скачать книгу бесплатно
Але вона не снилася. Вона стояла поруч i трясла його за плече. Уночi! В хатi!
– Що? – запитав вiн, перехоплюючи ii руку.
– Батько все знае, – сказала Анiта в темрявi. – Юстине… Тепер або ми тiкаемо – або ти мене бiльше нiколи не побачиш.
– Ми тiкаемо, – легко погодився вiн.
Хоч як тихо шепотiлися вони – сопiння дiда на лавцi припинилося.
– Ми тiкаемо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?
– Я здобула iнше скельце, – сказала Анiта. – Двi його половинки. Я знаю мiсце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навiть батько, можливо, не знайде нас… Тiльки дивитися треба не на сонце, а на мiсяць.
Юстин глянув у той бiк темряви, де мало бути вiкно. Нiчого не побачив.
– Сьогоднi повня, – сказала Анiта. – Удосвiта вiтер розвiе хмари… Тiльки я тобi спочатку мушу сказати, хто мiй батько. Інакше це буде нечесно.
Юстин не слухав, думав про дiда. Про те, що дiд ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крiм Юстина, у дiда немае жодноi живоi душi. Про те, що скоро осiнь, а худобу забрали. Про те, що дiд хворий – з його, Юстина, милостi.
– Стривай, – сказав вiн пошепки. – Стривай…
– Ти боiшся?
– Нi! Але я подумав… А як же дiд? Чи можемо ми його взяти з собою?
Заскрипiла лавка. Дiд поворухнувся. Юстин прекрасно розумiв, що вiн не спить. Слухае.
– Але у скельця тiльки двi половинки! – сказала Анiта вже в повний голос. – Тiльки двi… Ми пiдемо сьогоднi – або я тебе бiльше нiколи не побачу!
Юстин мовчав.
– Хто твiй батько, дiвонько? – тихо запитали з лавки.
– Яка рiзниця, – пошепки сказав Юстин.
– Велика рiзниця, – з гiркотою вiдгукнулася Анiта. – Мiй батько… Мiй батько – Ос, Господар Колодязiв.
Тихенько заспiвав вiтер у коминi. Значить, справдi – скоро небо очиститься, вийде мiсяць.
– Цього не може бути, – сказав Юстин. – Так не бувае. Анiто, так не може бути!
– Так е, – глухо сказала Анiта. – Я його люблю… Але вiн – такий, який вiн е, й iншим бути не може.
Темрява тихо застогнала. Рипнула пiд дiдом лава.
– Я б могла не говорити, – сказала Анiта, нiби виправдовуючись. – Але це було б нечесно. Адже вiн шукатиме мене i, можливо, знайде – навiть там. І тодi… розумiеш?
– Вiн не дозволяе нам зустрiчатися? – нерозумно запитав Юстин.
– Вiн вважае, що я маю робити те, чого хоче вiн, – тихо сказала Анiта. – Вiн iнакше не вмiе. Вiн же Господар Колодязiв.
– Не повторюй! – тихенько скрикнув дiд. – Не повторюй… Накликаеш…
Вiтер у димарi завив сильнiше.
– Значить, ти не пiдеш зi мною, Юстине? – тихо запитала Анiта. – Значить… ми можемо попрощатися?
– Іди, – благала темрява. – Навiщо ти прийшла, дiвонько… Навiщо ти закохала його в себе… Ти ж знала, чим це може скiнчитися – для нього… Навiщо ж ти?
Вiтер у димарi вив сильнiше, вив, нiби дикий пес посеред кладовища. Уi-i-i…
– Так, – тихо сказала Анiта. – Ви маете рацiю. Звичайно.
Повiтря заколихалося; в прочиненi дверi вiйнуло протягом. Юстин зiсковзнув iз печi, перекинув у темрявi табурет, метнувся повз лавки – до дверей.
– Ю-усе! – лунало йому вслiд.
На вулицi було свiтлiше. На небi, в тому мiсцi, де був мiсяць, хмари вже свiтилися бiлим.
– Стiй! – вiн наздогнав ii бiля ворiт. – Стiй… Послухай. Невже ми нiяк не можемо взяти дiда з собою?
– Так ти готовий iти зi мною?!
– Пiду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовiрно, вiд холоду. – Я вже втiк один раз – вiд вербувальникiв… Як боягуз.
– І правильно зробив, – заперечила Анiта. – Тебе ж вели не на вiйну, а на бiйню.
– Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби дiда не було – я б узагалi не думав, пiшов би за тобою – i все.
– А якщо батько нас зловить?!
– Не зловить, – Юстин махнув рукою.
– А якщо зловить?
– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що менi з дiдом робити, га? Як вiн буде без мене?
Анiта на хвилину замовкла. Потiм раптом зчепила пальцi:
– Ну ось що… Я знаю спосiб, щоб ти мiг час вiд часу до дiда навiдуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…
– Вiдвiдувати? – перепитав Юстин. – Тут?
– Авжеж, – Анiта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.
– Так про що ж ми розмiрковуемо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…
– Не треба, – Анiта втримала його за руку. – Зараз мiсяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зi мною – то просто зараз!
– Я йду, – сказав Юстин.
Хмара вiдсмикнулася вбiк, нiби рвана фiранка. Вивiльнила мiсяць; Анiта вiдiрвала нарештi своi губи вiд Юстинових – i простягнула йому половинку закiптявленого скельця.
