скачать книгу бесплатно
– А ти ii не знаеш, – несподiвано м’яко сказав Господар Колодязiв. – Вона зовсiм не така проста, як тобi здаеться… Вона збрехала тобi вперше, але не востанне.
– Не кажiть так про неi, – попросив Юстин.
– …І вона знала, що провести тебе туди, куди iй хотiлося – через мiсяць, – iй скорiше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню.
– Це неправда, – сказав Юстин.
– Що неправда?
Юстин мовчав.
– Не бiйся, – мовив Господар Колодязiв. – Ти помреш миттево i безболiсно.
* * *
Навколо, наскiльки вистачало очей, була темна глибина. Юстин сидiв на круглому стовпi, верхiвка його була нiби кам’яний острiв у морi порожнечi. Юстин сидiв у самому центрi маленькоi твердi, скорчившись, пiдтягнувши колiна до живота. Сидiв i думав над словами Оса, Господаря Колодязiв.
Анiта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Невже вона переоцiнила можливостi свого скельця…
«Ти заслужила на серйозне покарання»… Що вiн iз нею зробить? Вiдшмагае? Юстин криво посмiхнувся. Вбивати ж вiн ii точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на мiсяць через осколок скла…
Але вона ж попереджала! А Юстин у вiдповiдь сказав: «Я пiшов би з тобою на край свiту». Тодi вона збрехала, що вiн зможе провiдувати дiда…
Ос, Господар Колодязiв, теж збрехав. Анiта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена в словах – сказанi, вони руйнують довiру зсередини.
Юстин мiцнiше обхопив колiна. Про що вiн шкодував найсильнiше? Про життя? Дурниця! Було шкода дiда, який залишився зовсiм сам, i шкода, що нiколи бiльше не доведеться поцiлувати Анiту.
Інодi вiн питав себе – а може, вiн уже помер? Може, пiсля смертi кожна людина виявляеться ось так, на самотi, на вершинi кам’яного стовпа? Наодинцi зi своiми спогадами?
Вiн згадував кольорових ельфушiв. Дотик ажурних крилець. «Тiлi-тiлi». Запах трав. Запах Анiти.
Вiн заплющував очi й намагався заснути – але хiба можна спати на вершинi велетенськоi колони? Так, гляди, й скотишся вниз i летiтимеш, не знаходячи опори й смертi, багато сотень рокiв…
А потiм темрява бiля нього загусла, i з нiзвiдки з’явилася фiгура, що пливе через простiр, нiби крапелька олii по водi. І Юстин зрозумiв, що вiн усе-таки ще живий i що це – ненадовго.
– Я покарав свою дочку, – сказав Ос, Господар Колодязiв. – Але пiд час покарання з’ясувалися новi обставини. Ходи-но сюди… Юстине.
Юстин здригнувся вiд звуку свого iменi; кам’яний стовп зник. Тепер вiн стояв посеред круглоi зали, можна було бiгти праворуч i бiгти лiворуч без остраху впасти в темряву – але Юстин залишився на мiсцi. Тiльки з деяким запiзненням розкинув руки, балансуючи посеред виниклоi – i зниклоi – безоднi.
– Вона в тебе не на жарт закохана, – сказав Господар гидливо.
– Так, – погодився Юстин. – І я теж люблю ii. Я… дозвольте попросити руки вашоi дочки.
Ос довго дивився на Юстина, а потiм зареготав. Це було страшне i вiдразливе видовище; Юстин утягнув голову в плечi. Невже Анiта справдi – його дочка?!
– А хто була мати Анiти? – запитав Юстин пошепки, сподiваючись, що смiх Господаря заглушить його слова. – Ви люби-ли ii?
Господар обiрвав свiй смiх. Пiд поглядом його Юстину захотiлося стати плоским, як малюнок на стiнi. Погляд розмазував i сплющував; негайно треба було щось придумати, якусь хитрiсть, щоб той, хто стояв перед ним, хоч на секунду замислився, хоч на мить вiдвiв очi…
– Ви можете заглянути в майбутне? – майже вигукнув Юстин. – Ви можете? Ну, подивiться туди – i побачите, що буде, якщо ви мене не вб’ете, а дозволите одружитися з Анiтою!
Господар посмiхнувся. Юстин чекав, обливаючись холодним потом.
