе?!
– Спiткнулася, – сказав вiзитер у сiрому костюмi. Вiн зайшов одразу за Іриною, але Вiка його не побачила.
– Спiткнулась я, гадство, – процiдила Ірина. – І сама себе кулаком… об стовп… випадково.
Вiка витрiщила очi. Пiднесла палець до пластиру на Ірининому лобi:
– А це?
– Трете око, – глумливо сказав демон за ii спиною. Вiка не обернулася.
– Трете око, – вичавила Ірина. – Вiкусю, вiдчепись, будь ласка.
Вiка вiдповiла уважним поглядом:
– Кому телефонувати?
Ірина подивилася iй за плече; демон посмiхався.
– Нiкому, – сказала ледве чутно. – Усе добре.
Вона машинально вийняла з сумки пачку сигарет; тiеi ж митi картонка стала гарячою, як вугiлля, й Ірина, скрикнувши вiд болю, впустила пачку.
– Курити кидаеш, – повiдомив демон.
– Курити кидаю, – крiзь сльози повторила Ірина. Вiдсунула ногою пачку. Подивилася на блiду Вiку:
– На сьогоднi скасовуй усiх. І будеш вiльна. Сьогоднi не працюемо.
– Добре, – Вiка насупилася. Озираючись на Ірину, пройшла до стола, закрила ноутбук…
– Ноут нехай залишить, – сказав демон.
– Ноут залиши.
– Добре, – Вiка помовчала. – Ір, я там фотографiю в кiмнатi знайшла. Хтось з учорашнiх упустив.
«Ще б пак, – подумала Ірина. – Вчора клiентки тут лiтали, як на крилах: туди-сюди, тiльки дверi грюкали».
– Я поки що не викидала, – продовжувала Вiка, роздивляючись Іринин лоб. – Ось.
Фотографiя лежала пiд ноутбуком: дiвчина й чоловiк усмiхаються в камеру, на колiнах у дiвчини – собака.
– Їi телефон, – демон раптом рiзко ступив уперед, ледь не налетiвши на Вiку. – Довiдайся ii телефон!
– Їi телефон, – як автомат, повторила Ірина.
– Чий?
Ірина боялася дивитись на демона.
– Їi, – припустила ледь чутно. – Цiеi… дiвулi.
Пильно поглядаючи на Ірину, Вiка виписала зi свого блокнота телефон – на папiрець-стiкер.
– Зателефонуеш i вiддаси фотку? – ризикнула все-таки запитати.
Ірина потрясла головою:
– Усе, Вiко, ти вибач… Спасибi, одно слово. Йди.