Юстин пiднiс скло до очей. Рука його йшла все повiльнiше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повнiстю опинитися у владi страху; йому здалося, що вiн побачив кiльце на бiлiй поверхнi мiсяця, обручку…
Вiдчуття було таке, нiби падаеш у неглибоку яму. Мiсяць блимнув i пропав; колiна пiдiгнулися, пiд босими ногами була вже не трава, а кам’янi плити. В його руцi, як i ранiше, жили тонкi Анiтинi пальцi, холоднi, як мiсяць…
Вiн чув, як Анiта тонко, болiсно скрикнула.
Їi пальцi вислизнули з його руки – i тодi вiн розкрив очi.
* * *
Тут було трохи свiтлiше, нiж на залитому мiсяцем дворi. Праворуч i лiворуч угадувалися кам’янi стiни; повiтря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь вiдчутним неприемним запахом, i Юстин, який звик до свiжого повiтря саду i поля, закашлявся. Погано, якщо це i е те саме мiсце, куди вони з Анiтою втекли, де iм тепер доведеться жити…
Анiта стояла поруч – трохи зiгнувши колiна i розвiвши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина вiд чогось, нiби вiн, Юстин, був маленьким, як ельфуш, i мiг сховатися за вузькою Анiтиною спиною.
А перед Анiтою, за три кроки, стояв iще хтось, i навколо нього напiвтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.
Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Анiту – але вона несподiвано сильно вiдштовхнула його.
Безлика фiгура, що стояла перед ними, випромiнювала темряву точно так, як свiтлячок випромiнюе свiтло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було. Юстин заглянув у нього – i вкрився холодним потом.
– Якщо ти його торкнешся, я повiшуся! – незвично тонким голосом пообiцяла Анiта.
Фiгура, яка випромiнюе темряву, мовчала.
– Я маю право! – майже зойкнула Анiта. – А ти шпигуеш! Ти не маеш права! У мене свое життя! Я людина! Я жiнка!
У Юстина пiдкосилися ноги. Вiн зрозумiв раптом, куди вони потрапили i хто перед ним стоiть.
– Вiдпусти його, – дуже тихо, жалiбно попросила Анiта.
Юстин, стримуючи тремтiння, обняв ii за плечi:
– Не…
Вiн хотiв сказати «Не плач», або «не турбуйся», або «не треба», вiн сам iще не вирiшив. Але нiчого не вийшло – голосу не було, а пищати не хотiлося.
– Іди до себе, – повiльно сказав той, хто стояв перед ними.
– Нi! – крикнула Анiта.
– Іди до себе, – байдуже повторив той, хто стояв перед ними. – Іди.
Анiта втягнула голову в плечi:
– Якщо ти його торкнешся… Якщо ти тiльки його торкнешся…
– Ти заслужила серйозне покарання, – сказав той, хто стояв. – А вiн… Ти ж збрехала йому i не сказала, що його чекае в разi невдачi.
– Я сказала, – прошепотiла Анiта.
Їi батько, що видiляв темряву, пiдвiв очi й подивився просто на Юстина; Юстин ледь утримався, щоб не впасти на колiна – вiд раптовоi слабкостi й ще тому, що на нього накотилася раптом хвиля каламутноi запаморочливоi покiрностi.
– Правда? – запитав Ос, не зводячи погляду. – Вона сказала тобi, чия вона дочка?
Юстин кивнув, i крапля поту лоскотно прокотилася вiд скронi до пiдборiддя.
– Але я ж чую мiж вами якусь брехню, – сказав Ос, Господар Колодязiв, i перевiв погляд на Анiту. – Що ти збрехала йому?
Анiта здригнулася. Повiльно обернулася до Юстина – блiда, з двома мокрими борозенками уздовж щiк:
– Я збрехала тобi про дiда. Ти б не змiг… провiдувати його. Ти б пiшов назавжди. Я збрехала, щоб ти не вiдчував себе зрадником…
Юстин розкрив рота, як риба. Знову закрив. Захотiв прокинутися, прокинутися ще раз, на свiтанку, прокинутися на цей раз по-справжньому.
– Тепер iди до себе, – жорстко сказав Господар Анiтi. – Іди.
Вона згорбилася, притиснула долонi до живота i, тягнучи ноги, побрела кудись геть, у темряву, вгору ледь помiтними гвинтовими сходами. Юстин уражено дивився iй услiд.
Анiта збрехала йому!
«Щоб ти не вiдчував себе зрадником…» Але ж вiн був би зрадником!
Вiн уже зрадник. Бо дiд залишився сам… Тепер на вiки вiчнi – сам.
Господар Колодязiв ступив уперед. Юстину здалося, що вiн рухаеться, мов кругла крапля олii на поверхнi води. Що простiр поряд iз ним м’яко вигинаеться.
І вiн заплющив очi, бо йому не хотiлося бачити власну смерть. А Господар Колодязiв усе стояв i дивився, i нова хвиля покiрностi в Юстиновiй душi пiднiмалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…
– Так ти знав, проти чиеi волi йдеш? – запитав Господар Колодязiв.
Юстин облизнув губи. У ротi наростав залiзний присмак – нiби вiн, Юстин, був запряжений i гриз вудила.
– Так.
Господар Колодязiв дивився.
– Я не розумiю, чому це… проти волi, – iз зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумiю, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?
Господар Колодязiв не вiдводив погляд – нiби поклав холодну долоню на обличчя.
– Вона людина, – в розпачi продовжував Юстин. – Якщо iй у слiд вовчого порошку насипати, то нiчого не буде. Значить, вона людина.
Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.
– Вона любить мене, – голоснiше сказав Юстин. – Я кохаю ii. Чому не можна? Чому не можна ii любити? Адже вона людина! Вона… вiльна! Ну скажiть, навiщо вам принц?! Тобто навiщо iй принц… Вам же не треба нi влади, нi багатства, у вас i так усе е… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!