Ос повiльно рушив крiзь простiр, огинаючи Юстина, i пiтьма рухалася за ним коротким шлейфом. Там, де пройшов Господар Колодязiв, на кам’яних плитах пiдлоги виступав iнiй.
– Майбутнього не iснуе, – сказав Хазяiн якось навiть сумно. – Усi цi ворожки, чаклунки, що заглядають у майбутне… Його немае. Воно створюеться кожноi хвилини, секунди, зараз. Показати, як це бувае?
Юстин мовчав.
– У тебе е монетка? – м’яко запитав Господар.
Юстин полiз у кишеню штанiв. Негнучкими пальцями витягнув едину монетку. Мiдний грiш.
– А ти не бiйся, – все так само м’яко вiв далi Господар. – Дай ii менi.
Юстин пiднiс руку – i впустив мiдяк у простягнуту темну долоню.
– З одного боку тут одиниця, з другого – профiль Червонобрового. Усього лише двi сторони. Я кидаю монетку, i нiхто не знае напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь, я вб’ю тебе, як обiцяв. Якщо випаде одиниця – я поверну тебе в те саме мiсце, звiдки Анiта тебе висмикнула.
– І дозволите з нею одружитися? – швидко запитав Юстин.
Господар посмiхнувся:
– А ось це трапиться, якщо монетка стане на ребро.
Юстин опустив голову.
– Зараз майбутнього немае, – продовжував Господар. – Його не буде зовсiм, якщо випаде орел. Якщо решка – ниточка твого життя продовжиться, але якесь дивне «майбутне», про яке ти говориш, вiд цього не з’явиться. Сам будуватимеш свое «сьогоднi» та згадуватимеш свое «вчора»… Майбутнього немае. Зрозумiв?
Юстин мовчав.
– Я кидаю, – сказав Господар.
Мiдна монета летiла метушливо, занадто швидко, без належноi урочистостi. Тьмяно брязнула об кам’яну пiдлогу, пiдстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоiлася.
– Тепер подивись, що там випало.
Юстин стояв, не рухаючись.
– Глянь, – сказав Господар. – Не нахилятися ж менi… Через таку мализну.
Юстин пiдiйшов до мiсця, де лежала монетка, замружився; накрив мiдяк долонею.
– Майбутнього все ще немае, – сказав за його спиною Господар. – Але долю твою вже вирiшено… Отже?
Юстин прибрав долоню, заздалегiдь знаючи, що побачить гордовитий профiль iз кривим, як у вiдьми, носом – профiль мертвого тепер Червонобрового.
Вiн помилився. Монета впала одиничкою догори.
Частина друга
На возi жовто-рожевою гiркою лежали яблука. Окремо – гiгантськi, з тих яблунь, де танцювали по веснi ельфушi. Окремо – звичайнi, але теж дуже великi, чистi, без единоi червивинки. Свiтало; Юстин виiхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.
Наближалася осiнь. Шкапа, позичена у сусiдiв iз хутора, прекрасно розумiла, що Юстин iй не господар i поганяти батогом не мае права, а тому йшла непоквапно – Юстин нiколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовiрно, якраз таким прогулянковим кроком вони i походжають…
На передку воза погойдувався лiхтар. Жовте свiтло його вплiталось у сiрi сутiнки дня, що наближався.
Перед в’iздом до мiста Юстин зупинився бiля колодязя. Умився; мозолястi долонi майже не вiдчували дотику багатоденноi жорсткоi щетини.
…Попервах вiн усе коптив скельця, накладав саморобнi замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рiвний бiлий круг, i щоразу залишався на тому самому мiсцi, тiльки одного разу, зопалу виклавши всi вiдомi йому заклинання, при поглядi на сонце вiдчув нiби удар по потилицi, впав i не вiдразу пiдвiвся.
Дiд спершу вмовляв його i втiшав. Потiм мовчав, удаючи, що нiчого не сталося. Потiм – це сталося пiсля черговоi спроби Юстина подивитися на сонце крiзь заговорене скло – дiд раптом збожеволiв. Вiн, хто нi разу в життi не пiдвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався i навiть замахувався на Юстина.
Юстин став цiлодобово пропадати на березi, у полi або в саду. Засинав на голiй землi, пiдхоплювався вiд дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Вiн виходив у поле, намагався приманювати ельфушiв; тi злiталися, зачувши манок – та, ледве угледiвши Юстина, кидалися врозтiч.
Дiд затих. Перестав сварити Юстина, узагалi перестав iз ним розмовляти. Сильнiше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осiнь…
Юстин важко вилiз на вiз, погасив лiхтар. Було вже зовсiм свiтло, слiд було поспiшати – але Юстин раптом вiдкинувся назад, лiг, закинувши руки за голову, просто на яблука.
Бiлi яблука були холоднi, нiби з льоду. У крапельках роси.
Рожевi яблука здавалися теплими, iхнiй дотик був – як дотик живоi шкiри.
Юстин лежав на яблуках i дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарi, завжди здригався вiд окрикiв, ненавидiв суету, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачiв податей, гарненьких служниць, чие настирливе кокетство було настiльки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нинi яблучка?» І витягнутi вперед губи, маснi та червонi, якi щойно цiлувалися з мащеною пампушкою…
Юстин знав, що мине рiк, два – i Анiта стане примарою, i згадувати ii можна буде без гiркоти, а можна буде взагалi не згадувати…
Юстин знав, що нiколи бiльше не буде всмiхатися.
* * *
Ярмарки змiнювали один одного; пора стояла гаряча, тiльки встигай. Юстину щастило – вiн продавав дорого, купував дешево, скоро у дiда у дворi знову завелися двi кози й два десятки курчат, а найголовнiше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, i не молоду. На сусiдньому хуторi сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзлiше, принiс додому i назвав Вогником. Дiд ночами безперервно варив зiлля в казанi – ворожив; Юстин хотiв сказати йому, що майбутнього не iснуе i передбачати його – тiльки час утрачати.
Але не сказав.
Одного разу вночi Юстин прокинувся вiд того, що дiд стояв над ним зi свiчкою. Юстин розлютився i мало не образив дiда грубим словом, але втримався.
– Юстинку, – сказав дiд, i свiчка в його руцi здригнулася, проливаючи вiск на пальцi. – Ну, повiр ти старому…
– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дiд збожеволiв од переживань.
– Будь вiн проклятий! – тонко скрикнув дiд. – Чаклуни ж, хоч якi могутнi – iз людей усе-таки, i ясно, чого вiд них чекати… А цей – ти знаеш, яких колодязiв вiн Господар? Не знаеш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязiв… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам бiди, заклинаю, забудь ii, забудь, пояснити не можу – так хоч повiр старому, повiр, га?
Із здорового дiлового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.
На його пам’ятi дiд не плакав нiколи.
* * *
Того, що сталося в самiй серединi осенi, нiяке дiдове ворожiння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязiв – майбутнього немае…
Юстин був удома – розвантажував вiз дров, який удалося напередоднi вимiняти на десять кошикiв «ельфушачих» яблук. Носив дрова пiд навiс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тiльки тодi, коли вершники були вже зовсiм близько.
П’ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд iз ними, як жаба перед куркою. Бородатi. Добре одягненi. Засмаглi. Похмурi.
У кожного на поясi була шабля.
Юстин як стояв перед стосом дров – так i опустив руки, i дрова викотилися на землю з дзвiнким, якимось навiть музичним стуком.
– Вiдчини ворота, – звелiв старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.
Юстин пiдкорився. Два вершники в’iхали на подвiр’я i спiшилися; трое залишилися зовнi.
Старший витягнув iз-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папiр. Розгорнув, провiв по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:
– Як звати?
– Мене? – з жахом запитав Юстин.
Стражник пiдвiв на нього свiтло-блакитнi каламутнi очi:
– Мене я знаю, як звати… Тебе, ховраше!
– Юстин…
Стражник знову зазирнув у свiй папiр,
– Ага, – сказав задоволено. – Недарма, значить, у таку далечiнь перлися…
З хати вийшов дiд. Вийшов – i нiби врiс у порiг.
– Рокiв тобi скiльки? – вiв далi допит стражник, не дивлячись на дiда.
– Вiсiмнадцять…
– Ага! – повторив стражник ще бiльш задоволено.
– В армiю? – слабо запитав дiд, притримуючись рукою за одвiрок.
Володар паперу нарештi помiтив його. Поманив негнучким пальцем:
– Іди сюди, старий…
Дiд мало не впав, спускаючись iз порога. Юстин кинувся до нього, пiдхопив пiд руку.
– Родич вiн тобi? – запитав стражник, коли дiд i Юстин, що пiдтримував його, зупинилися просто перед ним.
– Нi, – сказав дiд, не опускаючи очей. – Приймак.
